Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Податкова політика Великого князівства Литовського на території українських земель в XV – XVI ст.






Сплата податків у сільській місцевості регламентувалася руським, німецьким, молдавським та волоським правом.

Руське право було основним, яким користувалися в сільській місцевості в XIV–XVст. Селяни користувалися правом вільного переходу, щоправда один раз на рік на Різдво. Громади згідно з руським правом розподіляли між своїми членами повинності, розглядали спори, що виникали між ними, мали судові функції. Повинності поселенців за руським правом визначалися на підставі звичаєвих норм.

Німецьке право зародилось у першій половині XIV ст., коли на землях Литовсько-Руської держави почали селитися німці. Німецьке право полягало в тому, що пан, який мав дозвіл завести село за цим правом, знаходив осадчого – людину, що бралась «оселити» (заснувати) село. Цей осадчий мав право бути солтисом (підприємливим селянином). За договірно встановлену плату феодалові солтис отримував право заснувати село на його землях та управляти ним. При цьому пан визначав, скільки ланів виділялося на спільний загін, скільки чиншу мають давати нові поселенці тощо. Солтис отримував певну кількість ланів для себе, йому призначалася певна частина прибутків від млинів, ставків, лісів, він мав право полювати в лісі. Крім того, йому надходила 1/3 всіх судових оплат. Але він мусив відбувати на заклик пана військові обов’язки.

Згідно з німецьким правом селянин втрачав право власності на землю, ставав чиншовиком. Починаючи з ХVI ст. права солтисів у цих селах почали обмежувати.

Різновидністю німецького було молдавське право, яке набуло поширення у Карпатах, де переважало тваринництво і села сплачували феодалові лише натуральний оброк (як правило, вівцями).

Польське право вводилось там, де дрібна шляхта одержувала незайняті ділянки землі, зазвичай за виконання своїх військових обов’язків. Шляхтичі організовували на них сільськогосподарське виробництво і на підставі польського права виводили свій маєток з-під влади держави, тобто самі володіли ним на підставі доменіальної васальної влади.

Волоське право з’явилось в Галичині у 1378 р., коли Владислав Опольський надав своєму слузі Ладомиру Волошинові поле на Сяніцькому підгір’ї з правом «оселити село» за волоським правом. У селах, заснованих за волоським правом, не було панщини, селяни випасали овець і ними платили чинш. Осадчими цих сіл були українці, і судилися вони тільки за «руським правом».

У Великому князівстві Литовському реформування податкової системи розпочав великий князь Вітовт, котрий призначав своїх намісників, збирачів податків, ревізорів, ключників у різні повіти, волості. Зібрані грошові податки та натуральну данину відправляли до замків великих міст. Ключники видавали селянам квитанції. Рівнів зборів податків було кілька – загальнодержавний, окремого князівства (пізніше – воєводства), повіту, села, окремого пана і, насамкінець, осадчого.

а) структура системи оподаткування. Характерною ознакою податкової системи Литовського князівства була її складність: недостатня сформованість переліку податків, велика різноманітність ставок платежів та ін. Специфічною її ознакою було те, що крім населення (власників і користувачів майна і землі), на яке припадав основний тягар оподаткування, до платників податків належали також населені пункти. Для прикладу, міста до 1480 р. платили мито за право здійснення торговельної діяльності на користь уряду в таких розмірах: Берестя – 1100, Київ – 950, Володимир – 150 кіп (кіп – 60 грошів); наприкінці ХV ст.: Київ – 750, Луцьк – 500, Берестя – 430, Володимир – 60 кіп; на початку ХVІ ст.: Луцьк – 800, Київ – 700, Берестя – 500, Володимир – 60 кіп. Власники маєтків, через які проходили торговельні шляхи, зобов’язувались стягувати мито з торговельних караванів на користь держави. Для контролю за стягненням мита всі шляхи були переділені митними кордонами.

Податки на території України називались по-різному, що залежало від їх характеру, особливостей господарювання населення, розташування земель тощо. До найважливіших податків і зборів Литовського князівства належали:

– щорічний земельний податок, який на Київщині і Поділлі називався “подимщина”, на Волині – “воловщина”, на Чернігівщині – “поголовщина”;

– військовий податок – серебщина. Його різновидом була ординщина;

– стація – натуральний податок на утримання гостинних дворів князя;

– ресурсні платежі за користування лісами, сіножатями, річками та ін.

Подимщина збиралася великокнязівськими урядовцями на Київщині і Поділлі. Сама назва говорить про те, що населення сплачувало його від кожної хати (диму). Подимний податок накладався на село. Сільські старости розподіляли його на двори. Визначеної норми цього податку не було, і збирався він переважно грошима. Розмір подимного податку залежав від стану господарства, давніх місцевих традицій, кількості і якості землі. Були випадки, коли селяни спільно (общиною) мусили сплачувати податки за порожні двори, господарі яких переселились в іншу місцевість.

Державні селяни платили подимщину, поки зберігали свою особисту незалежність. Після захоплення їхніх земель феодалами подимщина перетворювалась на грошову ренту, а селяни ставали кріпаками.

Воловщина як податок найчастіше зустрічається в документах, як мають відношення до Волині. Сама назва говорить про те, що цей податок сплачувався залежно від кількості худоби (волів). Іноді в документах цей податок називається „подать”, „подачки”, „поплатки”, „дань”. Його сплачували державні і частково покріпачені селяни та міщани. Збирали податок уповноважені особи, і в основному, грошима. Воловщина становила 20-30 грошей з ланового двору. Цей податок стягувався також і худобою: селяни мусили давати з кожного двору на державу десяту частину кількості волів, овець, свиней та різні продукти. Все це йшло на утримання великокнязівського двору, коли князь жив у Луцьку та Вільно.

Поголовщину у ХV ст. сплачували селяни та міське населення, які володіли і користувалися державними землями. Загальний її розмір був визначений ще при Вітовті, проте протягом століття зазнав деяких змін. Якщо раніше об’єктом оподаткування був голова (старший) двору, то згодом за основу бралося ланове господарство. Поголовщина стягувалась з кожного двору грошима, іноді зерном, медом, хутром.

На початку ХVI ст. уряд запровадив новий поголовний податок з усього населення. У спеціальній постанові уряду встановлювались його розміри. Кожний магнат платив «...з голови своєї і з жони, і з дітей своїх» по золотому або дукату, що прирівнювалося до 30-40 широких, або празьких, грошів. Здебільшого широкими грошами сплачували традиційні, дуже давні податки, які склалися ще за давньоруської доби: ловецьке, бобровщину, куничне, медову данину тощо. Наприклад, весільний податок у Барі до 1552р. становив копу широких грошів (копа – лічильна одиниця в 60 грошів).

Термін «гріш» в українських джерелах ХVI ст. вживався і як збірне поняття для позначення маси монет, грошей у сучасному значенні слова. Так, у 1507р. в одному з сіл на Прип’яті взято данину «з бортной землі... осьм відер меду київської міри, а п’ятдесят грошей грошми».

У порівнянні із заможними магнатами звичайний шляхтич сплачував поголовщину набагато меншу – по два гроші. Прості селяни та міщани сплачували, у свою чергу, по одному грошу. Отже, цим податком обкладалося все населення з визначенням суми для кожного жителя.

Поголовщину з шляхти і державних селян збирали урядовці і відправляли її у Вільно. Закріпачені селяни мусили сплачувати поголовщину своїм панам, які здавали її до великокнязівської скарбниці. Зібрані кошти витрачалися на підготовку та ведення війни (на початку ХVIII ст. подібний податок (подушне) був уведений у Російській імперії). Згодом поголовщина була об’єднана з серебщиною, а сума податку змінювалась залежно від рішень правителів.

Серебщина – це один із найдавніших податків. Почали його збирати з часів татарського іга, коли ханські баскаки стягували з підвладного населення данину срібними грошима. Серебщина витрачалась на військові потреби.

У ХV ст. серебщина поділялась на велику і малу, на тимчасову і періодичну. Тимчасовою серебщиною називався збір грошей для придбання зброї, пороху, коней, возів, продовольства, фуражу, а також на виплату найманому війську платні. Цей податок сплачували державні та покріпачені селяни, шляхта, яка не відбувала військової служби. Збір періодичної серебщини стягувався раз у два-три роки і залежав від рішення уряду.

Готуючись до війни проти татар, уряд у 1473 р. прийняв постанову, якою зобов’язував землевласників і селян сплачувати серебщину: від лану з волами – по 9 грошей, від лану з конем – по 4, 5 гроша, від лану без тяглової сили – по 4 гроша. З міського населення серебщина стягувалась у розмірі від 3 до 15 грошей. Якщо в ХV ст. серебщина збиралась один або два рази на десятиліття, то в кінці ХV – на початку ХVІ ст. уряд стягував її значно частіше.

Населення південних волостей Київщини, Брацлавщини і всієї Переяславщини серебщини взагалі не платило. Воно було звільнено від цього податку, оскільки брало активну участь у боротьбі з татарами.

Разом із серебщиною часто збиралась і ординщина. Цей податок сплачувало населення Східної Європи ще татарам грошима, хутром, медом. Литовський уряд збирав ординщину з усього населення грошима і хутром. Точних даних про розмір цього податку і його призначення не виявлено. Але з окремих згадок можна зробити висновок, що іноді частину ординщини уряд відправляв у вигляді подарунків кримському хану. Цей податок, безперечно, міг витрачатися і на військові потреби: утримання армії, оборону від нападів німецьких рицарів, татар тощо. Відомо також, що ці платежі були дуже великими і непосильними. Тому селяни та міщани часто писали скарги до великого князя і просили звільнити їх від цього податку або втікали на південь країни, щоб не платити ординщини взагалі.

Стація – подібний до воловщини натуральний податок, який сплачували селяни для забезпечення великого князя і його двору харчами, фуражем, підводами, місцями для проживання під час його подорожей територією князівства. У кожному повіті були визначені спеціальні місця, куди міг прибути князь. Стація як податок збереглась до 1569р., коли було підписано Люблінську унію. У документах стація називалась «яловщина», «коровщина», «мязлево» (з лат. – податок), «вепровщина», «поборьє». Збиралася вона в різні пори року. І хоча великий князь приїздив на Україну рідко, населення мусило завжди сплачувати стацію. На жаль, майже невідомий розмір стації, яку поставляв селянський двір. У документах згадується, що волость давала протягом року по кілька волів, корів, свиней, овець тощо. Селяни давали з «диму» «по куряті і по десяти яєць». Коли великий князь не приїздив, старости вимагали давати стацію грошима: за вола – 60 грошей, за ялівку – 20-30 грошей, за кабана – 8 – 20, за вівцю – 4, за гуску – 1 грош.

Крім зазначених податків, населення України в деяких волостях платило «ясак», «татарщину», «ямщину» та інші, про які важко дати певні пояснення через відсутність відповідних документів.

Існували й чисто натуральні платежі, такі, як «дякло», «дякольні доходи», «хмель», «дрова», які сплачувались за користування лісами, сіножатями, річками тощо.

Таким чином, у ХV - на початку ХVІ ст. в Україні існувала велика кількість податків, і майже все населення країни їх сплачувало.

б) особливості оподаткування населення. Особливістю оподаткування селянства в XV – на початку XVI ст. було встановлення грошових платежів для всієї сільської общини. На загальних зборах розподіляли платежі між господарствами із врахуванням майнового стану, розміру земельної ділянки, наявності худоби і знарядь праці, кількості членів сім’ї тощо. Сільська община несла відповідальність за платежі, а тому виборний староста допомагав збирати грошові податки і натуральну данину, стежив за господарством окремих селян. Як було сказано, в XV – XVI століттях головною податковою одиницею було селянське господарство, так зване дворище, яке включало декілька дворів і налічувало 70-80 осіб. Державні податки стягувалися з кожного сільського двору в середньому за такими нормами: полюддя – 5- 10 грошів, поземельне – 10 – 30 грошів, за один віз сіна – 2 – 3 гроші, за одного барана – 12 грошів, за одну бочку вівса – 6 грошів тощо.

Члени селянського господарства частину сільськогосподарських продуктів продавали на ринку для того, щоб сплатити грошовий податок, а частину направляли до замків як натуральну данину. Дворища, які давали на військову службу хлопців, звільнялися від сплати податків. Селянам не дозволяли залишати села. Для того, щоб продати землю, селянин був зобов’язаний розрахуватися з усіма грошовими і натуральними платежами, виконати всі повинності, засіяти землю та знайти на своє місце достойного господаря. Більш прийнятним вважали передачу землі дітям у спадщину. Заборонялося продавати землю боярам, панам, міщанам, щоб не зменшувалися надходження до державної казни.

За володіння і користування державною землею вільні, не закріпачені, селяни (в першій половині ХVІ ст. вони становили 75 – 80 відсотків сільського населення) при сплаті поділялися на кілька груп.

Заможні селяни, які жили на околиці замку, мали по 1 – 2 лани землі (лан – 16, 8 – 25 га) і виконували військову повинність, на час виконання військової служби звільнялися від податків. Селяни, які не служили у війську, щороку сплачували з ланового господарства такі податки: 2 – 5 відер меду, 12 – 24 пуди вівса або жита, 1 – 2 куниці, 20 – 90 грошів.

Данники і тяглові селяни, які мали худобу та володіли земельними наділами, сплачували з ланового двору такі податки: 2 – 6 відер меду, 12 – 24 пуди зерна, 1 – 2 куниці, 30 – 120 грошів. Крім податку тяглові селяни мусили відбувати трудову повинність у замкових і державних господарствах від 14 днів на рік до одного дня на тиждень.

Такі категорії збіднілих селян, як „городники”, „сусідки”, „підсусідки” (їх кількісний склад сягав близько 17 відсотків від усіх селян) користувалися лише одними городами, не мали польового наділу і сплачували 2 – 20 грошів на рік із сім’ї, 1 – 2 відра меду, по одній куниці, виконували тяглові повинності по кілька днів на рік.

Існувала ще одна категорія збіднілих селян – «загородники». Ці люди одержували наділи землі на ніким не освоєних державних землях і на 5 – 10 років звільнялися від податків. Тільки після цього терміну «загородники» сплачували податки, як усі державні селяни.

Незначна частина населення Галичини, Поділля, Волині, Покуття (історична назва східної частини сучасної Івано-Франківської обл.) отримала назву „коланих” людей. Це були юридично вільні сільські та міські жителі, які не мали свого тягла (робочої худоби) й не могли займатися сільським господарством, „Коланих” людей закріплювали за замками, великокнязівськими маєтками, і вони працювали в полі, городі, ловили рибу, звіра. За користування землею вони сплачували щороку по 2 гроші подимного до державної скарбниці.

Важливе місце в житті сільського населення на той час займали ремесло та промисли. Так, якщо в Київській Русі було відомо 100 – 120 ремісничих спеціальностей, то на початок ХVІ ст. їх налічувалося понад 200. Всі промисли, якими займалося населення, підлягали занесенню до реєстрових книг і оподаткуванню.

Великого поширення набув залізорудний промисел. Основною сировиною для вироблення заліза була болотна залізна руда. На Україні було 233 місця з її покладами. Державні селяни, які видобували руду та виробляли з неї метал, платили грошовий податок в розмірі 6 – 12 грошів щороку з кожного двору, а також давали в замки і фільварки готове залізо та вироби з нього. Як правило, розмір платежів залежав від кількості виробленого заліза, розміру землеволодіння, стану господарства, доходів від рудень тощо.

На території України в ХVІ ст. значна частина Полісся й Лісостепу була вкрита лісами з багатими мисливськими угіддями, бортними деревами та іншими природними багатствами. У державних лісах власті створили спеціальні лісові господарства. Там жили лісничі з цілим штатом сторожів, мисливців, бортників, об’їждчиків, які охороняли ліс від порубки, пожежі, полювання сторонніх мисливців. Людей, які працювали в лісових господарствах, було звільнено від податку.

Велике значення для України на той час мали мед та віск, які йшли на експорт. Тому селянам та міщанам дозволялося збирати мед в державних лісах. За це вони сплачували натуральний податок медом та воском.

Важливе місце в господарському житті мав промисел хутрового звіра: вовків, ведмедів, лисиць, соболів тощо. Найбагатші мисливські угіддя належали державі. Мисливці, які там служили, називалися: „стрільники”, „ловчі”, „сокільники”. За службу їм дозволялося мати по одному лану землі. Їх було звільнено від платежів та інших повинностей. Усе хутро, добуте на полюванні, відправлялося до скарбниці до Вільна.

У лісах, які не були заповідниками, могли полювати й селяни. За це вони платили визначений податок хутром. Особливого значення уряд надавав угіддям, де розводилися бобри. Існував навіть спеціальний податок, який збирався тільки бобровим хутром.

За користування рибними угіддями селяни у вигляді податку здавали 1/10 частину виловленої риби.

Українські феодали за привілеєм литовських князів від 1447 року були зрівняні в правах з литовськими і звільнялись від сплати податків у зв’язку з тим, що несли військову повинність. Їхні кріпосні селяни теж не сплачували податків і виконували певні повинності.

в) «бюджет» Литовського князівства. Всі натуральні та грошові податки із сіл надходили до волостей, з волостей до повітів і зосереджувалися у замках. Частина їх за дозволом властей витрачалася на жалування місцевій адміністрації, утримання гарнізонів, подарунки посланцям тощо. Більшість податків повітові старости і воєводи відправляли до Вільна і Тракаю. Там вони надходили до державної скарбниці і записувалися у прибуткові книги. Всіма операціями відав державний скарбник. Він же за розпорядженням великого князя або радників видавав з державної скарбниці гроші, зерно, мед, хутро, готові ремісничі вироби тим, кого жалував князь. Усі витрати (видатки) також записувалися у спеціальні книги.

У скарбничій книзі містяться дані про прибутки і видатки Великого князівства Литовського початку ХVІ ст. Відомо, що із серпня 1510 р. по квітень 1511р. було одержано понад 10 тис. кіп доходу грошима. З 1511 р. по 1514 р., за два з половиною роки, до скарбниці надійшло понад 21 тис. кіп грошей. Є в цій книзі дані, які свідчать про грошові витрати держави. Загалом доходи витрачалися на платню урядовцям і шляхті, ведення війн і утримання армії, на дипломатичні переговори і подарунки, на спорудження оборонних замків і прокладання шляхів, на утримання великокнязівського двору і бенкети, на викуп із татарського полону тощо.

Наприклад, з 1503 по 1508 р. лише на дипломатичні зносини з Кримською ордою було витрачено 12 417 кіп грошей. На той час це була величезна сума, за яку можна було купити понад 8 тис. коней або корів.

Великі кошти уряд витрачав на спорудження оборонних укріплень, мостів тощо. На їх будівництві працювали тисячі мулярів, ковалів, теслярів, столярів, землекопів. Так, на будівництві Білгород-Дністровського замку працювали 12 тис. чоловік, Київського замку – 20 тис. робітників. При цьому кваліфіковані будівельники отримували щодня по 6 грошів, а рядові - по 1 – 3 гроші.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.