Природа і людина

Іван КРИП’ЯКЕВИЧ

ПОБУТ

КНЯЖА ДОБА

Природа і людина

Давні часи. Входимо у давній, давно померхлий світ. Тисяча літ відділяє нас від тієї доби, коли перші князі починали організовувати Київську державу, шістсот років — від занепаду Галицької держави. Величезний простір часу минув від пори, коли жили Володимир Великий чи Ярослав, Роман чи Данило. І якщо хочемо справді зрозуміти ті віддалені відносини й події, то перш за все мусимо здати собі справу з того безмірного часового віддалення, з того, що не десятки й не сотні, а ціла тисяча років минула від тієї доби, коли ми починали наше культурне життя.

Які ж величезні зміни пройшли за цей довгий ряд століть! Всієї нашої уяви мусимо добути, щоб зобразити собі, як виглядала наша земля й наші люди перед тими довгими століттями. Нелегко уявити собі первісні пущі й степи, що через них пробивалася давня людина, нелегко відтворити всю красу природи тоді, як ще її не порушила людська рука... Як же таємниче виглядали серед непрохідних пралісів невеличкі оселі первісних людей, що по недоступних гущавинах і нетрях шукали собі захисту. І як відмінно виглядав цей давній чоловік: сильний, кремезний, загартований у боротьбі з усякими небезпеками, що йшли з лісової глушини. Він був у першу чергу ловцем і рибалкою, жив тим багатим звіриним світом, що його ховали в собі пуща й широко розлиті води лісових рік та озер. Поволі присвоював домашню худобу, спроквола й несміливо брався до хліборобства. Всяке приладдя, одяг, посуд, все потрібне до щоденного життя споряджував собі сам, власними руками, власним промислом. Зрідка тільки зустрічався з чужосторонніми купцями та з подивом глядів на невидані чужоземні вироби й прилади. Частіше мусив боронитися перед злющими й хитрими степовими наїзниками, що на своїх годованих конях несподівано нападали на його оселю. Він боронив хоробро своє обійстя, а як не міг оборонитися — ховався в недоступних багнах та дряговинах і там перечікував лихо. Небезпека ворожих нападів примушувала людей єднатися, спільно радити над своїми справами, разом готувати зброю, разом ставити укріплені засіки й городки. Поволі розвивалися солідарність, самопоміч, племінне братерство — зародки державної організації.

Дуже важко уявити собі духовне життя давніх наших предків. Які були їхні міркування, почування, погляди, змагання? Що примушувало первісну людину прикрашати мистецьким орнаментом знаряддя, вироблене з кістки, або оздоблювати вбогий глиняний посуд? Які душевні переживання наказували їй змальовувати у піснях свої радість і горе? Як творилися різні звичаї, обряди, вірування? Як же мало маємо тут вказівок, щоб про це щось певне сказати! Цілі століття відділяють нас від тієї доби, пройшли величезні хвилі важливих подій і всебічних впливів, усе до основ перемінилося, — як же віднайти нам давню людину, її вдачу, її характер, всі її духовні прикмети? В іншому світі жили наші далекі предки й певно мали інші погляди на життя, інакше реагували на події, інші відчували потреби, іншим захоплювалися.

Нелегко ввійти у давні часи. Те, що можемо сказати про життя минулих поколінь, уявляється нам як стара знищена картина: деякі постаті ще бачимо докладно, розрізняємо їх лиця й рухи; інші тільки неясно проглядають з темного тла, про деякі подробиці тільки здогадуємося, але головний зміст картини — те, що найбільше хотіли б ми знати, залишається таємним й нерозгаданим. Будемо старатися відгадати хоч найважливіше.

Природа. «Вони живуть на кінці світу в країні тінистій і багатій лісом, і сонце мало доходить туди через глибину й гущину лісів...» Такими словами старовинні письменники залюбки описували далекі північні землі, що їх замешкували «варварські» народи — слов’яни й германці. Ці слова добре передають враження людей з полудня, що несподівано опинилися у «бореальних» країнах і з острахом входили в темні, вогкі первісні пущі. Безкінечний праліс, безкрая нерубана пуща — це була найбільш характерна прикмета краєвиду Середньої і Північної Європи. З усіх боків ліси замикали вид: мандрівник цілими днями й тижнями міг продиратися крізь зарощені нетрі й не знаходив кінця лісовій країні — все перед собою бачив мовчазні стіни пущі. Ніким не рубані дерева валилися й западалися самі, на них буяли нові парості, ліс ріс і густішав безнастанно й непрохідними звалищами замикав доступ до себе. Серед лісової тіні затримувалися води, творилося дряговиння, багна, болота, озера, потоки й ріки — перехід ставав ще більш важкий і утруднений.

Наші давні літописи не раз згадують ці великі пущі у різних сторонах України. Найбільший простір лісів простягався в північних землях. Полісся, славне й тепер як країна лісів, звалося «деревською» землею, а плем’я деревлян, «що сиділи в лісах», звідси й узяло своє ім’я. Так само радимичі, в’ятичі й сіверяни жили в лісах над Дніпром і Десною. Північна Чернігівщина мала назву «лісної землі». Пуща підходила під самий Київ: «був коло города ліс і бір великий і ловили звірів», — оповідає найдавніший літопис про київських полян. І три засновники Києва — Кий, Щек і Хорив — «сиділи на горах у лісах». І далі шлях із Києва на Волинь, до Володимира ішов «лісною стороною». Велика пуща займала також белзьку землю — в напрямі з Белза на Львів були непрохідні ліси й болота. На західній межі над Вислоком стояли старі нерубані ліси, що творили природний рубіж між Галицькою державою та Польщею. Не було тут ніяких доріг, і тільки вузькими прорубинами — «просіками» — відбувалася комунікація. Ціле Підкарпаття було також однією безмежною пущею.

Але пуща не всюди була замкнена й суцільна. У густому лісі місцями траплялися вільні місця — поляни, луги, луки, сіножаті. Особливо ж ці незарощені простори простягалися широкими смугами попри більші ріки: на вогкому забагненому ґрунті ліс не міг утриматися й залишав місце травам та корчам. Далі на південь, у напрямі до Чорного моря ці вільні простори ставали щораз ширші. Дерева росли вже тільки вузькими смугами або острівцями над ріками й у вогких місцях — сухе підсоння не давало їм розростатися ширше. І чим далі, тим більше перемагала трависта рістня, широкі буйні степи, або поля, як їх називали у княжі часи. Серед такої первісної природи шукала собі пристановища первісна людина.

Людина. Про зовнішній вигляд і фізичний тип наших предків не можемо сказати нічого певного. Чужинці, що перші зіткнулися зі слов’янами, подають не раз про них перші-ліпші каламутні звістки. «Всі вони високі й незвичайно міцні, тілом і волоссям не дуже білі чи ясні, також не зовсім чорні, а скорше всі русяві», — писав грек Прокопій. Арабським купцям, що бували у Східній Європі, ще більше впадали в очі рум’яне тіло й русяве волосся місцевих мешканців. Вони кажуть навіть, що люди носять волосся довге, як кінська грива, та що фарбують його у чорне. Але не маємо певності, чи ці племена, з якими зустрілися чужоземні подорожні, були справді наші предки, а не якісь інші слов’янські племена.

Слов’яни тепер поділяються дуже виразно на два типи: один високий і чорнявий, другий — низький, ясноволосий. Серед українців переважає перший тип — високих брюнетів. Як же після цього приймати на віру оповіді давніх письменників, що слов’яни були русяві? Чи ж так дуже змінився вигляд нашого народу, що з ясноволосих ми стали чорняві? Скорше треба припускати, що ті чужі подорожники знали тільки деякі слов’янські племена та їхній вигляд приписали всім слов’янам, — так часто роблять поверхові обсерватори. Нема ніякої певності, що слов’яни були суцільним антропологічним типом. Всі народи світу мішалися між собою від непам’ятних часів, і чисті раси рідко де утрималися. Щодо України, то наша земля лежала при великім шляху народів, що веде з Азії до Європи, яким безнастанно пересувалися різні далекі племена. У наших південних землях проживали колись таємничі кіммерійці, потім різні іранські народи — скіфи, сармати, алани, пізніше заходили сюди фракійці, германці, греки, врешті цілими століттями кочували тюркські й монгольські племена — гуни, авари, мадяри, болгари, хозари, печеніги, торки, половці, татари. Всі вони сусідували з нашими слов’янами, і це було зовсім природно, що різнорідні племена входили між собою у кровні зв’язки й перемішувалися. Як же важко було утримати чистий расовий тип!

Які великі були чужі впливи — це бачимо на самій княжій династії. По чоловічій лінії княжий рід виводився зі Скандинавії, отже був германського походження. Княжі жінки дуже часто бували також із чужосторонніх дворів: Ярослав Мудрий мав за жінку шведську королівну, його сини Ізяслав — польську княжну, Святослав — німкеню, Всеволод — грецьку царівну; дружина Володимира Мономаха походила з Англії; Мономахів Ізяслав одружився з черкешенкою, син його Мстислав — із полькою і т. д. Ці подружжя були спонукані часто політичними мотивами, а не раз молоді княжичі одружувалися, захоплені красою полонянок, особливо черкешенок.

Князів наслідували й бояри, які також, певно, добирали собі жінок з-поміж полонянок. Найбільш перемішане населення мусило бути на південному пограниччі, де різні степові племена приймали християнство, переходили до осілого життя й цілком розпливалися серед української людності.

Але хоч доплив чужої крові був значний, все-таки слов’янське живло перемогло, і витворився суцільний український тип зі своїми характерними фізичними прикметами. Давні українці були народ здоровий, поставний і гарний. «Зростом був високий, плечима широкий, лицем гарний», — це звичайна характеристика визначних князів, яку дають нам літописці, — ідеал чоловічої краси. Деколи додають ще інші прикмети: «червоний лицем, з великими очима»; «волосся мав жовте, кучеряве, руки й ноги гарні»; «від голови до ніг не було в ньому хиби». Високі, кремезні, здорові постаті подобалися сучасникам, вони в них любувалися і славили їх.

Але слабих і хворих бувало тоді, мабуть, не менше, ніж сьогодні. Довговічність не була більша, ніж у нас. З-поміж князів ледве кілька перейшло поза шістдесятий рік життя: Володимир Мономах прожив 72 роки, Данило — 62, його брат Василько — 65, Лев галицький — близько 75, одна з княгинь жила 84 роки. Діти помирали часто малими, у княжих родинах не менше, ніж у «чорних людей». Пошесні недуги нищили не раз народ тисячами: у Пилипівку 1092 р. у Києві мор узяв 7000 жертв. А кілько ж народу гинуло серед безнастанних воєн, найбільше від нападів степовиків!

Оселі. Наші предки селилися найохочіше в таких околицях, де кінчався ліс і починалися вільні простори степів. Коли протягнемо лінію від Коломиї на Вінницю, Канів і Полтаву, то будемо мати південну межу, до якої наше населення доходило у княжі часи. Поза цю межу лише тут і там виходили невеликі острівці людських осель. Місця на пограниччі лісу і степу давали людині найбільше користі: з лісу люди добували прожиток і одяг, у лісі знаходили захист в часі небезпеки, а на вільному полі легше було побудуватися, вигідніше тримати худобу й розводити хліборобство. Дуже дбали також про те, щоб недалеко була ріка, щоб мати воду й рибу. Слов’яни не жили густими оселями, а кожна родина поселювалася окремо. Грецький письменник Прокопій у VI в. оповідає про це так: «Живуть вони у нікчемних хатинах, селяться далеко одне від одного й переміняють часто свої житла». Подібними словами оповідає наш найдавніший літопис: «Поляни жили розрізнено, кожний із родом своїм на своїх місцях». Таку окрему оселю, ніби хутір, звали двором, або дворищем. Господар мав при своїй хаті своє поле, пасовисько, сіножать, ліс — усе разом в одному місці. Так само виглядають ще й тепер наші оселі в глибоких горах.

Пізніше оселі стали густіші. Родина розродилася і не могла поміститися в одному місці. Сини і внуки ставили собі окремі господарства, недалеко батьківської оселі. З малого хутора поставало село. Але й тоді не трималися ніякого плану, кожний селився, де було йому вигідніше. Найстарші наші села не мали рівних вулиць, а хати були порозкидані по різних місцях. Тільки з часом для легшої оборони ставили доми близько один коло одного. Деколи така оселя мала план кола: посередині була незабудована площа або ставок, а довкола стояли хати; за хатами сипали вал кругом цілої оселі, щоб мати забезпеку від ворога.

Для спільної оборони цілої околиці будували укріплені городи у недоступних місцях. Найчастіше город стояв на високому стрімкому горбі серед густого лісу, у місці, до якого можна було дійти тільки потаємними захованими стежками. Інші городи були на островах, серед рік і озер або на підвищених місцях між болотами й багнами. Не раз ставили город при людному шляху, над берегом ріки, для оборони торгових доріг. Городи мали найчастіше план кола або неправильного багатокутника, довкола були обведені валами й ровами та дерев’яними палісадами.

Якщо город мав значення для торгівлі, то під ним поселялися купці й ремісники, і поставало людне підгороддя, де відбувалися торги. Такі городи розвивалися скоро, побільшувалися безнастанно й ставали великими містами.

Україна в ті часи була ще дуже рідко заселена. Не маємо з тої доби ніяких переписів населення, тож важко подати певні цифри, яка була густота людності. Але на підставі різних ознак можна здогадуватися, що на 1 кв. км припадала ледве одна людина, і то в густіше заселених околицях. Осель було вже тоді дуже багато; наприклад, у Галичині можна вважати, що більш як половина сіл походить із княжих часів. Але це не були села у нинішньому розумінні, великі та людні; скорше маленькі хутори, в яких містилося тільки 2 — 3 господарства разом. І міста не були занадто людні. Навіть Київ хоч уважався величезним городом, був невеликий простором і у порівнянні з сьогоднішніми містами був невеличким містечком.

Місто. Місто у княжі часи мало вигляд укріпленої твердині. Посередині на високому горбі стояв головний замок, т. зв. дітинець, сильно забезпечений валами й мурами. Це був акрополь міста, оборонна цитадель, самий центр міського життя. Довкола йшов т. зв. окольний город, або острог, значно ширший, але слабше забезпечений. У часі крайньої небезпеки населення залишало окольний город і шукало захисту в дітинці.

Укріплення города складалися з ровів, валів, заборол, частоколів, укріплених воріт і веж. Якщо місце від природи було малооборонне, то сипали по кілька рівнобіжних валів. У Галичі (Крилосі) є три такі вали, у Вишгороді під Києвом було їх аж шість. Вал був високий, на кілька чи кільканадцять метрів. Деколи вал скріплювали дерев’яною підбудовою у вигляді стін із дубових брусів. На хребті валу ішов острог — огорожа з густо набитих паль. Звали це також частоколом. Часом поверх валів ставили заборола, або стіни, що складалися з дерев’яних зрубів і в’язань. На валах стояли також городні, або городниці — вежі, високі на поверх, з яких зручніше було обстрілювати ворога. Ззовні валів копали глибокий рів і до нього напускали води з сусідньої ріки. Через рів був перекинутий міст, зроблений з рухомих частин так, що легко було його розкидати. Часом міст був зводний, підносили його догори при допомозі журавця — якогось коловороту.

До міста вели в кількох місцях ворота, в’їздові брами. Вони мали різні назви, звичайно від шляхів, з яких приходили, або від населення, що при них жило. В Києві найславніші ворота звалися Золоті, що їх побудував Ярослав Мудрий; над ними була церковця, а звалися вони, мабуть, від золоченої бляхи, якою були криті. Інші ворота мали назви: Угорські, Жидівські, Лядські. У Володимирі були ворота Київські й Гридшині, в Галичі — Німецькі.

Місто ділилося на різні частини. У Києві був Старий город, або Гора, де стояли найдавніші укріплення й де за переказом поселилися Кий, Щек і Хорив. Пізніше Ярослав Мудрий поширив місто і побудував Новий, або Великий, город. Внизу, над Дніпром, був Поділ, де містилися головна торговиця і пристань для кораблів. Інші частини звалися Кудрявець, Щекавиця, Угорське, Копирів Кінець, Боричів Узвіз тощо.

У місті найважливіша була осередня частина, де стояли найсильніші укріплення. Тут на невеликому просторі густо біля себе товпилися головні будови. У Києві в Старому городі стояли княжий терем, найстарша Десятинна церква, різні менші церковці й монастирі. Був звичай, що кожний князь ставив собі нову церкву або домашню каплицю, а не раз і монастирець, якщо під старість приймав чернецтво. Княжий терем був збудований з каменю й розкішно прикрашений. За поганських часів перед двором стояли статуї Перуна й інших богів. Коло Десятинної церкви Володимир Великий поставив бронзові фігури коней і людей, привезені з Корсуня у Криму. У Старому городі була простора площа, де відбувалися віча, а також малий торг. Пізніше в Новому городі Ярослав побудував величаву церкву св. Софії та новий терем.

Старий Галич мав свій осередок у теперішньому Крилосі, де дотепер залишилися величезні потрійні вали; тут на високій горі стояв княжий двір, кафедральна церква Успіння Богородиці та інші церкви. У Холмі в часи Данила посередині города стояла висока вежа, з якої можна було оглядати цілу околицю, — «будована з тесаного каміння й побілена, світилася на всі сторони, як сир». Поруч із нею князь побудував великим коштом кафедральну церкву та інші менші святині.

До укріпленого города прилягало пригороддя, або підгороддя, тобто передмістя. Тодішні міста визначалися тим, що їх передмістя простягалися дуже далеко, не раз цілими милями. Такий розлогий був давній Галич, як це видно з останків будов, які відкрито в різних місцях над річками Луквою і Лимницею. Кожний заможний боярин ставив собі окремо укріплений двір, а при ньому церкву або й монастир. В околиці міста бували теж княжі двори, де князі перебували влітку для відпочинку. Князь Всеволод Ярославич побудував такий «красний двір» у Видубичах під Києвом при славному монастирі св. Михайла. Тут був також княжий звіринець, де відбувалися двірські лови.

Під містом бували густі ремісничі оселі, а також хліборобське населення шукало захисту під мурами города. Коли князь Данило побудував укріплення в Холмі й «побачив, що Богові миле це місце, почав прикликувати захожих людей, німців і русь, людей чужої мови і ляхів; ішли день у день, і молодь, і майстри всякі втікали від татар, сідельники, лучники, тульники і ковалі заліза, міді та срібла; і закипіло життя, і наповнилися двори довкола города, поля і села».

Наші міста в княжі часи визначалися величчю й красою. Німецькі вояки, що були в Україні в часи Володимира Великого, описують Київ як велике місто, що має 400 церков, 8 торгів і незчисленну силу народу. Угорський король Андрій, що приїхав під Володимир, побачивши, як на заборолах стоїть озброєне військо, як здалека блищать шоломи й щити, з подивом гукнув: «Такого города не бачив я й у німецьких сторонах!»

Шляхи. Найдавніші шляхи, якими користувалися люди, були водяні. Найперше значення мав Дніпро, бо мережею своїх приток обгортав мало не цілу Україну і злучував усі українські землі в одну цілість. Його верхів’я наближалися до балтійських рік, а гирло вливалося до Чорного моря, — так Дніпро творив славний «путь із варяг у греки», прямий шлях від Балтійського до Чорного моря. Над Дніпром лежали найлюдніші пристані України — Любеч, Вишгород, Київ, Витичів, Заруб, Канів, — всюди розвивався живий корабельний рух. Але великою перешкодою дніпрової плавби були грізні пороги. Докладно описав їх уже в X в. цісар Константин Порфирородний, даючи порогам слов’янські й варязькі назви.

Перший поріг по-слов’янському звався ніби «Не спи». Він вузький, посередині має круті й високі скелі, що виступають, немов острови. Вода б’ється об них, піниться і спадає вниз із великим гуком. Човни спинялися перед цим порогом, подорожні йшли берегом, а гребці роздягалися, входили у воду й обережно перетягали човен, стежачи пильно, щоб не вдарити ним об камінь і попихаючи його дрюками. Коли минали поріг, забирали з берега людей і пливли далі. Таким самим способом перетягали човни через пороги «Острівний» і «Звонецький». Найбільший поріг — це «Неясит». Він зветься так тому, що у скелях цього порога ховалися пелікани. Переплисти його не можна було, й човни знову переносили на плечах або тягли суходолом. Дальші пороги — «Вільний», «Варючий» і «Напороже» — були вже легші для переходу. Переправа через пороги була така важка, що гребці, опинившись уже на безпечному місці, на Запорожжі, складали богам жертви в подяку за те, що доїхали щасливо. На низу Дніпра пристані були ще коло Березані та Олешшя (тепер Олешки).

З дніпрових припливів важливе значення мала Прип’ять, якою вів прямий шлях на захід. Коли 1130 р. Ярослав Мудрий ішов походом проти поляків, його військо відбувало далеку дорогу човнами. На Прип’яті головними пристанями були Турів і Пинськ. Таке саме значення на Лівобережжі мала Десна з пристанями Трубчевськ, Новгород Сіверський, Чернігів, Остер.

У західних землях були дві важливі водяні дороги: Буг, що слугував для комунікації з Балтійським морем, та Дністер, що лучив Галич із Чорним морем і Царгородом.

У місцях, де дві ріки наближалися одна до одної, частину дороги відбували т. зв. волоком: човни витягали на суходіл і протягали на валках до другої ріки.

З часом розвинулися також сухопутні дороги. Вони йшли зразу підвищеними місцями, минали багна й болота, продиралися крізь ліси крутими непомітними стежинами. Щоб полегшити перехід війську, князі не раз наказували прорубувати ліси на далеких просторах. Так, наприклад, перед походом на Новгород 1015 р. Володимир Великий наказав «теребити путі», тобто прорубувати шлях серед пралісу.

Головні сухопутні шляхи перехрещувалися в Києві. З полудня, від Чорного моря, ішли три шляхи: Грецький, Солоний і Залозний. Ними йшли каравани з Греції й транспорти солі з Криму. У західні землі вели два шляхи: один, Василівський, — на київський Звенигород, Васильків і впоперек через Рось, Буг і Дністер, на галицьке Підгір’я, до соляних джерел; другий — на Білгород, Звягель, Корець, Луцьк, Володимир, Холм у Польщу. На схід ішли дороги на Путивль і Курськ та на Переяслав.

У Галичині головні шляхи виходили з Галича. Один ішов на Теребовлю до Києва, другий через Звенигород і Бузьк на Волинь, третій через Городок до Перемишля, четвертий через Синевідсько в Карпати, п’ятий через Коломию до Молдавії та Візантії.

Перешкодою для сухопутної комунікації бували великі ріки, особливо коли розливалися під час повені. Дністер 1164 р. розлився так широко, що десь в околиці Жидачіва потонуло у ньому триста возів чумаків, що везли сіль. Тому подорожні воліли минати переправи та їхали дальшою дорогою на безпечніші вододіли. Не раз під час війни війська чекали, поки ріки «установляться», тобто замерзнуть, і тоді переправлялися по льоду. Коли ж ріка «розполонилася», стала вільна від льоду, комунікація знову спинялася.

Згодом на ріках вишукали всюди броди, й ними переправлялися проїжджі. Назви осель Броди, Брідки, Межибродє вказують на місця давніх бродів. В околицях, де був живіший рух, постали перевози, на яких перевізники в кожній порі року перевозили подорожніх через ріку. Таким перевізником на Дніпрі мав бути Кий, від якого виводили назву Києва.

Мости на ріках будували вже в дуже ранні часи. Перші згадки про них маємо вже в часи Володимира Великого. Мости були дерев’яні, а ставили їх таким способом, щоб під час війни легко було їх розкинути — «перемітати». В Києві на Дніпрі перший міст побудував князь Володимир Мономах 1115 р. Був також міст на Дністрі під Галичем. Коли 1229 р. на Галич йшов князь Данило, галицькі бояри не хотіли пропустити його до столиці, й боярин Сем’юнко, «подібний до лисиці червоністю», підпалив міст, аж вогонь погаснув і Данилові війська щасливо перейшли через Дністер.