Механізм індивідуальної віктимної поведінки та його елементи

Одним із найважливіших завдань кримінальної віктимології є розкриття механізму індивідуальної віктимної поведінки та вияв­лення найбільш типових форм взаємодії потерпілого зі злочинцем.

Віктимна поведінка людини - це процес, який складається не тільки з дій, що змінюють зовнішній стан, а й включають у себе психологічні явища та процеси, що призводять до них, а також ви­значають механізм протиправного вчинку.

У генезисі злочину значне місце належить механізму віктимної поведінки.

Кожен злочин - це акт поведінки людини. У психології поведі­нка визначається як довільна активність особи, тобто така актив­ність, за якою визнана свідомо поставлена і є можливість контролю за ходом процесів, що розгортаються¹. Отже, мається на увазі сві­дома поведінка особи (вона може бути негативна, помилкова, асо­ціальна). Поведінка людини розгортається у часі та просторі, такий процес має зовнішню (об'єктивну) та внутрішню (суб'єктивну) сторони. Зовнішня сторона відтворюється у формі дії, що спрямо­вана на певний об'єкт (або у формі бездіяльності), внутрішня, суб'єктивна, сторона не тільки супроводжує цю дію (бездіяль­ність), але й попереджає її. Маємо на увазі передбачення вчинку, уявне його моделювання. Ці процеси, що характеризують довільну активність суб'єкта, являють собою елементи поведінки особи, що на своїй заключній стадії виражається у зовнішньому акті (вчин­ку), впливаючи на об'єкт.

«Вчинок - не просто дія, фактично це результат дії, доцільність якої людина усвідомлює ще до її вчинення. Кожний вчинок отри­мує певну оцінку не тільки самої особи, а й інших людей. Залеж­но від відповідного вчинку, інтересів та потреб суспільства, він або схвалюється, або засуджується².

«Поведінка» має певну структуру, яка послідовно розгортається у співвідношенні з логікою внутрішніх (психічних) процесів та зовнішніх (об'єктивних) обставин місця та часу. Взаємодію цих процесів та обставин можна назвати механізмом віктимної поведі­нки особи. Така схема дає можливість охарактеризувати віктимну поведінку та її механізм.

Злочин за своєю психічною структурою, як правило, не відріз­няється від інших учинків людей. Фактори, що впливають на нього, можуть бути специфічними, але їх соціально-психологічна природа така сама, як і правомірних дій. Визначення злочину

¹ Див.: Хеккхаузен X. Мотивация и деятельность.- М., 1986.- Т. 1.- С. 13.

² Див.: Тарарухин С. А. Установление мотива и квалификация преступле-
ния.-К., 1977.-С.29.

характеризує його як поняття соціально-історичне та правове, та його специфічні ознаки не порушують основних якостей, прита­манних будь-якому людському вчинку.

Аналізу механізму злочинної поведінки присвячено колективну монографію «Механізм злочинної поведінки», де детально розгля­нуто: мотивацію злочину, роль конкретної життєвої ситуації, при­йняття злочинцем рішення та інші елементи генезису злочину. Також визначено механізм злочинної поведінки - як взаємозв'язок та взаємодію зовнішніх факторів об'єктивної дійсності з внутріш­німи психічними процесами та станом, що детермінують рішення вчинити злочин, які спрямовують і контролюють його виконання.

Таке визначення спрямувало на аналіз як зовнішньої ситуації злочину, так і особи злочинця¹. Ця модель була доповнена ще одним елементом - посткримінальною поведінкою. У посібнику з кримі­нології² було розглянуто декілька нових структур. По-перше, схе­ма механізму організованої злочинної діяльності, яка демонструє, що наступні злочини можуть зароджуватися в різний час - на першому етапі мотивації, при прийнятті рішення, на етапі його виконання та після цього. По-друге, схема взаємодії елементів злочинності, яка відображає особливості типології індивідуальної злочинної поведінки (умисне, ситуативне тощо)³.

У вітчизняній кримінологічній літературі поняття механізму злочинної поведінки охарактеризовано досить докладно. Зазна­чено, що цей механізм являє собою динамічне явище, визначене взаємодією елементів, що входять до його складу. У загальному він ляді він визначається як перероблення особою впливу зовніш­нього середовища на основі соціальної та генетичної інформації, формування ставлення до діяльності та діяльність, що визнача­ється психологічними процесами та заборонами кримінального закону⁴. Елементи механізму злочинної поведінки - це психічні процеси та стани, які розглядаються не в статиці, а в динаміці у взаємодії з факторами зовнішнього середовища, які детермінують цю поведінку.

¹ Див.: Механизм преступного поведения.- М., 1981.

² Див.: Криминология / Под ред. А. И. Долговогі.- М, 1997.- С. 70.

³Див.: Там само.- С. 82-88.

⁴ Див.: Дубовик О. Л. Принятие решения в механизме преступного пове­дения и индивидуальная профилактика преступлений.- М.: Акад. МВД СССР, 1977.-С. 5.

У генезесі злочинної поведінки окреме місце належить механі­зму віктимної поведінки. Механізм віктимної поведінки за своєю суттю охоплює поведінку людини, винної особи, ситуацію, в якій особа стає жертвою злочину. Зрозуміло, що жодний зовнішній акт скоєння свідомого вчинку, у тому числі й злочину, не є спонтан­ним, він завжди підготовлений більш або менш тривалим періодом виникнення мотивів, планування діяння та прийняття рішення про його здійснення. Йому завжди передує низка етапів психічної діяль­ності суб'єкта, які послідовно формують спрямованість вчинку та його фактичне виконання. Віктимна поведінка людини є процес, який розгортається як у просторі, так і в часі. Він складається не тільки із самих дій, що змінюють зовнішнє середовище, а й з по­передніх психологічних процесів та явищ, що визначають генезис протиправного вчинку.

У багатьох випадках, що призводять до злочинного посягання, найважливішою обставиною виступає поведінка жертви злочину. Злочинець та жертва злочину, як це не парадоксально, взаємо­діють, а інколи безпосередньо спілкуються протягом тривалого пе­ріоду. Жертва злочину, таким чином, робить значний внесок у по­сягання, що спрямовано проти неї. Більш того, взаємодія злочинця та жертви злочину за певних обставин може призвести до взаєм­них посягань, до інверсії стану «злочинець», «жертва», до поєд­нання в одній особі двох соціально-кримінологічних, а іноді й кримінально-процесуальних ролей, протилежних одна одній («зло­чинець - жертва», «підсудний - потерпілий»). Саме це сприяє ви­никненню ситуації, що значною мірою породжує проблему потер­пілого від злочину, його вини та відповідальності, проблему на­слідків реалізації потенційної віктимності.

Дуже важливо визначити місце обставин, що стосуються особи та поведінки потерпілого, їх взаємозв'язку: «особа - ситуація -діяння». Це необхідно для розкриття механізму індивідуальної вік­тимної поведінки.

Характер та наслідки формування особи відіграють головну роль у генезисі віктимної поведінки. Ні біологічні якості людини, ні короткостроковий, а інколи й випадковий вплив зовнішньої си­туації, а весь життєвий шлях індивідуума визначає зміст більшості його вчинків. Соціальні та психологічні якості особи: її політичні, моральні та інші погляди, навички та звички, особливості поведін­ки та характеру - формуються впродовж усього життя людини, у результаті взаємодії з навколишнім середовищем.

Механізм індивідуальної злочинної поведінки включає в себе три основних блоки: 1) мотивацію злочину; 2) планування злочин­них дій; 3) виконання злочинів та настання суспільно небезпечних наслідків. Третій блок характеризує злочин як зовнішній акт су­спільно небезпечної та протиправної поведінки.

Особа та поведінка потерпілого відіграють самостійну роль у механізмі причин та умов, їх не можна змішувати та ототожнюва­ти з іншими компонентами ситуації.

Кожний з основних блоків являє собою утворення, яке включає різноманітні психічні стани та процеси, вплив зовнішнього сере­довища, прийняття людиною рішення та зворотні зв'язки.

Визначення індивідуальної віктимної поведінки потребує аналі­зу всіх елементів, взаємодія між якими і формує цю злочинну по­мел і нку.

У кримінології використовуються такі поняття: мотив, моти-вація, мотивування. Термін «мотив» можна розглядати як такий психологічний феномен, який спонукає до вчинку, дії. Криміно­логічний аспект найбільш повно відображено у визначенні, що його дав К. Є. Ігошев: «Мотив злочинної поведінки можна визначити як сформульоване під впливом соціального середовища та життєвого досвіду особи спонукання, яке є внутрішньою безпосередньою причиною злочинної діяльності та відображає ставлення особи до того, на що спрямована злочинна діяльність»¹.

Ширше значення має поняття мотивації «...як процесу визна­чення особою характеру та спрямованості її поведінки, процесу формування її мотиву. Мотив же є результатом цього процесу». Це поняття має три визначення: по-перше, мається на увазі сам метод «...самоуправління особи через систему стійких спонукань, тобто через мотиви»"; по-друге, - це процес формування мотиву злочину, його розвиток, реалізація у фактичних злочинних діях; по-третє, поняття мотивації вживається і для характеристики су­купності мотивів, властивих тій або іншій особі, або тій або іншій формі поведінки (складна мотивація, суперечлива змінна, динамі­чна мотивація тощо).

¹ Игошев К. Е. Типология личности преступника и мотивация преступно-го поведения.- Горький, 1974.- С. 66.

² Криминологические основьі уголовного права.- Томск. 1981.-С. 115.

³ Игошев К. Е. Типология личности преступника и мотивация преступного поведения.-Горький, 1974.-С. 88.

Мотивація не охоплює всього механізму індивідуальної віктим­ної поведінки. Вона лише його частина. Кримінальне законодавст­во передбачає в багатьох своїх статтях визначення мотиву як обов'язкової або факультативної ознаки. Мотив як внутрішнє спо­нукання не є чимось злочинним, він стає таким, коли виступає елементом суб'єктивної сторони, забороненої кримінальним зако­ном дії.

Мотивація індивідуальної віктимної поведінки пов'язана з об'єк­тивними умовами соціального середовища, вона відображає мину­ле, теперішній час та майбутній тих соціальних ситуацій, в яких діє індивід, органічний зв'язок суб'єкта з умовами формування його особи та об'єктивними суспільними відносинами, з паную­чими у суспільстві та соціальній групі, та належними особі погля­дами, ціннісними орієнтаціями, а також із соціальними оцінками поведінки, стимулами й санкціями соціального контролю. Поза суспільством немає особистості, соціальної поведінки, немає її мо­тивації. Зовнішнє середовище впливає на мотивацію індивідуаль­ної віктимної поведінки не безпосередньо, а відображається через внутрішні умови - психічні риси особи, її погляди та установки, потреби та ціннісні орієнтації (які були сформовані під впливом зовнішніх умов).

Основою мотивації індивідуальної віктимної поведінки є люд­ські потреби. Потреби людини відображають її залежність від зов­нішнього світу. Вони спрямовані на підвищення рівня пристосу­вання людини до навколишнього фізичного та соціального середо­вища. У зв'язку з цим потреби людини є «завдяки вихідним спо­нуканням її до діяльності: завдяки їм... вона виступає як активна, діюча істота»¹.

Людська потреба для того, щоб породити мотив поведінки, має актуалізуватися, тобто перетворитися з пасивної форми на активну. Бажання негайно задовольнити цю потребу виникає під впливом певних зовнішніх обставин. Так, матеріальні потреби індивідів задовольняються повсякденно, але можуть актуалізува­тися, коли виникнуть можливості заробити зайві гроші або на­впаки, при погіршенні матеріального становища. У цих випадках актуалізація потреб виникає внаслідок взаємодії особи з об'єктив­ним соціальним середовищем - із ситуацією, в якій опинився

¹ Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии.- М., 1946.- С. 626.

суб'єкт і в якій йому доведеться діяти. Тоді починає працювати механізм планування та здійснення вчинку, який відповідав би шдоволенню певної потреби, навіть усупереч перешкоді, що ви­никла. У структурі цього механізму велику роль відіграє емоцій­ний стан особи.

Регулятором діяльності спільності виступають групові потреби, колективні інтереси та мотивація, а також групові норми поведін­ки - формальні та неформальні, предметні та норми спілкування¹.

Групові потреби, інтереси та мотивація спільно з груповими соціальними нормами спрямовані на реалізацію двох основних форм групової діяльності: предметної за типом «суб'єкт - об'єкт» та спілкування за типом «суб'єкт - суб'єкт». Вони не втрачають при цьому змісту детермінант колективної діяльності. Специфіка їх полягає в регуляції внутрішньогрупового спілкування, міжосо-бистісних стосунків. Таке вивчення дозволяє виокремити обстави­ни, що сприяють груповій віктимній поведінці.

Відомо, що в багатьох випадках особа стає жертвою злочину під впливом гострих емоційних станів. Початкові елементи меха­нізму індивідуальної віктимної поведінки під впливом нахилу та емоцій такі самі, як і при раціональній поведінці. Але потім струк­тура розгортання механізму змінюється: на цій стадії емоції на­стільки охоплюють потенційну жертву злочину, що психологічний процес вибору цілі, засобів, правової та моральної оцінки вчинено­го згортається, стає формальним, тоді перехід до дії настає після появи образу бажаного об'єкта.

Поєднання антисуспільної спрямованості особи, слабкого інте­лекту та емоційного збудження спричиняє неспроможність дії ме­ханізмів внутрішнього контролю.

Бажання суб'єкта задовольнити актуальну або потенціальну по­требу суперечить об'єктивній дійсності. Виникає проблемна ситуа­ція, тобто сукупність обставин, що потребують виходу, швидкого прийняття рішення. Така ситуація є чинником, що актуалізує по­греби і мотивує відповідну поведінку (правомірну або злочинну).

¹ Див.: Обозов Н. Н. Межличностные отношения.- Л., 1979; Агеев В. С. Психология межгрупповьіх отношений.- М., 1983; Бобнева М. Н. Социаль-ныє нормы и регуляция поведения.- М., 1978; Социальная психология. Краткий очерк.- М., 1975.- С. 25; Буева Л. П. Деятельность как обьект соци-альной психологии.- М, 1975; Пеньков Е. М. Социальньїе норми - рєгуля-торы поведения личности.- М., 1972.

Можливість незаконним шляхом задовольнити свої потреби збігається з проблемною ситуацією - це провокуюча ситуація. Тому проблемні ситуації в багатьох випадках можна розглядати як ви­никнення незаконних можливостей для задоволення потреб.

Якщо розглядати механізм індивідуальної віктимної поведінки -потреби, плани, нахили, то необхідно визначити систему ціннісних орієнтацій особистості. Ціннісні орієнтації, що склалися, стиму­люють мотиви поведінки та закріплюють антисоціальну лінію по­ведінки. Ціннісні орієнтації засвоюються людиною в різноманіт­них соціальних групах, в яких вона перебуває, працює, навчається, проводить вільний час. Засвоєння цих орієнтацій тісно пов'язано зі ступенем адаптованості особи до способу життя, звичок, потреб цих груп.

В основі індивідуальної віктимної поведінки, яка порушує встановлені правові норми, лежить інша система цінностей та пра­вил, що закріплена в правових та моральних нормах. Виходячи з цього положення, вчені визначають специфічною рисою особи жертви злочину антисуспільну установку. Системи ціннісних орієнтацій неоднакові у представників різних верств населення, вони розрізняються залежно від індивідуальних особливостей осо­бистості. Але, водночас, можна виокремити типові для тієї або іншої групи найбільш поширені, які панують у свідомості системи цінніс­них орієнтацій.

Корислива орієнтація особи - зневага до соціальних та право­вих норм. Особи з вираженою корисливою орієнтацією характери­зуються такими рисами: прагнення до легкої наживи, бажання отримати матеріальні блага, не працюючи; визнання матеріальних цінностей, грошей головними в житті; духовне спустошення та ін.

Разом із корисливою системою цінностей у механізмі індивіду­альної віктимної поведінки виявляється насильницька орієнтація особи, яка характеризується такими стереотипами поведінки, що передбачають насилля як звичайний засіб досягнення мети. Цій орієнтації властиві жорстокість, зневага до моральних норм пове­дінки, знецінення людського життя.

У деяких випадках ціннісні орієнтації особи та її потреби і на­хили можуть збігатися. Корислива орієнтація грунтується на гіпер-

¹ Див.: Кудрявцев В. Н. Генезис преступления. Опыт криминологического моделирования.- М., 1998.- С. 82.

трофованих матеріальних потребах суб'єкта, а інколи - й сама по­роджує їх. Ціннісні орієнтації включають у себе не тільки думку про суспільний обов'язок, а й уявлення про моральні та правові норми, ставлення до них індивіду (групи), готовність дотримува­тися або відсутність такої готовності. Моральну та правову свідо­мість можна розглядати як елементи системи ціннісних орієнтацій -певні інструменти соціального та психологічного контролю, які перешкоджають розвитку того причинового зв'язку, що призво­дить до правопорушення. Якщо свідомість досить розвинута, вона попередить протиправну дію, а інакше - вона не може служити таким бар'єром. Вченими давно визнано, що правова свідомість -складна частина групової та індивідуальної свідомості, яка вико­пує пізнавальні, оціночні та регулятивні функції. Пізнавальні функ­ції правосвідомості забезпечуються знанням права, оціночним функціям відповідає система мислення (думок) з юридичних пи­тань (ставлення до права). Дія регулятивних функцій виявляється в правових орієнтаціях, установках та навиках правової поведінки.

Жертва злочину є головним елементом механізму злочинної поведінки. Соціальні контакти і вся сфера спілкування можуть змінюватися. Усі зміни в особі жертви злочину, її поведінці та сфері спілкування після початку злочинних дій залежать від різ­номанітних чинників, з яких слід виділити: а) особливості злочин­ця - його моральні, психологічні, демографічні, інтелектуальні, рольові та інші характеристики; б) особливості ситуації вчинення члочину - сприятлива, несприятлива або нейтральна для продов­ження злочину й доведення його до кінця.

Традиційний погляд на злочин - це уявлення індивідуального вчинку, який містить ознаки складу злочину. Але жоден учинок людини не може бути вчинено у фізичній або соціальній ізоляції, тим більш, якщо його вчинено в групі. У цьому випадку проблема міжособистісної взаємодії у процесі вчинення злочину не обмежу­ється віктимологічним аспектом. Злочинець взаємодіє не тільки з майбутньою жертвою, а й з іншими людьми. До групових чинників, які мають кримінологічне значення, належать: склад групи (особи, які притягувалися до кримінальної відповідальності, неповнолітні тощо), особисті характеристики її членів (погляди, інтереси, цінно-сні орієнтації тощо), мета її створення, стосунки між членами групи, норми поведінки, рівень згрупованості, термін існування, минулий досвід спільної діяльності, методи впливу один на одного тощо.

Роль групового чинника чітко проявляється під час аналізу зло­чинних дій, коли група втягує одну особу в груповий злочин, що вже почався. Це є взаємодія, коли настрої та вчинки окремих осіб детермінують поведінку інших. У цих умовах зменшується страх перед можливими наслідками: кожний з учасників, розраховуючи на допомогу іншого, діє більш впевнено та рішуче, що підвищує інтенсивність та суспільну небезпеку дій всіх співучасників. Іноді рішення приймаються без обміркування нормативних принципів та ціннісних категорій, оскільки вони випливають з антисуспільної поведінки групи осіб, стали для них типовими. Тоді діють так зва­ні групові соціальні норми, які суперечать суспільним інтересам та уявленням.

Механізм групової віктимної поведінки являє собою взаємо­дію як зовнішніх факторів об'єктивної дійсності, так і внутріш­нього процесу і стану, які призводять до рішення вчинити зло­чин. Механізм характеризується особистісною трансформацією впливу зовнішнього середовища на основі соціальної та генетич­ної інформації, формуванням ставлення до діяльності та діяльніс­тю, що визначається психологічними процесами й заборонена кримінальним законом.

Поведінка жертви, її конкретні дії можуть спричиняти виник­нення у злочинця стану агресивності, ненависті, афекту та спрово­кувати правопорушника на вчинення злочину.

У повсякденному житті люди вступають між собою в різнома­нітні громадські, побутові, особисті зв'язки та стосунки. У процесі цих зв'язків між ними можуть виникати ділові, товариські, ворожі або нейтральні стосунки. Вони базуються на різноманітних психіч­них процесах людей - симпатій або антипатій, емоційного підне­сення або пасивності, страху тощо.

Специфічні взаємостосунки між потенційною жертвою та зло­чинцем об'єктивно можуть виникнути на основі різноманітних зв'язків та призвести до конфліктної ситуації.

Із проблемою взаємовідносин потенційного злочинця та мож­ливого потерпілого безпосередньо пов'язано питання про так зва­ну вину жертви. Оскільки приводом багатьох конкретних злочинів виступає неправильна, негативна поведінка самих потерпілих, мож­на розглядати вину жертви як таку, що сприяє зародженню та роз­витку таких деліктів.

Вина жертви - складне та багатопланове явище. Це - соціаль-

но-пеихологічна категорія, що не збігається з обсягом вини в пра­ві. Остання виявляється у психічному ставленні суб'єкта до вчи­неного ним протиправного діяння і тому є необхідним елементом, ознакою суб'єктивної сторони будь-якого правопорушення. Вина жертви виступає як один із приводів протиправного діяння, не може належати до суб'єктивного аспекту складу злочинів, а пере-буває серед елементів його об'єктивної сторони, саме так, як і інші обставини, що сприяють злочину. У цьому - відмінність вини у кримінальному праві та віктимології. Вина у кримінальній вік­тимології - поняття широке. Вона виражається в порушенні будь-яких соціальних норм, за винятком норм юридичних, коли вікти-мологічний аспект поведінки суб'єкта виступає на другий план і переважає аспект правовий, тобто потерпілий по одному злочину може бути винним у вчиненні іншого.

Винною є така поведінка, для якої характерно свідоме або несві­доме ставлення до результату злочинного діяння і яка містить при­чинові фактори, що впливають на протиправну поведінку злочинця.

Є люди, для яких характерною є підвищена здатність стати жерт-вою злочинного посягання. Така здатність може бути винною або невинною. Перша виявляється в неналежній поведінці потенційної жертви, яка стає одним із причиново-наслідкових факторів зарод­ження та розвитку злочину.

Невинною здатністю стати жертвою злочину потрібно вважати підвищену здатність окремих людей, пов'язану не з негативною поведінкою, а з якостями їх особи (соціальними, психічними, де­мографічними тощо).

Як винна, так і невинна здатність може бути індивідуальною та груповою. Підвищену здатність ставати жертвами злочинів на рів­ні винної групової здатності мають алкоголіки, особи, які характе­ризуються розбещеністю, тощо. Групова невинна здатність влас­тива деяким категоріям осіб у зв'язку з виконанням їх службових, професійних обов'язків.

Винна поведінка потерпілого здебільшого виявляється у формі провокаційних дій (бездіяльності), необережності або доведення себе до безпорадного стану.

Але найбільш поширеним видом винної поведінки жертви зло­чину є провокаційні дії з боку потерпілого стосовно особи, яка зав-дала шкоди, або найближчого її оточення. Провокаційна поведінка потерпілого завжди має негативний характер.

Взаємовідносини між злочинцем та його жертвою не зводяться лише до проблеми вини потерпілого. Приводом для вчинення зло­чину є не тільки негативна поведінка потерпілого. Взаємовідноси­ни, що складаються між потенційним злочинцем та можливою жерт­вою, на основі яких зароджується злочин, називають специфічними. Вони виникають на основі можливих зв'язків та взаємовідносин. Але не сам характер соціальних зв'язків та стосунків між людьми неминуче створює той чи інший конфлікт, що породжує злочин, а лише суб'єктивні особистісні якості, насамперед злочинця, а зго­дом - і жертви, що в певній ситуації можуть призвести до злочину, оскільки характерною особливістю будь-якої конфліктної ситуації є те, що вона потребує від людини прийняття певного рішення, вольового вибору варіанта своєї поведінки.

Злочинець та жертва впливають один на одного. Форми та ступінь цього впливу досить різноманітні, і здійснюється цей вплив не тільки в момент вчинення злочину, а і в докримінальній ситуації.

Фактори, що визначають конкретну жертву, поділяють на три групи:

перша - фактори, що пов'язані з особистісними якостями жерт­ви злочину;

друга - фактори, що пов'язані із соціальним становищем жерт­ви злочину;

третя - фактори, що характеризують поведінку жертви зло­чину.

Системою вибору злочинцем своєї жертви управляють не тіль­ки різноманітні фактори, а й певні передумови взаємовідносин між злочинцем та його жертвою. Саме наявність віктимологічних пе­редумов пояснює підвищену здатність однієї людини ставати жер­твою злочину, бути більш «привабливою» для злочинця, ніж інша особа, яка не перебуває під впливом таких передумов.

Виділяють три види стосунків між злочинцем та його жертвою: невизначені, передбачувальні та випадкові.

Невизначені взаємостосунки злочинця та його жертви будуються за ініціативою правопорушника та на пасивній ролі потерпілого в генезисі протиправного діяння. Тому для зародження таких взає­мостосунків характерні вибір злочинцем своєї жертви та відносна короткий термін їх розвитку.

Передумови зародження, розвитку та кінцевих результатів не-визначених взаємостосунків між потенційним злочинцем та мож-

ливою жертвою можна поділити на дві групи. Перша - передумо­ви, що сприяють зародженню злочинного наміру і на цій основі -вибору можливої жертви. Друга - передумови, що полегшують реалізацію правопорушником злочинного наміру.

Передбачувальні - це такі взаємостосунки між потенцій­ним злочинцем та можливою жертвою, в основу зародження та розвитку яких покладено особистісні якості, особливості поведінки, умови життя або інші обставини, що пов'язані з особою потерпі-лого. За наявності такого типу взаємостосунків жертва визначена задовго до злочинної дії. Подібні взаємостосунки характеризу­ються відносною тривалістю (інколи багаторічною) з моменту за­родження наміру до його реалізації, а також тим, що базуються на більш або менш сталих зв'язках між злочинцем та його жертвою.

Соціальний стан потенційної жертви, спосіб життя, особливості поведінки у сукупності з факторами та передумовами взаємосто­сунків із потенційним злочинцем можуть сприяти зародженню у свідомості останнього злочинного наміру, стимулювати його анти-суспільну установку, спосіб та засоби вчинення злочину.

випадкові відносини між злочинцем та його жертвою виника­ють безпосередньо і не залежать від волі, бажання та прагнення жодного учасника подій. При випадкових взаємовідносинах поведінка жертви відіграє, як правило, нейтральну роль у генези­сі злочину, а в діях правопорушника відсутній прямий умисел. Такий вид взаємостосунків характерний для злочинів, учинених з необережності, а не на основі віктимності потерпілого. Здебіль­шого між злочинцем та його жертвою не простежується жодних стосунків або зв'язків, нерідко вони навіть не знайомі один з одним. Попередні умови, тобто можливість зародження, розвитку та кінцевих результатів взаємостосунків між злочинцем та жертвою, відповідно до їх ролі в генезисі протиправного діяння можна полі­лити на дві групи. Перша група - передумови, що сприяють зарод­женню злочинного наміру і на цій основі - вибору можливої жертий. Друга - передумови, що полегшують реалізацію злочин­ною наміру правопорушника.

Таким чином, становище потенційної жертви злочинного намі­ру, спосіб її життя, особливості її поведінки у сукупності з факто­рами та передумовами взаємостосунків із потенційним правопо­рушником можуть сприяти зародженню у свідомості особи зло­чинного наміру, стимулювати її антисуспільну установку, вибрати

спосіб вчинення злочину. Але водночас поведінка можливої жерт­ви інколи ослаблює злочинну реакцію потенційного правопоруш­ника, викликає його симпатію, страх тощо.

Все це залежить у кожному конкретному випадку від умов, міс­ця, часу, інших обставин становлення та розвитку взаємостосунків між злочинцем та його жертвою, а також від особистих якостей потенційної жертви, що здійснює суттєвий вплив як на характер його окремих дій, так і на поведінку загалом.

Характеризуючи обставини, що сприяють зародженню і розвит­ку протиправного діяння, необхідно звернути увагу на те, що в ге­незисі злочину суттєву роль відіграє характер стосунків потерпіло­го не тільки з правопорушниками, а й з іншими людьми, що були пов'язані з ними в момент учинення злочину. Такі стосунки мо­жуть впливати як позитивно, так і негативно на поведінку потен­ційної жертви. Наслідком цього може бути як вчинення злочину, так і навпаки - невчинення його. Аналіз таких взаємостосунків необхідно враховувати, визначаючи заходи віктимологічної про­філактики.