Особливості барокового світосприйняття

В літературі бароко втрачається характерна для ренесансу гармонійність світосприйняття. Руйнується уявлення про цілісність людської діяльності, про єдність суспільного й особистого. На перший план виходить усвідомлення антагонізму між ідеалами та дійсністю, між інтересами окремої людини і суспільними. Загострюються почуття, пов’язані з усвідомленням суперечливості світу, примарності щастя, хиткості життєвих цінностей. Руйнація ренесансної переконаності у визначеній ролі енергійної освіченої людини, здатної змінити світ, перш за все позначилась на особливостях літературного героя і на загальній емоційній забарвленості барокових художніх творів. У період кризи гуманізму і розчарування в гуманістичних ідеалах Ренесансу істотних змін зазнає і концепція людини. Вона вже не вважається центром світу, піддаються сумніву її обмеженні можливості, осмислюється її залежність від зовнішніх умов буття. Людина змальовується здатною і на добрі, й на злі вчинки. На таких засадах починає формуватися нова естетична система, що визначила характер нового етапу розвитку європейської культури. Характерною її ознакою стала внутрішня суперечливість.[15, 58]

Таким особливостям світосприйняттям відповідають і ознаки стилю, характерні для барокових творів. Спостерігається тяжіння до контрастів, поєднання фантастичних і реальних образів, містики алегорії й натуралістичних деталей, античної міфології з християнською символікою. Багатство, пишність декору притаманні не лише архітектурним будовам, але й літературним творам, проповідям. Характерною рисою стилю стає ускладненість, метафоричність, використання антитези, гіперболи, композиційна не упорядкованість.[18, 22]

Новій естетичній системі не властива гармонійність світосприйняття. Зберігаючи спадкоємний зв’язок з Відродженням, бароко протиставляє закону гармонійності вільну гру уяви і фантазії, поєднує в собі рівні суперечливі тенденції. У ідеологічному плані бароко характеризується усвідомленням антагонізму між ідеалом та дійсністю, особистістю і суспільством. В літературних творах домінує думка про непередбаченість, мінливість життя, непевність всіх його принад, трагізм людського існування. Суперечливість - визначальна риса естетичної природи бароко. І все ж у складному плетиві іноді несумісних тенденцій та окремих рис можна помітити те спільне, що складається в цілісну, хоч і позбавлену послідовності, систему. Естетика бароко ґрунтується на новому уявленні про світ і людину, її можливості. Світосприйняття людини цих часів було проникнуте трагізмом співставлення уявлення про нескінченність космосу і розуміння не значимості маленької людини перед лицем цієї нескінченності. В той же час страх перед смертю, гостре відчуття скоро плинності людського життя підкреслювали мимолітні радощі життя. Людина високо цінувала насолоди та радощі.[19, 45]

Погляд на людину часів бароко – тверезий і безжальний, інколи жорстокий, принципово відмінний від того, який панував в свідомості Ренесансу і який ідеалізував людину. Адже людина не ідеальна – її внутрішній світ сповнений різноманітних відтінків, в ній часто поєднуються риси, які виключають одна одну, її психологія, часто досить дивна і суперечлива, дисгармонійна. В мистецтві бароко людина постає як складна, багатопланова особистість зі своїм світом переживань, залучена у драматичні конфлікти. [14, 20]

Людина бароко — це, за образом англійського поета Дж. Донна, черв, який плазує у бруді та крові. В результаті людській особистості відводиться скромна роль безмежної піщинки всесвіту, безпорадної і цілком залежної від волі Бога. Людина бароко або втікає до усамітнення з Богом, або, навпаки, кидається у вир політичної боротьби, перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться поліпшити стан усього людства.[13, 254]

Мабуть, про людину цієї епохи можна сказати, що світ для неї був складним, незбагненним і до болю красивим.

Усі ці особливості світовідчуття представників епохи Бароко знайшли відображення в мистецтві: 1.Краса й вишуканість живописних, архітектурних, скульптурних творів мистецтва – це віддзеркалення краси навколишнього світу. 2. Світ сповнений руху, боротьби – твори мистецтва також сповнені динаміки й напруження (динамічні композиції живописних, архітектурних, скульптурних творів). 3 Світ складний, дивовижний, непередбачуваний – таким же складним, дивовижним є мистецтво цієї доби. 4. Світ сповнений різноманітних контрастів – і в мистецтві ми бачимо контрасти розміру, кольору, форм, реального й ірреального тощо. Життя й смерть, мука й насолода, містичний екстаз і плотське начало, реальність і видіння поєдналися в скульптурній групі Лоренцо Берніні «Екстаз святої Терези». Свята Тереза перебуває в стані духовного усвідомлення, зовні схожого на смерть: голова відкинута, очі заплющені. Її фігура майже не вгадується за великими, виразно виліпленими складками одягу, які ніби тріпочуть і звиваються від вітру. Здається, що в їх хвилях народжується нове тіло й нова душа. Мармурові хмаринки композиції, завдяки віртуозній обробці матеріалу, зовні втрачають вагу: камінь стає пухнастим і невагомим, це вже не камінь, а напівпрозорий туман, який огортає Терезу, підносить її у своїх обіймах до гарного світу.[19, 12]

Барокове мистецтво відображає уявлення про вічний рух Всесвіту, про ілюзорність і ірраціональність простору. Оптичні ефекти здатні «збити з пантелику» глядача, підірвати впевненість у тому, що людина спроможна розрізняти велике й мале, далеке й близьке, матеріальне й нематеріальне, стан спокою і стрімкого руху. Архітектори, скульптори, художники використовують спеціальні засоби для того, аби щільні маси (кам’яні блоки, стіни, склепіння тощо) перетворилися на легкі, прозорі, рухливі повітряно-вогняні чи інші субстанції. Митці доби Бароко виразно демонструють, як ці неконтрольовані стихії – потоки води й повітря, хмари чи промені світла виплескуються через край, розмивають кордони й линуть у безмежність. [5, 4]

Архітектура доби Бароко послуговується такими формами й елементами, які, порушуючи прямі лінії й рівні поверхні, зіштовхуються з іншими компонентами, з силою випирають назовні, закручуються спіралями й випростуються, мов пружина, тим самим виражаючи не спокійну й логічну роботу архітектурного тіла, а живі бурхливі енергії Всесвіту, які закипають у замкненому просторі, проривають кордони, порушують рівновагу. Це можуть бути спіралеподібні колони, різноманітні волюти, вигнуті контури обрамлень, розірвані фронтони тощо. Розірваний фронтон – досить характерна для барокової архітектури деталь, яка, ніби розпадаючись на очах у глядача, нагадує про ті просторові виміри, що є непідвладними людині.[2, 150]

Уявлення про безмежний бурхливий простір втілюють і розкішні барокові інтер’єри з розписаними плафонами, які створюють враження запаморочливої висоти; і каскади фонтанів, які своїм падінням тяжіють до тонічних глибин. Образ ірраціонального безкінечного простору створюють і українські козацькі барокові храми (наприклад, Преображенський собор у Великих Сорочинцях, Миколаївський собор у Ніжині, Катерининська церква в Чернігові, Юріївська церква Видубицького монастиря в Києві). Не маючи яскраво вираженого центрального фасаду, такі споруди ніби обертаються навколо своєї осі назустріч людині, не даючи обійти себе по колу, викликають своєрідний «ефект запаморочення»: здається, що обійти такий храм неможливо, як неможливо пережити вічність.[6, 15]

На картинах доби Бароко, сповнених різноманітних контрастів, вирує життя. Митців приваблюють динамічні, напружені ситуації. Основна антиномія доби Бароко – «життя – смерть» виявляється тут із особливою гостротою. Динаміки й почуттів на картинах так багато, що їм ніби не вистачає місця на полотні: вони виплескуються через край і залучають до подій глядача.