Критична оцінка пізнавальних цінностей в моделі наукової раціональності Л.Лаудана.

Праці Ларрі Лаудана пов'язані головним чином з намаганням створити адекватну модель наукової раціональності, розглянутої як спосіб поведінки вчених по досягненню певних цілей певними засобами, причому і цілі і засоби мають бути обгрунтованими таким чином, щоб їх можна було дискутувати на певних засадах. Отже, Л.Лаудан розширює межі раціонального вибору порівнянно з такими прихильниками критичного раціоналізму, як К.Поппер і І.Лакатос, які виходили з того, що цілі визначаються цінностями, прихильність до яких є вихідною для особистості і не може раціонально обговорюватись.

Однак, піддаючи раціональній критиці цінності науки, Лаудан вважає проблематичною і таку наукову цінність, як об'єктивна істинність знання, тобто зберігає раціональність за рахунок реалізму (позиція наукового реалізму передбачає припущення існування зовнішнього світу і можливості його істинного пізнання науковими методами).

Для винайдення іншої моделі наукових дебатів, здатної включити цілі і цінності до обговорення, Л.Лаудан піддає критиці те, що він називає оманливою коваріантністю між певними пізнавальними цілями і методологічними правилами як засобами (або інструментами) їхнього досягнення. Якщо виходити з такої коваріантності і вважати різницю в цілях необговорюваною, то ми й отримаємо ту несумірність парадигм, на якій наполягає Кун, і неможливість раціональних дискусій.

Однак, одні й ті ж набори методологічних правил можуть використовуватись для досягнення різних цілей. Так, реалісти, які розглядають наукові теорії як наближення до істини, і інструменталісти, які вбачають в наукових теоріях лише засіб для передбачення явищ, можуть сповідувати тотожні методологічні стандарти. обидва лагері вважають за потрібне для досягнення своїх різних цілей (істинне пізнання і успішне передбачення) вимагати від теорій емпіричної підтверджуваності, опису широкого кола явищ та наявності передбачень.

Таким чином, аксіологічні розбіжності не виключають методологічної і фактуальної згоди. Крім того, цінності є необговорюваними, тільки якщо ми притримуємося ієрархічної моделі наукових дебатів. Якщо ж вважати, що обговорення цілей може відбуватись з посиланням на методологію і фактуальний стан справ, тобто відмовитись від ієрархії на користь моделі з більш рівноправним розумінням відносин між рівнями обговорення, раціональна критика цілей стає можливою.

Л.Лаудан пропонує дві основні стратегії такої критики: 1) показати утопічність цілей, 2) показати їхню невідповідність неявним цінностям наукової практики.

Утопічність цілей можна скритикувати, продемонструвавши їхній а) стратегічний утопізм, б) семантичний утопізм, в) епістемічний утопізм.

стратегічну утопічність: пошуки філософського камню, спроби створення вічного двигуна, побудови соціального устрою, який би забезпечував загальне щастя. вимога до науковості знання як до його доведеності на емпіричних засадах, оскільки універсальні твердження типу наукових законів потребували б для своєї прийнятності нескінченної кількості перевірок їхніх наслідків.

Семантична утопічність: краса і елегантність теорій. Значення термінів, які здаються інтуїтивно ясними, не є визначеними, тому неможливо об'єктивно визначити, досягнуті вони чи ні.

Може виявитись епістемічно утопічною така пізнавальна цінність, як істинність теорії, навіть, якщо значення поняття істини задовільно визначене (наприклад, за Тарським). Це може мати місце, коли невизначені критерії реалізовності такої цілі.

Виявлення розбіжності явних і неявних цілей когнітивної практики також може бути підставою для критики. " Самі результати дій агента цілепокладання (навіть якщо вони не фігурують серед його явних цілей) можуть обгрунтованно вважатися за його неявні цілі.... Побоюючись звинувачень в непослідовності, раціональна людина, зіткнувшись з конфліктом між цінностями, які він проголошує, і цінностями, про які свідчать його дії, намагатиметься впорядкувати ті і інші". Перевага віддається тій групі цілей, після виявлення їхньої суперечності, яка відповідає деякій прийнятній цінності, щодо якої існує згода. Так, наприкінці XVIII - початку XIX століть наукове співтовариство відмовилось від установки обмеження науки виключно спостережуваними сутностями, оскільки використання таких гіпотетичних сутностей надзвичайно розширювало пояснювальні можливості наукових теорій за умови їх перевірюваності.

Ларрі Лаудан пропонує власну модель взаємних раціональних обгрунтувань поміж науковими теоріями, методами і цілями, яку він називає сітчастою. утворює трикутник, в вершинах якої знаходиться те, що в структурі ієрархічних дебатів розглядалось, як певні рівні, тобто фактуальне знання: теорії з відповідним емпіричним підгрунтям; методологічні правила; цілі науки, які визначаються пізнавальними цінностями. Аксіологія, методологія і фактуальні твердження взаємно обгрунтовують одно інше, і жодний рівень не можна вважати більш або менш фундаментальним. Так, цілі обгрунтовують набір методологічних правил, який в свою чергу демонструє реалізовність цілей, а отже їхню прийнятність. Методологічні правила обгрунтовують прийнятність теорій, а прогрес або затримка в зростанні фактуального знання і цілі, що висуває наукове співтовариство, гармонізують одне одне відповідно рівню розвитку наукових показує, які правила є ефективними, тобто формує вимоги до методології.Оскільки ж всі ці взаємовизначення не є надто жорсткими, ця модель здатна пояснити і розбіжності між вченими, і згоду між ними в межах їхньої раціональної поведінки.

Сітчаста модель наукової раціональності дозволяє розширити межі раціонального вибору в науці, однак, робиться це за рахунок відмови від реалізму. істина розглядається тут лише як одна з можливих (і рівноправних) цілей пізнавальної практики, і в ситуації, коли критерії її досягнення стають розмитими, може бути визнана епістемічно утопічною як пізнавальна цінність. А створення подібних ситуацій є цілком реальним в період наукової революції, який ми саме і переживаємо.