Освітні традиції Чернігівської духовної семінарії.

″ Чернігівська семінарія...

є в певному сенсі родоначальницею

інших семінарія,

або, принаймні, старшою

серед них сестрою″.

Д. Скворцов.

Перетворення Колегіуму на семінарію – результат тих соціально-економічних та політичних процесів, що проходили в Україні в останній чверті XVIII ст. Відбувається закріпачення селянства, ліквідується Запорозька Січ та гетьманське правління, яке раніше потребувало освічених людей, що їх готував колегіум. Церква в Україні остаточно стає зросійщеною. Священнослужителів зобов'язують посилати своїх дітей на навчання до семінарій, які поступово відкриваються по всій Україні. Крім Чернігівського, в семінарії перетворюються два інші колегіуми — Харківський та Переяславський. Створюються й нові: Катеринославська (1779 р.), Волинська (1796 р.), Полтавська та Подільська (1797 р.), Київська (1808 р.) семінарії. Царизму не потрібні були колегіуми, що мали характер загальноосвітніх закладів. Українському дворянству вони теж перестали бути корисними. Зросійщуючись, багаті люди посилали своїх дітей на навчання до Росії або за кордон, наймали іноземних вчителів[24].

Чернігівська духовна семінарія — середній духовний навчальний заклад для підготовки православних священнослужителів(ДОДАТОК Б). Вона була заснована в 1776 р. шляхом реорганізації колегіуму. Підпорядковувалася архієпископам, складалася з 4-х загальноосвітніх і 2-х богословських класів-відділень[24].

Від 1853 р. мала місіонерське відділення у розкольницьких справах(на Чернігівщині було багато поселень розкольників-старовірів, які переїхали рятуючи свою віру від російського переслідування). Відала духовними повітовими та парафіяльними училищами, та ліквідована після жовтневих подій 1917 р.[24].

Духовна семінарія містилася в комплексі будівель садиби XVIIст. чернігівського полковника, наказного гетьмана Лівобережної України Павла Полуботка (1660—1723рр.). Була розташована за р. Стрижень на розі сучасних вулиць Гетьмана Полуботка та Воїнів-інтернаціоналістів, на території Застриження, яке само формувалося протягом XVII—XVIII ст. У наші дні тут знаходиться Чернігівський військовий шпиталь. Із південного боку головного корпусу розміщена однобанна церква Св. мучеників Михайла і Федора. Будівля семінарії віддалена від вулиці за винятком церкви, розміщеної по червоній лінії вул. Богуславської (тепер вулиця Гетьмана Полуботка). Вона завершує видову перспективу вулиці від Красної площі. До кінця XVIII ст. церква була в комплексі трьох церков, дві з яких (Варваринська і Вознесенська) знищені в радянський час. Зведення будівель для семінарії тривало до поч. XX ст. Це залишило свій відбиток на композиції всього комплексу [15, 24].

Але для нас головним є питання про освітню та виховну діяльність семінарії. Навчання в цьому закладі давало за невеликі гроші, фактично – в борг, ґрунтовну загальну освіту. Також семінаристи мали можливість мистецького розвитку: спів у архієрейському хорі, участь у семінарському симфонічному оркестрі, факультатив із малювання(його на початку ХХ ст. вів відомий художник Михайло Жук!), велика семінарська бібліотека та доступ до міської бібліотеки. Також під час навчання в семінарії вихованці мали можливість гри на багатьох музичних інструментах. На час канікул можна було з дозволу керівника оркестру брати додому деякі музичні інструменти. Виступи відбувалися в Народному домі (приміщення Чернігівської філармонії).

Звичайно, не слід уявляти перетворення колегіуму на семінарію як швидкий процес. Він розтягнувся на десятиліття (1776—1886 рр.) [24].

Кардинальна зміна відбулась у соціальному складі учнів. Якщо в 60-і рр. XVIII ст. половина учнів були дітьми світських осіб: дворян, козаків, міщан, навіть селян, то в 1781 р. вони становили тільки третину. Дворянських дітей тут майже не було. На час офіційного відкриття семінарії основний контингент учнів становили діти священнослужителів. За свідченням Опанаса Шафонського, у 80-х рр. XVIII ст. ″ одних тільки недостатніх дворян діти й те найменшим числом в училище ходять″ [24].

Новим, що відрізняло семінарію від колегіуму, було введене богослов'я. Першим його викладачем став відомий протоієрей Іоанн (Іван Левицький) [24].

Позитивним явищем стало введення практичних занять, що включали написання так званих ″ дисертацій і проповідей″ (рефератів), з якими студенти філософського класу виступали в молодших класах та перед гостями[24].

У семінарії викладачам заборонили складати свої курси лекцій, що було характерно для колегіуму. Підручники ввозилися з Росії. Це був курс на русифікацію колишніх колегіумів, на перетворення їх у богословські заклади для підготовки священиків загальноросійського стандарту[24].

Семінарія, як і колегіум, мала видатних викладачів, які намагалися виправити ситуацію з освітою, зробити її цікавою та сучасною. Їня робота залишалася в спогадах учнів.

Певні демократичні традиції колегіуму прагне зберегти архієпископ Віктор Садковський. Зокрема, він заборонив тілесні покарання семінаристів, турбувався про їх матеріальне забезпечення, безпосередньо спілкувався з ними. Були збережені традиції складання віршів українською мовою. Цілу поему написали викладачі та учні семінарії на смерть В.Садковського, прославляючи його гуманність, демократичність. Там є такі рядки:

Було, йому як заспівають,

Да по-письменськи зачитають,

Дак тут уже він і засів.

Було, як візьме обнімати,.

Або як стане цілувати...

Усіх було дарує їх. [24].

Він ввів викладання єврейської мови для кращого розуміння Старого Заповіту; працювали класи, в яких поглиблено вивчали грецьку й німецьку мови, арифметику й географію кращі семінаристи.

Семінаристи ґрунтовно вивчали латину. Тому медичні навчальні заклади Росії запрошували їх на навчання. Так, у 1793 р. до Санкт-Петербурзького, Московського, Кронштадтського училищ було відправлено 18 семінаристів[24].

Коли новим архієреєм ставала освічена та активна людина, в семінарії починалися реформи. Так, Михайло Десницький у 1804-1814 рр. робив наголос на вмінні яскраво проповідувати та вести моральні бесіди з прихожанами. Він був блискучим проповідником. Малоросійський генерал-губернатор князь Олексій Куракін у 1805 р. писав: ″ Чернігівське міське товариство рухоме повчальними і зворушливими проповідями преосвященного Михаїла″. Семінаристи обов'язково мали бути присутні під час проповідей у соборі. [24].

Вірші та риторичні виступи виголошувались кількома мовами: російською, грецькою, латиною, єврейською. Семінаристи вміло аналізували особливості й відзначали переваги різних мов, розкривали зв'язки між науками, логічно обґрунтовували необхідність послідовного вивчення граматики, риторики, поетики, філософії та богослов'я. Цікаво, що виступаючі оцінювали філософію як ″ царицю наук″. Михайло Десницький приділяв увагу читанню книг учнями. За його правління значно поповнилась семінарська бібліотека[24].

Але, було багато проблем. Матеріальне забезпечення було незадовільним. Швидко руйнувався дерев'яний гуртожиток над р. Стрижень. Найбільше бідували студенти, які утримувалися державним коштом. Ось одне із свідчень жителя Чернігова: ″ Разом з заходженням Сонця, бувало, ходить по дворах чоловік 15 семінаристів... Їх називали бурсаками. Ходили в синіх пестрядних халатах і сурдутах такої довжини, що закривали їх босоножіе. Ставши в гурток посеред двору, вони, бувало, співають злагодженим хором: " Боже, зри моє смирення, зри мої жалюгідні дні! " Після закінчення жалібного канту з середини натовпу виривається різкий, тремтячий дитячий голосок: " борщику! " Ізобільно наділені господарями, співаки видаляються з низькими уклінами " [3].

Чимало учнів кидали семінарію, недовчившись. Небагаті вященнослужителі мали великі сім'ї й не могли навчати дітей в семінарії. Обминаючи укази Синоду, вони вчили синів самі. Тому частина духовенства лишалась малоосвіченою.

У другій половині ХІХ ст. семінарія переживає декілька реформ[24].

Було запроваджені три відділи (класи): риторики, філософії, богослов'я. У кожному навчались по два роки. Викладались риторика, словесність, математика (алгебра, арифметика, геометрія), церковна й громадянська історія, крім російської та церковно-слов'янської мов, ще й єврейська, грецька, німецька, французька. До семінарії приходили випускники тьох духовних училищ: Чернігівського, Новгород-Сіверського, Стародубського.

Семінарія мала цікавих викладачів, справжніх ″ зірок″, про яких випускники пам’ятали усе життя. Можна виділити Й. Самчевського, викладача грецької мови та історії, прихильника поглядів Г. Сковороди. Учитель словесності А. Охотін склав власний посібник, практикував написання студентами коротких відповідей на задані теми в класі, а вдома - об'ємних творів. Він допоміг семінаристам передплачувати художні твори з російської літератури, створити невелику художню бібліотеку. Випускники, які вступали до вишив, дякували цьому вчителеві за хорошу підготовку зі словесності[24].

Серед слухачів семінарії зростав інтерес до світських наук. Так, майбутній український вчений і суспільно-політичний діяч Олександр Кістяківський, навчаючись у семінарії, захоплювався вивченням логіки, психології та фізики, курси яких читали Магабра, Шкляревич та Білоусов (джерела не зберегли їхніх імен!). Як згадував Іван Доброгаєв, весь клас слухав їх з великою увагою, а Олександр Федорович говорив: ″ Я бы слушал их весь день не евши; при них проходит два часа, как две минуты. Как славно читают они свои предметы! ″ [24].

За спогадами семінаристів, на початку 60-х рр. ХІХ ст. поряд з ″ сіренькими″ і невиразними викладачами, ставало все більше цікавих. Так, студент, що підписав свої спогади літерами Г.Б., до кращих відносить учителя словесності Білоусова та історика Гнипова. Під впливом останнього почали читати історію Фрідріха Шлоссера та Сергія Соловйова. Улюбленцем учнів був викладач психології Модзолевський, прихильник журналу ″ Современник″ та матеріалізму[24]. З особливою теплотою колишній семінарист згадує вчителя малювання та іконопису М. Дмитрієва, який за підтримки архієпископа Філарета закінчив Санкт-Петербурзьку академію мистецтв. Він не тільки вчив малювати, але прагнув естетично виховувати учнів, зокрема, влаштував у залах семінарії виставку своїх полотен. Цікаво, що любителями світського живопису були ректор семінарії протоієрей Євгеній та інспектор. ″ Дивно було бачити, - згадує семінарист, - як вони, обидва ченці і притому суворої життя, переставляли, носили на руках картини з грайливими сюжетами″ [24].

Діяла семінарська бібліотека. Як свідчив Микола Маркевич, у її фондах зберігалось 6000 найменувань книг. Він зазначав, що книгозбірня містить рідкісні видання, а тому є однією з найцінніших у державі: ″... Я знайшов коштовності, яких другі екземпляри навряд чи можна знайти. Ця бібліотека древніх видань - скарб для бібліомана″ [24]. Більшість книг була ″ давніми мовами″, польською, французькою, німецькою, східними, російською.

Але бракувало сучасної літератури. Тому на добровільні внески вихованців створили учнівську бібліотеку. Передплачували світські журнали (″ Время″, ″ Русское слово″ і навіть ″ Современник″). У 60-і рр. ХІХ ст. архієпископ Філарет віддав свої книги до бібліотеки, продовжуючи традицію Лазаря Барановича. Його приклад наслідували інші особи. Бібліотека мала свій статут: ″ Вона не повинна обмежуватися якимось родом або напрямком літератури, а доставити корисне і приємне читання учням всіх класів з усіх галузей знання″ [24].

Але цього для певної частини семінаристів було замало. Під впливом ліберально налаштованих викладачів вони брали книги у приватній міській бібліотеці Кранца. Захоплювались творами М. Гоголя, І. Тургенєва, Л. Толстого, Ф.Достоєвського, читали уривки з книг Ч. Дарвіна та Г. Бокля.

Керівництво семінарії забороняло читати твори революціонерів-народників. І все ж захоплення творами російських революційних демократів робило свою справу. Семінаристи та гімназисти стали членами Чернігівського народницького гуртка, організованого на початку 70-х рр. ХІХ ст. Г. Божко-Бочинським. Так М. Кибальчич, що вчився у семінарії в 60-і рр. ХІХ ст., пізніше входив до групи народовольців ″ Свобода або смерть″ і був засуджений до страти за участь у замаху на життя імператора Олександра II[24].

На кінець 60-х рр. ХІХ ст. чітко визначились такі тенденції: кількість освічених священиків зростала; випускники семінарії вступали до світських вишив. Серед студентів поширювались революційно-демократичні настрої.

У зв'язку з цим у 1871 р. відбулась реорганізація семінарії. Замість трьох попередніх відділень було введено 6 класів. Зменшилась кількість вихованців. Студенти почали поглиблено вивчати богословські дисципліни, біблійну історію; введені нові предмети: богослов'я, вчення отців церкви (патрологія), герменевтика (поясненням, тлумаченням філософських, історичних і релігійних текстів), церковна археологія. Збільшена кількість годин на викладання класичних мов; обов'язково вивчали філософію, математику, педагогіку. Заборонено викладання природничих та сільськогосподарських дисциплін. Остаточно узаконенили доступ до семінарії осіб усіх станів [24].

Видно спробу, з одного боку, зменшити контингент учнів, посиливши їх богословську підготовку, а з іншого – зробити навчання доступним широким верствам. Ці ліберальні реформи були ліквідовані наступною реформою 1884 р. Була посилена влада архієреїв. Збільшується кількість годин, відведених для вивчення богословських дисциплін, натомість скорочені програми з філософії, математики. Вивчення нових мов було не обов'язковим [24].

Окремі ректори прагнули тримати навчально-освітній процес у семінарії на рівні тогочасних вимог до підготовки освічених, культурних фахівців. Таким був Микола Марков, ректор у 1882-1892 рр. Він є автором трьох філософсько-педагогічних праць. Його ″ Огляд філософських вчень″ був удостоєний премії преосвященного Макарія і рекомендована Синодом як посібник для семінарій. Дві інші праці присвячені проблемам філософії освіти: ″ Педагог древнего классического мира — философ Сократ″, ″ Педагог нового христианского мира — славянин Амос Коменский″. Автор показав переваги слов'янської педагогіки перед західною. Він блискуче знав російську літературу, любив твори Олександра Пушкіна. ″ У звичайній розмові просто вражав співрозмовника, приводячи іноді цілі тиради з творів великого поета, а всю поему ″ Євгеній Онєгін″ міг прочитати напам'ять″. Він покращив викладання педагогіки. Теоретична підготовка поєднувалася з практикою. Для цього в 1885 р. при семінарії відкрили початкову школу, де студенти проходили практику[15, 24].

Іще один ректор, Михайло Доброгаєв, визначав вплив соціального середовища на дитину: спочатку її світогляд формує сім'я, а потім школа. Він був упевнений, що тільки поєднання розумового, морального й фізичного виховання дасть змогу сформувати повноцінного громадянина: ″...У школі ростуть і зріють майбутні громадяни... Школа повинна виховувати молоде покоління, повинна зміцнювати його тіло і дух, повинна озброювати його достатнім запасом розумово й морально, а також фізичною силою, повинна збагатити добрим знанням його розум, його серце, його волю″. Недоліки школи він бачив у недостатньому естетичному та фізичному вихованні і радив обов'язково ввести уроки малювання, а в духовному училищі відкрити клас живопису. Він був упевнений, що наставник повинен здобувати повагу й любов учнів ″ своїми розумово-моральними якостями, своєю непідробною любов'ю до учнів, але не запобіганням перед учнями. Учитель повинен бути близький до учнів, але при цьому він зобов'язаний уникати фамільярності; він повинен поважати особистість учня, не дозволяти собі образливих слів, насмішок. Він повинен бути скупий як на похвалу, так само як і на осуд″. Михайло Доброгаєв вважав, що учитель має сприяти створенню класного колективу, де панували б товариські відносини, взаємодопомога. Учні, на його думку, повинні виховуватись законослухняними громадянами. Цей твір був опублікований в ″ Черниговских епархиальных известиях″ для ознайомлення вчителів[24].

Чернігівська семінарія стала місцем, де талановиті вчителі виховували талановитих учнів, які своїми досягненнями прославили і семінарію і Україну. Серед них: український поет Павло Тичина, український письменник і громадський діяч Василь Блакитний, український композитор Григорій Верьовка, артист й театральний критик Йона Шевченко, вчений Іван Кухтенко[24].

На високому рівні було естетичне виховання. Викладання співу та малювання стояло на чільному місці. Студенти співали в хорі, виконували складні музичні твори. За спогадами Павла Тичини, ректор Алексій Баженов (1911-1915рр.), нащадок видатного архітектора Василя Баженова, дбав про репертуар хору семінаристів: ″ За порадою Баженова (у минулому був регентом Київської духовної академії) наш хор замість застарілих співів виконував твори Глінки, Чайковського, Римського-Корсакова, Іпполітова-Іванова... ″ [24].

Малювати навчав, як ми згадували, Михайло Жук, випускник Краківської академії мистецтв. Учні відвідували художні виставки. Його символічне панно ″ Біле й чорне ″, дезображено юнака, риси якого нагадують молодого Тичину, було визнаним у мистецькому світі (ДОДАТОК В). Михайло Жук ввів Павла Тичину та інших учнів до гуртка Михайла Коцюбинського.

Семінаристи не залишались поза демократичним, українофільським рухом, початку XX ст. Павло Тичина згадував, як вони співали українських пісень, читали твори Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського та інших митців національного руху[24]. Микола Подвойський, який вчився в семінарії й співав у хорі Єлецького монастиря, мав бюст Тараса Шевченка. Як старший товариш, Микола Подвойський водив молодших на могили Леоніда Глібова та Опанаса Маркевича, розповідаючи про них та навчаючи своїх юних співаків: ″ Будьте чесні і вірні своєму народові. Учітеся, як заповідав Тарас Шевченко.″ [24].

Дмитро Дорошенко, відомий історик української церкви, відзначаючи зростання українофільських настроїв серед семінаристів порубіжжя XIX-XX ст., робить висновок: ″...Нам стає зрозумілим, чому з вибухом революції 1917 року церковний український рух розвинувся так скоро і з такою силою та привів до відродження української православної Церкви″ [24].

Суперечливі події в житті Російської імперії викликали інтерес до революційних ідей. Ми звертали увагу на поширення ідей народництва, соціал-демократії. Тому поряд з видатними митцями, стояли і Микола Кибальчич, винахідник ракетного двигуна й Микола Подвойський, відомий большевицький діяч в Україні. Знайшлося місце й для священномученика Феоктиста Смельницького, який після навчання в семінарії служив у Чернігівської єпархії, був завідуючим земських шкіл, викладав у семінарії. Після російсько-більшовицької окупації України зазнав переслідувань. Останньою його парафією була Свято-Троїцька церква с. Лосинівка. У 1936 р. її закрили, й НКВД СССР заарештував священика та відправив його у концтабір ″ КАРЛАГ″ у Казахстані. 3 жовтня 1937 р. о 23 годині 30 хвилин Феоктиста Смельницького стратили. Місце поховання невідоме. 20 серпня 2000 р. Феоктист Смельницький був причислений до лику святих[24, 35].

На початку XX ст. проводиться нова реформа. Збільшується кількість світських дисциплін. Хоч основним завданням семінарії була підготовка священиків, із її стін вийшло багато вчителів, чиновників, різних спеціалістів [24]. Так, майбутні письменники Павло Тичина та Василь Блакитний закінчили Київський комерційний інститут; військовий і політичний діяч Микола Подвойський – Ярославський юридичний ліцей; композитор і хоровий диригент Григорій Верьовка – Київський музично-драматичний інститут[24].

У спадок нащадкам духовна семінарія залишила єпархіальне ″ древнехранилище строжитностей″, створене в 1900 р. У ньому було зосереджено багато історичних документів, рукописних книг і стародруків, фотографій, речей церковного культу. У 1908 і 1916 рр. Чернігівське єпархіальне сховище видало два «Сборника», що містять наукові розвідки, опис старожитностей[24].

Після закриття семінарії в її будівлях у 1928-1941 рр. знаходився педагогічний інститут. Під час німецько-фашистської окупації будівлі були значно зруйновані. Сьогодні тут розміщений Чернігівський військовий шпиталь.

Отже, Чернігівська духовна семінарія, ставши спадкоємницею найстарішого навчального закладу Лівобережної України - Чернігівського колегіуму, незважаючи на силоміцне її перетворення внаслідок централізаторської політіки Російської імперії на станове, суто духовне училище, все ж залишалась визначним культурно-освітнім осередком не тільки Чернігівської губернії, а й усієї України.