Історія розвитку вітчизняної психотерапії.

Внутрішня логіка розвитку вітчизняної психотерапії відповідала теоретичним дослідженням таких провідних вчених з світовим ім'ям, як академіки В. М. Бехтерев і І. П. Павлов (лауреат Нобелівської премії 1904 р.), які продовжували розробку вчення про нервизми, основи якого були закладені І. М. Сеченовим і плеядою видатних російських лікарів XIX в. - С. Г. Зибеліним, М. Я. Мудровим, І. Е. Дядьковським, Г. А. Захарьіним, В. А. Манассеїним, С. П. Боткіним. Експериментальне вивчення вищої нервової діяльності в лабораторіях І. П. Павлова, виділення типів нервової діяльності (фізіологічний еквівалент темпераменту), взаємозв'язків між першою і другою сигнальними системами привело до теоретичного обгрунтування неврозів, яке І. П. Павлов переніс в клініку нервових хвороб. Цей напрям отримав назву - павлівська психотерапія. Його представники використали на практиці експериментальні дані про виникнення і згасання умовних рефлексів, поняття про гальмування, індукції, фазові стани. Цими термінами описувався і сам психотерапевтичний процес.

Павлівська психотерапія привернула увагу багатьох лікарів і дослідників, які в теорії і на практиці розвивали і доповнювали її новими даними. Б. Н. Бірман розробив в 1930-е рр. глибоку аналітично-діалектичну психотерапію, відводячи ведучу роль виправленню перекрученої цільової соціо-рефлекторної установки невротичної особистості за допомогою соціо-рефлексотерапии. К. І. Платонов в систематичних експериментальних дослідженнях вивчав гіпноз і його використання в терапевтичних цілях, спираючись на фізіологічний вплив вербальних стимулів на кору головного мозку. Значний внесок в розвиток павловской школи в психотерапії внесли також П. І. Буль, М. С. Лебедінський, І. Е. Вольперт, А. П. Слободяник, А. М. Свядощ, В. Е. Рожнов і багато які інші.

Великим авторитетом в психіатричних колах Москви користувався відомий психотерапевт С. І. Консторум (1890-1950). Активуюча психотерапія С. І. Консторума включала роз'яснення ролі цілеспрямованості і волі пацієнта до здоров'я, оборотності розладів тощо.

У 1930-1940-е рр. в Ленінграді була розроблена патогенетична психотерапія, теоретичну основу якої склала психологія відносин В. Н. Мясищева ( 1893-1973). Учень В. М. Бехтерева, А. Ф. Лазурського, М. Я. Басова, В. Н. Мясищев розвинув теоретичні уявлення про взаємовідносини особистості і середовища і розвинув концепцію психології особистості як системи відносин індивіда до навколишньої дійсності. На основі психології відносин В. Н. Мясищев в 1939 р. сформулював клініко-патогенетичну концепцію неврозів, згідно з якою основною патогенною ланкою у виникненні невротичних розладів виступають протиріччя в тенденціях і можливостях особистості з вимогами і можливостями, що надаються середовищем і що сприймаються особистістю як нерозв'язні. Теоретичні положення В. Н. Мясищева були розвинені його соратниками, учнями і послідовниками Е. С. Авербухом, Е. К. Яковльовой, Т. Я. Хвілівіцким, Р. А. Зачепіцким, А. Я. Страумітом.

Після Другої світової війни 1941-1945 рр. наша країна пережила другу хвилю державно-ідеологічного тиску. Не обійшов він науку і медицину. Об'єднана павловская сесія Академії наук СРСР і Академії медичних наук СРСР 1950 р., а услід за нею в 1951 р. наукова дискусія на об'єднаному засіданні розширеної президії Академії медичних наук СРСР і пленуму правління Всесоюзного суспільства невропатологів і психіатрів, розкривши " ідеологічні перекручення і помилки", привела до зниження ролі психології і прикладних її галузей, підміни її фізіологічним вченням про вищу нервову діяльність І. П. Павлова, вмерлого ще в 1936 р.

І тільки після загальновідомих подій 1953 р., під час " хрущевской відлиги" почалося відродження наукової психології і психотерапії в нашій країні. Зокрема, почав видаватися журнал " Питання психології". У 1956 р. В. Н. Мясищев опублікував в цьому журналі роботу " Про значення психології для медицини". При Академії медичних наук СРСР в 1962 році була створена проблемна комісія " Медична психологія", яку очолив В. Н. Мясищев. Тоді ж стали з'являтися монографічні роботи великих вітчизняних психологів. Виникли умови для подальшого розвитку особово-орієнтованої школи психотерапії. Навколо В. Н. Мясищева згуртувалося коло перспективних вчених, які розвинули концепцію патогенетической психотерапії свого вчителя, - Е. К. Яковльова, Б. Д. Карвасарський, В. А. Мурзенко, В. К. Мягер, С. С. Лібіх, В. А. Ташликов, Г. Л. Ісуріна, Ю. Я. Тупіцин і інш. Розрив в рівні розвитку вітчизняної і зарубіжної психотерапії став скорочуватися в кінці 1960-х початку 1970-х рр., особливо після введення в університетах спеціалізації по медичній психології.