Розвиток теорії соціальної комунікації у XIX – XX ст.

На зламі ХVІІІ – ХІХ ст. в Європі зароджуються суспільні та гуманітарні науки. Однак, серед них не було дисциплін, що вивчали закономірності комунікації, як такої. Теоретики педагогіки Я. Каменський, І. Песталоцці та Ж. -Ж. Руссо прагнули розвивати природні здатності людей, а не обтяжувати їх пам’ять культурною спадщиною предків. Мовознавство, яке набуло наукового статусу на початку ХІХ ст. завдяки працям В. Гумбольдта, А. Шлегеля, Я. Грімма, зосередилось на граматичному аналізі й типологізації різних мов, зовсім не усвідомлюючи себе соціально-комунікаційною наукою. В середині ХІХ ст. засновники соціології О. Конт і Г. Спенсер у своїх працях окремо не виділяли соціальну комунікацію, хоча вже тоді ставало очевидним, що без комунікаційних зв’язків між людьми ніяке суспільство існувати не може. Психологія, що оформилась як окрема наука наприкінці ХІХ ст. більше цікавилася реакціями організму на певні стимули, ніж обміном смислами між людьми. На то час у європейських країнах книжна культура була у розцвіті, швидко розвивалась газетно-журнальна та бібліотечно-бібліографічна справа, з’явились телеграф і телефон, кіно, радіо, але вчені-суспільствознавці продовжували ігнорувати ці комунікаційні явища, не помічаючи їх всезростаючої ролі.

Тільки після Першої світової війни зростає увага вчених до цих соціальних процесів. Відбулась справжня наукова революція в мовознавстві, набули поширення семіологічні ідеї Ф. де Соссюра, що були покладені в основу математичної лінгвістики. Вчені повернулися до семіотичних ідей американського філософа-прагматика Ч. Пірса, який, ще у ХІХ ст., намагався упорядкувати стихію усної комунікації. В соціальній психології, що зародилася у Німеччіні (В. Вундт і Х. Штейнталь) та Франції (Г. Тард і Г. Лебон), а у 20-30-ті рр. ХХ ст. дістала поширення у США, комунікаційна проблематика посіла центральне місце. Вперше про можливості вивчення комунікаційних процесів заявив Г. Тард, який присвятив цій проблемі свою наукову діяльність. Він пояснював походження суспільства (соціогенез) розвитком соціально-комунікаційної діяльності у формі наслідування. Г. Тард писав, що мова, релігія, ремесло, держава – це продукти творчості індивідів-новаторів, а інші люди стали наслідувати цим новаторам й таким чином сформувалися названі соціальні інститути. Вчений зробив висновок: " Суспільство – це наслідування, а наслідування – це свого роду гіпнотизм".

Суттєвий внесок в розвиток теорії комунікації зробили засновники американської психології Д. Мід і Г. Блумер, які створили в Чикаго наукову школу " символьного інтеракціонізму" (взаємодії за допомогою символів). Символами вони називали вербальні й невербальні дії, що мають певні смисли. Завдяки взаємодії за допомогою символів люди передають знання, духовні цінності, зразки поведінки, а також керують діями один одного. Мислення, вчені оцінювали, як оперування символами. Люди, стверджували представники цієї школи, живуть у світі символів, постійно створюючи нові та обмінюючись ними з іншими людьми. Таким чином, в їх комунікаційній моделі суспільного життя, комунікація (символьна інтеракція) ставала головним діючим фактором. Варто вказати, що ще до цього про вирішальну роль комунікації для розвитку суспільства писав відомий соціолог П. Сорокін. У своїй праці він писав: " Взаємодія людей за своєю природою є перш за все взаємодія психічна, - обмін почуттями, ідеями, вольовим імпульсами". Подібний обмін, під яким автор розумів смислову комунікацію, визначає динаміку людського суспільства, стверджував він.

На значення смислової комунікації для прогресу людства вказували не тільки соціологи, але й практики книжкової справи, захоплені утопічною ідеєю побудови " Всесвітього Палацу Книги та Знань". Найвідомішим представником цього напрямку став бельгійський вчений П. Отле, якого вважають " батьком документації". Під документацією він розумів, все, що графічними знаками зображує будь-який факт або ідею, тобто різноманітні зображення, твори писемності або друку. В Європі й США у повоєнні роки поширились служби документації, що займались обслуговування бізнесу, медицини, політики, виробництва, тобто спеціальною комунікаційною діяльністю, яка вийшла за межі традиційної бібліотечно-біліографічною сфери. У 1937 р. була створена Міжнародна федерація документації, що зараз називається Міжнародна федерація інформації та документації. Документаційна практика стала предметом документаційної науки, що має назву документалістика.

У 30-ті рр. ХХ ст., у зв’язку з поширенням кіно, радіомовлення, масових ілюстрованих видань, філософи й культурологи висловили занепокоєння феноменом масової культури, що пов’язувалася з примітивізацію духовних потреб народних мас. Практика маніпулювання масовою свідомістю, продемонстрована тоталітарними режимами, показала могутність й небезпеку засобів масової комунікації, що можуть впливати на більшість населення країни. Стало зрозуміло, що комунікація – це не загальнодоступне благо, а обоюдогостра зброя, яка вимагає обережного та розумного використання.

Після Другої світової війни розвинуті країни зіткнулись з інформаційною кризою, викликаною суперечностями між накопиченими людством знаннями й можливостями їх сприймання окремою людиною. Вчені почали заявляти, що усі геніальні відкриття зроблені, опубліковані та поховані в надрах бібліотек, де їх неможливо виявити, а звідси робили висновок: " ми не знаємо, що ми знаємо". Тому виникла потреба у нових комунікаційних засобах, стали з’являтися автоматичні бібліографи, інформаційні служби, інформаційні мережі, що використовували потенціал обчислювальної техніки й досягнення засобів зв’язку. Ці засоби потребували наукового обґрунтування, яке почала розробляти інформаційна наука, названа у 1966 р. інформатикою. Її завданням стало вдосконалення тільки наукової комунікації, а усі інші комунікаційні системи (масова, економічна, політична) залишаються поза її увагою. Проте, значимість масової комунікації не тільки не зменшилась, а, напроти, все більше зростала, завдяки появі нових електронних комунікаційних каналів. Суспільство, " опромінене телебаченням", переставало читати, ходити в кіно театри, а присвячувало своє дозвілля телевізійним серіалам, шоу та відеофільмам. Західні бізнесмени і політики, які зрозуміли цінність реклами та PR, відкрили для себе нові можливості завдяки сучасним інформаційним технологіям. Служби паблік рілейшнз і команди імідж-мейкерів стали користуватися підвищеним попитом.

Одночасно набувала популярності проблематика соціальної комунікації. У багатьох американських та західноєвропейських університетах стали читатися курси з комунікації, відкривалися спеціальності й присвоювалися наукові звання з комунікаційних наук. Наприкінці ХХ ст. видавалося більше двох десятків наукових і технічних журналів, присвячених комунікації, а отримані знання аналізувалися у фундаментальних виданнях. Так, у 1989 р. в Нью-Йорку був перевиданий " Стандартний словник з комунікації", який налічував більше 1 тис. сторінок, а також з’явилась чотирьохтомна " Міжнародна Енциклопедія з комунікації", що узагальнила різноманітні знання накопичені в технічних, соціальних та гуманітарних сферах.

Таким чином, оцінюючи досягнення ХХ ст. в галузі вивчення соціальної комунікації, можна констатувати, що комунікаційна проблематика стала складовою частиною фундаментальних суспільних наук – соціології, психології, соціальної психології, культурології, соціальної філософії, а також була освоєна різними прикладними вченнями від документалістики і журналістики до теорії реклами та паблік рилейшнз. Однак цілісна теорія соціальної комунікації так і не була сформована.