Сіро-бурі грунти пустинь

Зона сіро-бурих грунтів розташована на південь
від бурих пустинно-степових і займає велику територію між Кас-
пійським морем на заході і передгір’ями Тянь-Шаню на сході.
Південна межа проходить по лінії Кара-Богаз-Гол — південне уз-
бережжя Аральського моря — хребет Каратау.

Умови грунтоутворення. Клімат зони сухий, різко континен-
тальний. Середньорічна кількість опадів коливається від 75 до
200 мм. Влітку опадів майже не буває. Випаровування в кілька
разів перевищує опади.

Середньорічна температура становить близько 18°С. Літо
довге і жарке, зима коротка, малосніжна на півночі і безсніжна
на півдні зони. Тривалість безморозного періоду 160—200 днів в
північній і 195—248 в південній частині зони. Сума температур
> 10°С становить 3000 — 4200 °С. Коефіцієнт зволоження < 0, 12.

Рослинний покрив зріджений, ксерофітний, бідний за видовим
складом. Тут багато напівчагарників і чагарників, які розвиваюгь
глибоку кореневу систему. За характером рослинного покриву ви-
діляють пустині піщані, глинисті, кам’янисті і солончакові.

На піщаних пустинях переважають ефемери і ефемероїди. Кам’янисті пустині (гамади) вкриті полиново-солянковою напів-
чагарниковою рослинністю з незначною участю ефемерів. Глини-
сті пустині не мають вищих рослин. На їх поверхні розвиваються
водорості і лишайники. На солончакових пустинях рослинність
розріджена. Тут ростуть переважно багаторічні і однорічні
солянки.

В заплавах річок на алювіальних грунтах розвинені деревні і
чагарникові тугайні ліси та зарості очерету.

Біомаса полинно-солянкових пустинь становить 40—45 ц/га, чагарникових тугаїв — понад 100 ц/га, деревних тугаїв — 750—
1000 ц/га. Рослинний опад багатий на зольні елементи, серед
яких найбільше натрію.

Рельєф зони складний і неоднорідний. Різноманітні тут і грун-
тоутворюючі породи.

Значну частину зони займає Туранська низовина, де грунто-
утворюючими породами є давні і сучасні алювіальні відклади і
піски. Пісками вкрито кілька великих масивів: Муюнкум, Кизил-
кум і Каракуми. Це великі піщані пустині сипучих пісків.

Зі сходу Туранська низовина оточена смугою передгірських
рівнин Тянь-Шаню і Паміро-Алтаю. Грунтоутворюючими порода-
ми тут є пилувато-суглинкові леси і лесовидні суглинки.

З півночі до Туранської низовини примикають плато Устюрт
і Бетпак-Дала. Плато Устюрт вкрите гіпсоносними третинними вап-
няковими і глинистими відкладами, на поверхні яких сформува-
лися неглибокі щебенюваті покривні суглинки і супіски. На плато
Бетпак-Дала грунтоутворюючими породами є елювій і делювій
палеогенових і неогенових піщано-глинистих порід.

У межах пустинної зони виділяють три типи зональних грун-
тів: сіро-бурі, такироподібні і піщані пустинні.

Сіро-бурі пустинні грунти формуються на кам’янистих пусти-
нях давніх плато на породах різного механічного складу, збагаче-
них грубими уламками.

У профілі сіро-бурих грунтів центральної частини Устюрга
виділяють такі генетичні горизонти (див. рис. 26, 5 ):

Горизонт Ак — поверхнева щільна крупно-пориста кірка, роз-
тріскана на полігональні форми (2—3 см).

Горизонт А — гумусний, ясно-сіро-бурого забарвлення, пухкий
легко розвіюється вітром. Потужність 10—15 см.

Горизонт В — перехідний, ущільнений, бурого забарвлення,
призмоподібно брилуватої структури. Потужність 10—15 см.

Горизонт С — пухкий лесовидний суглинок з великою кількі-
стю кристалів гіпсу.

Внаслідок інтенсивної мінералізації рослинних решток вміст
гумусу в сіро-бурих грунтах незначний (менше 1%). Ємкість
вбирання низька (близько 10 мг-екв на 100 г). У складі обмінних

катіонів багато кальцію і магнію. Реакція грунту лужна по всьо-
му профілю.

Такироподібні пустинні грунти приурочені до глинистих пус-
тинь. Вони утворилися на алювіальних рівнинах з лучних грунтів
в результаті зниження рівня грунтових вод та заростання такирів
вищою рослинністю.

Профіль такироподібних грунтів слабко диференційований на
генетичні горизонти. На поверхні виділяють горизонт Ак — ясно-
сіру пористу кірку потужністю 2—5 см. Під нею залягає горизонт
А потужністю 5—12 см. Горизонт В — перехідний, ущільнений,
безструктурний, з високим вмістом легкорозчинних солей. Потуж-
ність 12—20 см. Грунтоутворююча порода (горизонт С) малозмі-
нена грунтоутворюючим процесом. Весь профіль грунту карбо-
натний.

Вміст гумусу в горизонті А близько 1%, ємкість вбирання ни-
зька (7—12 мг-екв на 100 г грунту), реакція грунтів лужна.

Піщані пустинні грунти сформовані на давньоалювіальних пі-
щаних відкладах та на перевіяних корінних пісках. У профілі цих
грунтів виділяють такі горизонти:

Перший горизонт — шар навіяного піску потужністю 5—6 см.
Під ним залягає гумусний горизонт, який досягає глибини 20—
30 см. Він містить багато відмерлих решток коренів і карбонатні
новоутворення у вигляді розпливчастих плям.

Піщані грунти дуже бідні на гумус (0, 09—0, 7%). Мають слаб-
колужну реакцію і низьку ємкість вбирання.

Серед гідроморфних найпоширенішими в пустинях є такири,
солончаки і лучні грунти.

Такири — тип грунтів глинистих пустинь Середньої Азії. Фор-
муються такири на понижених частинах підгірних рівнин, давніх
дельтах, алювіальних рівнинах та в котлованах між піщаними
горбами.

Основними умовами формування такирів є низький рівень грун-
тових вод і періодичне затоплення території поверхневими водами,
які несуть з підвищених ділянок рельєфу дрібнозем, гумусні речо-
вини та розчинені солі.

Вищих рослин на такирах немає. У їх формуванні беруть
участь синьозелені і діатомові водорості, які на поверхні грунту
утворюють плівку до 5 см і більше.

Продукти життєдіяльності, які водорості виділяють у навколи-
шнє середовище, підвищують лужність грунту і руйнують алю-
мосилікати. Крім того, у процесі фотосинтезу вони впливають на
формування поверхневої кірки. Засвоєння водоростями СО₂ сприяє
перетворенню гідрокарбонатів кальцію на карбонати, які цемен-
тують кірку. Кисень, який при цьому виділяється, зумовлює фор-
мування пор.

Такири — неглибокі грунти. Грунтоутворюючий процес поши-
рений лише на 50 см. В їх профілі виділяють такі горизонти:

З поверхні вони мають корковий горизонт потужністю 1—8 см,
який в сухий період розтріскується на полігональні форми. Під
ним залягає неглибокий сіруватий або бурий шаруватий горизонт.
Третім залягає безструктурний сольовий горизонт.

Гумусу в такирах дуже мало (до 1%). Ємкість вбирання збі-
льшується з глибиною від 10 до 20 мг-екв на 100 г грунту. У вбир-
ному комплексі багато кальцію і магнію (50—95%), 5—50%
припадає на обмінний натрій. Більша частина такирів засолена і
має лужну реакцію. У складі солей багато карбонатів і гіпсу.
Водно-фізичні властивості такирів погані.

Такири — низькородючі грунти. Їх освоєння потребує значних
капіталовкладень для проведення гіпсування, руйнування кірки,
будівництва зрошувальних систем, удобрення тощо. На освоєних
такирах вирощують бавовник.

Лучні грунти формуються в гідроморфних умовах річкових
заплав, дельт, на підгірних шлейфах тощо. Основною умовою
формування цих грунтів є близьке залягання грунтових вод (1—
3 м). Вони забезпечують постійне помірне зволоження, розвиток
лучної рослинності, відновлювальні процеси в перезволоженій
частині профілю.

Лучні грунти мають дерновий горизонт і високий вміст гумусу.

В межах зони пустинних грунтів виділяють дві провінції: Ара-
ло-Каспійську і Арало-Балхаську.

Провідною галуззю сільського господарства зони пустинних
грунтів є тваринництво, головним чином вівчарство. В межах
Арало-Каспійської провінції пасовища займають 53% території,
в межах Арало-Балхаської — 69%. Землеробство в зоні можли-
во лише за умови зрошення. Тому орні землі тут займають не бі-
льше 0, 5% території. На них вирощують рис, кукурудзу, овочеві,
баштанні, кормові культури, бавовник.