Урок як основна складова класно-урочної системи

РОЗДІЛ І. УРОК ЯК ОСНОВНА ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ

Суспільне утвердження і поширення класно-урочної системи пов’язано з відомим чеським педагогом Я. Коменським. Зібравши й узагальнивши вчення народної педагогіки, античної педагогічної спадщини, досвіду братських шкіл, ідеї багатьох учителів щодо практики навчальної діяльності, вчений визначив і систематично висвітлив сутність, зміст та завдання освіти. Провідне місце у змісті навчання дидакт відводив рідній мові, адже «знати, діяти і говорити – ось у чому сіль мудрості» [3, с. 167]. Я. Коменський першим у світі розробив теорію педагогіки як окремої науки, науково обґрунтував особливі закони навчання і виховання, визначив умови створення нових шкіл, довів необхідність цілеспрямовано утворювати класи, в яких об’єднувати групи дітей одного віку, і регулярно проводити навчання на уроках, що мали чітко окреслене місце, час та послідовність. Ключовими поняттями нової системи навчання стали „клас” та „урок”, які й дали їй назву – класно-урочна.

Педагог розробив концепцію класно-урочної системи й обґрунтував особливості уроку як шкільного заняття. Цінними є погляди педагога на урок і його структуру, що складається з трьох частин: початок – відновлення в пам’яті учнів попереднього матеріалу, опитування і створення уваги; продовження – показ, сприймання, роз’яснення; закінчення – вправи, оволодіння, використання. Кожний урок повинен мати чітко визначену тему, основне завдання – опрацювати навчальний матеріал, пояснений учителем і розміщений у концентричний спосіб, також на кожному уроці вчителю обов’язково необхідно виділити час для опитування учнів і виконання вправ для закріплення вивченого. З метою усвідомлення знань, глибокого і ґрунтовного закріплення вмінь і навичок потрібно спеціально виконувати низку вправ, які вчений поділив на групи: вправи а) органів чуття, б) розуму, в) пам’яті, г) вправи з історії, д) в стилі, е) в мові, є) в голосі, ж) в норовах, з) в благочесті [3]. Особливо важливим для успішності навчання є вибір методів навчання, що мають зменшувати важкодоступність навчання й забезпечувати свідоме, легке, ґрунтовне засвоєння матеріалу. Ці дидактичні положення є класичними для методики викладання української мови.

Інтенсивний розвиток класно-урочної системи відбувається завдяки науково-педагогічній діяльності К. Ушинського, який розробив цінні, глибинні й оригінальні рекомендації щодо підготовки, проведення і структури уроку як основної форми навчання. У своїй педагогічній концепції вчений виходив з того, що кожен урок повинен мати „головну думку, яку необхідно закріпити у свідомості учнів, групуючи кругом цієї думки інші думки і факти” [4, с. 14], а також „цільову установку, бути закінченим і носити виховний характер” [9, с. 221]. Урок, на думку педагога, є складним педагогічним об’єктом, утворений трьома взаємопов’язаними частинами. Перша частина уроку є необхідним ключем, ніби дверима уроку, оскільки спрямована на здійснення свідомого переходу від пройденого навчального матеріалу до нового і налаштування учнів на інтенсивне сприйняття теми. Друга частина уроку спрямована на вирішення основного навчального завдання і є визначальною, центральною. Третя частина передбачає підсумок зробленого і закріплення знань та вмінь. Упродовж уроку вчителі мають викладати навчальний матеріал ясно, образно, злагоджено, зрозуміло і застосовувати різні види завдань: повідомлення нових знань, вправи, повторення вивченого, облік знань, письмові та графічні роботи учнів. Учений вважав за важливе й необхідне те, щоб на уроці „діти, по можливості, працювали самостійно, а вчитель керував цією самостійною працею і давав для неї матеріал” [12, с. 256]. Для ефективного засвоєння учнями рідної мови необхідно розвивати їхню природну здібність (дар слова), навчати свідомо володіти мовою, її засобами, цінностями і граматикою. Таку роботу, за К.Ушинським, варто здійснювати на уроці впродовж проведення бесід як ефективного засобу розвитку мови та мислення, виконання усних і письмових вправ наростаючої складності, використання взірцевого дидактичного матеріалу (народної творчості й кращих творів художньої літератури).

Згодом послідовники ідей Я. Коменського і К. Ушинського продовжували розвивати й науково обґрунтовувати особливості класно-урочної форми як системи, що має своєрідні ознаки, стрижневі складники, які схарактеризуємо крізь призму сучасної лінгводидатики.

Класно-урочна система характеризується визначальними особливостями:

· навчання відбувається з постійним складом учнів орієнтовано одного віку і рівня освітньої підготовки (клас);

· навчання здійснюється у вигляді окремих послідовних частин, кожна з яких має свої завдання і зміст та реалізується протягом одного і того самого відрізку часу (урок);

· кожний урок, як правило, присвячений одному предмету;

· кожний клас працює за відповідним річним навчальним планом і навчальними програмами;

· послідовність уроків, їх кількість протягом дня регулюється розкладом, складеним на основні навчального плану;

· роботою учнів на уроці керує вчитель” [6, с. 399].

М.Скаткін до характерних ознак означеної системи відносить: постійний склад навчальних груп учнів, навчальні плани і програми, що визначають зміст навчання в кожному класі, чітко визначений розклад навчальних занять, поєднання індивідуальної і колективної форми роботи учнів, провідна роль учителя, систематична перевірка й оцінка знань учнів [5, с. 216].

Сучасні вчені-педагоги (М. Галузяк, М. Сметанський, В. Шахов) справедливо виокремлюють такі особливості класно-урочної системи: „об’єднання учнів одного віку в стабільні групи – класи, одночасна робота всіх учнів класу за єдиним навчальним планом, основною одиницею занять є урок, який відводиться для вивчення лише одного навчального предмета, обов’язковість занять для всіх учнів, наявність розкладу уроків, перерв, єдиного навчального року і канікул” [11, с. 211]. Аналіз наукової літератури дозволив узагальнити ознаки класно-урочної системи, серед яких виділяємо такі: постійний склад учнів класу; усталений початок і кінець навчального року; урок як навчальне заняття; чітко визначений розклад уроків; навчальні плани і програми, що відображають і визначають навчальну тему уроку в кожному класі; провідна роль учителя в навчально-виховному процесі.

Наповнюваність класу як ознака класно-урочної системи досить часто піддається оцінюванню, а почасти і критиці, оскільки ускладнює процес індивідуалізації навчання. У наш час статично фіксовано, що середня наповнюваність класів по Україні становить 17–22 учні, що наближується до найбільш оптимальної для нормальної організації навчання у кількості 20 – 25 школярів, в межах якої можна використовувати індивідуальні, парні й групові форми, повноцінно формувати вміння та досвід спілкування і реалізовувати принципи комунікативного, розвивального, індивідуального, диференційованого навчання. У системі шкільної освіти можна простежити зміни в кількісному складі учнів на уроці – від 12 учнів у приватних школах і до 60 осіб у Японії, але переважна більшість занять проводиться у формі уроку, який є основною організаційною формою і займає домінуюче місце серед інших форм навчання. Правомірною є позиція М. Фіцули, що під час комплектування класів у школі необхідно, щоб: „а) у кожному класі була приблизно однакова кількість учнів; б) рівномірно розподілялися сильні і слабші учні; в) рівномірно розподілялися майбутні активісти; г) рівномірно розподілилися по класах ті учні, які вимагають посиленої уваги вчителя” [26, с. 165]. В сучасних школах України наповнюваність класів, згідно із Законом України [7], не повинна перевищувати 30 учнів, але не має становити менше 5 осіб. Варіантом поширення індивідуалізації навчання в умовах класно-урочної системи є поділ класів на підгрупи для вивчення окремих навчальних предметів, зокрема української мови, іноземної мови тощо.

Ключовою і найбільш вагомою ознакою класно-урочної системи є урок. Це така організаційна форма навчання, за якою „навчальні заняття проводяться вчителем з групою учнів постійного складу, одного віку і рівня підготовки протягом певного часу і відповідно до розкладу” [13, с. 166]. Подане вище визначення, сформульоване М.Фіцулою, майже повністю відображає сутність усієї класно-урочної системи, але потребує, на нашу думку, деякого доповнення щодо відповідності теми уроку навчальній програмі певного шкільного предмета. З точки зору дидактики промовистим і образним є твердження М. Скаткіна: „Урок – більш-менш закінчений відрізок, або „клітинка”, педагогічного процесу. У ньому, як сонце у краплі води, відображаються всі його сторони. Якщо не всі, то значна частина педагогіки концентрується в уроці” [10, с. 149]. Урок характеризується низкою рис (єдність навчальної і виховної функцій; стимулювання пізнавальної активності учнів; розвиток пізнавальної самостійності), які не залежать ні від особливостей учителя й класу, ні від навчально-матеріальної бази. Урок є органічним цілим, з єдиною навчально-виховною метою, якій підпорядковано всі елементи уроку; кожна частина уроку й урок загалом повинні бути побудовані з урахуванням закономірностей і принципів засвоєння, що визначають організацію процесу навчання. Урок має невичерпні резерви, потужні дидактико-виховні і розвивально-творчі можливості, чітко висвітлені у триєдиній меті уроку – навчальній, розвивальній і виховній. Цілком слушною з цього питання висловився В.Бондар про те, урок навчає і виховує „всією своєю сутністю: змістом матеріалу, що виучується; методами роботи, стосунками, які виникають між самими учнями, між учнями й учителями тощо. Урок є продуктом спільної творчої діяльності всіх дійових осіб педагогічного дійства” [2, с. 101]. Отже, сучасний урок є віддзеркаленням педагогіки і методики навчання, основною і найбільш поширеною структурною одиницею класно-урочної системи навчання в основній школі. Урок є стрижнем навчання, інструментом виховання і розвитку особистості.

Важливою ознакою і провідною фігурою в класно-урочній системі навчання з ХVІ століття й до сьогодення залишається вчитель, який є активним носієм соціального досвіду і забезпечує опанування учнями змісту освіти, планує й організовує навчально-практичну діяльність учнів. Ш. Амонашвілі підтверджує провідну роль учителя на уроці і дає йому слушну пораду щодо творчої діяльності: „Учителю, будь сонцем, що випромінює людське тепло, будь ґрунтом, багатим ферментами людських почуттів, і сій знання не тільки в пам’яті й свідомості твоїх учнів, а й у їх душах і серцях” [1]. Цілком погоджуючись із словами вченого, вважаємо вчителя ключовою фігурою на уроці, адже саме його власна система знань і досвіду в ході педагогічно майстерної діяльності забезпечить процес пізнання учнями навколишнього світу, мови та культури і виховання їх як членів людського суспільства.

Критично осмисливши класно-урочну систему організації навчання, визначимо її позитивні і, можливо, негативні сторони. Вважаємо, що означена система з-поміж інших вище проаналізованих є найбільш прийнятною для шкільної масової освіти, доводячи її ефективність, ми погоджуємося із думкою вчених щодо таких переваг класно-урочної системи: керівна роль учителя, чітка організаційна структура, раціональне використання часу, застосування різних методів і прийомів навчання, забезпечення пізнавальної активності учнів, послідовного і систематичного вивчення матеріалу [14, с. 142–143]; чітка організація навчального процесу і керівництво ним, забезпечення систематичного і послідовного оволодіння навчальним матеріалом, більша економність, оскільки вчитель працює одночасно зі значною кількістю учнів [9, с. 399]; організована чіткість і впорядкованість всього навчально-виховного процесу, систематичність і послідовність навчання, постійне ідейно-емоційний вплив особистості вчителя на учнів, своєрідне змагання і взаємодія між учнями в процесі колективного обговорення проблеми, пошук розв’язку завдань [5, с. 217]; чітка організаційна структура та економічність (один учитель може одночасно навчати досить велику групу учнів) [11, с. 211].

Класно-урочна система загалом і урок як її функційна частина не є ідеальною формою організації сучасного навчально-виховного процесу і має певні суб’єктивні та об’єктивні недоліки, над усуненням яких працюють педагоги, лінгводидакти, методисти і творчі вчителі-практики. Серед вад класно-урочної системи В.Чайка визначає орієнтацію на „середнього” учня, обмежені можливості у здійсненні індивідуальної роботи, наслідувальний характер навчальної діяльності учнів [14, с. 143]. Ю. Мальований до найістотніших недоліків відносить „відсутність належних умов для індивідуалізації навчання, орієнтація на так званого середнього учня, недостатній зворотній зв'язок між учителем і учнями на всіх етапах навчання, обмежені можливості в організації колективної навчальної діяльності школярів” [6, с. 399]. М. Скаткін також висловлює думку, що класно-урочна система має недоліки: „орієнтована на середнього учня, створює непосильні труднощі для слабких і затримує розвиток здібностей у більш сильних, організовує переважно індивідуальну пізнавальну діяльність учня і не стимулює розвиток колективізму, не забезпечує організоване спілкування між старшими і молодшими школярами” [5, с. 216]. До слабких сторін відносимо також форму взаємодії „учитель – учні – навчальний предмет”, яка майже виключає досить ефективну з погляду сучасності суб’єктну комунікативно-навчальну діяльність у позиції „учень – учень”, „учень – учні”. Всі ці недоліки можуть бути ліквідовані шляхом не відмови від класно-урочної системи, або її заміни, а внаслідок її удосконалення, розроблення сучасних технологій проведення уроків, використання ефективних методів, прийомів і засобів навчання в освітній практиці.

В останні десятиліття в українській педагогіці, лінгводидактиці і практиці шкільної освіти чітко проявляється тенденція відходу від традиційного уроку як класичної форми навчального заняття, зростає питома вага інноваційних (інтерактивних, індивідуальних) форм занять. Нині в окремих закладах освіти, наприклад у приватних школах, з’являється тенденція часткової заміни уроку на комбіновані форми організації навчального процесу (навчально-практичні ігри, сюжетно-рольові, індивідуальні, лекційно-семінарські, навчально-дослідні заняття), поява дистанційних форм навчання, зменшення кількості учнів, скорочення тривалості заняття тощо. На наш погляд, всі ці новітні віхи освіти не замінять основної ознаки класно-урочної системи – Вчителя – і не применшать його ролі, а класно-урочна система, що включає постійний склад учнів, чітко визначений зміст навчання, синхронно розпочатий і закінчений процес набуття знань, вмінь і досвіду за розкладом, ще довгий час залишатиметься провідною у процесі навчання і виховання підростаючого покоління.

1.2.Поняття сучасного уроку. Класифікація

Аналіз педагогічної літератури свідчить, що саме поняття «урок» ученими трактується по-різному. Детальний аналіз визначень поняття представлений у дослідженні Н. Н. Островерхової, яка виявила широку палітру визначень, а саме:

- урок - це форма організації навчально-виховного процесу, детермінована постійним складом учнів, змістом навчального матеріалу, часом;

- урок - це «відрізок» навчального процесу, завершений у змістовному й організаційному відношеннях;

- урок - цілісна система, яка зумовлена єдністю зовнішньої та внутрішньої структури навчального процесу;

- урок - динамічна система, функціонування якої забезпечує послідовні зміни в усіх її учасників: а) учні рухаються (у позитивний або негативний бік) у своїй вихованості, навченості, розвитку; б) учитель поповнює (або втрачає) свою професійну компетентність [1, 25].

У педагогічній літературі останніх років лише Ю.А. Конаржевский дає визначення сучасного уроку. На його думку, сучасний урок - це, перш за все урок, на якому вчитель уміло використовує всі можливості для розвитку особистості учня, її активного розумового зростання, глибокого і осмисленого засвоєння знань, для формування її моральних засад.
На нашу думку це визначення вірне, але не досить повно описує поняття сучасного уроку.

Сучасний урок - це урок, який характеризується наступними ознаками:
1. Головною метою уроку є розвиток кожної особистості, в процесі навчання і виховання.
2. На уроці реалізується особистісно-орієнтований підхід до навчання.
3. На уроці реалізуються ідеї гуманізації і гуманітаризації освіти.
4. На уроці реалізується діяльнісний підхід до навчання.
5. Організація уроку динамічна і варіативна.
6. На уроці використовуються сучасні педагогічні технології.

Классифікация І. Я. Лернера і М. П. Скаткіна [4] дозволяє оцінити ефективність і результативність уроку з погляду навчально-пізнавальної діяльності учнів. Учені виділяють: 1) пояснювально-демонстративний; 2) інформаційно-репродуктивний; 3) репродуктивний (відтворення знань, способів діяльності); 4) проблемне викладання (учитель ставить проблему й сам демонструє методи та способи її вирішення); 5) частково-пошуковий (учитель організовує пізнавальну діяльність учнів і направляє її на аналіз і рішення поставлено'! ' проблеми, підказуючи напрям пошуку, надаючи необхідну інформацію або поради); 6) дослідницький (самостійний пошук учнем способів рішення поставлено'! ' вчителем проблеми).

О. О. Базарний вважає, що в традиційній класифікації типів уроків розкривається лише зв’язок їх структури із загальною організацією навчального процесу й не показується, як структурні риси уроку пов’язані з найбільш важливими компонентами процесу навчання, з діяльністю вчителя й учнів. Це завдання, на його думку, виконує розподілення уроків за видами:

1) залежно від стилю керівництва пізнавальною діяльністю учнів, який використовується вчителем на уроці (тобто безпосередньо направляє їхні дії, але також може надати дітям певну свободу дій (при прямому керівництві) і, таким чином, здійснити самоконтроль, проявити самостійність) (урок-диспут, урок-круглий стіл тощо);

2) учитель застосовує непряме керівництво пізнавальною діяльністю учнів: включає їх у заплановані навчальні ситуації або пропонує учням зробити це самостійно (учні самі визначають цілі роботи, вивчають матеріал або виконують якесь інше завдання, добираючи для цього найбільш придатні засоби й способи роботи) (урок-дослідження, урок-подорож тощо);

3) безпосереднє керівництво пізнавальною діяльністю учнів
систематично, рівномірно з’єднується з опосередкованим, внаслідок чого
контроль за об’єктом, узгодженням і темпом вивчення матеріалу вчитель і
учні здійснюють по черзі (бінарні, інтегровані тощо) [5, 13].

На думку низки вчених (К. М. Гнезділова, Н. В. Касярум, В. М. Король, О. П. Савченко), найбільш доцільною в практичній діяльності вчителя є класифікація відомого дидакта В. А. Онищука. Вона розкриває мету й місце уроку в навчальному процесі, виявляючи його процесуальні характеристики, допомагає вчителю спланувати хід навчального заняття [6, 9]. Завдяки дидактичним дослідженням В. А. Онищука, в системі освіти України виділяють такі типи уроків:

- урок засвоєння (формування) нових наукових знань і оволодіння знаниями;

- урок застосування знань і вмінь на практиці;

- комбінований урок (де комбінується, з’єднується декілька цілей);

- урок узагальнення й систематизації знань;

- урок перевірки й контролю знань і вмінь. Фактично кожний з
названих типів уроків відповідає певній дидактичній меті [7].

К. М. Гнезділова, Н. В. Касярум, В. М. Король, О. П. Савченко, описуючи дидактичну структуру кожного уроку, відзначають, що послідовність етапів у цій структурі уроку нерозривно пов’язана з послідовністю етапів процесу засвоєння знань: сприйняття, розуміння, осмислення, запам’ятовування, узагальнення, систематизация нових знань, застосування знань на практиці (ознайомлення з новим способом дії, апробація його, формування вмінь у стандартних умовах, застосування знань і вмінь у нестандартних умовах, виконання творчих вправ). Саме тому неможлива перестановка окремих етапів у дидактичній структурі уроку. Учитель може лише варіювати тривалість окремих етапів уроку. Це вносить певну стабільність у роботу вчителя й учнів, привчає учнів до послідовності в навчальній роботі, до її прогнозування. Незмінність дидактичної структури уроку не приводить до одноманітності уроків, тому що може змінюватися методична структура уроку, яка відповідає дидактичній структурі.

На основі аналізу педагогічної літератури можна виділити такі підходи щодо класифікації уроків:

- за характером пізнавальної діяльності (урок первинного закріплення знань, урок використання знань, умінь і навичок тощо) (Ю. Б. Зотов, М. I. Махмутов, Ю. А. Конаржевській, В. А. Онищук, О. Я. Савченко);

- за способом проведения (урок-лекція, урок-бесіда, урок-практичне заняття тощо);

- за ступенем самостійності учнів (урок самостійної роботи, урок роботи педагога з групою тощо);

- нестандартні уроки (інтегровані уроки, уроки-конференції, уроки-полеміки, уроки-конкурси учнівських проектів, рольові й ділові ігри тощо).

1.3. Основні вимоги до сучасного уроку (https://ru.osvita.ua/)

Урок - це логічно закінчений, цілісний, обмежений визначеними тимчасовими рамками етап навчально-виховного або, як зараз кажуть, педагогічного процесу

У ньому представлені всі основні елементи навчально-виховного процесу: цілі та задачі, зміст, форми, технологія, методи, засоби, контроль та оцінювання, тобто вся організаційна структура. Якість уроку залежить від правильного визначення кожного з цих компонентів та їх раціонального поєднання.

Вибудовуючи урок, необхідно визначити не тільки те, яка навчальна інформація чи способи дії повинні бути засвоєні, а й на якому рівні вони мають бути засвоєні на конкретному уроці. Але оскільки урок - це ланка цілісного навчального, розвивального та виховного процесу, відтак, не на кожному уроці основний його зміст може бути засвоєний на всіх трьох рівнях:

· сприйняття, осмислення й запам'ятовування;

· застосування знань і навичок за зразком;

· застосування знань і навичок у новій ситуації.

Сучасний зміст освіти та закономірності процесу навчання в цілому та засвоєння, зокрема, визначають ряд неодмінних вимог до уроку, які необхідно враховувати.

1. Урок повинен передбачати не тільки виклад матеріалу, змісту, а й завдання, що припускають застосування засвоєння навчальної інформації на практиці.

2. Частина цих знань повинна бути отримана учнями у процесі самостійного пошуку шляхом рішення пошукових задач наскільки пошук таких знань доступний для учнів відповідного віку, настільки важливі способи діяльності, які учень опановує у процесі пошуку.

3. Виклад навчального матеріалу на уроці може і повинен бути варіативним за своєю структурою. В одних випадках викладається готова інформація у формі пояснення та за допомогою ілюстрацій. В інших випадках матеріал вивчається шляхом постановки вчителем проблеми та розкриття шляхів її доказового рішення.

Виклад навчальної інформації можливий у формі розповіді, лекцій, читання підручника, перегляду діафільмів тощо. Характер викладу визначається внутрішньою структурою, способом побудови цілісного уроку - від пояснювально-ілюстративного до проблемного.

Одна з основних вимог до уроку передбачає його науковість, неодмінною умовою науковості змісту уроку є ознайомлення учнів із доступними для них методами науки.

Істотною стороною уроку є індивідуалізація навчання. Сполучення індивідуалізації навчання із класно-урочною формою колективної роботи - досить нелегка задача. Це, по-перше, використання навчального матеріалу різного ступеня складності, що враховує інтереси та можливості різних категорій учнів, оскільки складний матеріал може виявитись не під силу деяким учням для активного засвоєння, але повинен бути зрозумілий усім. Це, по-друге, доручення учням завдань для самостійної роботи різного ступеня складності, але в такій системі, щоби слабкі та середні учні могли поступово переходити від менш важких завдань до більш складних. Це, по-третє, повернення учнів зі слабкою навченістю до більш складних завдань попередніх тем після вивчення наступних, коли завдання можуть бути вирішені на новому рівні підготовки.

4. Жоден урок не може вирішувати всіх задач навчання, розвитку та виховання учнів. Він є частиною теми, курсу, навчального предмета та взагалі процесу навчання, освіти. Важливо завжди усвідомлювати, яке місце він займає в системі навчального предмета, які його дидактичні, виховні та розвивальні цілі. Урок повинен бути логічною одиницею теми, розділу, курсу. Урок - це педагогічний здобуток, і тому він повинен відрізнятися цілісністю, внутрішнім взаємозв'язком частин, єдиною логікою розгортання діяльності вчителя й учнів.

Дотримуючись основних вимог до уроку, учитель вносить як у здійснення цих вимог, так і у сполучення компонентів уроку своє педагогічне мистецтво, свій методичний почерк, що залежить як від характеру класу, так і від власних індивідуальних рис.

Структура кожного уроку відповідно до його логіки повинна бути чіткою, із суворим переходом від однієї частини уроку до іншої відповідно до спектра цілей і задач уроку та закономірностей процесу навчання. Але цими частинами є не традиційне опитування, вивчення нового матеріалу, закріплення засвоєного і т. д., а кроки, що обумовлюють рух до мети уроку, тобто засвоєння його змісту.

5. На уроці повинен здійснюватись розвиток навчальних компетентностей учнів за допомогою відтворення академічних знань учнями, вправ у вміннях і навичках, шляхом виконання завдань на застосування академічних компетентностей у нестандартній ситуації.

6. Навчальний процес тупиковий без кількоразового повторення змісту академічних знань і навчальних умінь. Форма повторення може бути різною, у залежності від цілей уроку та його змісту.

7. На уроках повинно проводиться систематичне та планомірне оцінювання рівня навчальних досягнень учнів. Головний критерій якості уроку - не застосування тих чи інших видів роботи учнів чи використаних учителем методик, а навченість учнів, досягнення цілей уроку. Культура вчителя, його інтелектуальний і моральний рівень є однією з головних умов ефективності уроку.

Отже, всі викладені вище вимоги до уроку мають теоретичний характер. Фахові методики (фахові педагогічні технології) покликані втілити їх у конкретні рекомендації з орієнтацією на конкретні навчальні предмети.

РОЗДІЛ ІІ.