Лінгвістичний поворот» у філософії ХХ століття. (К.Рассел, Л.Вітгенштайн, Дж.Остін).

Лінгвістичний поворот — термін описує ситуацію, що склалася у філософії в першій третині — середині XX ст. і позначає момент переходу від класичної філософії, що розглядала свідомість як вихідний пункт філософствування, до філософії некласичної, котра виступає з критикою метафізики свідомості і звертається до мови як альтернативи картезіанського cogito (латиною мислю). Лінгвістичний поворот, або мовна революція знайшов вираження в лінґвістичній філософії Віттґенштайна («Логіко-філософський трактат»), феноменології Гуссерля («Логічні дослідження»), фундаментальної онтології Гайдеґґера, неопозитивізмі.

Основними рисами лінгвістичного повороту є відмова від гносеологічної і психологічної проблематики, критика поняття суб'єкта, звертання до дослідження смислу і значення, заміна поняття істинності поняттям свідомості, прагнення розглядати мову як граничну онтологічну підставу мислення і діяльності, релятивізм й історицизм.

Перша хвиля лінгвістичного повороту припадає на 1920-ті і являє собою різноманітні спроби прояснення і реформування мови відповідно до законів логіки, що трактується як єдина структура дійсності. Гуссерль, Віттґенштайн, Гайдеґґер розглядають повсякденну мову як джерело оман і філософських проблем, як щось не справжнє, і протиставляють йому мову, впорядковану згідно з законами логіки, верифіковану згідно з фактами або мову, як мову мистецтва. Подібний підхід може бути описаний як метафізика мови, тому що він зберігає основні установки епохи Нового Часу, що з часів Декарта висувала різноманітні проекти поліпшення мови.

Друга хвиля лінгвістичного повороту припадає на 1940-1950-ті, коли на зміну проектам поліпшення мови приходять дослідження й описи різних типів мови в її повсякденному функціонуванні. Структуралізм, герменевтика, лінгвістична філософія акцентують свою увагу на контекстах і передумовах висловлювань, на об'єктивованих структурах мови поза зв'язком із суб'єктом. Ідея єдиної досконалої мови замінюється поняттями відмінності, багатозначності, історичності основ мови, описом її політичних та соціальних функцій.

Витоки концепції логічного атомізму варто шукати у працях Б. Рассела. Теорія логічного атомізму – це спроба побудови ідеальної мови засобами логіки, яка мала б стати основою науки. Згідно з концепцією логічного атомізму, світ – це сукупність не пов’язаних між собою атомарних (елементарних, базових) фактів. Їх еквівалентами у мисленнєвій сфері виступають логічні атоми (універсалії, властивості, відношення) – факти, які і повинен аналізувати філософ.

Вершиною у розвитку концепції логічного атомізму стала теорія дескрипцій Б. Рассела, яка констатувала можливість побудови засобами мови логічних об’єктів, які б повністю відповідали реальним фактам. Тому не випадково прихильники логічного атомізму (Дж. Е. Мур, Б. Рассел) основною теорією істини вважали кореспондентську теорію істини. З допомогою аналітичного методу вже Г. Фреге вдалося уточнити значення таких понять, як смисл, значення, істина, висловлювання тощо. У пізній період творчості і сам Б. Рассел відійшов від неореалістичної доктрини логічного атомізму.

одним з основних завдань Л. Вітгенштайна в ранній період творчості була спроба виділити сферу, в межах якої можна отримати чітке й визначене знання. З цією метою Л. Вітгенштайн і здійснює логічний аналіз як послідовний перехід від реальності (світу) до ідеальної мови крізь призму таких понять:

Світ → факт → образ → думка → речення → мова → знання.

Ідеальна мова, за задумом Л. Вітгенштайна, мала стати “логічним образом дійсності” з огляду на те, що вона базується на мові “фактів”. Однак згодом стало очевидно, що побудова такої мови є можлива, але вона буде дуже збіднена.

«Логіко-філософський трактат» Вітґенштайна надихнув Віденський гурток на створення програми логічного позитивізму.

Логіко-філософський трактат

Структурно «Логіко-філософський трактат» складається із семи афоризмів, що супроводжуються розгалуженою системою пояснюючих речень. Змістовно він пропонує теорію, що вирішує основні філософські проблеми через призму співвідношення мови і світу.

● Мова і світ — центральні поняття всієї філософії Вітґенштайна. У «Трактаті» вони предстають як «дзеркальна» пара: мову відображає світ, тому що логічна структура мови ідентична онтологічній структурі світу.

● Світ складається з фактів, а не з об'єктів, як вважається в більшості філософських систем. Світ представляє весь набір існуючих фактів. Факти можуть бути простими і складними.

● Об'єкти є те, що, вступаючи у взаємодію, утворює факти. Об'єкти мають логічну форму — набір властивостей, які дозволяють їм вступати у ті або інші відносини.

● У мові прості факти описуються простими реченнями. Вони, а не імена, є простими мовними одиницями. Складним фактам відповідають складні речення.

● Вся мова — це повний опис всього, що є у світі, тобто всіх фактів.

● Мова допускає також опис можливих фактів. Така представлена мова цілком підкоряється законам логіки і піддається формалізації. Всі речення, що порушують закони логіки або що не відносяться до спостережуваних фактів, вважаються Вітґенштайном безглуздими. Так, безглуздими виявляються речення етики, естетики і метафізики.

● Важливо розуміти, що Вітґенштайн зовсім не мав наміру тим самим позбавити значущості області, які його самого хвилювали надзвичайно, але затверджував даремність у них мови. «Про що не можна говорити, про те слід мовчати» — такий останній афоризм «Трактату».

На погляд Вітґенштайна, мова нерозривно вплетена в тканину життя, й як складова частина цієї тканини вона працює порівняно без проблем. Філософські проблеми виникають тоді, коли мову змушують покинути власну домівку й відправляють у метафізичне середовище, де все звичні й потрібні віхи й контекстуальні підказки відсутні, можливо навмисне усунуті з причин, які здаються для філософів розумними, але саме з яких за Віттгенштайном випливають труднощі. Вітґенштайн описує метафізичне середовище як крижану ковзанку без тертя, де здавалося б існують ідеальні умови для філософськи й логічно досконалої мови (мови «Трактату»), де всі філософські проблеми можна розв'язати без плутанини й неясностей щоденного контексту, але де, саме через відсутність тертя, мова власне не може взагалі виконати жодної корисної роботи. В «Дослідженнях» часто говориться про холостий хід і про те, що мова «на канікулах» або виступає просто «прикрасою» — усе для того, щоб виразити ідею відсутності того, чого бракує в філософському контексті. Щоб розв'язати проблеми, які тут зустрічаються, на думку Віттгенштайна, філософ повинен покинути крижану ковзанку й повернутися на «грубу землю» буденної мови: тобто філософ повинен повернути словам щоденний вжиток, відмовившись від метафізичного.

Нова філософія Вітґенштайна є швидше набором методів і практик, ніж теорією. Автор сам вважав, що тільки так може виглядати наукова дисципліна, постійно змушена пристосовуватися до свого змінного предмету. Погляди пізнього Вітґенштайна знайшли прихильників перш за все в Оксфорді і Кембриджі, давши початок лінгвістичної філософії.

Значення ідей Вітґенштайна велике, проте їх інтерпретація, як показали декілька десятиліть активної роботи в цьому напрямі, представляє велику складність. Це в рівній мірі відноситься і до його «ранньої», і до «пізньої» філософії. Думки і оцінки значно розходяться, побічно підтверджуючи масштабність і глибину творчості Вітгенштейна.

Основний предмет філософії для Остіна це аналіз повсякденного мовлення, навіть найбільші філософські проблеми вважаються наслідком недосконалості природньої мови.

" чисельні традиційні філософські складності були наслідками помилки, а саме: за прямі твердження про факти помилково приймалися такі висловлюваноня, які або зовсім не мають сенсу (на особливий, не-граматичний манер), або задумувалися як дещо зовсім інше."

Починаючи з самих елементарних прикладів повсякденного мовлення Остін детально розглядає твердження, які на перший погляд є досить зрозумілими, але насправді утримують зовсім інше значення. Для висловлювань які пов'язані із виконаннями (perform) та дією (action) тверджень він виводить поняття перформативних речень, такі висловлювання є здійсненням дії. Автор відзначає, що деякі перформативи є договірними або оперативними, тобто такі які " забезпечують здійснення угоди", а не просто описують " обставини за яких ця угода здійснюється ". Однак саме промовлення слів ще на значить реальне здійснення акту (Наприклад: " Я обіцяю стати твоєю дружиною"), про який в них йдеться, це уможливлюється завдяки відповідним обставинам (юридичний акт, фізична присутність учасників дії тощо). Автор задається питанням - чи можемо ми припустити, що все інше, що супроводжує " я обіця ю" описується самим висловлюванням, а наявність відповідних обставин свідчить про його істинність, а відсутність - про хибність? Відповідь - ні, бо навіть якщо шлюб не відбудеться, факт і висловлювання обіцянки не буде визнано хибою. Поряд із перформативними існують констативні висловлювання(дескриптивні – описові), які описують деяке положення речей і які мають істинне значення, це ті висловлювання які у логіці розглядаються як стверджувальні.

Остін стикається з проблемою розмежування перформативних актів від констативних (дескриптивних?), саме тому він повертається до витоків своїх роздумів. Первинною одиницею цих родумів стає мовленєвий акт. Сам факт мовлення в повному звичайному сенсі автор пропонує назвати локутивним актом. Прояснення природи локутивного акту має допомогти у розрізненні більш розповсюджених інших актів. Зазвичай здійснення локутивного акту одночасно є здійсннням ілокутивного акту, щоб визначити який саме ілокутивний акт здійснюється, необхідно встановити яким чином використовуємо локуцію:

● питаючи або відповідаючи

● інформуючи, або попереджаючи, запевняючи

● оголошуючи намір чи рішення

● оголошуючи вирок

● призначаючи, викликаючи або критикуючи

● ототожнюючи або описуючи

Ілокутивні акти здійснюються суб'єктом мовлення з урахуванням опрацьованих в процесі комунікацій норм поведінки, і поряд із описом фактів реальної дійсності, включають обов'зкову цільову установку (ілокутивну силу) і цілий ряд складових, пов'язаних із попереднім осмисленням мовця. Тобто ілокутивні акти пов'язані із мовцем, позиція адресату мовлення представлена у перлокутивних актах, які відображають ефект, який відбувається завдяки ілокутивному впливу. Ствердження, заперечення, здивування, страх, які виникають у слухача в процесі сприйняття, відносяться до перлокутивних сил. Успіх у досягнення перлокутивного акту залежить від:

● лінгвістичних засобів вираження

● оточення

● особистості суб'єкту сприйняття та ін.

Мовленевий акт в такому вигляді постає як результат індивідуального " словотворення", що обумовлене особливостями суб'єкту мовлення.