Березня 1988 р. були видані перші ордери на заселення квартир.

У будівництві міста брали участь архітектори й будівельники з восьми союзних республік: Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Азербайджану, Вірменії, України й Росії. Кожний квартал має національний колорит своєго забудовника. Як результат, зараз місто поділене на тринадцять кварталів: Бакинський, Бєлгородський, Вільнюський, Добринінський, Єреванський, Київський, Ленінградський, Московський, Печерський, Ризький, Талліннський, Тбіліський, Чернігівський, кожен з яких має свою особливу архітектуру й атмосферу. Територія забудови міста займає 7, 5 м.² [26].

Трагічним для жителів міста було рішення про дострокове закриття Чорнобильської АЕС. Коротка історія Славутича розпалася на два періоди: період 1987–2000 рр. коли станція працювала, і період після грудня 2000 р., коли ЧАЕС була закрита й персонал станції почав скорочуватися щороку на 400 осіб. За соціально-психологічним впливом на городян перший період історії Славутича можна охарактеризувати як романтичний, а другий — як реалістичний. Але наша країна хоче зберегти це унікальне місто[26].

За роки існування у Славутичі створена сучасна соціальна інфраструктура. Її розвиток є одним з факторів стабільної демографічної ситуації в місті. На сьогодні реалізуються 10 програм для соціально незахищених груп населення, спрямованих на профілактику наркоманії та алкоголізму серед молоді, реабілітацію дітей-інвалідів, оздоровлення, розвиток науки й освіти.

Створюється враження, що місто будувалося спеціально для дітей: чотири загальноосвітні школи, один ліцей, Центр захисту дітей, Будинок дитячої творчості, бібліотечно-інформаційний центр для дітей, фізкультурно-оздоровчі комплекси загальною площею в 3, 5тис.м.² юнацька спортивна школа, стадіон, яхт-клуб. Серед юних спортсменів є призери Кубків Світу, Європи, України у багатьох видах спорту. Дошкільна система утворення нараховує шість дитсадків. Наймолодших жителів Славутича виховують в атмосфері любові до національної культури, мови, в кожному садочку є групи народознавства, музичні та спортивні зали, басейни з кабінетами лікувальної фізкультури. Впроваджується програма ЮНІСЕФ " Славутич — територія, сприятлива для дитини" [26].

Центром культурного життя міста є Дитяча школа мистецтв. На п'яти її відділеннях навчається близько 800 дітей. Також у місті є центр молоді, сучасний центр зв'язку, мерія, інтернет-кафе, численні спортмайданчики, сучасні лікарні й готель. Майже 80 відсотків квартир міста розташовані в п'яти-дев'ятиповерхових будинках, інші — у невеликих будинках на одну-дві родини.

Переважно населення Славутича складають колишні жителі Прип'яті, з них 8 тис. у 1986 р. були ще дітьми. Багато мешканців є ліквідаторами, тому страждають від захворювань, що їх спричинили наслідки аварії на ЧАЕС. Багато жителів дотепер працюють у межах зони відчуження, займаючись там моніторингом, науковою діяльністю й обслуговуванням законсервованої станції. Вони добираються в зону відчуження на потязі, що ходить з міста до ДСП ЧАЕС[26].

Для Славутича характерний незвичайно високий рівень народжуваності й низький рівень смертності. Як результат, Славутич — місто з найнижчим середнім віком населення в Україні. Більше третини жителів міста — діти. У місті активно розвивається молодіжний рух.

Економічна й соціальна ситуація міста дуже залежить від ЧАЕС. До закриття електростанції у 2000 р. на ЧАЕС працювало 9000 жителів міста(половина дорослого населення). Після закриття станції там продовжують працювати 3, 5 тис. осіб, котрі спостерігають за її станом та підтримують станцію у безпечному стані.

Раніше 85% бюджету міста наповнювалось за рахунок ЧАЕС. Для того, щоб залучити у місто нових інвесторів, йому надано статус особливої економічної зони. Також проводиться програма перекваліфікації колишніх працівників. Проте, попри ці заходи, місто вже залишили півтори тисячі мешканців.

Тепер ми хочемо висловити свої враження від відвідування міста [26].

Учні нашої школи, які танцюють у колективі " Аеліта" (керівник Мирошніченко О.В.), декілька разів приїздили в місто на святкові виступи та змагання. Також у Славутичі були керівник нашого гуртку та ми з батьками. Коли постало питання про висвітлення ситуації навколо ЧАЕС, ми зрозуміли, що не можна обминути місто Славутич та його мешканців.

Усіх подорожніх, котрі націлилися на Славутич, інтригує сама дорога. Вона є найгарнішою серед доріг Чернігівщини, і може лише суперничати лише з дорогою на Любеч, яка проходить через сосновий ліс, гай з акацій та луки. До Славутича можна доїхати і електропотягом і автобусом. Вражає вокзал міста, залізничний перон, маленька площа, від якої розтікаються проміньчики вулиць. Відразу виникає відчуття, що ми приїхали до справжнього міста, маленького, молодого, але справжнього. У Славутичі все продумано, усе зручно. Його можна обійти за половину дня, але це буде захоплююча подорож! [26].

Від вокзалу ми йшли центральною вулицею, розмірковуючи, з якого квартала розпочати знайомство з містом (воно не має фактично вулиць, натомість, поділено на квартали; а кожен дім має своєрідну адресу: назву кварталу та номер будинку). Перше, що кинулося в очі, був сквер з м’якими доріжками для скейтбордів та роликів, дитячий майданчик, сквер, розбитий серед сосон колишнього лісу. Ми були в місті наприкінці серпня в теплий сонячний день, коли африканська спека трішечки відступила від України. Місто з невеликою кількістю мешканців не було порожнім. Багато перехожих, багато молодих матусь, бабусь з дітьми. На лавочках біля будинків сидять старші люди. Ще вразили вікна домів – охайні, з квітами. Багато тварин: коти, собаки нікому не заважають; їх не калічать, підгодовують. У сквері, коли присіли перепочити, з’явилися голуби, горобці, галки, гайворони. Вони клювали крихти хліба, нас зовсім не боялися.

Далі ми рушили на центральну площу, до мерії, Школи мистецтв. Цікаво було бачити будівлі типового радянського стилю кінця 80-х років ХХ ст., але зроблені охайно, красиво. Вразив і білий колір мармуру та інкерманського каменю. У місті багато кованих прикрас(огорожі, світильники). Також багато красивої скульптури.

Ми не змогли пройти усіма кварталами – просто не вистачило часу. Але те, що змогли побачити, було чудово! Прогулюючись територіями Бакинського, Бєлгородського, Вільнюського, Єреванського, Київського, Московського, Ризького, Талліннського, Тбіліського кварталів, ми нібито перенеслися в ці міста. Нам сподобалося, що архітектори та будівельники зуміли передати свій національний колорит у забудові кварталів. Так прибалтійські квартали мають багато дерев’яних деталей, типовим є й колір фарби на будинках. Кавказькі квартали мають також національні оздоблення: дерев’яні різблені веранди та підвіконня, мозаічні панно. Навіть будинки Бакінського квартала вибудовані з вулканічного туфу: рожевого, бузкового, сіруватого; яким на його батьківщині забудовані цілі міста. Туф привезли із Азербайджанської РСР. Київський квартал привітал нас, знов-таки, дерев’яними ставнями, які в кімнатах створюють напівтінь, даючи прохолоду. Дуже сподобався Білгородський квартал. Сподобався всім: проходами, квітами, близькість до лісу.

Місто дуже зелене, багато квітів, кущів. Прямо посеред міста є ділянки збереженого соснового лісу. Такий саме ліс оточує все місто на десятки километрів. Дуже вразило зовнішнє оздоблення присадибних ділянок біля коттеджей: зелені галявини, басейни, водограї, скульптура, і знов багато квітів: троянди, айстри, жоржини… Цікаво було бачити зелені огорожі з бузку, винограду, хмелю, плющу. Вдома ми вже прочитали, що навіть озеленення території навколо домів проектувалося фахівцями. Вразила ще й жорстка економія води. Попри спеку, галявини та квітники стояли прив’ялі, басейни – порожні!

Ось таким був день, проведений нами в Славутичі – наймолодшому місті України. Ми хочемо приїздити в нього, гуляти кварталами… Ми хочемо, щоб він ніколи не повторив долю Чорнобиля та Прип’яті.

1.2 Суспільно-політичний аспект (злочинні дії влади щодо замовчування факту аварії, відсутність системи захисту ліквідаторів та профілактікі населення на випадок аварії, аварія на ЧАЕС стала каталізатором падіння комуністичного режиму в СРСР та Україні).

Аварія показала неспроможність тогочасного уряду захистити свій народ, взяти на себе відповідальність за все, що сталося; прискорила падіння комуністичного режиму в СРСР та Україні[6].

Справжня інформація про факт та масштаби катастрофи в СРСР приховувалася від громадян. І в найбільш постраждалих областях СРСР, які тепер належать Україні, Білорусі та Росії, в перші дні після аварії не здійснювалося жодних заходів із захисту населення від радіації. Відразу радіоактивному опромінюванню піддалися майже 8, 5 млн людей, що перевищує чисельність населення Австрії. Було забруднено 155 тис.м.² території, що становить майже половину загальної площі Італії. Сільгоспугіддя площею майже 52 тис. м.², більш ніж територія Данії, були забруднені цезієм-137 і стронцієм-90. Майже 400 тис. громадян було переселено, проте мільйони, як і раніше, живуть в умовах, коли залишкова дія, що зберігається, створює ряд небезпечних наслідків[17].

Тільки після повідомлень про катастрофу американськими та європейськими ЗМІ розпочалася евакуація близько 130 тис. мешканців Київської області із заражених районів. Тобто, уряд був бездіяльним і просто прогавив час, коли можно було врятувати життя багатьох людей. Перші дні після аварії радіоактивного ураження зазнали близько 600 тис. осіб, насамперед ліквідатори аварії (пожежники, військові, фахівці, котрі гасили пожежу, дезактивували місцевість, споруджували захисний комплекс - саркофаг) [5]. З обороту вилучено близько 5 млн. га землі (навколо АЕС створена 30-км. зона відчуження) [17].

З часу Чорнобильської катастрофи у колишньому СРСР, а потім на теренах незалежних держав України, Росії, Білорусі було прийнято низку законодавчих актів і підзаконних документів, пов'язаних з аварією.

Цікаво порівняти інформацію, що подавалася центральною пресою в перші дні після катастрофи і величезний фактографічний матеріал, накопичений і опрацьований фахівцями за роки, що минули. У цьому контексті привертає увагу книга: " Чорнобильська трагедія. Документи і матеріали", що вийшла з друку у видавництві " Наукова думка" в 1996 р. Редакційна колеґія та укладачі збірника пставили за мету неупереджено показати, перш за все, причини катастрофи, які неможливо розглядати ізольовано від суспільно-політичних та економічних процесів, що на той час відбувалися в СРСР. Вони засвідчують: ЦК КПУ як найвищий політичний орган у республіці та Уряд УРСР мали ґрунтовну інформацію про реальний стан подій. Але місцеві органи влади були усунуті центром від активного втручання в хід подій через пряму підпорядкованість станції Мінатоменерго СРСР й не могли вживати заходів без ухвалення Москвою.

Серед документів збірника є чимало свідчень бюрократизму, прийняття рішень з великим запізненням. Так, період напіврозпаду радіоактивного йоду-131 становить лише вісім діб. Тому швидке проведення йодної профілактики могло стати ефективним захистом, що допоміг би уникнути ускладнень стану здоров'я населення. Але тільки 9 травня 1986 р. до Києва надійшов текст інструкції з " негайної" профілактики враження радіоактивним йодом. Усім людям, які пережили катострофу, відомі факти, як проводилися багатотисячні демонстрації на 1 та 9 травня у Києві та обласних центрах, селах та містечках. Люди годинами стояли під радіоактивним сонцем Чорнобиля; йшли колонами робітникі, військові та студенти. Цвіт нації! Що не зрозуміло до сих пір: на трибуні поряд з В. Щербицьким був його онук-підліток. Невже дідусь не знав про небезпеку? [17].

До ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС було залучено величезну кількість людей різного фаху та соціального стану: військових, шахтарів, науковців, водіїв, медиків. У післяаварійний період вони утворили об'єднання: всесоюзний " Союз Чорнобиль", та " Союз Чорнобиль України", які привертають увагу урядів до болючих проблем ліквідаторів та переселенців.

Ми розглянули питання про основні події аварії, проаналізували її причини. Тому тут не будемо повертатися до прикрої подробиці: ліквідатори не мали необхідних засобів захисту, які б унебезпечили їх під час роботи на АЕС. Суцільна завіса секретності, якою Чорнобиль був одразу відокремлений від усього світу, не давала можливості керівникам ліквідації наслідків аварії, провідним спеціалістам довести до народу вичерпну інформацію[19].

Аварія на ЧАЕС стала каталізатором, який прискорив падіння комуністичного режиму та розпад СРСР.