Вплив бароко на основні тенденції подальшого розвитку літератури

Звелася люта велич нанівець —

Так церква у вогні знайшла кінець.

Вітрила ремонтує екіпаж,

Немов лахміття, звис наш такелаж,

Уламки скрізь. У тій шаленій грі

Було сигнальні збито ліхтарі...

(Переклад В. Коптілова)

Так писав про епоху бароко англійський поет Джон Донн. Він порівняв її зі страшною морською бурею. [Цит. за: 18, с.9].

XVII ст. — трагічний час в історії Європи, коли палали загарбницькі та релігійні війни й вибухали революції, з яких найбільш кривавими були Тридцятилітня війна в Німеччині (1618 – 1648) та Англійська революція 1648 року.

Почалася Реформація (розкол на католиків і протестантів), за нею – Контрреформація. Здавалось би, що може похитнути церкву і віру в Бога? Та німецький богослов Мартін Лютер звинуватив самого Папу Римського в аморальності й злочинності, швейцарський богослов Жан Кальвін робив спроби побудувати республіку й у ній відродити в усій його чистоті і правдивості християнство, яке нібито занапастили католики за півтора тисячоліття. Саме в цей час починається смертельний і тривалий двобій віри і розуму.[14]

Письменники бароко поетизували сміливість наукового пошуку. Однак те, що палко й сміливо оспівувала література, нещадно каралося церквою. Впродовж XVI – XVIІІ століть єзуїтський орден поширюється по всіх країнах католицької Європи і разом з ним поширюється бароко. Але при цьому повного повернення до середньовіччя, як того прагнула католицька церква не відбулось. Як наслідок бароко стало своєрідним синтезом культур середньовіччя та античності, тому для митців бароко характерне примирення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства. Визначальними у філософії стають ідеї про те, що все земне — тлінне, тимчасове, тутешнє «життя — є сон», справжнє життя настає лише після фізичної смерті; реальний світ — долина страждань, які необхідно терпіти смиренно, очікуючи смерті та єднаючись душею з Богом.[18, 28]

А звідси — барокові метафори: життя людини — троянда, що швидко в'яне і перетворюється на колюче й сухе стебло; людина — недогарок; звідси ж алегоричні персонажі — Смерть, Доля, Віра тощо; вірші, збірки під заголовками «Цвинтарні думки», «Похоронні пісні».

Тема творів бароко: відображення життя в його контрастній різноманітності, ілюзорність та скороминучість людського життя, як сну, життя як театру або лабіринту, трагічна невлаштованість світу, фатальна підпорядкованість людської долі божественному призначенню, гріховність людської природи. А ідею диктувало життя - прославлення монархічного або релігійного правопорядку та боротьби за національну єдність в різних країнах Європи.[10, 11]

Довгий час вчені різних країн сприймали бароко як антиреалістичне, тобто негативне, явище. Наприклад, швейцарський вчений Г. Вельфлін бачив у ньому зворотний бік Ренесансу, занепад. Протягом останніх двох і особливо останнього десятиріччя ця позиція змінюється. У бароко вбачають зміну світосприйняття в перехідну епоху. Це призводить до того, що оптимізм, гуманізм, сувора простота і прозора ясність, властиві творчості митців відродження, перестають задовольняти. Народжуються свої способи відображення дійсності, які і складаються у стиль бароко.

Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Так, Богородиця йменується Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, в богословських трактатах з'являються амури й купідони тощо. Таке поєднання «непоєднанного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Поетика бароко органічно «сплавляє» символіку з побутовим натуралізмом, аскетику — з гедонізмом, сакральне — із жартівливим. Для митців бароко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати. За допомогою метафори все можливо поєднати. Головне, аби таке примхливе сполучення вражало й було дотепним. А щоб виявляти свою дотепність, вважає італійський теоретик бароко Емануеле Тезауро, необхідно якраз поєднувати смішне і сумне, трагічне і комічне, бо «не існує явища ані настільки серйозного, ані настільки сумного, ані настільки піднесеного, щоб воно не могло обернутися на жарт і за формою, і за змістом».[16, 22]

Дотепність, парадоксальність, контрастність сполучення найбільше цінувалися теоретиками та практиками бароко. Проблемам дотепності були присвячені цілі трактати, які закладали фундамент нової поетики. Серед них «Дотепність, або Мистецтво вишуканого розуму» (1648 р.) іспанського філософа Б. Ґрасіана та «Підзорна труба Аристотеля» (1655 р.) вищезгаданого Е. Тезауро. Дотепність вважалася також основою художнього пізнання дійсності. Так, Бальтасар Ґрасіан вбачає в дотепності «можливість проникати в суть найвіддаленіших предметів і явищ, миттєво комбінувати їх і зводити воєдино».

Парадоксальне поєднання «не поєднаного» покликане вражати й дивувати. Один з найвизначніших ліриків бароко — італієць Дж. Маріно зазначав, що метою поета є «дивовижне та вражаюче», а хто не здатен здивувати, мусить іти до стайні. Маріно став винахідником характерної барокової поетичної форми — так званих «кончетто». Це були словосполучення з неочікуваними мовленнєвими зворотами, парадоксальними епітетами, оксюморонами. В поезії Маріно натрапляємо й на «радісний біль», і на «багатого жебрака», і на «німого промовця». Зірки в Маріно — «жаринки вічного кохання» та «смолоскипи поховання». Подібні до кончетто форми спостерігаються й у видатного іспанського барокового поета Ґонґори-і-Арґоте. Серед образів його поетичних творів — «блаженна мука» та «найсолодша отрута», а людське життя зображується як «скажений звір», що переслідує свою тінь. До речі, власних кончеттистів мало й українське бароко (Л. Баранович, І. Величковський).[1, 20]

Однією з типових рис літератури бароко є його інакомовність. Е. Тезауро заявляв: «Щоб проявити дотепність, слід позначити поняття не просто й прямо, а інакомовно, користуючись силою вимислу, тобто новим і неочікуваним способом». Інакомовність спричинена й такими рисами барокової поетики, як символізм, алегоризм, емблематизм. Отже, ускладненість стає ще однією характерною рисою літератури бароко. За барочною естетичною концепцією, твори мають бути важчими для сприйняття. Як наголошував Б. Ґрасіан, «чим важче пізнається істина, тим приємніше її осягнути». До того ж, від твору вимагалася можливість різних його тлумачень. Літературні твори бароко ускладнені багатьма поза літературними засобами.[3, 10]

Розділ 2. Драматургія бароко. Кальдерон «Життя це сон»

До кінця 17 століття склалася іспанська національна драма. У творчості її геніального основоположника і найбільшого представника Лопе де Вега чітко виявилася і коло проблем, що розробляються в драмі, і її основні жанрові особливості. Найважливішими ідейно-тематичними циклами в величезному драматичному доробку Лопе де Веги були соціально - політична драма, що ставила головним чином на матеріалі Вітчизняний та іноземної історії проблеми монархічної влади, її взаємовідносин з феодалами і народом; комедії про любов, які стверджували перемогу високого і природнього почуття над становою і патріархальної - сімейної мораллю; і нарешті релігійні п'єси, представлені в його творчості переважно драматичними обробками житій святих. [7, 29]

Ученики Лопе де Вега засвоївши основні принципи розробленої ним драматичній поетики. вносили, кожен в міру свого обдарування, щось нове в національну драматичну систему. Зміни здійснювалися в різних напрямках з'являлися нові жанрові різновиди п'єс (наприклад психологічна комедія або комедія характерів, релігійно філософські драми і ін.) Розширювалася сфера зображуваної в п'єсах дійсності змінювалася метрика і драматургічна техніка.

Формування драми бароко відбувалося в умовах загострення ідеологічної боротьби навколо театра. Однако не тільки гуманістично налаштовані діячі іспанського театру, а й помірні представники панівної суспільства протидіяли цим спробам, бачачи в театрі могутній засіб утвердження своїх ідеалів. Тем не менше, з самого початку 17 століття правлячі класи дедалі рішучіше наступають на демократичні сили. утвердилися в іспанському театрі. Всі ці процеси найяскравіше відпрацьовано в творчості видатного драматурга іспанського бароко –Кальдерона.[11, 6]

Педро Кальдерон де ла Барка з 1625 року фактично був придворним драматургом.

Своєрідний раціоналізм кальдеронського розуміння знаходиться і в художній структурі його творів. Кальдерон не тільки покращує драму, що склалася в школі Лопе де Веги, а й виробляє свою власну драматичну манеру. Відмінні її особливості такі: сувора відповідність всіх частин драми, до деталей продумана і логічна композиція, посиленням інтенсивності драматичної дії, його концентрація навколо одного або двох персонажів. Не звичну експресивний мову, в якому широко використовуються прийоми кульсьтскої поезії і нарешті деяка схематизація характерів. Ці риси досить яскраво виявляються вже в комедіях про кохання, в яких Кальдерон найбільш близький до традицій Лопе де Веги. Ці комедії з любов'ю не жартома, Дама невидимка. Відчуття любові у Кальдерона позбавлене тієї глибини і безпосередності. якими воно володіє в комедіях Лопе. Любов у Кальдерона як і будь-яка інша пристрасть перевіряється розумом. П'єси цього драматурга привертають не силоміць пристрастей, одержимістю героїв. а дивовижною ясністю композиції, чудовим майстерністю в побудові інтриги, простотою і глибиною людських характерів.[14, 60]

Багато його п'єс побудовані на взаємодії людини в оточуючих його речей. Письменник бароко, активно наділяє яке не будь механічне пристосування і таким звертаючись підкреслює безсилля людини. Його нездатність зрозуміти життєві закономірності, і тим більше направляти хід подій.

Типовий приклад цього комедія Дама невидимка. Настає момент коли механічне пристосування ставати як би самостійним персонажем п'єси. Ще далі від своїх традицій ренесансного театру відходить Кальдерон в своїх драмах честі. Тема честі належить до числа найпопулярніших в іспанській літературі 16-17 століття. Кальдерон же в своїх драмах честі нерідко віддає данину дворянським уявленням. Це відчувається в п'єсах присвячених подружньої честі. Вже тут виникає незадоволеність драматурга дворянського стану уявленнями про честь, видно його пошуки інших моральних критеріїв поведінки людини.[13, 12]

У драматургічному дослідження Кальдерона велике місце займають морально філософські та релігійні драми. Серед них знаменита п'єса Життя є сон. Історія принца Сехізмундо, якому перед народженням було передбачене що він стане жорстоким тираном і якого потім батько-польський король з дитинства загрузнемо в вежу де він виховувався далеко від людей через християнські легенди про Варлаеме і Йосафат до східним переказам про Будді. Для Кальдерона ця історія стала приводом для роздуми про корінних проблемах буття про сенс і призначення влади.