Іі. Видатні українські педагоги хvііі ст

Олександр Духнович (1803—1865) — видатний представник культурно-освітнього руху в Західній Україні, письменник, один із перших професійних учених-педагогів, зробив значний внесок у розвиток освіти на Закарпатті. Працюючи після закінчення Ужгородської гімназії та духовної семінарії домашнім учителем, викладачем гімназії, священиком, будив думку про необхідність поширення освіти як основи духовного життя людини, стверджуючи, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли набуває освіту і виховання.

Написав буквар “Книжица читальная для начинающих” (1847), підручник з географії “Краткий землепис для молодих русинів” (1831), “Сокращенную грамматику письменного русского языка” (1853), посібник для вчителів “Народная педагогія в пользу училищ и учителей сельских” (1857). Виступав за створення нових шкіл, розширення їх мережі, залучення до навчання в них усіх дітей, стояв на позиціях традиційного українського просвітительства, вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно поліпшити суспільство. Основою педагогіки О. Духновича є ідея народності. Школа має бути доступною усім дітям і слугувати інтересам народу, навчати рідною мовою. Обстоюючи реальні знання, дбав про розвиток пізнавальних можливостей. Дотримувався дидактичних принципів: наочності, доступності та посильності, активності у навчанні, ґрунтовності й міцності знань тощо.

Суть виховання (духовного, фізичного і трудового) вбачав у реалізації принципу природовідповідності, який розглядав як розвиток позитивних природних задатків з урахуванням вікових особливостей дітей. Джерелами і засобами морального удосконалення дітей вважав вітчизняну історію, народні пісні, звичаї, гідні для наслідування приклади дорослих, доцільно підібрані заохочення та покарання тощо. Важливу роль у зростанні громадянина надавав народному вчителю — просвітителю народу, який повинен всебічно знати і розвивати особистість учня, формувати патріота свого народу і краю.

Основні засади педагогічної концепції О. Духновича:

1. Духнович був переконаний, що прогрес суспільства значною мірою залежить від освіти та навчання дітей і молоді, а народ без освіти не може називатися народом, такий народ є мертвим.

2. Однією з головних засад системи педагогічних поглядів О.В. Духновича є ідея народності виховання, яка набуває особливої гостроти в умовах боротьби за збереження своєї культури, мови, звичаїв, релігії. Духнович боровся за самоутвердження рідного народу, проти денаціоналізації та дисиміляції, соціальної несправедливості, закликав готувати покоління людей, відданих своєму народові, палких патріотів, здатних вивести свій народ з культурної відсталості на рівень цивілізованої нації. Першочерговим завданням школи і вчителя він вважав виховання патріотичних почуттів, любові до рідного краю, національної гордості та гідності, шанобливого ставлення до інших народів. Вихователями дітей повинні бути представники з народу. О. В. Духнович усе своє життя відстоював право українців Закарпаття на національне самовизначення. Педагог суворо засуджував зрадництво, запроданство, космополітизм, низькопоклонництво перед іноземщиною, байдужість до життя свого народу, зневагу до рідної мови, культури:

У цілому принцип природовідповідності О.В. Духнович формулював так: «Узгоджений розвиток шляхом вправ закладених природою задатків з урахуванням вікових та індивідуальних особливостей дітей відповідно до суспільних потреб». Цей принцип в інтерпретаціі педагога передбачав такі ідеї:

а) в усьому слідувати природі дитини, розвивати її природні

задатки;

б) ураховувати вікові та індивідуальні особливості;

в) глибоко вивчати анатомофізіологічні та психічні особливості;

г) вивчати індивідуальні особливості і задатки;

д) Ураховувати особливості саморозвитку задатків дитини;

е) створювати умови для саморозвитку задатків;

ж) забезпечувати злагоджений розвиток фізичних та духовних сил дитини.

Для упорядкування викладання в народних школах О.В. Духнович розробив посібник з педагогіки «Народна педагогія». Це перша педагогіка на Закарпатті і в усій Україні. У ній популярно викладені основи виховання. О.В. Духнович спирався на думку Я А. Коменського про те, що людина може стати людиною тільки в результаті освіти і правильного виховання. О.В. Духнович піклувався про виховання національної інтелігенції, яка була б вихідцем з народу і віддано служила справі його визволення. Світогляд педагога пройнятий демократизмом. Народну освіту він розглядав як засіб національного прогресу і соціального визволення.

Також Духнович О.В. сформулював наступні дидактичні положення: навчання повинно спиратися на чуттєвий досвід, живе сприймання і спостереження; у навчанні слід дотримуватися доступності, посильності, враховувати вікові та індивідуальні особливості, рівень розвитку навчання; у навчанні слід дотримуватися свідомого засвоєння знань, розвивати пізнавальну активність, дитячу ініціативу, допитливість, потяг до знань, самостійність і самодіяльність; навчальний процес повинен забезпечувати міцність і ґрунтовність знань.

Діяльність Духновича сприяла значному поширенню освіти, відродженню національної системи виховання українського народу. Над реалізацією ідеї народності виховання працювали його земляки Іван Ставровський (1822—1878), Олександр Павлович (1819—1900), вважаючи освіту і школу важливим засобом поліпшення життя людини і суспільства. Працюючи сільськими вчителями, вони дбали про виховання дітей в дусі народності, формування в них працьовитості, людяності, національної свідомості. І. Ставровський у праці “Педагогия” (1846) розробив методику розвитку тілесних та духовних сил дитини, підкреслюючи їх органічний зав'язок.

Послідовниками О. Духновича були також Маркіян Шашкевич (1811—1843) — поет-“будитель”, член освітньо-видавничого товариства “Руська трійця”, борець за відродження української мови; Григорій Врецьона (1839—1901) — педагог та освітній діяч, редактор і видавець “Шкільного Часопису” у Львові, фундатор стипендійного фонду для незаможної української молоді; Юрій Федькович (1834—1888) — організатор системи освіти на Буковині, прихильник нової дидактики та жіночої освіти, автор “Букваря” [6, с. 540-544 ].

Микола Костомаров (1817—1885) — український і російський історик, громадський діяч, публіцист, драматург, поет, учитель. У 1837 р. закінчив Харківський університет, учителював у Рівному, Києві (викладав в гімназіях), а в 1846 р. обраний ад'юнкт-професором Київського університету по кафедрі російської історії. За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві був ув'язнений у Петропавлівській фортеці, висланий до Саратова.

У “Книзі буття українського народу” виклав свою освітню програму, в якій з метою піднесення культури українців на передній план ставить справу народної освіти. Наполягав на оволодінні учнями граматики, природознавства, народного життя, обстоював самостійність української мови та її обов'язкове вивчення в народній школі, приділяв увагу виданню українських підручників. Має величезну наукову спадщину — історичні, літературні, етнографічні твори.

Велику пізнавальну цінність мають дослідження проблем української ментальності, покладені в основу української етнопсихології та етнопедагогіки. У статті “Дві руські народності” дає порівняльний аналіз української та російської ментальностей, характеризує духовність українця, адже риси його національного характеру мають враховуватися у змісті освіти, методиці навчальної та виховної роботи [4, с. 45-46].

Пантелеймон Куліш (1819—1897) — визначний літератор і культурний діяч, історик, фольклорист і етнограф, мовознавець, перекладач з іноземних мов, педагог-методист, просвітитель. Вчителював у панських покоях, дворянській школі м. Луцька. В 1841 р. переїхав до Києва і вчителював у Печорському та Подільському дворянських училищах. Через три роки став учителем Рівненської дворянської школи, незабаром отримав запрошення до Петербурга викладачем гімназії, а потім і університету.

Залишив значну освітньо-педагогічну спадщину. В українській “Граматиці” (1854) стверджує пріоритети навчання і виховання рідною мовою, вперше спрощує строкатість правопису, приводить його до нормативного вигляду, уніфікує мовні та писемні правила. “У рідному мовному оточенні важливим фактором є наслідування батьків, шляхом якого дитина не тільки оволодіває мовою, а й засвоює різні життєві навички та етику народу — відбувається становлення почуття поваги до старших, любові до батьківського краю, його звичаїв...” Ця книга була і букварем, і читанкою, і підручником з арифметики. Вона сучасна і нині за задумом і методами реалізації, поверненням педагогічної науки і шкільної практики до національних витоків.

У “Слові для письменних” — своєрідних програмових вказівках — закликав педагогів розвивати національну свідомість маленьких громадян та мову. Невтомно працював на ниві народного просвітництва, дбаючи про доступність освіти, її гуманні, духовні цінності. У “Листах з хутора” порушив проблему “батьків і дітей”, яка загострюється в міру зростання освіченості молодих і їх відходу від народного способу життя. Засуджував таку освіту і стверджував, що наука, яка веде до відчуження від родини, народної моралі та одвічних патріархальних цінностей, є шкідливою. Засуджував і дух наживи, який пронизує цивілізоване “освічене суспільство і призводить до падіння моралі”.

П. Куліш усю свою творчість присвятив проблемі поширення освіти серед народу, підвищенню освітнього рівня українців, сподіваючись на те, що з допомогою освіти можна об'єднати народ, домогтися усвідомлення ним свого підневільного стану та вибороти собі кращу долю.
Просвітня діяльність Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова розбудила педагогічну думку, викликала до життя нові покоління просвітителів. Серед них — гордість українського народу, представники його духовної еліти, творці української культури: Леонід Глібов (1827—1893) — поет-байкар, викладач, активний діяч недільної школи, автор педагогічних статей; Павло Грабовський (1864—1902) — поет, який у педагогічних статтях змальовував жебрацький стан української школи та народного вчителя; Леся Українка (1871—1913) — поетеса, просвітитель, яка у публіцистичних статтях і художніх творах розкривала соціально-педагогічні проблеми свого часу: експлуатацію дітей, відсталість шкіл, заборону української мови; Михайло Драгоманов (1841—1895) — публіцист, історик, філософ, педагог, патріот України, один з організаторів педагогічних курсів для підготовки народних вчителів [1, с. 120-121].

Костянтин Ушинський (1823—1870) — видатний педагог, українець за походженням. Народився в м. Тулі, дитячі й ранні юнацькі роки провів в Україні у маєтку батька біля м. Новгорода-Сіверського Чернігівської губернії. Мати, яка походила з родини відомого українського письменника Василя Капніста, прищепила сину любов до України, з якою він завжди був кровно і духовно пов'язаний. У приватному листі до відомого педагога Модзалевського Ушинський називає себе українцем.

Після закінчення юридичного факультету Московського університету був залишений для підготовки до професорської діяльності. Працював професором Ярославського юридичного ліцею, у 1849—1854 pp. — дрібним службовцем у Міністерстві внутрішніх справ, 1854 р. дістав посаду викладача російської мови та інспектора класів у Гатчинському сирітському інституті, 1859 р. був призначений інспектором класів Смольного інституту шляхетних дівчат. Після конфлікту з керівництвом інституту був відряджений за кордон (Австрія, Швейцарія, Бельгія, Франція, Німеччина) для вивчення організації жіночої освіти. У 1867 р. повернувся в Росію хворим, але продовжував працювати. У 1870 р. по дорозі в Крим на лікування помер. Похований, згідно із заповітом, у Києві на території Видубицького монастиря.

У своїх творах Ушинський насамперед високо підніс роль педагогіки, вказав джерела і шляхи її розвитку. Вважаючи педагогіку “мистецтвом найобширнішим, складним, найвищим і найнеобхіднішим з усіх мистецтв”, не протиставляв її науці, покладаючи в основу її розвитку наукові засади, гостро виступав проти тих, хто намагався доводити, що педагогіка не має власних закономірностей, а бере зміст, мету і методи з інших наук.

Педагогіка, на думку Ушинського, зможе відкривати закони виховання і розвиватися на наукових засадах тоді, коли міцно спиратиметься на дані фізіології, психології, філософії, домагатиметься єдності теорії й практики. Наголошуючи на значенні фізіології для педагогіки, у творі “Людина як предмет виховання” широко використав дані сучасної йому анатомії та фізіології.

З позицій цілісного підходу до педагогічних явищ Ушинський закликав педагогів вивчати основні закони людської природи і тільки на основі такого вивчення обґрунтовувати педагогічні положення.

Основою педагогічної системи Ушинського є принцип народності, який ґрунтується на думці, що народ має право й повинен мати школу рідною мовою, побудовану на власних національних засадах. Ушинський обстоював думку, що наукові істини, психологічні прийоми, нагромаджені в різних країнах, можуть використовуватися всіма народами, але система виховання у кожного з них враховує певні національні особливості, історичні традиції та ін.

Костянтин Ушинський зазначав, що будь-яка практична діяльність, спрямована на задоволення духовних потреб людини, є великим мистецтвом, а педагогіка як наука є вищим мистецтвом, оскільки вона задовольняє найбільшу з потреб людини і людства в цілому — їхнє прагнення до вдосконалення.

Основне завдання освіти й виховання, за Костянтином Ушинським, полягає у формуванні розвиненої людини на засадах народності. Він висуває такі основні вимоги до виховання: виховання має бути народним, тобто охоплювати все підростаюче покоління народу в порядку обов'язкового навчання; справою виховання повинен керувати сам народ; виховання має давати дітям реальну освіту і водночас розвивати їхні розумові здібності, з тим щоб набуті знання були пов'язані з життям і спрямовані на загальнонародне благо; провідне місце у формуванні людини мусить займати рідна мова навчання — і як джерело знань, і як скарбниця народу; мета виховання — формування високоморальної людини; жінці має бути забезпечене виховання і освіта нарівні з чоловіком.

Народність у вихованні Ушинський вважав однією з найважливіших соціальних і педагогічних засад.

Важливою ознакою народності у вихованні вважав рідну мову, яка відіграє роль великого народного наставника. Тому рідній мові педагог присвятив статтю “Рідне слово”, книги для початкового навчання “Рідне слово” і “Дитячий світ”, методичне “Керівництво для викладання за “Рідним словом”. Висока оцінка Ушинським педагогічного значення рідного слова сприймалася прогресивною педагогічною громадськістю України як мужній захист української мови від асиміляційних посягань шовіністично настроєних московських русифікаторів.

Головне місце у своїй діяльності відводив моральному вихованню, яке слід починати з найменшого віку і здійснювати постійно і систематично. Одним з першочергових завдань вважав формування патріотизму й гуманізму, любові до праці та дисциплінованості, чесності. Головні засоби морального виховання вбачав у навчанні, переконанні, розумовій діяльності дітей, власному прикладі вчителя, батьків тощо.

Великий внесок зробив Ушинський і в дидактику, поставивши і по-науковому розглянувши питання про зміст освіти в школі, принципи організації і методи навчання. Кожна наука, стверджував він, збагачує учнів реальними знаннями і водночас забезпечує розвиток їх пам'яті й мислення. Тому у школі гідне місце повинні зайняти і гуманітарні предмети, і математика, фізика, природознавство, що відносять до предметів реальних. Протиставляти їх не можна, тому що реалізм і гуманізм можна знайти в кожній науці.

Найважливішим завданням дидактики вважав пробудження в дітей інтересу до навчання. Гостро виступав проти формалізму в навчанні, який сковує ініціативу вчителя і негативно позначається на активності учнів.

Ушинський обстоював принципи доступності, послідовності, наочності, міцності знань у навчанні, які знайшли втілення у його підручниках для початкової школи — “Рідному слові” і “Дитячому світі”.

Вчений розробив єдину систему побудови виховання і навчання рідною мовою і послідовно та наполегливо виступав за її впровадження у педагогічну практику. Він доводив, що школа, в якій навчають «чужою» мовою, затримує природний розвиток здібностей дитини. Найкращим народним наставником є рідна мова, тому головним завданням елементарного навчання Костянтин Ушинський вважав оволодіння рідною мовою.

Він багато працював над визначенням змісту і методів навчання рідної мови, висловив у своїх працях цінні поради щодо розвитку мови і мислення в дітей, починаючи з раннього віку.

Він увійшов в історію педагогіки і як “учитель учителів”. Йому належав відомий проект підготовки вчителів для початкових шкіл; він виступав за відкриття педагогічних факультетів в університетах, створив методичні керівництва для вчителів. У своїх творах високо підніс роль вчителя.

Значення Ушинського у розвитку педагогічної думки колосальне. Він став основоположником, творцем глибокої, стрункої педагогічної системи. Послідовниками Ушинського в Україні були Т. Лубенець, Б. Грінченко, X. Алчевська, О. Духнович, С. Русова, Г. Ващенко та інші.

Вчення К. Ушинського витримало випробування часом. Воно актуальне й сьогодні, коли відбувається відродження усієї системи народної освіти в незалежній Україні [6, с. 530-532].