Чернігівський учительський інститут.

Виховує все: люди, речі, явища,

але перш за все, люди.

З них на першому місці —

батьки і педагоги.

Антон Макаренко.

А тепер ми мусимо повернутися до ХІХ ст. Його головною ознакою став невпинний розвиток продуктивних сил. У 30-40 рр. ХІХ ст. почався промисловий переворот. У 1861 р. було скасовано кріпацтво, проведено демократичні реформи 60-70 рр. ХІХ ст. В Україні формується велике промислове виробництво. Життя потребувало освічених людей, здатних працювати на виробництві. Причому, доступна освіта поволі ставала масовим, звичайним явищем.

Нові соціально-економічні умови і культурні виклики суспільства привели на початку XX ст. до суттєвої перебудови системи педагогічної освіти.

Естафету в підготовці вчителів перейняв відкритий 22 вересня 1916 р. Учительський інститут, який розпочав свою діяльність як навчальний заклад вище-середнього типу зі словесно-історичним, фізико-математичним і природничо-географічним відділами. Велику ініціативу щодо створення інституту проявило Чернігівське земство, утворене під час проведення реформ 60-70 рр. ХІХ ст. Новий навчальний заклад успадкував унікальну бібліотеку духовної семінарії. Тут продовжили роботу кращі викладачі семінарії.

Для відкриття інституту місцевим органам влади необхідно було надати приміщення. Фінансове забезпечення брав на себе уряд. 20 січня 1913 р. губернські земські збори прийняли рішення ″ … доручити Губернській управі порушити перед Урядом клопотання…″, із виділенням допомоги в розмірі 10.000 крб. 20 березня 1913 р. Чернігівська міська дума вирішила виділити теріторію під забудову та надати допомогу в сумі 3.000 крб. або цеглу для будівництва на цю суму[5].

Та обіцянки не були виконані. На першій педраді 30 серпня 1916 р. директор інституту Олексій Павлович Фльоров повідомив, що приміщення будуть орендувати вторговій школі. Для канцелярії та житла орендували приватний будинок. Територія, виділена для забудови підтоплювалась і була не придатна. Перша світова війна знецініла гроші (ціни на будинки виросли в 100 разів), не вистачало робочих рук – чоловіки пішли на фронт. Так ідея будівництва нового приміщення відпала сама собою[5]. Другий 1917/1918 н.р. інститут працював у орендованому приміщенні дворянського пансіону-притулку (10 кімнат, учительська та гуртожиток) [5]. Хоча умови роботи стали кращими, проте директор інституту із сумом зазначав, що без власного приміщення, за відсутності обладнання й засобів навчання, вести нормальну роботу неможливо. Олексій Фльоров підкреслював, що навчальний заклад має бути ″ виведений зі свого жебрацького убозтва″ [5].

Особливо загострилась проблема з пошуком навчального приміщення наприкінці 1917/1918 н.р., коли перебування у будівлі дворянського пансіону-притулку завершувалось. Інституту загрожувало закриття. Тому педрада інституту просила Міністерство народної освіти сприяти передачі будівлі Селянського банку, у зв’язку з його ліквідацією(приміщення ЧОУНБ ім. В. Короленко) [5]. У ній могли розміститись не лише інститут, а й вища початкова школа.

Наприкінці квітня Олексій Фльоров надсилає ще одного листа до Міністерства освіти. Це було прохання звернутись до Центральної Ради про допомогу у вирішинні питання з приміщенням[6]. Проте саме в цей час у Києві до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, а будівля Чернігівського селянського банку перейшла до іншої фінансової організації.

Однак пошуки приміщення для інституту були успішними. У червні 1918 р. інститут орендує на рік 12 кімнат пансіону-притулку з 2 туалетними кімнатами та кімнатою у підвальному приміщенні для обслуги. Додавалися ще великий флігель(″ лікарняний корпус, виховний флігель″), п’ять сараїв та льодник [7].

Але настали часи німецької окупації, і ці приміщення в них ″ перехопили″ бійці Баварської етапної комендатури, що стояла в м. Чернігові. Її керівник повідомив директора інституту Олексія Фльорова про те, що звільнення дворянського пансіону нині ″ із воєнних причин не можливо″. Він пропонував інституту розміститись у приміщенні реального училища[5], (ДОДАТОК Г). У відповідь 9 серпня 1918 р. директор інституту надсилав листа, в якому нагадав про офіційне зобов’язання коменданта про звільнення приміщення. Ті будівлі, куди комендант радив перейти, були непридатні для роботи.

10 серпня 1918 р. Олексій Фльоров надіслав листи до Міністерства освіти та до військового міністра, в яких просить повернути інституту приміщення, зайняте німецькою комендатурою[7]. А комендант вимагав у триденний строк «очистити приміщення» дворянського пансіону-притулку від майна інституту, оскільки комендатура ″ конче потребує цього приміщення″ [7]. Врешті, 16-18 вересня 1918 р. інститутське майно було перевезено до колишньої духовної семінарії.

Наведені нами факти доводять, що у надзвичайно складних умовах не знайшлося жодної сили, яка б захистила інститут. Боротьба за владу була більш важливою, чим освіта народу. Але в приміщенні духовної семінарії вже розташувався Рівненський військовий шпиталь.

Саме через відсутність навчального приміщення (у будівлі семінарії інституту було надано дві кімнати) своєчасно розпочати навчальні заняття було неможливо. Лише в жовтні розпочали їх з випускним третім курсом[5]. Два перші курси в першому півріччі не навчались. Вступні документи приймали до лютого 1919 р. Вступних іспитів не проводили, відбувався конкурс атестатів[5].

Значні зміни в суспільному житті України відбувалися на рубежі 1918-1919 рр. Антигетьманське повстання змусило П.Скоропадського 14 грудня 1918 р. зректися влади та емігрувати. Залишали українські землі й німецько-австрійські окупанти. До влади ненадовго прийшла Директорія УНР. Після її відступу 12 січня 1919 р. почалося захоплення міста більшовиками. ВРК як тимчасовий орган нової більшовицької влади пішов назустріч директорові[7].

На прохання інституту комісія з освіти ВРК 18 січня 1919 р. дозволила зайняти другий поверх колишнього дворянського пансіону[16]. Але нова влада звільнила з посади директора Олексія Фльорова. Він з 15 березня 1919 р. став викладачем педагогіки. Про життя Олексія Фльорова ми розповімо окремо. 21 січня 1919 р. педагогічна рада інституту звернулася до комісії з народної освіти Чернігівської губернії з проханням надати йому великий флігель пансіону, та передати меблі[5]. Ці прохання були задоволеня новою владою.

Із встановленням радянської влади в Україні відбувалась реорганізація навчальних закладів. На основі вивчення досвіду організації освіти в Москві та Петрограді колегія Чернігівського губернського відділу народної освіти вирішила учительські інститути реформувати в педагогічні. Внаслідок цього у Чернігові з вересня 1919 р. почав працювати педагогічний інститут [7]. Саме у цей час змінилося і місце його перебування — він перейшов до приміщення колишнього реального училища, яке було закрито[22].

Так у 1919 р. учительський інститут зробив свій перший і єдиний випуск — 13 осіб і був реорганізований у педагогічний з чотирирічним строком навчання. У цей період він набирав виключно юнаків. Дівчата для навчання не допускалися.

Проте в статусі педагогічного інститут працював недовго. Від осени 1920 р. він був перетворений на інститут народної освіти. Вперше за час свого існування інститут мав просторе приміщення з 34 кімнатами (аудиторії, актова зала, лабораторії, кабінет ректора, викладацька, лабораторії, педагогічний музей, майстерня, клас малювання, бібліотека)[33]. Архівні джерела зберегли призвища нових керівників. Ректором був обраний С.Воробйов. П.Федоренко став деканом словесно-історичного відділу, на природничо-географічному відділі деканом став Є.Горський; на математичному відділі деканом обрано С.Неаполітанського. У 1924 — 1929 рр. ректором був В.Щербаков[5, 16].

У Чернігівському інституті народної освіти функціонувало словесно-історичне відділення, та були сконцентровані кращі наукові сили Чернігівщини, зокрема відомі історики С.Баран-Бутович(завідувач педагогічного музею при інституті), В.Дубровський, Л.Миловидов, П.Федоренко. Заслуженим успіхом користувались лекції з педагогічних дисциплін І.Львова, з математики П.Александрова, з біології О.Шушкіського, з філології С.Воробйова[5, 16].

Чимало вихованців інституту 20-х рр. ХХ ст. стали відомими науковцями, письменниками, державними діячами: доктор філологічних наук, професор О.Богданов, доктор історичних наук, професор В.Дядиченко, доктор філологічних наук, професор І.Стебун, доктор філософських наук, професор Ф.Москаленко, професор В.Фурсенко, заступник міністра освіти УРСР П.Миргородський[16].

У 1928 р. інституту додатково передали приміщення колишньої духовної семінарії. Крім того було ще три будинки для розміщення бібліотеки та гуртожитків. Для обов’язкової сільсько-господарської практики студентів інституту були передані землі колишнього Троїцького монастиря[22]. Саме період 20-х років ХХ ст. в історії інституту був одним із найкращих. У цей час органи місцевого самоврядування створили належні умови для його роботи. Проте цей сприятливий час був недовгим.

На рубежі 20-30-х рр. відбуваються нові реформи системи освіти. Від 22 липня 1930 р. Чернігівський інститут народної освіти було перейменовано на інститут соціального виховання, що готував педагогів для трудової школи, школи селянської молоді та фабрично-заводських семирічок[7, 16].

Погіршення умов роботи розпочалося з 1933 р., коли у зв’язку з потребою партійно-комсомольської підготовки кадрів для роботи в сільському господарстві в Чернігові була створена Вища комуністична школа. Їй передали головний корпус інституту по вулиці К.Маркса, 5 (колишнє реальне училище). Навіть хотіли перевести його до м. Конотопа, тоді Чернігівської області. Проте інститут залишили в Чернігові [7, 16]. Він займав частину будинку по вул.Селюка, 34 (Гетьмана Полуботка) - колишньої духовної семінарії. На першому поверсі були бібліотека, гуртожиток, магазин, їдальня. На другому поверсі розміщувалися аудиторії і навчальні кабінети. Третій поверх було відведено під гуртожиток. Умови для навчальної роботи і побутові умови студентів значно погіршились. Приміщення не опалювалися [16].

У довоєнний період зроблено ремонт приміщень, гуртожитки обладнано меблями, відкрито лазню, пральню, перукарню. Значно поліпшилась якість харчування студентів. Цього було досягнуто за безпосередньої участі в роботах працівників та студентів вишу. Були також й цегляний флігель для сімей викладачів, чотириповерховий гуртожиток на 400 чоловік, побудований у 1937/1938 н.р. по вулиці Попудренка, 85 [16]..

На початку Великої вітчизняної війни інститут не був евакуйований, його штат звільненили з роботи. У період німецької окупації інститут не працював. Через кілька днів після початку війни приміщення по вул. Селюка, 34 було зайнято під військовий шпиталь, а інститут перебазувався у приміщення колишньої Вищої комуністичної сільськогосподарської школи по вул. К.Маркса, 5 (колишнє реальне училище)[16]. Уже у вересні-жовтні 1941 р. після бомбардувань були зруйновані навчальні корпуси, гуртожиток, знищені всі цінності інституту: бібліотека, лабораторії, кабінети.

Від нацистських окупантів Чернігів було звільнено 21 вересня 1943 р. Місто сильно постраждало, лежало в руїнах. За таких складних умов доводилося відроджувати Чернігів і в тому числі учительський інститут.

Діяльність його поновлено з 23 квітня 1944 р. як дворічний навчальний заклад. Діяли факультети — історичний і мовно-літературний з двома відділеннями: української мови і літератури та російської мови і літератури. Інститут готував вчителів історії, мови та літератури (української та російської) для 5–7 класів неповної середньої школи [16]. Від 4 липня 1944 р. розпочався процес прийому документів, але за відсутності власного приміщення вступні іспити абітурієнтів були проведені у 5-ій Чернігівській міській школі. Такі зміни у підготовці вчителів зайвий раз нам доводять масштаби руйнувань, завданих окупантами рідному місту. Доводилося все починати з нуля.

Спочатку інститут розмістився у маленькому будинку колишнього складського інститутського приміщення, що дивом зберігся серед руїн довоєнного навчального комплексу. Студенти і викладачи власними силами виготовляли, парти, вставляли вікна і двері, ремонтували приміщення. Також власними силами, за відсутності належного фінансування, відбудовували зруйновані приміщення довоєнного інституту. Але його передали Народному комісаріату освіти УРСР, а інститут розмістили в приміщенні по вул. Авіації, 26 (колишня школа сліпих, тепер корпус музичного училища), яке не відповідало вимогам закладу, але дозволяло розпочати навчання[16].

Нетривалим було перебування інституту й у цьому приміщенні. 10 жовтня 1945 р. йому надано триповерховий корпус колишньої середньої школи №16 по вул. Лассаля, 1 (вул. Свердлова, 53; нині — вул. Гетьмана Полуботка, буд. 53), яке менше постраждало від руйнувань, (ДОДАТОК Д).У ньому розпочався 1945/1946 н.р. Окремі факультети працюють у ньому й сьогодні. Воно мало необхідну кількість кімнат та центральне опалення, однак потребувало ремонту [16].

Адміністрація інституту до середини 1950-х рр. робила неодноразові спроби знайти кошти на відбудову довоєнних навчального корпусу та гуртожитку, намагалась повернути власні приміщення. Проектна організація склала кошторисну документацію. У 1946 р. каркас будинку гуртожитку по вул. Попудренка(зараз Проспект перемоги)був переданий для відбудови, але через відсутність фінансування робота зупинилася(ДОДАТОК Є). У 1948 р. постановою Чернігівської міськради цей будинок повернули інституту. У гуртожитку покрили дах, виготовили вікна та настелили підлогу. Коштів на добудову не вистачило і міська влада передала будинок для потреб кооперативного технікуму [16].

Отже, основними проблемами інституту залишались відсутність гуртожитку, необхідної кількості книг за спеціальностями та упорядкованого бібліотечного фонду, сучасного оснащення кабінетів та лабораторій. А колишні приміщення були передані на користування установам інших галузей господарства.

Таким чином, у період післявоєнної відбудови інституту належали: триповерховий навчальний корпус по вул. Ласаля, 1, одноповерховий спортивний зал по вул. Селюка, 34 та флігель у довоєнній садибі інституту по вул. 1 Травня, 2 [22].

У перші післявоєнні роки часто змінювалось керівництво інституту. Так, у 1944-1950 рр. директорами інституту були: Л.Є.Леоновський, М.І.Різун, С.Ю.Борисенко, М.В.Підпригорщук, М.К.Ковальов, В.У.Чорноус [22].

Із зростанням кількості студентів питання гуртожитку ставало ще гострішим. У 1950/1951 н.р. вже 410 студентів проживало на зйомних квартирах. Навчальний корпус не задовольняв нові потреби[22]. Керівництво інституту зверталося до Міністерства освіти УРСР з проханням відбудувати будинок, в якому інститут був розташований до війни. Спроби керівництва інституту покращити житлові умови студентів і викладачів не знаходили підтримки в Києві.