Хмельницкий Богдан (1595 - 1657)

Гетьман Війська Запорозького, керівник козацької революції, засновник Козацької держави – таким постає в історії України Богдан Михайлович Хмельницький.

За визнанням більшості дослідників, народився майбутній видатний полководець і державний діяч у 1595 році в родині чигиринського підстарости, сотника чигиринського полку Михайла Хмельницького. Освіту отримав у Київській братській школі та у Львівському єзуїтському колегіумі.

Здобувши освіту, Хмельницький згодом стає козаком і у 1620 році разом з батьком бере участь у поході в Молдавію проти турків. У битві під Цецорою героїчно загинув батько, а Богдан потрапив у турецький полон, де пробув два роки. Повернувшись до України, він невдовзі прибуває на Запорожжя.

Хмельницький бере участь, а потім і сам очолює морські походи, відбиття навали кримчаків. Це підносить його авторитет серед козацтва, допомагає зайняти високі пости. Обіймає посаду військового писаря, а згодом – одного з сотників Чигиринського полку. Саме тоді його помічає французький емісар граф де Брежі, він писав кардиналові Мазаріні: " Серед козаків є непересічний полководець Богдан Хмельницький, з котрим рахуються навіть при дворі". І вже за рік Хмельницький з загоном запорожців брав участь у війні Франції проти Іспанії й відзначився у взятті фортеці Дюнкерка.

Як наслідок, перемоги сорокатисячної армії гетьмана Богдана Хмельницького 1648 року у битвах під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями розбурхали всенародне повстання проти польської адміністрації й польської шляхти в Україні. Тоді ж восени його армія захопила Львів, дійшла до Замостя. Урочистим і тріумфальним було повернення Хмельницького як " пресвітлого володаря й князя Руси" до Києва в грудні 1648 року.

Найважливішим історичним наслідком стало народження Козацько-Гетьманської Держави — Війська Запорізького. Створивши державний апарат, гетьман одночасно виховав цілу плеяду військових і цивільних керівників як з козацької старшини, так і з української шляхти.

Хмельницький запровадив ефективну податкову систему, за деякими даними, збирався налагодити карбування власних грошей.

Важливим питанням зовнішньополітичної діяльності для нього лишався і союз з московським царем, до якого ще влітку 1648 року він звернувся з проханням прийняти Україну під свою владу і надати їй військову допомогу.

Остаточно засади майбутнього договору між Україною та Росією були узгоджені 18 січня 1654 року на раді у Переяславі. У підписаних в березні цього ж року " Березневих статтях" Україна зберігала свою військово-адміністративну систему на чолі з гетьманом, але між тим позбавлялася права на самостійні відносини з Польщею та Туреччиною. Наступні роки, зокрема Вільнське перемир'я Росії з поляками, показали, що російський цар розпочав наступ на автономні права України.

Богдан Хмельницький намагався сформувати антипольську коаліцію із Швецією, Семигородським князівством та іншими державами, але тяжко захворів і 6 серпня 1657 року помер у гетьманській резиденції в Чигирині. Його було поховано в Іллінській церкві у Суботові.

10, 3 УКРАЇНА В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ (1914–1917 рр.)

Одразу після початку Першої світової війни українські землі перетворилися на театр бойових дій або прифронтову зону між російською армією та військами австро-німецького блоку. На цій території діяв російський Південно-Західний фронт, до якого у 1916 р. додався ще й Румунський. У серпні – вересні 1914 р. російські війська, відбивши наступ австро-угорських армій, спрямували свій удар на Галичину. Ця операція отримала назву Галицька битва. У результаті цієї грандіозної битви російська армія оволоділа Східною Галичиною, Північною Буковиною та вийшла до Карпатських перевалів. Російські війська вступили до Львова, Чернівців. Під час битви австро-угорські війська втратили 400 тис. людей, з яких 100 тис. потрапили в полон. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникнула остаточного розгрому.

Наступним успіхом російських військ стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті були взяті в полон ще 120 тис. австрійців і захоплені 400 гармат. На завойованій території російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Бобринського, мав запровадити «русские начала» у житті населення краю. Так, у Галичині закривались українські школи та інші навчальні заклади, культурні організації, запроваджувалися російська мова і російське законодавство. Почалось обернення греко-католиків у православ’я. Майже всіх представників української еліти, які залишилися в краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким вивезли вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми.

Російська окупація тривала до весни – літа 1915 р. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня – до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину й Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували Західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно. Наступ австро-німецької армії призупинився на лінії Кам’янець-Подільськ – Тернопіль – Кременець – Дубно.

Відступ російської армії супроводжувався новими погромами українства, депортацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин додалися біженці, які боялися репресій із боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков охарактеризував російську політику в Галичині «європейським скандалом».

Навесні 1916 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням О. Брусилова завдали несподіваного удару, який увійшов в історію як Брусиловський прорив. Російські війська розпочали наступ 22 травня 1916 р. і після нетривалої артпідготовки просунулися вздовж всього фронту вглиб на 80 – 120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн убитих і поранених, понад 400 тис. військовополонених. Російські війська втратили близько 500 тис. осіб.

Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмінною цілий рік. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулася революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити внутрішнє становище країни, улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом і новими жертвами. Контрудар австро-німецьких військ примусив російські війська залишити Галичину, відійти навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру (січень 1918 р.).

11, 1 Загарбання земель України іноземними державами (ХІІІ-ХIV ст.)

11, 2 Гетьман Кирило Розумовський та його реформаторська діяльність.

Війна мала два важливих наслідки. По-перше, переконала російський уряд у неможливості вирішити свої південно-західні проблеми без економічно сильної України з власним устроєм. По-друге, ще раз показала українській громадськості життєву необхідність відновлення гетьманства як запоруки захисту від наступу імперських структур. Зміна політики російського уряду щодо України настала після зведення на престол цариці Єлизавети. У 1760 р. царський уряд, зважаючи на різні обставини, відновив гетьманство. Новим гетьманом України було призначено молодшого брата фаворита цариці — Кирила Розумовського (1750—1764). У Глухові проведено формальне його обрання, яке викликало патріотичне піднесення й сподівання української громадськості на відродження автономії України. Новий гетьман мав ґрунтовну європейську освіту. Він спочатку навчався в українській сільській школі, потім у Кенігсберзькому, Берлінському, Геттінгенському та інших європейських університетах. У 18 років став президентом Російської Академії наук і всіляко підтримував видатного російського вченого Михайла Ломоносова в його боротьбі за розвиток національної науки. Ставши гетьманом, Розумовський тільки в липні 1751 р. прибув в Україну, зробив з глухівської та батуринської резиденцій мініатюрну копію петербурзького царського двору й приступив до управління Гетьманщиною.

Протягом 1760—1763 рр. гетьманське управління здійснило судову реформу: її суть полягала в поверненні до старої судової системи, що існувала до національно-визвольної війни 1648— 1657 рр. Територія Гетьманщини поділялась на 20 судових повітів. У кожному полку створювалися по два земські, два підкоморські суди й по одному гродському. Вищою судовою інстанцією ставав не російський монарх, а Генеральний військовий суд на чолі з двома суддями. Кількість засідателів від кожного полку збільшувалась від одного до 10 осіб. Нижчі судові інстанції й окремі особи дістали право подавати апеляції прямо до Генерального військового суду. Скасовувалися судові функції Генеральної військової канцелярії.

Таким чином, за гетьманування Розумовського було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави. Але її подальший розвиток був неможливим в умовах нейтралістських прагнень Російської імперії.

11, 3. Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі.

В умовах назрівання Другої світової війни фашистська Німеччина і СРСР, виходячи із міжнародної ситуації, яка склалася на той час, прагнучи реалізувати свої геополітичні інтереси, вдаються до спроби налагодити свої відносини.

Ліквідацією Карпатської України в березні 1939 р. Гітлер досягав трьох важливих для себе тактичних цілей: ще міцніше прив'язував до антикомінтернівського пакта Угорщину; забезпечував нейтралі­тет Польщі; певною мірою заспокоював СРСР, створюючи пере­думови для подальшого зближення.

Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня віддає таємний наказ-вермахту готуватися до нападу на Польщу. І знову спливає " ук­раїнська карта". За рахунок Західної України Гітлер планував окупувати Польщу, унеможливити формування антифашистської коаліції, про яку домовлялися Англія, Франція і СРСР; перетворити СРСР на свого тимчасового союзника, і створити стратегічний плацдарм для нападу на СРСР.

. 23 серпня і 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися укра­їнських земель: " У разі територіально-політичного перевлашту­вання областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну.Німеччина дала згоду на приєднання до СРСР Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної Білорусі, Західної Волині і Сх. Галичини. В свою чергу Німеччина отримала повну свободу дій у Європі і забезпечила собі поставки воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства з Радянського Союзу

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Поль­щі, що засвідчило про початок Другої світової війни. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера.

26 червня 1940 р. радянське керівництво звернулось із заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення Радянському Сою­зу Бессарабії, а також про передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтовувалася також тим, що ще у листопаді 1918 р. народне віче Буковини, прийняло рішення щодо возз'єднання з Радянською Україною.

28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину.

2. Радянізація Західної України

Вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включи­ти Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР. Ще раніше, 1 листопада 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз'єднання Західної України з УРСР було затверджене Верхов­ною Радою СРСР, а 14 листопада – Верховною Радою УРСР.

Об'єднання всіх українських етнічних тери­торій мало глибокий психологічний і культурний вплив на розді­лених до того часу українців, — підкреслює канадський історик українського походження О. Герус. — Інтеграція й асиміляція західних українців у радянську систему з їхньою відмінною полі­тичною, культурною та релігійною спадщиною виявилася, всу­переч волі режиму, процесом двобічним. У той час як західні українці піддавалися систематичній комунізації, східні, або ра­дянські українці відкривали ідеали й цінності своїх західних спів­вітчизників".

Між тим " медовий місяць" радянсько-німецького " шлюбу за розрахунком" підходив до кінця. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписує директиву № 21 (план " Барбаросса") — план нападу на СРСР, основна ідея якого була висловлена ще п'ятнадцять років тому у " Майн кампф": " Коли ми говоримо сьогодні про придбання но­вих земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави... Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації..."

Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійсне­но етнічне возз'єднання і західноукраїнські землі формально увій­шли до складу УРСР, фактично ж на практиці відбулася інкор­порація цих територій, тобто їх " входження" до складу СРСР. Об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави біль­шості українських етнічних територій, незважаючи на неодноз­начність і суперечливість політики сталінського режиму в захід­ноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кро­ком у розв'язанні українського питання.

12, 1 Політична роздробленість Київської Русі

Роздробленість Київської Русі

Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою роздробленості. Йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини XII ст. нею почало керувати об'єднання найсильніших князів — правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості.

Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них і великі розміри території держави та їх різний етнічний склад, і князівські усобиці, відсутність сталого порядку столонаслідування, напади степових кочовиків і занепад торговельного шляху «з варяг у греки».

Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень.

Та, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою — з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ лишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми — головним чином, пов'язані з організацією спільних походів проти половців. Кожен удільний князь, тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення великокнязівської влади й відновлення централізації держави.

Київське князівство. Землі сучасної України входили переважно до 5 головних князівств (дрібніших і меш важливих, як Турово-Пінського, не будемо тут торкатися). Головне місто Київського князівства було, як і раніше, загальнодержавним центром. Окрім того, Київ залишався найбільшим містом усієї Східної Європи. Тут розташовувалися численні двори бояр і купців, великі ремісничі майстерні. У Києві мешкали близько 50 тис. осіб. Авторитет міста підтримувався й церквою

Переяславське князівство. Однією з трьох частин Руської землі, що існувала ще до її розподілу між синами Ярослава Мудрого, було Переяславське князівство. Розташоване в безпосередній близькості до земель мешкання кочівників (формально — аж до Дніпрових порогів), воно було вельми почесним, хоч і нелегким володінням. Проте в XII—XIII ст. Переяславщина не мала політичної самостійності та цілком залежала від Києва. Центр князівства — місто Переяслав — було одним із найбільших градів Південної Русі. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Надійні мури майстерно збудованої фортеці слугували захистом не тільки для прикордонного міста, а й усієї Русі.

Чернігово-Сіверське князівство. Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське. Остаточно воно склалося в XI ст., коли Ярослав Мудрий віддав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, в'ятичів, а також Муромську волость і Тьмутаракань. Чернігівське князівство займало землі на Лівобережжі (головна їх частина — у басейні річки Десни).

Усередині XII ст. від Чернігова відокремилося Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші землі, де виникли дрібніші князівства. Багато подій історії Київської Русі пов'язано з містами Чернігівщини — Черніговом, Новгородом-Сіверським, Путивлем, Брянськом, Курськом, Стародубом. Столичне місто Чернігів посідало друге після Києва місце серед найбільших міст Південної Русі.

Галицьке та Волинське князівства. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торговельних шляхах із Заходу. Ремісники становили основну частину населення галицьких міст. Саме міське ремесло визначало високий рівень матеріальної культури цього краю. Крім того, в Галичині містилися великі родовища солі.

12, 2 Іван Степанович Мазепа (Мазепа-Колединський 1639-1709) - гетьман України в 1687-1709гг. Походив з української шляхти на Білоцерківщині. Батько гетьмана Адам належав до білоцерківської шляхти та володів селом Мазепинці. Мати гетьмана Мазепи Марія походила з шляхетського роду Макієвського. Навчався в Києво-Могилянській Академії, був пажем при дворі польського короля Яна-Казимира. Він досконало володів латинською мовою, добре знав польську, німецьку та італійську мови. За спогадами сучасників, Мазепа привертав до себе увагу оточуючих не тільки своєю високою освіченістю але також умінням встановлювати дружні відносини з людьми, вселяти в них довіру до себе. Після повернення з Польщі вступив на службу в козацьке військо. Під час правління гетьмана Самойловича був призначений генеральним осавулом, а також виконував важливі дипломатичні доручення. Після невдалої Кримської кампанії 1687г. всю провину було покладено на гетьмана Самойловича, який був усунений з поста гетьмана і засланий до Сибіру. При підтримці з боку Василя Голіцина, фаворита тодішньої правительки царівни Софії, 25 липня 1687г. Івана Степановича Мазепу обрали гетьманом.

Протягом усього свого 21-річного правління гетьман Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику зміцнення становища козацької старшини. Завдяки щедрим подарункам царя Петра I, Мазепа отримав у володіння близько 20 тисяч маєтків і став одним з найбільш багатих феодалів Європи. Ревний покровитель православ'я, він побудував на землях Гетьманщини безліч церков у стилі українського бароко. За час правління гетьмана Мазепи Києво-Могилянська Академія змогла побудувати нові корпуси і збільшити кількість студентів до 2 тисяч.

Мазепа надавав активну підтримку Петру I в його походах проти турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696г. Азовом - ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман постійно давав молодому монархові в польських справах і з часом між ними виникла щира дружба.

Під час війни цар висунув українцям нечувані раніше вимоги. Замість охорони своїх земель від безпосередніх ворогів - турків, татар і поляків, українці були змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві та центральній Польщі. У цих походах став до болю очевидним факт, що козаки не можуть на рівних битися з регулярними європейськими арміями. Їх полки постійно несли важкі втрати, які досягали 70% особового складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро I поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери з презирством ставилися до козацького війська, часто використовуючи його в якості гарматного м'яса.

Загальне невдоволення козаків політикою царя змусило Мазепу шукати нового покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, гетьман звернувся за допомогою до Петра I. Цар, чекаючи наступу шведів, відмовив Мазепі у наданні військової допомоги. Вважаючи, що Петро I порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що було основою Переяславського договору 1654р., Український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708р., Коли Карл XII, який ішов на Москву, повернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню своєї землі, перейшов на бік шведів.

27 червня 1709 відбулася Полтавська битва - вирішальний бій великої Північної війни. Перемога забезпечила Росії вихід до Балтійського моря і перетворила її на могутню європейську державу. Рятуючись втечею від переслідувала їх російської кавалерії, гетьман Мазепа і король Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії. Султан турецька відмовився видати Мазепу царському послу Толстому. Але сили Мазепи вже були підірвані; він помер 21 вересня 1709р.

12, 3 УРСР в період економічної політики

Нова економічна політика (НЕП) – економічна політика більшовиків в Україні в 1921 – 1928 рр., що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму» та базувалася на впровадженні елементів ринкової економіки.

Причини НЕПу:

- глибока економічна криза як наслідок громадянської війни та політики «воєнного комунізму»;
- спад революційної хвилі в Європі, відкладення ідеї «світової соціалістичної революції»;
- початок реалізації плану ГОЕЛРО (Державна комісія з електрифікації Росії), який передбачав будівництво електростанцій, заводів в Україні.

Початок НЕПу – березень 1921 р. – рішення Х з’їзду Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б)) про перехід до нової економічної політики (НЕПу).