Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Зміна уявлень про комунікацію: від античності до Нового часу.






Філологи вважають, що слову communicatio (лат. – робити спільним, пов’язувати; спілкуватися) як мінімум дві тисячі років. У давнину в культурному контексті воно означало щось на зразок " радитися зі слухачем". Саме таким було уявлення щодо функціонування комунікаційних процесів у часи Аристотеля. Воно виражалося наступною формулою: " Оратор - Мова – Аудиторія". Вона базувалося на центральній для античної культурі ідеї виховання людини згідно з традиціями етоса. Ця тріада, у різних формулюваннях, входить до всіх пізніших моделей комунікації.

Комунікативно-виховні засади еллінської філософії вплинули на формування римського етоса з пануючою у ньому ідеєю гідності, під яким розуміли добрі вчинки, подвиги на благо батьківщини. Вважалося, що тільки напружена виховна робота робить римлянина " першим серед мужів", а громадянська доблесть повинна доповнюватися постійним потягом до знань, освіченості й творчої витонченості. Крім виховних аспектів комунікації античності закладали основи комунікації наукової. Однією з перших в цій галузі стала ідея Аристотеля, про енциклопедично освіченого мудреця, котрий знає все, наскільки це можливо, хоча не володіє знаннями про кожний окремий предмет. Саме тому необхідним, вважав Аристотель, є звернення до творчості інших мудрих мужів, тобто включення в наукове поле дослідження текстів різних мислителів.

У добу Середньовіччя безмежний культурно-комунікативний Космос пізньої античності та перших християнських часів поступово звужується. Епоха панування множинності текстів змінюється періодом функціонування й тлумачення єдиного священного тексту, який оцінюється як абсолютний. Проблема комунікації не виходила за межі богослов’я, пов’язаного з ученням про Посередника, котрий звертається до людей, виступаючи одночасно і творцем Тексту, і хранителем ключа до його розуміння. Схема комунікаційного акту набуває нового вигляду: " Бог – Священне Писання – Людина". Ніяких інших форм комунікації – міжособистісних, публічних, тощо – Середньовіччя не знало. Усебічно стиснута богословськими ритуалами й догматами, особистість не могла розкрити себе в комунікації, а тому була змушена тримати при собі думки, почуття й переживання.

Ренесансна ідея гуманізму зруйнувала середньовічну доктрину комунікації прагненням самодостатності досвіду кожної людської особистості. Комунікація зі сфери церковно-ієрархічних відносин, від відірваності від земного життя, потрапляє в особистісну площину, в царину художньо-творчого відображення величі й гідності самої людини. Відповідних змін зазнає схема комунікації: " Божественний Логос – Поетичне Слово – Людська мова". Як видно з наведеної схеми, в епоху Відродження посилюється увага до нових можливостей мови. Справжній культ творчої особистості й наділення будь-якого творчого акту сакральними властивостями, характерні для Ренесансу, призводять до перегляду комунікативних функцій інших видів мистецтва. На статус " поетичної теології", крім поезії, починають претендувати живопис, скульптура та архітектура.

У добу Нового часу комунікація пов’язується не зі словом, мистецтвом чи емоційно-чуттєвим сприйняттям світу, а з певними особливостями людського розуму. Від Декарта до Гегеля переважає раціоналістичне трактування взаємодії розуму зі сферою почуттів, що виразилося у звеличуванні розуму й приниженні ролі чуттєвої діяльності людини. Характерною особливістю нової європейської культури була відмова від культурно-комунікаційних зв’язків, розрив із традицією та авторитетами минулого, які, на думку мислителів Нового часу, були нездатними виробити єдину достовірну істину. Отже, звільнення від комунікативних зв’язків та очищення людського розуму від усього привнесеного зовні повинно було стати необхідною передумовою достовірного пізнання.

Програма культивування розуму, стала головним проблемно-комунікативним напрямом філософії Нового часу. Так, англійський філософ ХVІІ ст. Джон Локк, розробляючи принципи походження знань та ідей із світу почуттів, розрізняв дві сторони людського досвіду – зовнішню та внутрішню. У його теорії процес виховання був представлений як самовиховання, а комунікація – як автокомунікація (рефлексія). Німецький філософ-ідеаліст Готфрід-Вільгельм Лейбніц вважав основою всього сущого (в т. ч. й пізнання) монади – самостійні духовні субстанції, свого роду " душі" всіх речей, всього життя. Вченому належить і відкриття сфери підсвідомості, що відіграло вирішальну роль у формуванні єдиної педагогічно-психологічної концепції пізнання та виховання людини. У сфері соціальної комунікації ХVІІ ст. стало епохою панування " юридичного світогляду", суть якого полягала в інтерпретації всіх типів комунікаційних зв’язків і відносин людей у суспільстві, в першу чергу, як відносин правосуб’єктів. Головним результатом юридичного світогляду стали концепції " природного права" та " суспільного договору".

У ХVІІІ ст. теорії " природного права" були піддані суттєвим змістовним перетворення й втратили претензії на роль універсальної теорії суспільства. Представники " моральної філософії" часів англійського просвітництва вважали, що підґрунтям міжлюдської комунікації та суспільних зв’язків є вроджене " моральне почуття" та його вияви в симпатії, співчутті, безкорисних вчинках, що є початковою суспільною якістю кожної людини. У вченнях французьким та німецьких просвітителів про людину всіляко підкреслювалась роль процесу виховання в широкому сенсі, що включав не лише спрямований виховний вплив, а й сукупний вплив комунікативного середовища, що охоплює умови життя, суспільні порядки, звичаї, традиції тощо.

Наприкінці ХVІІІ ст. в Німеччині з’явилася ціла плеяда просвітян, котрі намагалися здійснити на практиці " революцію в педагогіці". Найвидатніша роль в історії Німецького Просвітництва належить представникам педагогічної течії, що дістала назву філантропізму. Головною ідеєю цього руху було прагнення зробити школу місцем, де юнацтво готується до життя. Філантропісти висували завдання гармонійного розвитку особистості на основі розумового, фізичного й морального виховання. Ідеї німецьких філантропістів (Б. Г. Бланше, І. Г. Хойзингер) були новими і прогресивними для того часу, це був вибух, " стрімка революція" (І. Кант) у сфері освіти й виховання. Розвиваючи цю теорію виховання, Й. Фіхте писав, що " головною вимогою нової національної освіти є те, що навчання повинно поєднуватися з практикою". Випереджаючи час, він висунув, по суті, ідею перманентного навчання, реалізація якої стала можлива лише у ХХ ст.

Таким чином, історичний екскурс про становлення комунікації від античності до епохи Нового часу, дозволяє зробити висновок, що близьке до сучасного раціоналістичне розуміння комунікації сформувалися в добу Просвітництва. Адже саме тоді почали складатися як основи правової держави, так і соціальні структури громадянського суспільства.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.