Поняття дедуктивного методу. Р.Декарт про метод наукового пiзнання (за книгою Мiркування про метод Роздiл Основнi правила методу).

" Батько сучасної філософії, Рене Декарт (латинізоване ім’я Картезій) (1596-1650), - за словами Расселла, - володів могутньою філософською продуктивністю, на нього вплинули і нова фізика, і нова астрономія. Він спробував відбудувати будинок філософії ex novo (заново). З часів Аристотеля нічого подібного не було. У цьому проявився симптом нової віри людей у самих себе". Найвідоміші філософські твори Декарта — це “Міркування про метод” (1637), ”Початок філософії” (1644), “Трактат про людину” (1664), ”Правила для керування розуму” (1701).

Теорія пізнання в його роботах займає одне з головних місць. Але методи пізнання, які застосовувались в тогочасній науці не задовольняли вченого. Декарт вважав, що необхідна філософія нового типу, яка допоможе людям в практичних справах. Справжня філософія повинна бут єдиною як в своїй теоретичній частині, так і по методу. Декарт вважав, що «філософія нагадує дерево, коріння якого метафізика, стовбур — фізика, а гілки — всі інші науки, що зводяться до трьох головних: медицини, механіки та етики».

Якщо Бекон вбачає первинну форму істини в чуттях, в емпіричності, то для Декарта це помилкова точка зору: «чуття вводять людей в оману, і тому неможливо вірити тим засобам пізнання, які хоча б один раз обманювали нас». Декарт вважав, що вчений повинен сумніватись в усьому новому, якщо він хоче досягти істини, тому він пропонує сумнів у вигляді методологічної процедури. Декартовий методологічний сумнів або «критика усіх визначень» будується як шлях, засіб уникнення помилок: «Нелегко створити дещо досконале, маючи справу лише з чужими творіннями». «Старі міста, що побудовані різними архітекторами не мають однорідної гармонії; науки, викладені в книгах, принаймні ті, що без доказів або докази яких лише імовірні, склались і мало-помалу розрослись з думок множини різних осіб, не так близькі до істини, як прості міркування розсудливої людини відносно речей, що йому зустрічаються». Але в одному сумнівів не може бути — у власному мисленні, бо якщо ти сумніваєшся у ньому, тоді ти все одно мислиш, тому що сам сумнів є мислення. Таким чином істина Cogito ergo sum («я мислю, отже я існую») саморефлексії Декарта.

Особливу роль у процесі пізнання Декарт відводить дедуктивному методу доведення та викладання. Під дедукцією він розуміє такий хід думок, який спирається на певні початкові аксіоми і складається з послідовності логічних висновків. Достовірність цих аксіом розум людини вбачає інтуїтивно, без будь-яких доведень, чітко і ясно. Декарт звертає увагу на проблему спрямованості емпіричного пізнання, індукції. Він знаходить докази тези, що здійснення індуктивного пізнання, експерименту відбувається тільки після попереднього планування дій. А попереднє планування дій у своєму кінцевому результаті має будуватися завдяки використанню загальних положень як вихідних для думки, тобто шляхом дедукції. Таким чином, індукції без попередньо здійсненої дедукції бути не може. Тому, маючи інтуїцію і володіючи дедуктивним методом, людина може досягти в усіх галузях знання достовірності.

Правила дедуктивного методу за Декартом такі:

1. Правило очевидності (або інтуїція). “Не приймати за істинне будь-що, поки не визнав це безсумнівно істинним, тобто ретельно уникати поспішності та упередженості і включати в свої міркування тільки те, що є розуму так ясно і чітко, що ніяким чином не може дати приводу для сумніву”.

2. Аналіз, тобто треба «поділяти кожну проблему, яка розглядається, на стільки частин, скільки можливо і необхідно для найкращого її розв'язку». Це захист аналітичного методу, який тільки і може привести до очевидності, бо, розкладаючи складне на просе, він світлом розуму виганяє двозначності.

3. За аналізом повиннен слідувати синтез: потрібно “керувати ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і тих, що легко пізнаються, і підніматись, наче по сходинках, до пізнання найбільш складних”. У чому важливість синтезу? “Може показатися, що при цій подвійній роботі не з'являється нічого істотно нового, якщо зрештою ми одержуємо той же предмет, з якого починали. Але в дійсності це вже не той же самий предмет. Перше - це грубий факт, друге - знання, як він зроблений; між ними двома – посередник-розум”.

4. І щоб уникнути поспіху, матері всіх помилок, варто контролювати окремі етапи роботи. Тому на закінчення Декарт говорить: “Останнє правило - робити усюди переліки настільки повні й огляди настільки всеохоплюючі, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено”. Отже, перелік і огляд: перший контролює повноту аналізу, другий - коректність синтезу.

Але тоді постає проблема першої дедукції – звідки взялися перші загальні поняття, котрими користується думка? Декарт вважає, що існують вроджені ідеї, які я виявляю в собі самому, разом з моєю свідомістю. Розум звертається, читаємо ми в " Метафізичних міркуваннях", до вродженої ідеї Бога, " нескінченної, вічної, незмінної, незалежної, усевідаючої субстанції, що породила мене і все суще. Проблема існування Бога виникає не з зовнішнього світу, а в людині або, скоріше, у його свідомості". Але теза про залежності людини від Бога не приводить Декарта до висновків традиційної метафізики і богослов’я, тобто до примата Бога і нормативної цінності Священного Писання. Ідея Бога в нас, як печатка майстра на його витворі, використана для захисту позитивності людської реальності і пізнавальних можливостей, а в тім, що стосується світу, незмінності його законів, Бог, найвищою мірою досконалий, не може обманювати. Бог, Чиїм ім'ям намагалися заблокувати поширення наукової думки, тепер виступає як гарант істини. З величезною вірою в людину і її пізнавальні можливості Декарт переходить до пізнання світу. Метод одержав підтвердження, ясність і виразність обґрунтування, а єдність знання підведена до джерела - людського розуму, підтримка і гарант якого - Творець.

Основними законами, що керують всесвітом, Декарт вважає:

1) принцип збереження, відповідно до якого кількість руху залишається постійною, всупереч деградації енергії, або ентропії і, як наслідок,

2) принцип інерції, а також те, що кожна річ прагне рухатися по прямій.

Традиційна концепція перевернена. Світ динамічний і може бути обчисленим. Якщо у світі античності і середньовіччя природним станом тіл був спокій, а рух - аномалією, то тепер спокій – це стан руху. Якщо в традиційній концепції кожна річ має в природі своє місце, відведене їй у рамках ієрархії, то тепер немає ніякого напрямку з визначеними цілями. Відбувається радикальна трансформація концепції природи.

Отже, Декарт був засновником раціоналізму, основою якого є тотожність мислення та буття. Інтуїція та дедукція — основні умови раціонального методу Декарта.