Перемоги при Іссі, в Тирі та при Гавгамелах

Содержание

[убрать]

· 1Мифология

· 2История

· 3Храм

· 4Оракул

· 5Пророчества

o 5.1Сократ самый мудрый из людей

o 5.2Начав войну, погубишь великое царство

o 5.3Сражаться серебряными копьями

o 5.4Лжепророчества и коррупция

· 6Источники

· 7Примечания

· 8Литература

· 9Ссылки

Мифология[править | править вики-текст]

Изначально оракул принадлежал Гее, охранялся драконом Пифоном (по другой версии драконихой) и место называлось Пифо (др.-греч. π ύ θ ω — подвергать гниению). Это было тогда, когда, как отмечает Бетти Редис, культ Геи был основным по всей Греции, пока его не вытеснили олимпийские боги^[2]. Первой пророчицей Геи была горная нимфа Дафна (др.-греч. ἡ δ ά φ ν η — лавр). От матери Геи Фемида получила Дельфийский оракул, который передала сестре Фебе, а та — внуку Аполлону, который, обучившись искусству прорицания у Пана, прибыл в Дельфы, где убил охранявшего вход в прорицалище дракона Пифона и овладел оракулом. Тёмные хтонические пророчества сына Земли уступили место воле Зевса, отца богов и устроителя нового, Олимпийского космического порядка, выразителем которой выступил «метатель солнечных лучей», вызывающие в земле испарения для прорицания. После поражения и погибели дракона Аполлон собрал его пепел в саркофаг и установил траурные игры в честь Пифона. Затем Аполлон отправился искать жрецов для своего храма. В море он увидел корабль, идущий из Кносса, что на Крите. Обернувшись дельфином, он силой своих чар привёл корабль в Крису, где открылся морякам и поведал о их предназначении. В Крисе моряки воздвигли жертвенник Аполлону и он был назван Дельфийским, в честь образа, в котором Аполлон им явился. Из Крисы моряки отправились к Парнасу, где стали первыми жрецами храма Аполлона. Пчёлы принесли из страны гипербореев храм из воска, а все последующие храмы сооружались по его образцу. Первой пифией была Фемоноя.

По Эсхилу, Дельфийский оракул первоначально принадлежал древнейшей прорицательнице, богине Гее, которая передала его своей дочери Фемиде, а та, в свою очередь, — своей сестре Фебе, которая предоставила его в виде подарка при рождении своему внуку Аполлону^[5].

По ещё одной версии, после совместного владения оракулом Геи и Дафны, а затем Геи с Посейдоном, Гея передала свою часть Фемиде, а та - Аполлону, который выменял часть, принадлежавшую Посейдону, на остров Калаврию^[5].

По гомеровскому гимну в честь пифийского (эпитет) Аполлона — он, вскоре после своего рождения прибыв с острова Делоса, овладевает оракулом, убивая своими стрелами охранявшего его змея Пифона, сына Геи, и назначает своими жрецами критских мужей из города Кносса; Аполлону пришлось очистить себя от убиения Пифона и смягчить гнев Геи^[5][4].

В «Теогонии» Гесиода со святилищем в Пифо связывается древний миф о борьбе Зевса с Кроносом^[4]. Когда Зевс заставил Кроноса извергнуть назад съеденных им братьев и сестер Зевса, первым был извергнут камень, который под видом младенца-Зевса Рея скормила Кроносу. Зевс установил этот камень в Пифо в долине рядом с Парнасом.^[6]

По ещё одной версии, основателем древнего оракула Пифо считался сын Посейдона и нимфы Клеодоры Парнас^[2], именем которого была названа гора Парнас.

История[править | править вики-текст]

Амфитеатр

Археологические раскопки, проводимые с конца XIX века, показали, что Касталийское ущелье было заселено с середины II тысячелетия до н. э., a религиозная значимость Дельф уходит корнями вМикенское время^[4]. Мифы о Пифоне свидетельствуют о доаполлоновском культе, о догреческих истоках оракула. Святилище вознило, возможно, еще на рубеже Х–IХ вв. до н. э.^[7] Дельфийский оракул был одним из древнейших, но позднее додонского^[5]. Ещё Гомер в Илиаде пишет о «храме Феба пророка в Пифосе, утёсами грозном». Павсаний (Описание Эллады) рассказывает о четырёх последовательно построенных храмах: из лаврового дерева, из воска и перьев, из меди и камня.

Каменный храм, построенный, по преданию по желанию Аполлона зодчими Агамедом и Трофонием в сер. VII в. до н. э., сгорел в 548 г. до н. э. и был заменён новым, построенным с большим великолепием в дорийском стиле дельфийскими амфиктионами (постройка им обошлась в 300 талантов)^[5], он был разрушен землетрясением в 373 г. до н. э. Нынешние руины являются остатками сооружения 369 — 339 гг. до н. э. Так как Аполлон считался покровителем колониальных экспедиций и вновь основанных городов, то перед началом новой экспедиции было принято обращаться к оракулу. Благодаря этому храм Аполлона стал своеобразным центром греческой колониальной политики, которую в изрядной степени контролировали жрецы оракула. В подданство принимались вновь создаваемые храмы в разных концах Средиземного моря. Были налажены отношения с этрусской династией Тарквинеев в Риме через посредствокуманского храма. После падения этой династии (510 г. до н. э.) дельфийские жрецы, способствуя перенесению оракулов Кумской сивиллы (сивиллиных книг) в Рим, смогли оказать воздействие на постепенную эллинизацию римской религии.

Расцвет Дельфийского оракула приходится к VII—V вв. до н. э.. Было принято по всем важным вопросам государственной и личной жизни обращаться к оракулу. Был осуществлён политический союз со Спартой, которая стала светским мечом храма. В Дельфы спешили посольства с богатыми дарами из многих царств Древнего мира.Мидас преподнёс в подарок храму золотой трон. Крёз был поклонником дельфийского Аполлона. Ослабление влияния храма началось со времени греко-персидских войн, когда Дельфы приняли сторону персов, надеясь стать религиозным центром Персидской империи. Но ещё во времена римского владычества в храме хранились денежные вклады из разных районов Средиземноморья.

Храм неоднократно был разграблен, горел во время нашествия галлов в 279 г. до н. э., а при императоре Феодосии (391 г. н. э.) его окончательно закрыли.

К. К. Зельин отмечал своеобразие местных отношений в Дельфах, в отличие от остальной Греции^[8].

По мнению В. Тарна, Дельфы всегда стояли на страже гуманности. Однако Ф. Бёмер считает прямо наоборот, полагая, что у тамошних жрецов вообще отсутствовала " человечность" в современном смысле этого слова^[8].

Храм[править | править вики-текст]

Храм находился на южном скалистом склоне Парнаса на высоте 700 м над уровнем моря. Склоны окрестных гор изобиловали источниками, наиболее известным из которых является Кастальский, окружённый лаврами, посвящёнными Аполлону. Около этого источника музы и нимфы источников собирались для пения под аккомпанемент аполлоновой лиры. На фронтоне храма были изречения Семи мудрецов: «познай самого себя», «ничего сверх меры», а также загадочное изображение буквы «Ε». Деревянное изображение этой буквы было приношением Семи мудрецов, афиняне заменили его на медное, а императрица Ливия подарила золотое. О значении этой надписи существует трактат Плутарха (I—II вв. н. э.) «О надписи „Е“ в Дельфах», в котором высказываются следующие версии о смысле символа:

«Е» означает число «5», поскольку мудрецы хотели этим сказать, что их всего пять (Хилон, Фалес, Солон, Биант и Питтак), а тираны Клеобул иПериандр Коринфский не заслуживают имени мудрецов; «Е» означает вопросительную частицу др.-греч. " ε ἰ " и указывает, что к Аполлону обращаются с вопросами; буква «Е» означает второе лицо от глагола др.-греч. " ε ἰ μ ι " - " ε ἷ ", то есть «ты еси», ибо при входе в храм бог встречает входящих словами «Познай себя», а отвечать ему следует «ты еси», утверждая в нём тем самым истинное и чистое бытие; «Е» означает греческий союз др.-греч. " ε ἰ " («если») и указывает на присущую Аполлону диалектику; «Е» может соответствовать пифагорейской пятёрке.

Для посетителей были доступны: жертвенник Посейдону, статуи двух Мойр, Зевса-Мойрагета, Аполлона и железный трон поэта Пиндара.

Открытым остается вопрос про расселину в скале, откуда якобы поднимались дурманящие испарения. При исследовании храма Аполлона не было обнаружено никаких следов трещины или пещеры^[9].

Оракул[править | править вики-текст]

Святилище посещалось большим количеством паломников и доступ к оракулу был весьма свободен, однако вопрошавшие могли обращаться к нему лишь в определённые дни, при этом они должны были подвергнуться ряду очистительных церемоний, совершить жертвоприношение и внести некоторую плату^[9].

Во внутренней части храма (адитон), недоступной для вопрошающих, находились золотая статуя Аполлона, лавровое дерево, священный источник и беломраморныйОмфал с двумя золотыми орлами, а под ним находился саркофаг с пеплом Пифона. Посреди амфитеатра была площадка с расселиной в скале, из которой поднимались испарения ядовитого источника. Здесь же стоял золотой треножник.

Пророчества[править | править вики-текст]

В древности прорицания давались один раз в год — в день рождения Аполлона — 7 Бисия (середина февраля — середина марта), когда он возвращался отгипербореев. С VI в. до н. э. стали проводиться ежемесячно по седьмым числам, кроме трёх зимних месяцев, когда Аполлон гостил у гипербореев, а ещё позже — ежедневно, кроме особых нечистых дней, а также Пифия отказывалась давать прорицания человеку, осквернённому преступлением. Пифия выбиралась независимо от социальной принадлежности. До принятия сана она могла быть замужем. От неё требовались преданность Аполлону и целомудрие. Перед пророчеством Пифия, омывшись в Кастальском источнике, надев золототканную одежду, распустив волосы, надевала на голову венок из лавровых ветвей, спускалась в адитон, где она пила из источника, жевала лавр, садилась на высокий треножник и, вдыхая испарения, принималась пророчествовать. При этом Пифия впадала в наркотический экстаз, произносила неясные отдельные фразы и бормотания, которые записывали и толковали жрецы (др.-греч. π ρ ο φ ή τ η ς — профеты) храма.

Сократ самый мудрый из людей [править | править вики-текст]

Ксенофонт в своих «Воспоминаниях о Сократе» пишет, что один его ученик по имени Херефонт отправился к оракулу в Дельфы спросить, кто мудрейший из людей. Пифия ответила, что мудрее всех, без сомнения, Сократ.

Начав войну, погубишь великое царство [править | править вики-текст]

Известное предсказание, которое получил в Дельфах богатейший лидийский царь Крез, воевавший с Персией. Ему было сказано: " Если ты перейдешь реку Галис (по сторонам которой стояли два войска — прим.), то погубишь великое царство" ^[10]. Обнадёженный Крез потерпел сокрушительное поражение от Кира^[11]. На жалобу Креза оракулу ему было указано, что в предсказании не было сказано, чьё именно царство^[12].

Сражаться серебряными копьями [править | править вики-текст]

Основная статья: Argenteis hastis pugnare

На вопрос царя Македонии Филиппа, отца Александра Великого, как добиться победы над соседними державами: «Сражайся серебряными копьями, и ты везде победишь». Впоследствии Филипп, раньше соседей начавший чеканить золотую монету, подчинял один за другим греческие города, говоря, что нет такой неприступной крепости, куда не смог бы войти ослик, навьюченный золотом^[13].

Лжепророчества и коррупция [править | править вики-текст]

Геродот приводит рассказ об обращении в Дельфы относительно законности происхождения царя из дома Эврипонтидов сына Аристона Демарата: желая его низложить, его коллега Клеомен использовал широко распространенный слух, что он был бастардом, «У спартанцев из-за этого возникли разногласия, и было решено вопросить оракул в Дельфах, Аристонов ли сын Демарат. Клеомен сумел привлечь на свою сторону Кобона, сына Аристофанта, весьма влиятельного человека в Дельфах, который убедил Пифию Периаллу дать ответ, угодный Клеомену: Демарат — не сын Аристона. Впоследствии, когда обман раскрылся, Кобон был изгнан из Дельф, Пифия лишилась сана», — пишет О. В. Кулишова. По версии Геродота, по причине своего нечестия Клеомен, подкупивший пифию, впоследствии сошёл с ума^[14].

В другом случае О. В. Кулишова приводит пример, как Алкмеониды сыграли решающую роль в свержении тирании в Афинах — через подкуп дельфийского жречества на содержащие указание сделать это ответы оракула лакедемонянам^[15].

Сокра́ т (грец. Σ ω κ ρ ά τ η ς, 469 до н. е., Афіни — 399 до н. е., Афіни) — давньогрецький філософ, був першим філософом, який не залишив жодного письмового джерела після себе. Вчення Сократа відоме здебільшого завдяки свідченням його послідовників, зокрема, його найвидатнішого учня — Платона, який виклав ідеї учителя в «Апології Сократа». Втім у ній важко відрізнити історичного Сократа від Сократа як фігуру, що пропагує платонівські ідеї. Платон представляє Сократа ідеальним втіленням людської сутності, не менш захоплену характеристику мудрецю ще за життя дала Дельфійська піфія:

Зміст

[сховати]

· 1Біографія

o 1.1Творчий період

o 1.2Захисна промова Сократа

· 2Філософські погляди

· 3Політичні погляди

· 4Сократівські школи

· 5Цікаві факти

· 6Примітки

· 7Література

· 8Джерела

· 9Посилання

Біографія[ред. • ред. код]

Сократ і молодий Ксенофонт (деталь фрески Рафаеля «Афінська школа» уВатикані

Син скульптора Софроніска і повитухи Фенарети, Сократ народився близько 469 до н. е. в Афінах. В ранні роки навчався у батька обробки каменя і навіть вважався здібним скульптором, проте скоро покинув батьківську майстерню, аби навчатисьриторики та софістичної мудрості в освіченого афінянина Критона. Серед інших вчителів Сократа згадуються Продік Кеоський, який надавав великого значенняморальним проблемам у філософії, а також Аспасія, дружина афінського стратега Перикла, яка навчала юного філософа риториці. Музикою Сократ займався із Дамоном, наставником Перикла, математикою — з відомим геометром та астрономомФеодором з Кирени. До основного філософського методу «запитання-відповідь» його долучала афінська піфія Діотіма, яка бездоганно володіла риторикою та діалектикою.

Попри те, що Сократ не був самоучкою, а здобув гідну освіту, все своє життя він задовольнявся малим і тільки найбільш необхідним, до того ж ніколи не брав грошей з учнів за навчання (чого дружина Сократа Ксантіппа не розуміла), жив у простих, аскетичних умовах. Все своє життя він провів в Афінах, не піддавався спокусі подорожувати, як чинили інші філософи. Проте в добу Пелопоннеської війни відправився у похід та захищав своє місто. У битві при Делії навіть врятував життя своєму майбутньому учневі Ксенофонту. Сократ також брав участь у битві при Потідеї, був нагороджений за звитягу у бою.

Існує переказ про те, що одного ранку Сократ прокинувся і не зміг відповісти на якесь запитання, а тому стояв, не рухаючись, протягом доби, а наступного світанку, помолився до сонця та пішов. Альтернативним поясненням такої поведінки, яка не була поодиноким випадком, Бертран Рассел вважає напади каталепсії. Алківіад описує Сократа в Платонівському «Бенкеті» як солдата — нечутливим до браку їжі чи води, до холоду чи спеки. Він рідко п'є вино, але якщо п'є, то, здебільшого залишаючись тверезим.

За свідченнями Аристотеля, Сократ двічі одружувався: з Ксантіппою, яка народила йому сина, і з Мірто, дочкою Аристіда, що народила йому двох синів. Деякі античні історики, зокрема Сатир та Ієронім, стверджували, що Сократ жив одночасно з обома жінками, оскільки зважаючи на великі втрати періоду війни, афінська влада дозволяла громадянам одружуватись з однією жінкою й одночасно мати дітей від іншої. Історії більше знайома Ксантіппа, ім'я якої стало називним через вибуховий, сварливий характер.

Творчий період [ред. • ред. код]

Сократ, будучи первісно софістом, був націлений не тільки на риторику, але й на обґрунтування політики. Як зазначає інший його учень, Ксенофонт (опис якого частіше піддається критиці, ніж платонівська «Апологія», та який сильно відходить від Платона, а там, де ні — вважається, що свідчення переписані із праць Платона), Сократ увесь час був зайнятий проблемою, як привести фахівців до влади. Для цього він займався етичною освітою громадян. Проте Сократ навчав тільки багатих людей — як він зазначає в Платонівській «Апології», вони менш зайняті та мають час вислухати його вчення. Більше того, в (напів-) аристократичному суспільстві такі люди мають більше впливу.

Сократ став першим публічним грецьким філософом: свої заняття він проводив на вулицях міста, заповнених найрізноманітнішим людом: торговцями, солдатами, ремісниками, аристократами та бездомними. Він швидко здобув популярність серед афінян, хоча ексцентричність філософа ставала й предметом глузувань, навіть серед освічених громадян. Комедіограф Аристофан зробив Сократа головним персонажем своєї п'єси «Хмари», поставленої 423 до н. е. на Великих Діонісіях. Карикатура на Сократа представляє його натурфілософом і софістом, він добре впізнавався завдяки масці «вченого доктора», який пояснював різноманітні явища без зв'язку із божественними силами. Зокрема, дощ і гроза відбуваються через хмари, а не тому що існує Зевс, а самі боги схожі на хмари, що пливуть невідомо куди. Учений доктор вирішує й інші питання: чим пищить комар, на скільки стоп стрибають блохи та інші. Одночасно аристофанівський Сократ розбещує молодь, пропонуючи надійні способи уникнути покарання за проступки, серед яких подружня зрада. Таким чином, перед глядачем розгортались два пороки: неповага до богів та розбещення юнаків.

До часу написання комедії Сократу вже виповнилось 46 років, через 24 роки йому згадають ці звинувачення перед тим, як винести смертний вирок. Суворі хранителі існуючого порядку стверджували, що Сократ серед гулящих людей розмірковує про вище благо, критикує загальноприйняті погляди, закликає громадян не піклуватись ні про що, окрім своєї душі. В «Апології» Платона слова мудреця звучать так:

Критики ж були певні: такі міркування можуть виявитись корисними тільки для філософа, звичайним людям Сократ не дає їжі, домівки, не спонукає бути покірними владі, яка закликає громадян віддати усі сили батьківщині. Саме так вважали афінські державні діячі Аніт та Лікон. Вони нагадували й про те, що Сократ не просто заперечує силу богів, але й має свого власного бога — Даймона, чий голос слухає, але ж за всіма канонами, тільки піфії та жреці мають право спілкуватись із богами, невідомимиполісу. Зрештою у лютому 399 до н. е., коли Сократу виповнилось 70 років, молодий афінянин на ім'я Мелетос виставив в портику архонта скаргу на Сократа. Оратор Лікон та Аніт скріпили скаргу своїми підписами, текст якої був наступним:

Звинувачення в атеїзмі не було чимось новим в Афінах. До Сократа відомі принаймні три подібні випадки, коли за невіру в богів притягували до суду, що трапились зАнаксагором, Протагором та Діагором Мелоським. Загалом в місті панувала терпимість. При чому на початку суду допускалось, що звинувачуваний може або відмовитись від своїх поглядів, або наступної ж миті виїхати з міста назавжди. Сократ не забажав чинити першого, не забажав він і покидати Афіни. Головним пунктом обвинувачення стало розбещення юнацтва. Сократу закидали, що своїми пустими балачками, він відволікає громадян від служіння державі, виховує в молоді неповагу до традицій, усталених правил. Афінський закон вимагав, аби звинувачений сам себе захищав. Вважаючи, що не чинив несправедливо, Сократ виступив без підготованої промови. Ця промова — бесіда із суддями, звернення до народу. Він не намагався розчулити суддів, а навпаки зауважив:

Присяжні зупинили промову обуреними криками і тут же проголосували: Сократ винен. Проте і це рішення не ставало останнім вироком, він міг сплативши штраф або все-таки залишити місто. Сократ відмовився знову, оскільки в протилежному випадку погоджувався б із обвинуваченням. Відомо, що учні Сократа готували його втечу із в'язниці, але Сократ не відгукнувся на щиру пропозицію друзів. Більше того він промовив довгий монолог про те, що громадянин, навіть несправедливо засуджений, не може відповідати злом на зло.

Захисна промова Сократа [ред. • ред. код]

Т. Г. Шевченко, «Смерть Сократа», 1837

У Вікіджерелах є оригінали текстів на тему: Апологія Сократа

Захисна промова Сократа перед судом змальована в платонівській Апології. Стаття про роботу Ксенофонта на цю ж тему називається Апологія (Ксенофонт).

Діалоги Платона

Діалоги дані в послідовності, встановленійТрасіллом із Міледи (Діоген Лаертський, книга III)

Перша тетралогія:

Євтифрон, або Про благочестя

Апологія Сократа

Критон, або Про належне

Федон, або Про душу

Друга тетралогія:

Кратил, або Про правильність імен

Теетет, або Про знання

Софіст, або Про суще

Політик, або про Царську владу

Третя тетралогія:

Парменід, або Про ідеї

Філеб, або Про насолоду

Бенкет, або Про благо

Федр, або Про любов

Четверта тетралогія:

Алківіад Перший

Алківіад Другий, або Про молитву

Гиппарх, або Грошолюб

Суперники, або Про філософію

П'ята тетралогія:

Феаг, або Про філософію

Хармід, або Про поміркованість

Лахет, або Про мужність

Лисий, або Про дружбу

Шоста тетралогія:

Евфідем, або Сперечальник

Протагор, або Софісти

Горгій, або Про риторику

Менон, або Про чесноти

Сьома тетралогія:

Гиппий перший, або Про прекрасне

Гиппий другий, або Про належне

Іон, або про Іліаду

Менексен, або Надгробне слово

Восьма тетралогія:

Клітофонт, або Вступ

Держава, або Про справедливість

Тимей, або Про природу

Критій, або Атлантида

Дев'ята тетралогія:

Мінос, або Про закон

Закони, або Про законодавство

Післязаконня, або Нічна рада, або Філософ

тринадцять Листів

В Вікіджерела є текстиДіалогів Платона: оригінали і переклади.

'Апологія' (Сократа) — твір Платона, що містить його версію промови, виголошеної Сократом в 399 році до н. е. на свій захист проти висунутих йому звинувачень. Більшість істориків визнають що цей текст вселяє довіру джерелом про обставини суду над Сократом. Зокрема, з «Апології» стають відомі деталі звинувачення, імена і суспільне становище обвинувачів (Мелета, Аніта, Лікона), та інші подробиці. Апологія — перший збережений текст Платона, написаний незабаром після суду (в 397 або 396 рр. до н.е).

Разом з іншими діалогами Платона Апологія вперше переведена на російську мову в 1780р І. Сидоровским і М. Пахомовим^[1]. В даний час в Росії найбільш поширений переклад М. С. Соловйова 1903 р.^[2]..

Захист Сократа починається тим, що він повторює офіційні звинувачення, які вже існували серед людей тоді, коли ще самі судді були дітьми (судом в Стародавніх Афінах поставала Рада п'ятисот — громадян, обраних за жеребом), колиАристофан вперше поставив «Хмари». Він розповідає, що одного разу спиталися Дельфійського оракула, чи є людина розумніша від Сократа, на що піфія заперечила. Оскільки така відповідь спантеличила Сократа, він пішов до різних мудрих людей, аби довести, що Бог помилявся. Спочатку, прийшов до політика, який вважав себе дуже мудрим, але виявилося протилежне. Після цього політик та його прихильники зненавиділи Сократа. Потім він пішов до поета, який, як виявилося, писав не з розуміння, а з натхнення та таланту. Після кількох таких розмов він прийшов до висновку, що наймудріша людина — така, як Сократ, який вважає, що він не знає нічого, тобто не піддається ілюзії, ніби щось знає.

У відповідь Мелетосу, який подав скаргу архонтам для судового розгляду справи і який казав, що філософ вважає, ніби сонце — токамінь, а місяць — земля, Сократ сказав, що той звинувачує Анаксагора. Він говорить, що люди, які його збираються знищити, роблять гірше собі, а не йому. Для нього смерть або буде безсонним сном, або ж він зможе вести розмови з Гомером, Орфеєм та душами інших відомих греків (віру в безсмертність душі Сократ висловлює в Платонівському діалозі «Федон»; невідомо, чи такого бачення притримувався також історичний Сократ).

Далі «Апологія» представляє людину надзвичайно самовпевнену, з відкритим серцем, яка зневажає ідеали світського життя, успіху, стоїчно, та вважає, що чітке мислення — основна передумова для правильного життя. Згідно з традицією Сократ повинен самостійно обрати для себе покарання. Він провокує суддів, внаслідок чого, засуджується до смертної кари. Хоча у нього все ще залишається можливість покинути місто, він відмовляється, оскільки не бажає зраджувати своїм принципам.

Філософські погляди[ред. • ред. код]

До історичного Сократа нас ведуть ранні діалоги Платона, які безпосередньо примикають до «Апології» — «Лахес», «Хармід», «Лізіс». Саме за цими творами Платона можна скласти уяву про те, якою була філософія і діалектика Сократа.

У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.

Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і зломне відносна, а абсолютна.

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.

На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все, в її ставленні до природи, Сократ підкреслював значення совісті, внутрішнього голосу, який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення людиною істини. Даймоніон — не суб'єктивний елемент, він має божественне походження. Згідно з Сократом, за допомогою даймоніону боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому у всесвіті. Сократ вважає людину метою всього у світі. Він відкидаєнатурфілософію з її причинно-наслідковими зв'язками. Сократ протиставляє їй телеологію (концепція доцільності), яка тісно пов'язана з його етичними принципами.

У бесідах і дискусіях Сократ звертав основну увагу на пізнання сутності чесноти. Для Сократа мораль зливається зі знанням. Справжня моральність, за Сократом, — це знання того, що є благо і прекрасне і разом з тим, корисне для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя. Чесноти, тобто пізнання того, що є благо, можуть досягти лише «шляхетні люди»:

Основними чеснотами Сократ вважає стриманість, мужність, справедливість. Ці чесноти людина набуває шляхом пізнання і самопізнання. Чесноти, а також моральні норми і закони, засновані на них, Сократ вважав вічними і незмінними.

Своє мистецтво пізнання правди Сократ називав мистецтвом допомоги народженню — майєвтика (тут дослідники проводять паралель із тим, що мати Сократа була повитухою, жінкою, що допомагає народженню). Мета майєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття; знаходження істини шляхом постановки питань, відповідаючи на які відповідач сам знаходить, «повиває» істину, обговорювану з установками того, хто намагається.

Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно, Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. За допомогою сугестивних питань він деморалізує свого опонента, показуючи йому, що той нічого не знає («сократівська іронія»), для того, щоб побудувати наново його світогляд, який останній змушений визнавати вже без заперечень.

Головною метою методу Сократа було виявити моральну основу окремих випадків людської поведінки. Досягненню цієї мети служила специфічна індукція. Вона повинна була на основі виявлення загальних рис різних випадків людської поведінки показати те спільне, яке можна було б вважати загальною моральною основою людської поведінки. Загальне, отримане за допомогоюіндукції, фіксувалося дефініцією. Дефініцію слід було піддати новій іронії з метою виявлення суперечностей, а потім за допомогоюмайєвтики та індукції сформулювати нову дефініцію. Дефініція у Сократа служить понятійному впорядкуванням досягнутого знання, його видів і родів та їх взаємовідносин. Прагнення постійно виявляти суперечності у [твердження]х, зіштовхувати їх і таким шляхом приходити до нового знання є джерелом розвитку суб'єктивної діалектики. Саме тому метод Сократа був сприйнятий і розроблений Платоном і Гегелем.

Діалектика — метод питання та відповіді — не є сократівським винаходом, її винайшов Зенон Елейський. Проте Сократ суттєво розвиває діалектичний підхід всебічного розгляду предмету. Цікаво провести паралелі між Сократом та Рене Декартом, оскільки обидва вони стоять у витоках хвиль розвитку філософії. Обидва вони піддають все те критиці, що не можна логічно обґрунтувати, для того, щоб вибудувати світ за новими принципами, на нових засадах.

Античні філософи до Сократа називаються досократиками.

Політичні погляди[ред. • ред. код]

Сократ був прихильником та ідеологом афінської аристократії. Вже перед початком Пелопоннеської війни навколо нього утворюється гурток слухачів, значення якого з часом зростало. Серед його членів були: Алківіад, який під час Пелопоннеської війни зрадив Афінську демократію і перейшов на бік Спарти; Критій, що очолив реакційну владу в Афінах в 404 — 403 роках до н. е. (так звану, Тиранію тридцяти, під час поразки демократичної партії). Один з найвизначніших учнів Сократа — Ксенофонт — залишив Афіни і, як начальник спартанських військових підрозділів, перейшов на службу до перського царевича Кира Молодшого. Платон, який з двадцяти років був членом гуртка, став після смерті Сократа одним з найвидатніших ідеологів аристократії.

Сократ високо цінував суспільства, які спираються, перш за все, на землеробство і військову справу. Землеробство він протиставив ремеслу і торгівлі, які, на його думку, руйнують порядок громади і згубно впливають на душі людей.

Сократ першим здійснив спробу класифікації форм держави. Він виділяє монархію, тиранію, аристократію, плутократію і демократію^[4]. Правильною і моральною він вважає тільки аристократію, яку він характеризує як владу невеликої кількості освічених і моральних людей. Ці ідеї Сократа розвиває в своїх працях Платон.

Сократ вважає, що саме наявність чеснот у людини повинна визначати можливість виконання нею державних або громадських функцій, а не жереб, як це практикувалося в Афінах у період правління демократичної партії. Тому Сократ і критикував демократію. У своїх бесідах він наводив приклад, що керманича на кораблі, тесляра або музиканта не можна обирати за жеребом, але тільки за здібностями і знаннями.

Сократівські школи[ред. • ред. код]

Ще за життя Сократа ряд його учнів, противників афінської демократії, покинули Афіни. Інші його послідовники пішли з Афін після його смерті. На початку 4 століття до н. е. деякі учні Сократа заснували власні філософські школи, які отримали назву сократівських, або сократичних. Серед них найбільш відомі: мегарська школа, елідо-еретрійська школа, киренаїки, а також школа кініків. Перші три отримали свою назву за містом, де жили засновники шкіл, остання — за прізвиськом «пес», яке отримав її представник Діоген із Синопу (не плутати з Діогеном із Аполонії). Кожна з цих шкіл по-своєму розглядала поставлені Сократом питання про можливість пізнання, про предмет загальних понять, про цілі практичної діяльності, про вище благо.Школи часто виступали один проти одного і проти інших учнів Сократа (наприклад, Платона і Ксенофонта). Філософські відмінності були досить великі, у той час як мегарська і елідо-еретрійська школи тяжіли до ідеалізму, у кініків домінує матеріалістична орієнтація, а киренаїки чітко проводять атеїстичну лінію.

Цікаві факти[ред. • ред. код]

У 2012 році, майже через 2, 5 тисячоліття, відбувся суд над Сократом, на якому виступали десять адвокатів і правозахисників з Великої Британії, Франції, США, Швейцарії та Греції. Вердикт суду був іншим. Думки суддів розділилися порівну, що згідно з Афінським законами сократівського часу означає, що він був би виправданий.^[5]

Александр Македонський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Александр III Македонський
грец. Α λ έ ξ α ν δ ρ ο ς Γ ' ο Μ α κ ε δ ώ ν
Бюст Александра елліністичної доби (2-1 ст. до н. е.), Британський музей
19-й Цар
Початок правління:	336 до н. е.
Кінець правління:	323 до н. е.
Інші титули:	гегемон Коринфського союзу фараон (імператор) Єгипту шах Персії
Попередник:	Філіпп II Македонський
Наступник:	Філіпп III Аррідей та Александр IV Македонський
Дата народження:	20 липня 356 до н. е.
Місце народження:	Пелла, Македонія
Дата смерті:	10 червня 323 до н. е.(32 роки)
Місце смерті:	Вавілон, Персія похований в Александрії, Єгипет
Дружина:	Роксана Статіра Парисата II
Діти:	Геракл, Александр IV
Династія:	Аргеади
Батько:	Філіпп ІІ Македонський
Мати:	Олімпіада Епірська

Алекса́ ндр III Македо́ нський (грец. Α λ έ ξ α ν δ ρ ο ς Γ ' ο Μ α κ ε δ ώ ν) або Александр Великий (грец. Μ έ γ α ς Ἀ λ έ ξ α ν δ ρ ο ς) (кінець липня, 356 до н. е., Пелла — 10 червня, 323 до н. е.) — дев'ятнадцятий цар Македонії, син царя Філіпа ІІ Македонського, та Олімпіади, царівни Епіру. Був вихованцем Аристотеля. Геніальний полководець, видатний адміністратор і політик. Засновник великої держави, що охоплювала Македонію, Грецію, завойовану Перську імперію таЄгипет. Його походи позитивно вплинули на розвиток античної науки (особливо географії) і культури (еллінізм). Після його смерті створену імперію поділили між собою його воєначальники — діадохи.

З 336 до н. е. (з 20-річного віку) правитель Македонії. Забезпечив міцність свого правління перемогами над фракійцямита іллірійцями. Перемоги над перським царем Дарієм III біля Граніка (334 до н. е.), Іссі (333 до н. е.) відкрили йому шлях до Єгипту, де він коронувався короною фараонів і заснував місто Александрію. Після вирішальної перемоги над Дарієм при Гавгамелах (331 до н. е.) повністю підкорив імперію Ахеменідів — Вавілон, Парса і Сузи здалися йому без опору.

Далі Александр повів своє військо до Середньої Азії (329 до н. е.), а потім повернув до Індії, але виснажені частини відмовилися переходити Ганг, і він мусив повертати через пустелі до Вавілону, який зробив столицею найбільшої в стародавньому світі імперії. Невдовзі помер від лихоманки, після чого його імперія розпалася, але завдяки його військовим досягненням були відкриті двері на схід для грецької торгівлі, мови і культури.

Зміст

[сховати]

· 1Ранні роки

· 2Молодий цар

· 3Вторгнення у Малу Азію

o 3.1Перемоги при Іссі, в Тирі та при Гавгамелах

· 4Битва на річці Гранік

· 5Переслідування Дарія

· 6Смута в імперії

· 7Завоювання Бактрії та Індії

· 8Реорганізація армії

· 9Невдоволення армії і весілля в Сузах

· 10Смерть Александра

o 10.1Гробниця Александра Македонського

· 11Хронодіаграма

· 12Історіографія

· 13Александр Македонський у мистецтві

· 14Примітки

· 15Див. також

· 16Література

· 17Посилання

Ранні роки

Македонія в 336 до н. е.

Александр з раннього віку чудово володів зброєю і був вправним вершником. Вміння поводитись із кіньми Александр довів, приборкавши непокірного норовистого Буцефала (грец. Β ο υ κ ε φ ά λ α ς — бикоголовий), за що отримав коня в подарунок. Крім того, Александр був добрим музикантом і пристрасним книголюбом. Найулюбленішим його автором був Гомер. Освіту Александр одержав під керівництвом знаменитого давньогрецького філософаАристотеля.

Беручи участь у віці вісімнадцяти років у битві при Херонеї (Беотія), Александр очолив кавалерійську атаку, яка вирішила успіх усієї битви. Перемога, яку тут одержали македонці над Фівами, Афінами та їх союзниками, остаточно закріпила панування македонського царя Філіппа ІІ в центральній Греції. Після цього Філіпп очолив союз підвладних йому міст-держав із центром у Коринфі. Він був готовий почати великомасштабний похід на Перську імперію під приводом відплати за вторгнення Ксеркса.

Такого походу греки прагнули вже близько століття, з тих самих пір, як шістдесят років тому імперія виявила свою слабкість: після поразки Кира Молодшого від його брата Артаксеркса II, який перебував на службі у Кіра, 10 000 греків-найманців змогли під командуванням Ксенофонта пробитися з боями на батьківщину. Тільки внутрішні війни, які перси вміло підігрівали грошима та дипломатичними засобами, заважали грекам зробити таке вторгнення раніше. Їх передовий загін вже переплив через Дарданелли, коли в 336 до н. е. Філіп був убитий під час банкету.

Молодий цар

Фрагмент Мозаїки Александра

Смерть наздогнала Філіппа ІІ, коли він став володарем всієї Греції (крім Спарти) та усього Балканського півострова, але тепер всюди спалахують заколоти. Ставши новим царем Александр за одне літо 335 до н. е. повернув під владу Македонії північну частину Балканського півострова, де натрапив на потужний опір. Тоді він вирішив укласти союз із кельтськими племенами галатів, які рухались вниз по Дунаю, і повернувши на південь, досяг середньої Греції, захопив і зруйнував Фіви. Александр організував вбивство полководця, на дочці якого одружився Філіпп, а мати Олімпіада тим часом вбила колишню суперницю.

Після цього Александр з половиною македонською армії (іншу половину довелося залишити для оборони Греції), посиленою військами Коринфського союзу, грецькими найманцями і фракійської кінноти та легкої піхоти, що становило в цілому приблизно 35 тис. чоловік, виступив в похід на Азію. У Александра була вагома причина не відкладати вторгнення. Філіпп залишив після смерті 800талантів (4, 8 млн. драхм) боргу, для порівняння денна платня наймита становила одну драхму, тож борги Філіппа були рівні вартості великої військової кампанії. Кошти, яких вимагала створена Філіппом армія, перевищували можливості його держави. Утримувати її можна було тільки за рахунок прибуткової війни. Продавши або віддавши під заставу майже усі землі, що належали царській фамілії, Александр розплатився з кредиторами і взяв у борг ще 500 талантів. Але навіть після цього йому довелося через брак коштів відіслати на батьківщину грецький флот, що стояв в Дарданеллах.

Вторгнення у Малу Азію

У першій кампанії 334 до н. е. Александр розбив персів на річці Гранік (поблизу узбережжя Мармурового моря). Після цього до нього приєдналися греки Малої Азії, і Александр стрімко рушив на південь, хоча в Галікарнасі перський гарнізон чинив значний опір. Армія перезимувала у Гордії, стародавній столиці фригійських царів Гордія та Мідаса. Тут зберігалась давня реліквія, а саме царська колісниця, ярмо якої було з'єднане з дишлом надзвичайно складним вузлом. Легенда стверджувала: той, що зуміє розв'язати цей вузол стане володарем світу — Александру вдалось розв'язати цю задачу.

Перемоги при Іссі, в Тирі та при Гавгамелах

Битва при Іссі на Мозаїці Александра

У 333 до н. е. військо Александра перейшло хребет Тавр, що на півдні сучасної Туреччини, причому при наближенні Александрової армії гарнізон, який охороняли перевал, так звані, Кілікійські ворота, в паніці втік. Хоча в Тарсі Александра затримав гострий приступ лихоманки, восени він увійшов до Сирії. Цар Дарій IIIочікував його на внутрішніх рівнинах, але, коли Александр повернув на південь, і пішов вздовж узбережжя, рухаючись до фінікійських морських баз, Дарій перейшов береговий хребет в тилу Александра і, опинившись на позиції, де він не міг повністю розгорнути свої сили, був розбитий при Іссі.

Потім Александр рушив до Тіру. Це місто, розташоване на прибережному острові, трималось протягом семи місяців. Зведена Александром дамба була спалена брандером. Тим часом ворожий флот повернув під владу Персії кілька островів в Егейському морі та Галікарнас. В Греції повстала Спарта (проте вже у наступному році повстання було придушене македонським військом, що залишилось на батьківщині). Нарешті перське військо вдерлось з Вірменії в Малу Азію, але македонські тилові частини під командуванням Антигона Одноокого змогли дати йому відсіч. Інші фінікійські міста, з якими перси суворо обійшлися, підняли проти них повстання, і тепер підтримували Александра і відкликали свої військові кораблі. З їхньою допомогою Тир був узятий приступом з моря.

Александр рушив далі на південь, подолавши на шляху опір гарнізону Гази, що витримав двомісячну облогу. Тим не менш зиму 331 до н. е. Олександр зміг провести вЄгипті, де він був коронований як фараон і заснував тут місто Александрія. Він також відвідав священу оазу Зевса-Амона (нині оаза Сіва) і оракул вітав його як синаАмона (титул фараона). Того ж року Александр, відкинувши пропозицію Дарія поступитися усими землями на захід від Євфрату, виступив з північної Сирії і переплив через Євфрат і Тигр. З армією, що налічувала 40 000 воїнів, він вступив у бій з головними силами Перської імперії.

Битва на річці Гранік

По дорозі у завоюванні Малої Азії Александр Македонський не бачив опору перед собою. Але на річці Гранік він зустрів опір. 30-тисячне військо Александра розбило перське військо. Його військо швидко розбили легку кінноту. А потім перейшло в контрнаступ. І розсіяло піхоту. Головна битва відбулася на рівнині при Гавгамелах, приблизно за 100 км на захід від Арбел (сучасне місто Ербіль на території Іраку), через що її також називають битвою при Арбелах. Перське військо мало колосальну перевагу в чисельності, але Александр майстерно провів бій. Він завдав косого удару по лівому флангу Дарія, стримуючи флангові атаки ворожої кавалерії допоміжними грецькими та фракійськими загонами поміж тим озброєні метальними ратищами фракійські передові загони відбили атаку колісниць. Коли у відповідь на бічний маневр македонської армії перси намагались перешикуватись, між їх центром і лівим флангом утворився розрив, куди поспішив Александр разом з 2 000 своїх гетайрів — воїнів кінної гвардії. Зліва їх підтримували основні сили, фаланга, озброєних сарисами (довгими списами) македонських піхотинців. У короткій запеклій сутичці найкраща частина піхоти Дарія була знищена, а сам він, як і при Іссі, був змушений утікати.

Переслідування Дарія

Вавілон відкрив Александру свої ворота, тут він відпочивав два місяці, що навіть дало привід для поширення чуток про занепад духу його війська. У грудні він знову виступив у похід. Дарій знаходився в місті Екбатані (сучасний Хамадан в Ірані) на північний схід від Вавілону, куди йому могли надати допомогу — війська зі сходу, з Бактрії, та з півдня —з Персії. Однак Александр вдарив у південно-східному напрямку. Незважаючи на зиму, він перейшов через гірські хребти, долаючи опір спочатку гірських племен, а потім перського війська. Александр перезимував в Персеполісі, давній столиці персів, де заволодів золотою скарбницею Перської імперії, яка поповнювалась впродовж 200 років. На знак того, що похід з метою відплати завершено, Александр спалив палац перських царів. Але ще важливіше те, що він зібрав 30 000 перських юнаків, і відіслав їх туди, де вони могли під керівництвом македонян вивчитися військової справи, щоб скласти нову царську армію, тобто армію самого Александра. Навесні 330 до н. е. Александр виступив наЕкбатану. Перси залишили місто і рушили на схід, Александр наздогнав перський обоз, сподіваючись взяти Дарія живим. Але Дарій перебував під вартою, і в останній момент його наближені зарізали його, вважаючи, що Дарій їх зрадив. Новим ватажком персів став сатрап Бактрії Бесс, що походив з царського роду.

Смута в імперії

Щоб опанувати східну Персію, Александру потрібно було здійснити три виснажливі кампанії. Войовничі мешканці прикордонних областей, які звикли охороняти східні кордони від кочівників Центральної Азії, продовжували боротися навіть після того, як Бессі був відданий своїми прибічниками у полон, де він піддавався тортурам і зрештою був страчений, звинувачений у невірності своєму цареві. Греків і навіть македонян втомили безперервні війни в пустелях та штурми гірських фортець. Крім того, македонських воєначальників обурювала прірва між ними та царем, яка з часом тільки поглиблювалась. Александр, ставши «царем царів» і зайнятий справами величезної імперії, прийняв перський церемоніал, брав персів на службу і навіть сам часто носив зручний перський одяг, що складався з розшитої куртки та шароварів замість грецьких хітона та хламіди.

Парменіон, старий воєначальник, якого дуже цінив батько Александра, цар Філіпп ІІ Македонський, був страчений наступним за своїм сином Філотом, засудженим за навмисне недонесення про змову. Кліт, син годувальниці Александра, який врятував йому життя при Граніці, на бенкеті дорікнув цареві у привласненні добутої воїнами слави, і той після багатьох підбурювань вихопив спис у стражника та пронизав друга. Кілька юнаків з оточення царя, а також їх наставник, офіційний історик Александра та племінник Аристотеля Каллісфен (останній доводив до юнаків ідеї про розходження між царською владою та деспотизмом) замислили вбити Александра. Після їх страти був страчений і сам Каллісфен.

Завоювання Бактрії та Індії

Міста, засновані Александром у Південно-західній Азії

Незважаючи на смути, військові залишалися вірними Александру, і він продовжив свої завоювання на Сході, зрештою форсувавши річку Яксарт (сучасна Сирдар'я) в Середній Азії. У Бактрії він одружився з Роксаною, дочкою свого колишнього супротивника, бактрійського вождя Оксіарта. Цим шлюбом Александр прагнув схилити на свій бік знать східних областей Перської держави. По дорозі на схід Александр засновував міста, даючи майже всім їм назви Александрія, серед них сучасне місто Герат в Афганістані та Александрія Дальня, сучасний Худжанд в Таджикистані.

До весни 327 до н. е. армія Александра досягла долини річки Кабул і направилася у бік Перської сатрапії Індія, тобто до міст долиниІнду на території сучасного Пакистану. На річці Гідасп (сучасна Джелам) сталася битва, в якій Александру вдалося здолати армію войовничого царства Паурава. Згодом між Александром і царем Паурави, якого греки називали Пором, зав'язалися дружні стосунки. Ця битва стала найбільшою з тих, що коли-небудь траплялись в Індії. Звідси Александр мав намір рушити далі на південний схід доГангу, де, як він думав, знаходиться край Азії, але тут його армія не витримала і заявила, що не піде війною на місцевих царів, про яких говорили, що вони здатні виставити 5 000 бойових слонів. Таким чином, плани Александра були зірвані, і він був змушений повернути вниз по Інду, шляхом підкоряючи вогнем і мечем прилеглі до річки землі. Сам Александр був серйозно поранений під час битви за місто племені маллів. Заліковуючи рани, Александр почав облаштовувати управління на нових землях і займався дослідженнями Перської затоки. Для цієї мети був зібраний флот, на чолі якого став друг Александра, критянин Неарх. Основну частину армії Александр відіслав назад до Персії, а сам разом з невеликим загоном досліджував узбережжя.

Реорганізація армії

Опинившись знову в центральних областях імперії, де він провів останні два роки життя (325–323 до н. е.), Александр виявив, тут панує безлад. Більшість сатрапів не очікували його повернення з Індії, подібно до монарха, вони заводили власні двори, вербували військовиків, займалися вимаганням і грабунками. Кількох сатрапів цар наказав стратити. Македонець Гарпал, головний скарбник держави, товариш царя Александра з самого дитинства, втік на захід з 5 000 найманих воїнів, 6 000 талантівзолота та тридцятьма військовими кораблями. Гарпал шукав притулку в Афінах, незадовго до цього місто отримало від нього продовольчу допомогу під час голоду. Але Афіни побоялися накликати гнів Александра, схопивши заколотника, і Гарпал був вбитий на Криті своїми ж воїнами.

Александр відновив порядок і, все ще плануючи подальші завоювання, приступив до організації нової імперської армії. Він задумав завоювання Чорноморського узбережжя, Аравії, Карфагена і Заходу в цілому. Александр бажав мати армію, набрану з македонців (13 000 піхотинців і 2 000 вершників, з таким їх числом він переплив через Дарданелли) і 30 000 азіатів. Македонці та азіати повинні були служити в одних підрозділах. У кожному з шістнадцяти рядів фаланги відтепер повинно було бути лише чотири сарисофори (воїн, озброєний довгим списом), а іншу частину фаланги повинні були скласти стрільці та метателі дротиків, озброєні також коротким мечем. Битву мали починати стрілець і метателі дротиків, якщо після цього необхідно було перейти в атаку, мали висуватись сариссофори, пройшовши крізь стрій і залишивши лучників позаду. Такий стрій, що нагадує пізніший римський легіон періоду середньої Республіки, мав виправити основні недоліки фаланги — її неповороткість та тенденцію до утворення розривів при пересуванні перетнутою місцевістю, що виявилось у битвах при Іссі та Гавгамелах.

Невдоволення армії і весілля в Сузах

У зв'язку з реорганізацією армії і набором новобранців Александр збирався демобілізувати 10 000 македонських ветеранів. Коли він повідомив про свої наміри воїнам, почався заколот. До тих, хто підлягав демобілізації, приєдналися інші. Александр наказав своїй гвардії заарештувати найактивніших бунтівників, і тієї самої ночі всі вони були страчені.

Навесні 324 до н. е., перенісши свій двір в Сузи, Александр влаштував пишне свято примирення, «одруження Сходу і Заходу», під час якого він урочисто відсвяткував весілля 9 000 македонян та уродженок Азії (ця подія відома в історіографії як Весілля в Сузах). Багато хто з полководців Александра оженився на дочках знатних персів, а сам Александр взяв у дружини старшу дочку Дарія Статіру та дочку Артаксеркса Парисатиду. Після смерті Александра Роксана вбила цю жінку. Діадох Селевк, якому дісталася значна частина азійських володінь Александра, виявився єдиним з усіх його полководців, хто зробив царицею отриману в той день дружину-персіянку. Грецькі жерці та перські маги спільно здійснили урочисті церемонії та молились про те, щоб обидва народи ділили між собою імперію в єдності та злагоді. Незабаром македонські ветерани, отримавши платню і щедрі нагороди, відправилися на батьківщину.

Олександр Македонський занурюється під воду

Смерть Александра

Деталь «Саркофагу Александра»

В 324 до н. е. Александр надіслав грецьким містам Коринфського союзу послання, в якому вимагав, щоб надалі йому надавали божественні почесті. Ця вимога викликала хвилю обурення, хоча зрештою міста були змушені поступитися силі, яка була на стороні Александра. В Афінах великий оратор Демосфен презирливо сказав: «Так нехай же Александр буде сином Зевса, а заодно і сином Посейдона, якщо йому так завгодно».

Принаймні в одному відношенні Александр піднявся вище уявлень свого учителяАристотеля, чия «Політика» розглядає майже виключно грецький поліс. Саме Аристотель радив Александру поводитись із греками як мудрий правитель, а з варварами, тобто з чужими народами, — як пан. Александр задумав заснувати єдину греко-перську імперію. Готуючись до відплиття з морською експедицією, він раптом захворів малярією і помер у Вавілоні 13 червня 323 до н. е.

Оскільки Александр не мав законних спадкоємців (син Александр IV народився вже після його смерті, інші ж діти були народжені поза шлюбом), питання спадковості було надзвичайно важливим для всієї імперії. Вже на смертному одрі один із полководців запитав Александра, кому він заповідає своє царство. Існує кілька версій щодо відповіді Александра: він міг відповісти через співзвучність або «Найсильнішому», або «Крате́ ру». Кратер був одним із полководців Александра, командувачем його піхоти, який виявив себе чудовим стратегом, крім того Кратер був уособленням усіх рис справжнього македонця — тому більшість дослідників, якщо і не підтримують дану версію, то і не відкидають її. Але на той момент Кратера не було поруч, а присутні вирішили за найкраще почути «Найсильнішому». Зрештою сам Кратер не підняв цього питання, і вже за два роки після смерті Александра між його полководцями (діадохами) розпочалась боротьба, а імперія розпалася на частини.