Кредитні відносини та монетна система Київської Русі.

В Київській Русі певного розвитку набули кредитні відносини. В першу чергу надання кредитів служило додатковим джерелом поповнення княжої казни. Існували три види кредитних відносин:

1. Надання «кун в рез» – позика грошей за проценти.

2. «Істоє» – надання грошей на зростання під проценти.

3. «Настав у мед», «жито в присоп» – надання позички в натуральній формі, під певну частину натурального продукту.

У різних редакціях «Руської правди» передбачалися такі проценти: за кілька днів, місячні, за третину року, річні. Грошові кошти зосереджувалися переважно у князів, бояр і церкви. Проценти за позичками були високими і більшими, ніж в інших європейських країнах.

В ХІ столітті кредитні відносини регулювала єдина стаття у збірнику законодавства «Коротка Правда», який передбачав, що кредитні угоди мали укладатися в присутності свідків. Якщо в подальшому позичальник свідомо відмовлявся повертати кредитору борг, то на нього накладається штраф у розмірі 3 гривні (200 г срібла). Наприкінці ХІ ст. «Пространна Правда» передбачала, що якщо розміри боргу не перевищують 3 гривні, то для його стягнення з позичальника достатньо було тільки заяви і присяги кредитора. Якщо ж позика була більшою, то судове переслідування вимагало показів свідків угоди.

Простолюдини, які не мали коштів повернути позику, називалися «закупами» і змушені були певний строк відпрацьовувати на кредитора в рахунок погашення боргу. Якщо підчас цього позичальник втікав, то він оголошувався злочинцем і перетворювався на раба (холопа).

На основі значних процентів розвинулася в ХІІ ст. князівсько-боярсько-єврейська спекуляція. Кияни 1113 р. обурилися лихварством Святополка та його наближених і після смерті пограбували двір тисяцького Путяти та євреїв. Новий князь Володимир Мономах був вимушений для заспокоєння киян скласти «Статут про рези» (проценти), де передбачалося 20 і 40%, які було дозволено брати за третину року; коли ж кредитор пробував стягувати 60%, то боржник звільнявся від зобов’язання повертати і проценти і саму позику. Такі проценти були по всій Європі. При цьому реформа супроводжувалася депортацією усіх євреїв-лихварів за межі Русі.

У ХІ – ХІІ ст. купці купували товар у кредит. В кредитних операціях брали участь князі. Якщо купець ставав банкрутом, право в першу чергу захищало інтереси князя, потім іноземних інвесторів і лише потім купця. Якщо банкрутство траплялося з вини купця, то його продавали у рабство. Коли товар загинув під час війни або пожежі, боржник повинен був сплатити борг протягом певного часу.

У Київській Русі була своя монетна система. Першу справжню монету –гривню по візантійському зразку почав робити Володимир Великий та його сини Святополк та Ярослав. Потреба у власних грошах була пов’язана з розвитком торговельних зв’язків, а тому при дворі Володимира Святославовича почали карбувати златники, а потім – срібляники. Існувало п’ять елементів давньоруської грошової системи: гривня, куна, ногата, резана, вевериця (векша). В ХІ ст. гривна = 20 ногатам = 25 кунам = 50 резанам. У ХІІ–ХІІІ ст. це співвідношення змінюється і гривна дорівнювала 50 кунам або 100 векшам.

На території Київської Русі гривна була поширена як грошово-вагова та грошово-рахункова одиниця. Дослідники припускають, що назва «гривня» походить від прикраси (гривни), яку виготовляли із заліза, бронзи, срібла і яка мала форму обруча. Його носили на шиї (на «загривку») люди високого достатку.

З часом гривня набула іншого значення, що означало вагову характеристику, вміст цінного металу (срібла). Вагова гривня важила 96 золотників (1 зол = 4, 266 г) і відповідала приблизно 1 фунту. Стандартом для гривні була фіксована вага дирхеми: певна кількість однакових монет важила 49, 25.

Гривня, що складалася з певної кількості монет, називалася гривнею кун (грошово-рахункова одиниця). Спочатку їхня вага була однаковою, проте згодом гривня срібла дорівнювала чотирьом гривням кун (1 гривня кун – майже 51 г.).

Гривні виготовлялися в Києві з ХІ до 40-х років ХІІІ ст. і мали шестикутну форму. Монети були поширені в обігу переважно на південно-західних землях і мали вагу майже 140-160г. Чернігівська гривня пропорціями нагадувала київську, але була важчою (196г. срібла).

Дослідники по-різному визначають, які конкретні засоби обігу відповідають кунам, ногатам, резанам, векшам. Так, одні пов’язують ці елементи з конкретними нумізматичними пам’ятками, іноземними та власними монетами з грошового обігу Давньої Русі. Так, куну ототожнюють з основними срібними монетами грошового обігу: арабським дирхемом, візантійським міліарісієм, давньоруським срібляником та західноєвропейським денарієм. Ногату найчастіше виводять від арабського «нагд» – дзвінка, повноцінна, відбірна монета і пов’язують з арабськими дирхемами. Резану поєднують з обрізками кун, фрагментами арабських дирхемів.

Інші дослідники бачать у розмінних номіналах лічбу хутра куниць і білок (куна, вевериця). З фінським „ногать” (нахат), що означало шкіра, хутро пов’язують ногату. В Давній Русі хутро було важливою формою товаро-грошей і, ймовірно, що широко вживані назви перейшли на металеві гроші.

Існує припущення про зв’язок терміну „куна” з римською монетою. Сам термін був відомий не тільки слов’янам, але й іншим народам, де перебували в обігу римські денарії. Таким чином, для давньоруських часів найбільш вживаною і стійкою назвою розмінних грошових одиниць була куна.

У грошовому обігу Київської Русі поряд із власними грішми були й арабські дирхеми, візантійські монети, західноєвропейські денарії тощо. У Галицько-Волинській державі була така ж грошова одиниця, як і в Київській Русі. На Волині випускалася гривня та куна. Розмінними номіналами були: монета, гріш, денарій. У ХІV ст.. гривня складалася із 48 грошей або 240 денаріїв. Ці дрібні монети карбувалися в сусідніх державах – Чехії, Польщі, Угорщині.

Галицько-Волинська держава зберегла свою незалежність ще на 100 років після падіння Київської Русі. Її населення в основному займалося землеробством і скотарством. Завдяки вигідному географічному положенню певного розвитку набула торгівля. Руські купці торгували з Польщею, Угорщиною, Візантією, Литвою. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Галич. З Прикарпаття на всю Україну возили сіль.

Торгівля давала значні прибутки князям, котрі збирали з кожного купця мито. В Галицько-Волинській державі мито стягувалось з окремих караванів, коней, ваги, кількості товару. Князі та королі у спеціальних угодах визначали умови торгівлі між державами. Так, Андрій Юрійович знизив мито до одного гроша від коня. В 1320 році він скасував мита для торунських купців. Угорський король звертався до голови боярського уряду в 40-х рр. XIV століття Дмитра Дедька про зменшення розмірів мита з угорських купців.

Крім мита, до князівської скарбниці надходили: данина, судові збори, прибутки з княжих маєтностей, дарунки князям. На користь князів виконувались натуральні повинності.

Фінанси України в часи татаро-монгольського панування зазнали змін. Населення князівств, крім духовенства та церкви, платило десятину, потім – поголовну подать, виконувало різні повинності. Данину або татарщину спочатку збирали ханські слуги, а пізніше до 60-х років XIV століття – українські князі.