Концепції наукових революцій (Т.Кун, С.Тулмін).

Томас Семюель Кун (нар. 1922) - американський лідер історико-еволюціоністського напрямку в філософії науки.

Стратегічний задум Т.Куна полягає в тому, що саме історія науки має стати джерелом та пробним каменем епістемологічних (епістемологія – теорія наукового пізнання, частина гносеології – загальної теорії пізнання) моделей різних концепцій у філософії науки. Запропонувавши відмовитись від пануючого в неопозитивістській та попперіанській традиції образу науки як системи знань, зміни і еволюції котрого підкорюються канонам методології і логіки, і замінити цей образ на схему науки як розгалуженої форми діяльності наукових співтовариств, Кун стає засновником нової лінії в розвитку філософії науки - історичної школи.

Кун намагається не стільки відшукати в колишній науці “нетлінні” елементи, котрі збереглися до сьогодні, скільки розкрити історичну цілісність цієї науки за того періоду, коли вона існувала.

Відтак розвиток науки є не нагромадженням несуперечливих фактів, концепцій і т.п., а зміною певних гештальтів. (Гештальт (від нім. Gestalt — форма, кшталт) — філософське поняття, що позначає об'єкт у його цілісності, без розчленування на складники, цілісна структура, яка формується у свідомості людини при сприйняттіоб'єктів або їхніх образів.) Кун вважає, що розвиток науки є почерговою зміною двох циклів - періодів “нормальної науки” і періодів “наукових революцій”. Останні є значно рідшими явищами в історії науки порівняно з першими. У період “нормальної науки” всі вчені поділяють певний гештальт (нім. Gestalt — форма, вид, образ), парадигму, а у період наукової революції відбувається гештальт перключення, зміна парадигми.

Кун считал, что развитие науки это революционный процесс (процесс противоположный эволюционному процессу), в течение которого взаимоисключающиеся парадигмы ведут борьбу за то, чтобы занять главенствующее место, то есть одна парадигма стремится встать на место другой.

Соціально-психологічний характер концепції Куна визначається його розумінням наукового співтовариства, члени якого поділяють певну парадигму. Прихильність до даної парадигми зумовлюється не тим, що вчений виступає як творець нових ідей, а становищем його в даній соціальній організації науки, його індивідуальними психологічними якостями, симпатіями, естетичними мотивами і смаками. Саме ці і подібні до них фактори є, згідно з Куном, основою наукового співтовариства і пояснюють стійкість даної парадигми.

Центральне поняття в концепції Куна - поняття парадигми, або сукупності найзагальніших ідей і методологічних настанов в науці, які визнаються на даному етапі дослідження істинними і приймаються науковим співтовариством.

Парадигма має дві властивості: 1) вона прийнята науковим співтовариством як основа для подальшої праці; 2) вона містить нерозв’язані питання, тобто відкриває простір для досліджень.

Парадигма не є чимось статичним, застиглим. На її основі проводяться дослідження, в результаті котрих парадигму переформовують, уточнюють. Послідовний перехід від однієї парадигми до іншої через революцію є звичайною моделлю розвитку зрілої науки. Однак ця модель не характерна для періоду аж до кінця XVІІІ ст., до появи робіт Ньютона.

В період нормальної науки ми маємо справу з трьома типами діяльності: 1) збиранням значимих фактів; 2) порівнянням фактів і теоретичних передбачень; 3) переформулюванням теорій.

Нормальна наука, як правило, не створює нічого нового ні в феноменологічному, ані в концептуальному відношенні. Вчений зазвичай заздалегідь знає, які результати він має отримати. Однак він завжди має сумнів у тому, чи їх вдасться отримати. Той, кому це вдається зробити, доводить свої здібності і вміння.

Нормальна наука не спрямована на відкриття чогось принципово нового. Але це нове все-таки неминуче виникає. Наукове відкриття - не одиничний акт, а процес, котрий включає і виявлення нового, і усвідомлення того, що отриманий результат - це дійсно нове. На одному з етапів розвитку нормальної науки неминуче відбувається розбіжність спостережень з передбаченнями, виникає аномалія. І коли таких аномалій нагромаджується достатня кількість, нормальний плин науки припиняється, настає криза, яка звичайно приводить до створення нової теорії.

Вихід з кризи, тобто виникнення нової парадигми, становить органічний компонент наукового прогресу. Структура науки, поділеної на конкуруючі школи, завжди така, що прогрес її неминучий.

Представник американського постпозитивізму Стівен Тулмін у середині 60-х років запропонував теорію науки, центральна ідея якої полягає в історичному формуванні та функціонуванні “стандартів раціональності та розуміння, які складають основу наукових теорій”.

Суть критики Тулміна проти використання поняття “наукова революція” зводиться до двох питань: “ чи дійсно була коли-небудь зміна у науці настільки революційною, як це доводив Кун? ” та “ якщо б його визначення застосовувались строго, чи можна було б взагалі знайти дійсні приклади наукових революцій? ”.

Звичайно, вважає Тулмін, з часом поступові зміни у науковій теорії, акумулюючись, можуть у сукупності привести до настільки глибоких результатів, що ретроспективно їх слід описати як “революційні”, тому “не треба робити висновку, що у відсутність явних, чітких “революцій” всі зміни у науці, таким чином”, були “нормальними” (у спеціальному значенні терміну Куна)”.

Розвиток науки зображається Тулміним подібно до біологічної еволюції. Наукові теорії та традиції відчувають вплив процесів консервативного збереження (виживання) та інновацій (мутацій). “Мутації” стримуються факторами критики та самокритики (“природний” та “штучний” відбір), тому помітні зміни наступають лише за певних умов, коли інтелектуальне “середовище” дозволяє вижити тим популяціям, котрі у найбільшій мірі адаптувалися до ньго. Найважливіші зміни пов’язані із заміною самих “матриць” розуміння або найбільш фундаментальних теоретичних стандартів.

Наука, з погляду Тулміна, є принципово двоїстою: це сукупність інтелектуальних дисциплін та професійний інститут. Тому механізм еволюції концептуальних популяцій полягає у їх взаємодії з внутрішньонауковими (інтелектуальними) та позанауковими (соціальними, економічними тощо) факторами.

Тулмін виходить з тези, що наукове мислення являє собою постійну революцію, а одиниці його вимірювання - це певні інтелектуальні мікрореволюції.

Тулмін виділяє два види мікрореволюцій в науковій теорії:

1)Мікрореволюція може являти собою одну з спеціальних концептуальних новинок, що пропону-ються у даній науці у даний час;

2)“...мікрореволюція виявляється деяким підкласом теоретичних новинок, котрі встановлюються у рамках даної наукової традиції і тим самим модернізують цю традицію”.

Виходячи з цього, Тулмін формулює свою “першу гіпотезу”:

“Коли ми розглядаємо концептуальні зміни, що відбуваються в рамках якої-небудь інтелектуальної традиції, ми повинні проводити відмінність поміж:

1)одиницями відхилення або концептуальними варіантами, циркулюючими у даній дисципліні у деякий проміжок часу;

2)одиницями ефективної модифікації, тобто тими небагатьма варіантами, котрі включаються у концептуальну традицію цієї дисципліни”.

Тулмін пропонує використовувати спеціальні терміни: “нововведення” - можливі способи розвитку існуючої традиції, що пропонуються її прихильниками, і “відбір” - рішення вчених вибрати деяке із запропонованих нововведень і за допомогою відібраних нововведень модифікувати традицію”.

Це розрізнювання дозволяє Тулміну висунути “другу гіпотезу”:

“При вивченні концептуального розвитку деякої наукової традиції ми стикаємось з процесом вибіркового закріплення переважаючих у науковому співтоваристві інтелектуальних варіантів, тобто з тим процесом, що має певну схожість з дарвінівським відбором. Тому ми маємо бути готовими до пошуків тих критеріїв, на основі яких професійні групи вчених здійснюють цей відбір у той чи інший період часу. Хоча ці критерії часто можна виявити чітким способом, у періоди глибоких інтелектуальних збурень вони можуть не отримати явного формулювання”.

Він виділяє три аспекти розвитку інтелектуальних традицій у науці:

1)“загальна кількість нововведень, що виникають у даній області в той чи інший час” (це пояснюється сприятливими соціальними умовами);

2)“Превалюючий напрямок, у якому переважно створюються ці нововведення” (це можна пояснити взаємодією зовнішніх та внутрішніх факторів);

3)“критерії відбору, на основі котрих окремі нововведення вибираються для включення до даної наукової традиції” (ці фактори є в значній мірі суто професійними).

У зв’язку з цим висувається “третя гіпотеза”:

“Розглядаючи переваги конкуруючих наукових концепцій, ми повинні звертати увагу на критерії відбору, які дійсно керують вибором з-поміж наявних концептуальних нововведень у кожний окремий момент часу.