Соціальнокомунікаційний метод досліджень.

Соціальна комунікація як міждисциплінарна інтегральна наука, що синтезує теоретичні підходи й моделі соціальної й когнітивної психології, соціології, лінгвістики, історії, філософії, теорії журналістики, культурології, теорії масової комунікації та інших дисциплін формувалася протягом ХХ ст. Ретроспективно оцінюючи досягнення минулого століття в галузі вивчення соціальної комунікації, можна констатувати, що комунікаційна проблематика стала складовою частиною не тільки цих наук, але й деяких прикладних вчень – від документалістики й журналістики до теорії реклами та паблік рілейшнз. Проте цілісна теорія соціальної комунікації до цього часу не склалося. На думку вчених, виникла своєрідна " картина розосередженого вогнища", коли окреме вогнище освітлює ту чи іншу ділянку соціальної комунікації, але загальна структура теорії комунікації схована в таємничій темряві. Цілком зрозуміло, що подібне становище означає лише початок пізнавального процесу.

Разом з тим, на зламі ХХ-ХХІ ст. все більше вчених схилялися до думки про всезростаючу роль соціальної комунікації в суспільстві. Вони звертали увагу на те, що в процесі антропогенезу комунікаційна діяльність була вирішальною передумовою утворення людської свідомості й мови. При цьому вони відмічали, що комунікація є способом формування людської особистості, оскільки тільки в процесі взаємодії з іншими людьми відбувається соціалізація людини та розвиток її здібностей. Науковці підкреслювали, що комунікаційна потреба є органічною (абсолютною) духовною потребою людини, а комунікація це суттєвий фактор та умова існування будь-яких людських співтовариств (від малих соціальних груп до націй та держав). Крім того, комунікативна діяльність – джерело, засіб підтримки та використання соціальної пам’яті, яка акумулює культурний та історичний досвід соціальних об’єктів.

Головний редактор Міжнародної Енциклопедії з комунікації Е.Барнув, констатуючи " комунікаційну революцію, що відбувається в індустріальних країнах", пише: " Стає очевидним центральне становище комунікації в історії людства, що й пояснює, чому такі різні дисципліни, як антропологія, мистецтвознавство, педагогіка, історія, журналістика, право, лінгвістика, філософія, політичні науки, психологія і соціологія прагнуть до пояснення процесу, співпрацюють в створенні нової дисципліни", яка має назву - теорія комунікації". Завдання цієї дисципліни, за словами Е.Барнува, полягає в тому. Щоб, з’ясувати " всі шляхи, за якими інформація, ідеї та настанови поширюються серед індивідів, груп, націй та поколінь".

Однак " Теорія соціальної комунікацій" не може складатися з розділів запозичених із окремих наук. Щоб пізнати сутність й структуру соціальної комунікації в цілому, потрібно не просто об’єднати, а узагальнити знання здобуті іншими гуманітарними науками. Таке узагальнення, тобто отримання нового знання шляхом критичного аналізу, співставлення, оцінки та систематизації окремих фактів та концепцій, властиве не теорії, а метатеорії, або узагальнюючої теорії. Міжнауковими метатеоріями є такі науки як кібернетика, семіотика, математика, філософія. Отже, говорячи про " співробітництво" наук в створенні " теорії комунікації", Е.Барнув, по суті справи, має на увазі формування метатеорії соціальної комунікації.

Таким чином, метатеорія [" мета" – (грецьк) – після] соціальної комунікації – це міжнаукова узагальнююча теорія, що формується на основі різних наук, які вивчають ті або інші аспекти соціальних комунікацій. Метатеорія використовує зміст окремих теорій для побудови узагальнюючих концепцій, а окремі теорії використовують ці концепції для поглиблення свого змісту.

Об’єктом метатеорії - є соціальна комунікація в цілому, тобто всі її рівні, форми, засоби й технології руху смислів в соціальному просторі та часі.

Предметом метатеорії - є не конкретні соціально-комунікаційні явища, а знання про ці явища, здобуті окремими теоріями. Оскільки ці теорії відносяться до різних наукових комплексів, метатеорія соціальної комунікації набуває статусу міжнаукової узагальнюючої теорії.

Функції міжнаукових теорій в системі наукового знання полягагають в наступному. Крім пояснювальної, описової та передбачувальної функції, які виконують усі наукові теорії, метатеорія соціальної комунікації виконує наступні функції:

58. трансляційну - переніс узагальнюючого знання із однієї дисципліни до іншої з метою поглиблення конкретних знань та розкриття загальних фундаментальних закономірностей;

59. стратегічну – орієнтація в напрямках подальших наукових пошуків;

60. термінологічну – впорядкування й узгодження термінологічних систем окремих наук;

61. практичну – сприяння вирішенню комплексних практичних проблем, які вимагають участі спеціалістів різного профілю;

62. світоглядну – сприяння формуванню професійного світогляду спеціалістів (соціально-комунікаційних працівників);

63. методологічну – з’ясування об’єкту, предмету, рамок та умов застосування конкретних теорій.

Методологічному апарату метатеорії не властиві такі методи емпіричного пізнання, як експеримент й спостереження, проте широко використовуються методи порівняння, аналогії, типологізації, моделювання. Метатеорії досить часто беруть на озброєння загальнонаукові методологічні підходи: системний, інформаційний, функціональний та інші. Відповідно до визначення метатеорії, джерелами знань, на основі яких вона виробляє узагальнюючи закономірності, типології й принципи, є зміст окремих дисциплін як фундаментальних наук, так і прикладних вчень.