Громадянство

Князі та шляхта. Громадянство того часу поділялося на суспільні класи, суворо між собою відмежовані. Поділ на верстви існував уже в княжих часах: були бояри, міщани, церковні люди, різні категорії селян. Але між різними класами не було замкненості й непрохідних меж: хто добував більші маєтності, доходив більшого значення чи впливу, без труду міг перейти до вищого стану. Але ця суспільна свобода занепала від часу, коли українські землі дісталися під владу Польщі. У польській державі здавна вже утривалився західний поділ на відділені від себе класи, і цей порядок запанував також в Україні.

На самій верхівці суспільної єрархії стояли князі й «пани», тобто магнати. Це була могутня земельна аристократія, що виводила себе з давніх княжих родів. Головні гнізда її були на Волині. Князі Острозькі вважали себе за нащадків турівських князів. Четвертинські виводили себе від Святополка Ізяславича, Збаразькі й Вишневецькі — від князя Федька несвизького, Чорторийські, Сангушки, Корецькі, Слуцькі та інші — з литовської династії Гедиминовичів. Ці княжі роди займали всі вищі уряди, засідали в раді великого князя, у воєнні походи йшли під власними корогвами свого роду. За давньою традицією громадянство вважало їх далі за своїх князів, проводирів і протекторів, — і вони приймали цю роль. Литовську державу вважали за продовження давньої київської і до кінця боронили самостійність Литви. Навіть на Люблінському сеймі 1569 р., коли вже унія з Польщею була прийнята, найвизначніші українські магнати до кінця відмовлялися від присяги; мовляв, «ми є народ такий благородний, що не дамо першості ніякому іншому народові на світі», — так заявив князь Костянтин Вишневецький. Князі вважали за свою повинність опікуватися всім народом. Князь Костянтин Іванович Острозький, гетьман Литовського Великого князівства, всю свою енергію вкладав у те, щоб Україну забезпечити від татарських нападів. Його син, славний Василь-Костянтин, добув собі світлу пам’ять як фундатор Острозької академії. Інші князі вважали своїм обов’язком засновувати монастирі, будувати церкви, опікуватися братствами й школами. Деякі знову добули собі славу як степові лицарі. Князь Самійло Корецький і князь Дмитро Вишневецький цілий вік воювали з татарами й турками і врешті понесли мученицьку смерть на баштах Константинополя. Але у XVII в. під впливом ворожого натиску вони здалися, змінили віру й перейшли у табір ворогів. Дарма кликала до них православна церква у «Треносі» Смотрицького: «Де тепер той безцінний камінь-самоцвіт, блискучий, як світильник, що я носила у моїй короні між іншими перлами, як сонце між зорями, — де дім князів Острозьких, що світив понад усі блиском світлості старої віри своєї? Де інші дорогоцінні камені тої корони, дорогоцінні шафіри, неоціненні діаманти — славні князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини...» Всі вони пропали безповоротно для свого народу.

Нижче від князів-панів, але вище від усієї решти населення стояла шляхта-лицарство. Основою її значення були станові привілеї: необмежена земельна власність, влада над селянами, звільнення від податків, участь у сеймах і сеймиках, виключне право до державних урядів, власне судівництво. Ці «вольності» єднали шляхетський стан у сконсолідований замкнений клас, що ретельно зберігав свої права.

Шляхта українських земель у значній частині походила з давнього боярства. Але мало котрий шляхетський рід зберіг свої українські традиції. Рідко коли стрічалися такі люди, як воєвода Адам Кисіль, сучасник Хмельницького, що хоч славився польським патріотом, але запевняв, що його предок із зброєю в руці боронив Київ перед наїздом Болеслава Хороброго. Тільки в остаточному разі, коли котрому українському панові заперечували шляхетство, він шукав за давніми документами й старався доставити дійсну чи підроблену грамоту князя Льва на доказ своїх прав на землі. Ім’я князя, засновника Львова — це було єдине княже ім’я, що перетривало довгі століття в пам’яті боярських нащадків.

До половини XVII в. шляхта залишилася вірна своєму народові, брала живу участь у культурному русі, допомагала засновувати школи по містах, цікавилася церковними справами, навіть приставала до збройних виступів, звернених проти Польщі, як у повстанні Мухи 1490 р. та у молдавських війнах 1509 і 1530 рр. Сильно зазначилась участь шляхти в козаччині: найвизначніші козацькі гетьмани — Сагайдачний, Хмельницький, Виговський, Мазепа — були шляхетського роду, а так само багато полковників та інших старшин. Але пізніше, як прийшов занепад козацької держави, шляхта втратила свою відпорність і почала польщитися, так само як магнати.

Життя шляхти. Хоч уся шляхта перед законом була рівна, але в дійсності існували великі різниці між убогим, «загоновим» чи «ходачковим» шляхтичем та багатим вельможею. Різниця проявлялася перш за все в титулі. Звичайного шляхтича титулували просто шляхетний, шляхтич на уряді був шляхетно уроджений або (в скороченні) уроджений, вищих урядовців і сенаторів називали вельможними. Щоб піднятися понад сірий загал, амбітні шляхтичі старалися добути який-небудь титулярний уряд: стольника, чашника, мечника, ловчого, скарбника, з якими приходив уже вищий титул. Такого почесного урядовця називали вже не по імені, а його урядовим титулом. Того, хто цього не пам’ятав, уважали за неосвіченого й погано вихованого.

Про шляхетські звичаї і пересуди широко розписується папський нунцій Руджієрі близько 1560 р.:

«Правдивим шляхтичем є той, хто уродився від батьків шляхетського стану, але діти, що походять від батька шляхтича, а матері нешляхтянки, не втрачають шляхетства, так як і в Німеччині. Шляхетство втрачає той, хто допустився злочину, або якби хто кинув шляхетський стан і взявся до якого підлого ремесла. Шляхта не займається нічим іншим, як тільки хліборобством і годівлею худоби, і це в них не вважають за ганьбу; так само не ганьбить шляхтянки прясти льон або вовну, купувати й продавати речі, що належать до домашнього господарства, — але це не личить жінці або доньці сенатора. Шляхта має велику вищість над нешляхтою; у цілому світі нема шляхти, що була б вільніша й мала більшу владу, як польська шляхта. Окрім того, що вони є самовладними панами у своїх добрах, мають багато привілеїв, кожний їх боїться і низько їм кланяється. Шляхтич виступить проти права, допуститься насильства не тільки на селі, але й у місті, бо й міста до них належать, а нема нікого, хто заступився б за кривду слабшого і посмів утерти носа шляхтичеві. Шляхті дають всі уряди, з неї виходять на єпископів, сенаторів, на усіх двірських урядовців; також військового ступеня рідко дослужиться нешляхтич, хіба що дуже визначиться на війні».

«Шляхта живе розкішно, любить тримати багато слуг і коней, маючи їх сто і більше; в дорозі слуги їдуть за ними верхи, в місті ідуть за ними пішки. Сенаторів попереджують дворяни, за ними юрба слуг».

Кожний магнат тримав на своїм дворі по кількадесять різних «дворян» і слуг. Були там маршалки, секретарі, капеллани, резиденти, комірники, пивничні, шафарі, конюші, машталіри, музиканти, співаки, камердинери, лакеї, гайдуки, швейцари, стрільці, пажі — різнорідна служба для різних доручень, що мала додавати панському дворові світлості й блиску. Вельмож наслідувала й дрібніша шляхта і по своїх домах тримала усяких дармоїдів, щоб тільки показати своє панське життя.

Шляхетська пиха виявлялася найбільше при всяких публічних виступах — на сеймах, сеймиках, судових з’їздах, переглядах війська, різних святах і маніфестаціях. Тоді шляхтич не жалував гроша й труду, щоб свою «братію» перевищити одягом, зброєю, кіньми, повозами, числом слуг, бенкетами й прийомами. «Заставитися, але поставитися», — це було шляхетське гасло. Коли ж хто образив шляхтича, то ганьбу треба було змазати шаблею. «При щедрім почастунку приходить у них часто до бійки, причому шабля добре виблискує. Цією шаблею тнуть і рубають одне одного по руках, обличчі й де тільки можуть, і це вважається в них за почесну річ, коли хто назначений тут і там, особливо на обличчі, гарними ранами й шрамами. Так цілий спосіб життя польського народу є ще дуже суворий і майже варварський». Так засуджує шляхетські звичаї нунцій Руджієрі.

Українська шляхта у багатьому наслідувала поляків, але ніколи не доходила до такої розбещеності. Наш шляхтич жив на селі, на невеликій земельці, не був дуже багатий і своїм побутом не відрізнявся занадто від своїх сусідів-селян. Хоч У свято він згадував «гонори і сплендори» свого роду, але у будень працював як звичайний хлібороб. Також у місті не міг показувати своїх «фумів» міщанинові, бо міщани були і багатіші, і культурніші від нього. У національних справах шляхта не раз піддавалася під провід міщан. Так було у Львові, — шляхтичі записувалися до міщанських братств, а шляхетські діти училися у братській школі. Через те у побуті нашої шляхти не було такої аристократичної пихи, як у її польських «братів». Пізніше українська шляхта легко порозумілася з козаччиною й у великому числі увійшла до Запорозького Війська.

Духовенство. У тогочаснім суспільнім укладі духовенство було окремим станом із своїми становими правами; найважливіше було те, що «церковні люди» не підлягали державним судам, а належали до присуду єпископа. Духовний стан був тоді доволі численний, належала до нього майже десята частина всього населення. Церков та парохій було тоді далеко більше, ніж сьогодні. Кожне село мало свою церкву, — навіть маленькі оселі, де жило ледве кільканадцять родин. Що ж до більших сіл, то в них бували по дві й по три парохії. Не раз навіть на одному цвинтарі стояли стіна об стіну дві церкви. По містах стрічаємо ще більше церков: у Львові було їх десять (окрім монастирів), у Галичі сім, у Перемишлі аж тринадцять! І безнастанно творилися все нові парохії. Коли пан закладав нове село, а хотів стягнути більше поселенців, фундував парохію, «щоб зробити вигоду підданим». Звичайно на таку фундацію призначали лан ґрунту, біля 60 моргів, — але земля була необроблена, серед лісу чи в горах. Церкви будували не раз осадчі, тобто підприємці, що засновували села. Коли такий осадчий мав сина, то давав його в науку, старався його висвятити й приміщував на своїй парохії. Часом і сам засновник села ставав священиком при церкві, що її сам побудував. Так, сяницький староста надає парохію в селі Липю місцевому війтові Дем’янові, «уважаючи на заходи й працю, яку він показав у заснуванні війтівства, осадженню людей і будові церкви грецького обряду, і довідавшись від певних людей, що він буде здатний відправляти Службу Божу при цій церкві...»

На наших землях всюди існувало право патронату. Кожна церква здавна мала свого опікальника; згодом ця опіка над парохією перейшла на шляхту — дідичів. Дуже часто пани вважали цей патронат за джерело доходів для себе. Коли новий парох хотів дістати «презенту», то мусив скласти панові дарунок, звичайно велику грошову суму. У деяких околицях пани прямо продавали парохії, не вважаючи на суворі кари за симонію. Так, власник села Пельні у Сяниччині 1595 р. продав парохію за 200 злотих. Парох мав також за обов’язок платити дідичеві різні чинші й данини під назвами поклону, куниці, лисиці та ін. Бувало навіть таке, що священик разом із селянами робив панщину. Так, перемиський магістрат, надаючи парохію у своїм селі Кругелі 1645 р., зобов’язував священика два дні відбувати роботу в державця. Шляхтич Фредро в тому ж часі наказував священикові в своєму селі чотири рази на рік посилати людей складати стоги, три дні до «зажинків» та «обжинків», двічі на «закоски» й «обкоски» та ще громадити та в’язати збіжжя.

У ті часи парохії переходили звичайно з батька на сина. Коли священик мав синів, посилав їх до школи й підготовляв до священичого стану. Найстарший син ставав співробітником батька, молодші шукали собі парохій по інших селах. Якщо не було у священика сина, то парохія переходила на зятя. Коли ж рід священика в селі вимирав, то діяло «право близькості» — парохію діставав один із найближчих свояків. Коли синам пароха не повелося добути свячення, то все-таки кожний намагався приміститися при церкві на якій-небудь нижчій гідності, як диякон, дяк, паламар, дзвонар. Священичі вдовиці бували проскурницями, пекли проскурки до церкви. Тим способом по деяких селах цілими століттями проживав той самий священичий рід.

Парохи побирали від своїх парохіян різнородні «треби», відповідно до звичаїв у кожному селі. У деяких околицях це була десятина, в інших скіпщина, хлібна данина з копи, деінде — різні дрібні данини натурою, як хліби чи калачі, яйця, горох, сім’я, ковбаси та ін. Часом селяни мали за обов’язок відроблювати на священичих ґрунтах панщину.

Рівень освіти духовенства був дуже неоднаковий. Деякі священики кінчали середні школи, знайомилися з вищою культурою, мали свої бібліотеки, вміли підняти вище свою парохію, дбали про проповіді, засновували школи. Зате інші мали ледве початкову домашню освіту, не старалися добути собі більшого знання й своїм побутом мало відрізнялися від селян. Ще у XVIII в. єпископські візитатори зазначають, що деякі парохи ходять із довгим волоссям, нестрижені, у сермяжних кожухах, опанчах, кучмах, дьогтевих чоботях, їздять на ярмарки на одному возі зі своїми жінками (це не було дозволено), ходять до корчем, а також, курять люльки... Треба зазначити, що до половини XVIII в. навіть уніатське духовенство носило бороди, лише в тому часі деякі єпископи почали голитися, а за ними пішли василіяни й світське духовенство. У цю добу безнастанно збільшувалося число монастирів. Фундували їх князі, шляхта, міщани, козацькі старшини, не раз і самі ченці. Часто траплялися невеличкі монастирці, в яких жило по 3 — 4 монахи, аж поки Київський Собор 1640 p. не вирішив, що самостійний монастир може існувати тільки тоді, коли в ньому живе щонайменше 8 ченців. Бували й великі монастирі, в яких проживало по кількадесять ченців, як Межигірський у Києві або Крехівський у Галичині. У славнім Манявськім Скиті у XVII в. було понад 200 монахів. У деяких монастирях був дуже суворий устав на зразок афонської Святої Гори: ченці цілий день мали віддаватися молитвам, побожному читанню та всякій фізичній праці, а страву споживали помірковано. У житті Йова Княгиницького, засновника Скиту, читаємо: «Коли сам жив, дуже гостро себе тримав, на хлібі й воді, і то часто через день або два; коли ж прийняв братію, то встановив одну суху страву з того, що траплялося на переміну, і то в обмеженій кількості. А за питво була вода або борщ. Роботу відбували годину або дві. Деколи готовили собі дрова на потребу або кору з дерев обдирали й приносили, і браття з неї зшивали малі коробочки. Часом і сам їх зшивав. Браття також вирізували з кедрового дерева ложки, хрестики та інші вироби та віддавали їх правовірним, що приходили й приносили милостиню. Часом в осінню пору ходили по пустині й збирали губи, що називаються рижки, солили їх і під час зими мали їх на страву для себе й для гостей, що траплялися».

Міщанство. Від часу, як міста прийняли характер промислово-торговельних осель, почав консолідуватися окремий міщанський стан. Розвиток його опирався на те, що міста дістали свою самоуправу. Це почалося ще в останнє століття Галицько-Володимирської держави, а в XV — XVI ст. цей лад поширився в усіх українських містах.

Самоуправа міста полягала в тому, що міщани самі вибирали собі всі органи влади. На чолі міста стояли бурмистр і рада, що складалася з 6 — 12 членів. У менших містах рада бувала менша; так, у Жовкві було 4 радних, кожний із них упродовж трьох місяців урядував як бурмистр. Судову владу мав війт із присяжними — лавниками. Міські уряди були виборні, й у виборах мали брати участь усі громадяни міста. Але фактично владу захоплювали найбагатші міщани, звичайно купці й промисловці — міський патриціат. Вони своїми впливами уміли з’єднати бідніших міщан, міське поспольство, і панували над ними необмежено. У деяких містах, наприклад у Львові, ці патриції взагалі не проводили виборів, а радецькі уряди держали досмертно. Коли ж котрий із них умирав, то рада кооптувала собі його нащадка, не скликаючи виборів. Гніт міських «панів» не раз дуже дошкуляв міщанству, через що не раз приходило до розрухів і револьт. Так, у 1634 р. у Львові збунтувалися передмістя проти міської ради через те, що магістрат наказав їм сипати вали. На чолі невдоволених стояв сотник Павло Волинець. «Не слухаємо ваших наказів, — кричав він до радних. — Вони нас не зобов’язують. Справді хочете поробити нас невільниками, засуджуєте нас на грабарку! Легко вам, дукам, сидіти і нам, убогим людям, приказувати. Не будемо робити, маємо право, до смерті постоїмо при наших правах».

Щоб заспокоїти поспольство, в деяких містах заводили окремі контрольні установи, що мали право розглядати міські рахунки. У Львові була така «колегія сорока мужів», до якої 20 членів вибирали купці, а 20 — ремісники. Двох членів висилало Ставропігійське братство. Але рідко коли ця установа доходила до справжнього голосу, — патриціат сильно тримав владу у своїх руках.

Міста, що були власністю шляхти чи магнатів, мали дуже обмежену самоуправу. Вибори відбувалися під натиском пана, до ради входили тільки люди, яких дідич просував, всі рішення міських урядів вимагали панського підтвердження. Коли яке місто хотіло добути собі справжню незалежність, мусило просто викупитися з-під панської влади, заплатити панові суму, якої він жадав, — тоді діставало привілей на самоуправу.

У міському житті важливе значення мали цехи — організації ремісників. До цеху належали майстри одного ремесла або кількох занять, наближених до себе. Так, у Львові спільний цех творили золотарі, циновники й малярі. Провід у цеху мав цехмистер, якого вибирали всі цехові брати. Цех мав нагляд над своїм ремеслом, дбав про те, щоб ремісничі вироби стояли на відповідній висоті, боронив права своїх членів, старався за нові права й привілеї. Цехові брати повинні були жити між собою справді братським життям, у згоді й єдності, сходитися на «братське пиво», всякі спори полагоджувати перед братським судом. Хто провинився, на того цех накладав кару: дати міру воску до церкви, заплатити пиво братам та ін. Кожен цех мав свою башту на міських мурах, утримував її в порядку й боронив у часі облоги. Деякі цехи мали свої окремі церкви, інші — окремі вівтарі в церквах із своїм патроном; тут збиралися на цехові богослуження.

Міщанство мало сприятливі обставини для того, щоб розвивати вищу культуру. Оборонні мури забезпечували населення від несподіваних нападів, які траплялися поза містом. Промисел і торгівля давали добробут і засоби до вигідного життя. Самоуправа й незалежність міської громади виробляли почуття відповідальності й сміливість поглядів. Серед густого скупчення людей легше зароджувалися нові думки, а чужосторонні гості привозили новини з широкого світу. У місті розвивалося товариське життя, появлялися нові моди й нова обстанова, розбуджувався інтерес до письменства й мистецтва — творилися вищі форми життя.

Братства. Українське населення складало більшість тільки по містах Східної України. У цих містах увесь провід був у руках міщан-українців. Наприклад, у Києві на першому місці стояв могутній патриційський рід Ходиків. На західних землях міста від початку поставали як чужоземні, німецькі колонії, й українці мали у них тільки другорядне місце. У деяких міських статутах було навіть зазначено, що в місті можуть проживати тільки люди католицької віри, — наприклад, у Перемишлі й Бересті. Тільки по довгих роках великими зусиллями наше міщанство добуло собі деякі права.

Найкращі умовини мали українські міщани в Кам’янці на Поділлі. Тут спочатку була одна міська громада, в якій вели провід поляки; українські міщани не мали майже ніякого голосу. Але проводирі міщан віднеслися з жалями до короля й близько 1491 р. добули собі окремі права: дозволили їм вибирати окремого війта й вести власний суд «руським писаним правом». Такий самий привілей дістали вірмени. Таким чином, Кам’янець складався з трьох майже рівноправних «націй». В інших містах українці терпіли всякі обмеження. У столичному Львові наших міщан не допускали ані до ради, ані до судових урядів; не вільно було належати до деяких ремесел та вести дрібну торгівлю деяким крамом; українцям дозволяли мати доми тільки у своїм кварталі, на Руській вулиці; деінде не вільно було купувати ні кам’яниць, ні крамниць; також міський уряд не дозволяв українцям вести похорони і процесії ринком та головними вулицями.

Ці обмеження примушували міщан творити свою власну організацію — церковні братства. Такі братства існували від непам’ятних часів при парохіяльних церквах, дбали про утримання священика, пильнували церковне майно, старалися про прикрасу церкви, уладжували свята, особливо ж мали право ситити мед на річні свята. У XVI в. вони наблизились організацією до цехів і рівночасно поширили свої завдання. Членом братства міг бути кожний, хто записався, — не тільки міщанин, але шляхтич або селянин. Записуючись до братства, він платив укуп, або вступне, а потім постійну вкладку. Раз на рік відбувалися вибори старших братів, — у менших братствах було їх два, у більших чотири. Ці брати «обсилали схажку», тобто визначали сходини братства, на яких усі мали бути наявні, під загрозою кари. Братство давало різні користі своїм членам. Із братської каси давали допомогу зубожілим міщанам, особливо як хтось потрапляв у борги; деякі братства мали значні фонди, так що позичали більші суми під заставу різних речей. Так само братство опікувалося хворими членами, а для міської бідноти закладало притулки, що звалися шпиталями. Коли на кого «Бог припустив смертний час», браття брали участь у його похоронах та наймали службу за його душу. Кожний член братства мав право вписати до братського пом’яника свою родину. У день місцевого свята відбувався в братстві бенкет, т. зв. честь, у якій брали участь усі браття й запрошені гості.

Братство змагало до того, щоб виробити якнайбільшу солідарність і найтісніший зв’язок між своїми членами. Коли котрийсь брат посварився з другим, не смів іти «до іншого уряду», не пожалувавшися передше братії. Братство бажало, щоб міщани всі справи вирішували самі між собою. У статутах деяких братств був навіть припис, що хто раз вступив до братства, не сміє вже з нього виступити, «а котрий брат за своїм упором хотів би з братства виступити, того церква має карати доти, аж знову навернеться до братства». За порушення дисципліни братський суд призначав різні кари, — найчастіше наказував заплатити за віск на церковне світло. Деколи засуджував братів на арешт у церковній дзвіниці.

У другій половині XVI в. братства стали організаційними осередками міщанства. Вони почали заходи, щоб добути українським міщанам повні права в місті, проводили процеси з магістратами, вносили відклики до вищих судів, висилали посольства до королів. По довгій упертій боротьбі повелося їм врешті усунути різні національні й релігійні обмеження. У Львові ці змагання тривали повних двісті літ, аж врешті українці добули собі доступ до міських урядів.

Братства вели широку акцію, щоб підняти значення православної церкви. Ділом львівського міщанства була обнова Галицько-Львівського єпископства 1539 р., — з міщанами співробітничали в цьому шляхта й духовенство, а першим єпископом став визначний міщанин і член братства Макарій Тучапський. Братства старалися оздоровити відносини серед церковної єрархії, брали участь у соборах, своїм коштом видавали різні полемічні писання. Братські школи високо підняли рівень освіти серед міського населення. Взагалі братства надзвичайно скріпили сили українського громадянства У XVI — XVII вв., кинули в маси ідею самопомочі й організації, створили сильну й сторожку публічну опінію і спинили денаціоналізацію міст.

Селяни. Найчисленніша частина населення — селяни-хлібороби — у цій добі зазнала найбільших перемін. Вільні селяни, що в княжих часах творили основу хліборобської верстви, під польською владою перестали існувати. Шляхта, що дійшла тоді до найбільшої могутності, змагала безоглядно до того, щоб знищити вільного селянина. Шляхетському напорові змогли опертися тільки одиниці, найбільш заможні й підприємливі, яким повелося якось добути шляхетські дипломи й проскочити до панівної верхівки. У XV — XVI вв. вільних кметів стрічаємо вже тільки виїмково, десь у глибоких горах, у недоступних лісах або на степовому пограниччі — там, куди ще не дійшла шляхетська влада. Там вони ще розпоряджають своєю власністю, продають і купують землі, відбувають військову службу як вільні люди, платять тільки невеликі державні податки. Вся решта селянства стала залежною від шляхти.

У перші часи селяни не всюди перебували в однакових умовах. У XV — XVI вв. бачимо три різні категорії селянства: селян данних, служебних і робітних.

Данні селяни, або данники, були ті, що мали обов’язок давати панові данину. Таких селян найбільше стрічаємо на Поліссі. Там господарство утрималося в старовинних формах, і селяни платили такі самі данини, як колись за княжих часів. Одні села давали мед — два або три відра з дворища, другі — шкури диких звірів, куниці або білки, ще інші складали міру вівса, а деякі мали за обов’язок доставляти прядиво, або ужища, шнури на ловецькі сіті й рибальські неводи. Все те нагадувало дуже давні часи. В деяких околицях данина звалася ще полюддя, як за часів Ігоря та Ольги. Все те були не тяжкі обов’язки, і данні селяни жили в порівняно добрих умовах.

Служебні селяни мали виконувати якусь означену службу для пана. Одні були зобов’язані до воєнної служби: стерегти замок, відбувати нічну сторожу, виправлятися на стежі в поле (степ), їздити з посилками до татарської орди. Вони мали різні назви: слуги замкові, панцирні, путні (від путь — дорога), ординські, поленицькі. Інші мали ловецьку службу, як ловці, осічники, стрільці, бобровники, сокільники. Інші були зайняті при різних ділянках господарства: конюхи, вівчарі, бортники, рудники та деякі ремісники, їхня доля була постільки добра, поскільки вони мали одне заняття, й пан не вимагав від них інших обов’язків.

Найгірше життя мали селяни робітні, або тяглі, що були зобов’язані до різнорідної праці в господарстві, до панщини. Цей обов’язок не був однаковий. Спочатку робота вважалася тільки додатком до данин або інших служб: селянин мав кілька днів у році робити у дворі «що скажуть». Але пізніше, коли розвинулося фільваркове господарство, пани почали з року на рік збільшувати панщину, так що у XV в. селянин робив уже обов’язково один день у тижні, у XVI в. селяни робили пересічно 2 — 3 дні у тижні, а в деяких околицях «мають відбувати роботу щоденно, — коли, що і кілько разів їм скажуть».

Разом із господарським поневоленням селяни почали втрачати всі громадянські права. Наперед захиталося селянське право власності на землю. Спочатку хоч селяни й мали обов’язки супроти пана, вони вільно користувалися своєю землею, могли її продавати, дарувати чи яким-небудь способом збувати як свою власність «з стародавна, з діда і прадіда», — і шляхта визнавала ці права. Пізніше шляхетське законодавство стало на іншу точку погляду, а саме: що селянин тільки часово ужиткує землю, а справжнім власником є пан, дідич. Шляхта почала все більше обмежувати селянське землеволодіння, і врешті дійшло до того, що пани примушують селян продавати їм землі за безцінь або прямо переносять селян на інші, гірші землі, а собі забирають селянські ріллі, доми й цілі господарства, — «не без розливу сліз», як читаємо у тодішніх актах.

Хоч селянинові відібрали право до землі, якийсь час він іще мав особисту свободу — міг покинути своє село та йти деінде шукати кращої долі. Але невдовзі й це право обмежили. В 1477 р. на Красноставськім сеймику шляхта вирішила, що селянин тільки тоді може залишити ґрунт, коли на своє місце знайде іншого кметя, так само багатого, як він був. У 1496 р. польський сейм ухвалив, що на рік не може вийти з села більше як один кметь; так само до служби чи до школи може піти тільки один селянський син, а інші мають лишатися на господарстві, «щоб не було розпусти селянської молоді». Врешті 1505 р. сейм постановив, що селянин може вийти з села тільки за дозволом пана — цебто ніколи... З того часу селян уважали «прикріпленими до землі».

Селяни втратили також самоуправу й власне судівництво. У деяких селах ще з давніх часів були власні громадські установи — селяни вибирали собі своїх старців, тивунів або отаманів, сходилися на віча, відбували власні суди. На Волині й Поліссі довго тривали копт суди, що у своїй волості вели судівництво на основі звичаєвого права, що йшло з традицій «Руської Правди». На волоських селах рядили виборні старшини, звані князями, а на чолі цілої волості, або країни, стояв крайник. Двічі у році, на весну й восени, князі під проводом крайників збиралися разом і відбували суд, що розглядав відклики від усяких справ. Ці останки селянських прав занепали цілком, коли поширилася шляхетська влада. Пани почали призначати по селах власних отаманів, а судівництво над селянами відбували самі.

Різні чужосторонні подорожні описують незавидну долю поневоленого селянства. Нунцій Руджієрі оповідає: «Селяни управляють землю і є підданими панів, що мають над ними право життя й смерті, без ніякої апеляції до вищого суду. Земельної власності не мають, за виїмком деяких духовних дібр, мусять працювати кілька днів на тиждень для панів за кусень землі, визначеної на їхнє утримання, решту часу обертають для себе. У духовних добрах їхній стан є кращий, але деінде ведуть нужденне життя, так що серед найтяжчої зими побачиш жінок босих й нужденио одягнених, що бродять по снігу. В хатах не мають іншої кімнати, окрім тієї, де є піч без комина, виведеного наверх, тому вона повна густого диму. Пани часто наказують бити їх за що-небудь, часом навіть повісити, а хоч і уб’ють, є вільні від усякої кари за сплату десятьох гривень, — за убитого пса часом платять більше. Ця тяжка неволя упідлила їх так дуже, що як дістануть батоги, то часто трапляється, що приходять подякувати за це панові; сміливо можна сказати, що на всьому світі нема підлішого невільника, як польський селянин. Не можуть без дозволу пана перенестися до іншого села, бо є прив’язані до землі. Коли пан продає село, то продає разом й осілих у ньому селян. Часом тільки вони викуплюються на волю й платять вісім гривень від голови. Якби котрий із них вийшов із села без дозволу пана або не повернувся на перший зазив, хапають, заковують у диби й ведуть на смерть, як не викупиться».

Століттям пізніше те саме бачив німець Вердум: «Селяни є невільниками шляхти. Шляхтич цілком безкарно вбиває свого хлопа; за вбивство чужого підданого платить 7 або 8 талерів. Нема такого сильного морозу, щоб один селянин за другим не мусив цілу ніч під голим небом стояти на сторожі, — вони відповідають за пожежу, крадіж та інші подібні шкоди. Багато терплять селяни від державців-жидів. Вони державлять від польських панів за гроші корчми разом з усіма іншими доходами й дістають велику владу над їхніми підданими, а особливо над селянами. Ці падлюки надуживають своєї сили до того ступеня, що бідних християн по своїй уподобі лають, б’ють і ногами топчуть, як це я бачив на власні очі й дивувався, що християнські пани можуть на це дивитися. Але вони не зважають на це, як тільки дістануть гроші, бо ті польські пани зі своїми хлопами поводяться гірше, ніж із невільниками або псами. Але справедливий Бог не все їм це дозволяв. Бо коли вони дозволяли в Україні своїй службі та жидам, що державшій їхнє добро, переслідувати козаків — до того ступеня, що жиди щоденно знущалися над християнами, а навіть їх вішали й убивали, — козаки врешті збунтувалися зі своїм гетьманом Богданом Хмельницьким і не тільки винищили й вимордували в Україні усіх панів і жидів, але й з усіма землями своїми і польських панів відсунулися від польської корони й установили між собою вільну державу...»

Селянські повстання. Опришки. Проти утиску панів селянин не міг ніде знайти оборони. Щасливішу долю мали тільки селяни з державних маєтностей, т. зв. королівщин, бо їхнім паном був король, і вони мали право відкликатися до королівського суду. Селяни не раз користалися з цього привілею, висилали своїх послів до столиці й перед т. зв. референдарськими судами виступали з позовами проти своїх панів-державців. Найчастіше судилися за те, що збільшено панщину, що державець забрав селянську ріллю, не дозволяє користуватися пасовиськом чи лісом, примушує до надмірних данин, чиншів, підвод і робіт. Суд рідко коли вирішував справу на користь селян; навпаки, затверджував накази державців і уневажнював всякі грамоти свободи, якими виказувалися селяни. А коли навіть ставав на боці селян, то часто пан не хотів приймати засуду й ще більше знущався над селянами за їхню сміливість.

Такі відносини доводили селян до крайньої зневіри й розпуки. Траплялося не раз, що селяни самі робили собі справедливість. Так, селяни з Синевідська 1607 р. виявили непослух старості Стадницькому й убили двох тивунів, яких він їм наставив. Селяни з Горожани 1625 р. на хресті заприсяглися, що спільно будуть виступати проти пана: «Хоч би нам усім до козаків в Україну прийшлося йти, будемо мститися на ньому!» У тому ж часі повстали проти свого пана селяни з Гребінного й убили його. Суд покарав кількох проводирів смертю, інших довгою в’язницею, а ціле село знищено безпощадно, з усіма хатами й господарствами. Чужосторонні гості, що переїздили через українську землю, бачили всюди ненависть селян до шляхти й здогадувалися, що колись прийде до страшного порахунку. Цей час надійшов 1648 р., коли Богдан Хмельницький із козаками почав повстання. Тоді відразу спалахнула вогнем ціла Україна, від Лівобережжя по Карпати, — всюди горіли панські двори, всюди селяни грабували й убивали шляхту.

Але невдовзі шляхетське панування знову повернулося, й селяни опинилися у ще важчих умовах. До того ж довгі війни знищили добробут, і всюди почалася нужда. По всіх шляхах і дорогах проходило безліч убогого, винищеного народу, що відбився від своїх осель і даремно шукав для себе захисту й притулку. Селяни з різних сторін, жовніри, звільнені з війська, ремісники без роботи, мандрівні крамарі, музики, штукарі, недовчені студенти, збідніла шляхта, ченці без монастирів, слуги без панів — все те, немов безкінечна ріка, розпливалося по цілій країні. Деякі з них прямували на Дикі поля, на Запорожжя, щоб між козаками зажити кращої долі. Інші наймалися до яких-небудь військових відділів. Ще інші знаходили дорогу до карпатських опришків.

У горах також гараздів не було. Тутешнє населення найбільше жило з годівлі овець, але вона не давала великого прибутку й не могла зайняти багато рук. Всі кращі місця обсіли багаті дуки-отамани або державці-жиди, в їхніх руках були полонини, млини і корчми, вони використовували залежних від себе комірників і наймитів. Бідніші верховинці ледве жили з того, що десь на долах продавали дещо сиру, вовни або домашніх ткацьких виробів, а за те купували муку, пшоно чи хліб. По горах мандрувало багато нужденних вівчарів, що шукали праці при вівцях чи худобі, різних слуг без служби, ткацьких челядників без роботи та інших бездомних людей. Їх легко було притягнути до всякої «своєволі».

Про збройні виступи карпатських верховинців маємо вісті від кінця XV в. Вже т. зв. повстання Мухи 1490 р. мало напівопришківський характер. Пізніше верховинців стрічаємо у молдавських ’війнах XVI в., вони заганяються аж поза Дністер. Також Хмельниччина зрушила сильно ці околиці, й багато покутян пішло разом із козаками. Але центри політичного життя були задалеко, щоб це свободолюбне населення утримати в якійсь дисципліні, й збройні рухи прийняли характер звичайного розбишацтва. Опришки стали пострахом цілого Підкарпаття, грабували містечка й села, панські двори, обійстя заможних селян, попівства, а не минали не раз і зовсім бідолашних хатин, де можна було чим-небудь поживитися. В 1660-х роках відомим став ватажок Дрозденко, що також «козакував» над Дністром, близько 1680 р. — розбійник Нестер, з початком XVIII в. — Іван Пискливий, але всіх перейшов славою Олекса Довбуш, якого ім’я на Гуцульщині стало легендарним.

Опришки організовувалися у невеликі ватаги, найбільше 30 — 40 люду. Довбуш в останні свої роки мав ледве 12 товаришів. Ватага збиралася весною у верховині; сходилися легені по два — три з різних сторін. Ватажок добирав собі найкращих хлопців: «котрого собі вподобав, того взяв, а котрий не вподобався йому, тих легенів вибраковував і проганяв від купи». Вибрані присягали ватажкові на рушниці чи пістолі, що його не покинуть. Одному з нових опришків Довбуш наказував, щоб нікому не згадував, що з ним був: «Бо як скажеш, що ти з нами ходив і нас зрадиш, то хоч би ти був і у третій землі, то я таки тебе дістану й розсічу». Так пострахом він тримав своїх людей.

Опришки одягалися просто, по-народному. Сам Довбуш ходив у сорочці, затовщеній в олію і вимоченій у смолі, у звичайнім сіряку та гуглі — плащі з грубого сукна з каптуром. Зате багато було у них всякої зброї: топірці, бартки, обухи, рогатини, пістолети, ладівниці, порохівниці. У часі небезпеки опришки переховувалися на верховині, по кошарах і печерах. Харчі, горілку й тютюн поставляли їм люди з домів. Але не раз вони сходили до близьких сіл до свояків і знайомих підхарчуватися краще і дізнатися новин. Тоді по хатах і корчмах ішли гучні забави з танками і співами при голосі скрипок і флояри. Опришки мали усюди своїх довірених людей, що їх повідомляли, куди можна йти на розбій, та переховували здобич. Довбуш із пограбованих дворів та містечок вивозив не раз цілі міхи срібла.

Від грабежу опришків можна було врятуватися, коли хто ввічливо зустрічав диких гостей, виходив до них з горілкою та заставляв їм стіл закусками й напоями. Так порадив собі дідич Голоскова на Покутті — Карпинський, батько відомого потім польського поета, коли на його двір наскочив Довбуш; ватажок прийняв гостину, не зробив нікому кривди, обдарував службу й пішов далі. Опришки єднали собі народ тим, що бідних обдаровували награбованим у багатіїв. Але вони були без милосердя для тих, хто їм як-небудь переходив дорогу. У XVIII в. проти опришків було організовано гірську міліцію, т. зв. смоляків, що мали стежити за розбишаками й переслідувати їх. Опришка, якому доказано участь у розбоях, чекала смерть від руки ката. За давнім звичаєм тіло покараного рубали на частини і розвішували по шляхах — на пострах іншим опришкам.

Судівництво. У ті часи кожний стан мав свої окремі суди. Шляхті служив земський суд, до якого вона сама вибирала собі суддів: міста мали війтівський, або лавничий, суд, також виборний; справи духовенства вирішував церковний суд; над селянами судейську владу мав пан. Важливіші карні справи розсуджував староста у гродськім суді, а саме злочин насильства над жінкою, розбій, підпал і напад на чужий дім. На Волині, Київщині й Берестейщині урядова мова була українська, в інших латинська, пізніше польська. Українські землі короткий час мали свій вищий трибунал у Луцьку, але пізніше його знесено. Довгий час діяв Литовський Статут, якого постанови в дечому опиралися на «Руській Правді».

Хоч судів було багато, добути справедливість було нелегко. Не було рівності у громадянстві, і сильний все мав перевагу над слабшим. Для шляхти право призначало легкі кари. Шляхтич за вбивство шляхтича діставав 1 — 2 роки тюрми і мав заплатити грошову кару, т. зв. головщину. За вбитого селянина шляхтич платив саму тільки грошову кару, і то дуже невелику, а в’язниці не відсиджував. Зате на людей «посполитих», селян і міщан, установлено далеко гостріші кари: карою смерті карали деколи навіть за крадіж коней.

Від «простих» людей, запідозрених у якомусь злочині, добували признання тортурами. Нещасного делінквента заводили до окремої пивниці, де засідав війт із двома лавниками й міський писар. Інстигатор, тобто обвиновник, виступав із жалобою і жадав, щоб суд «для святої справедливості» піддав в’язня мукам, якщо він добровільно не признається у злочині. Війт промовляв до обвинуваченого «лагідними» словами: «Кажуть, що ти цей злочин виконав, — признайся добровільно, не дай себе мучити. Якщо будеш запиратися, нічого тобі це не поможе: чи будеш перечити, чи ні, від смерті не втечеш, бо є на тебе великі докази. Як признаєшся добровільно, не будеш терпіти приготовлених мук, а суд за твоє добровільне признання покарає тебе лагіднішою смертю. Як ти зробив це з нужди чи необережності, чи наглого гніву, чи з намови людської, або навчився цього від чародіїв, — признайся: може, суд дарує тобі життя за твою покору». Коли в’язень на першу намову не хотів признатися, війт ще раз зазивав його на всі святощі і на спасіння душі, щоб таки признався. Коли й це не допомагало, війт промовляв до інстигатора: «Пане інстигаторе, накажи майстрові (катові), нехай робить, як наказує право». Інстигатор гукав до ката: «Майстре, роби, як каже право». Кат, заки приступив до екзекуції, кликав ще тричі до суддів: «Панове застольні і передстольні (тобто судді і прокуратор), чи з волею, чи з неволею?» Інстигатор відповідав за кожним разом: «З волею». Тоді лише кат брався до тортур. В’язав ноги й руки нещасного, прив’язував його до гаків і тягнув шнурами, що аж суглоби тріщали. Мало хто міг ці муки витримати, — навіть невинуваті признавалися, щоб тільки визволитися від страждань. Коли ж делінквент не піддавався, кат клав йому на ноги т. зв. іспанські чоботи — заліззя з гострими зубами, що страшенно калічили тіло, або підсмалював п’ятьма свічками, прикладав до боків розпалені бляхи, кропив гарячою сіркою тощо.

Засуди смерті виконували на різний спосіб. Шляхті кат рубав голову мечем, — у кожному місті був великий катівський меч для таких екзекуцій. Простих злочинців карали шибеницею, за великі злочини палили живцем на вогні. Часом злочинця в останню хвилину милували, особливо коли просило за нього духовенство — тоді смертну кару заміняли, приміром, на довголітні роботи при тачках, на валах замку. Тоді звільненого вели у смертній сорочці до церкви, і він там, лежачи на землі перед вівтарем, дякував Богу за визволення. Засуджений міг визволитися від смерті тоді, коли яка дівчина давала згоду стати його жінкою. Тоді делінквента з-під шибениці вели до церкви, й тут священик зараз давав йому шлюб з його визволителькою.