Соціально-комунікаційна культура суспільства.

Сучасний етап розвитку цивілізації характеризується тим, що жодна сфера буття людини не може нормально функціонувати і розвиватися без своєчасного і повного забезпечення необхідною інформацією, уміння її швидко, якісно й адекватно сприймати, зберігати, обробляти, використовувати і передавати. Інформація завжди впливала на формування особистості, її світогляд, стереотипи поведінки, ступінь суспільної активності і культурний вигляд як окремих індивідів, так і різних груп та суспільства в цілому. Зростаючі інформаційні потоки перетворюють процеси передачі й отримання інформації на все більш складні. І тому, в ситуації, яка сформувалась у теперішній час, все більш актуальною є глибока розробка поняття " комунікаційна культура суспільства".

Тенденція до осмислення комунікаційної культури як самостійного предмета різного роду досліджень знайшла відображення в наукових працях, здійснених дослідниками різних наукових шкіл, напрямків, підходів, передусім, у рамках побудови загальної теорії комунікації (Л.М. Землянова, В.В. Зотов, Г.Г. Почепцов, А.В. Соколов та ін.). Значення цих досліджень для вирішення сучасних проблем інформаційного забезпечення полягає в тому, що вони дали можливість, з одного боку, більш цілісно представити комунікаційну культуру суспільства як предмет дослідження, з другого боку – осмислити суспільні проблеми в контексті комунікаційної проблематики.

Поміж тим, сфера, яка позначається поняттям " комунікаційна культура", залишається досить невизначеною. Цей термін остаточно не з’ясовано і дослідники тлумачать його по-різному через наявність низки методологічних підходів. Ці проблеми намагаються вирішити фахівці в галузі інформатики, кібернетики, педагогіки, психології, а також філософії, соціології та інших наук.

Таким чином, виходячи з названих підходів до визначення культури, а саме: аксіологічного, діяльнісного й особистісного, а також спираючись на її функції, можна виділити такі складові культури:

– духовні й моральні цінності, ідеали, норми;

– знання, вміння, навички, діяльність, куди входить і соціально-комунікаційна діяльність;

– особистісні якості, здібності й ставлення людини до природи, до себе і до інших.

Комунікація й спілкування є найважливішою частиною людського життя, а відтак, і частиною культури. Підкреслюючи їхню важливість, багато дослідників прирівнюють культуру до спілкування (комунікації). Провідний американський фахівець із міжкультурної комунікації. Е. Холл стверджує, що " культура – це комунікація, а комунікація – це культура". Виходячи з такого тлумачення, багато хто із західних учених образно зображують культуру у вигляді айсберга, в основі якого лежать культурні цінності і норми, а його вершиною є індивідуальна поведінка людини, яка базується на них і виявляється, насамперед, у спілкуванні з іншими людьми. Відомо, що лише в спілкуванні з дорослими й однолітками маленька дитина стає людиною. Тільки через спілкування вона проходить інкультурацію і соціалізацію, стає представником свого народу і культури. Тільки через спілкування людина може співвідносити свою поведінку з діями інших людей, утворюючи разом з ними єдиний суспільний організм – соціум. У процесах соціальної взаємодії отримують свою стійку форму норми, цінності й інститути тієї чи іншої культури. Саме спілкування у всіх своїх формах (вербальне і невербальне), видах (формальне і неформальне), типах (міжособистісне, міжгрупове, міжкультурне) найбільш повно розкриває специфіку людського суспільства.

Щодо розмежування понять " комунікативна культура" та " комунікаційна культура" слід відзначити наступне. Поняття „комунікативна культура" логічно пов’язує визначення сутності спілкування (взаємодія, стосунки, відносини, контакти, обміни тощо) в певну систему, визначає спілкування як цілісне суспільне і духовне, зокрема психологічне і моральне утворення. Крім того, визначення комунікації за допомогою категорії культури суттєво відрізняє її сучасне значення від технократичного, згідно з яким комунікацію розглядають лише як мережу каналів, якими передається певна інформація. В цьому значенні комунікативна культура близька за змістовим визначенням до комунікативної етики, системи моральних принципів, норм і цінностей, які покликані надавати як міжособистісним, так і загальносуспільним взаєминам гуманістичного значення.

Огляду на це, соціально-комунікативна культура забезпечує, передусім, успішну адаптацію індивіда до соціального середовища, бо людина, яка спілкується, впевнена, що інші теж можуть мати власну позицію, мають здатність трактувати факти по-своєму, зважаючи на обставини.

Соціально-комунікативна культура – це здатність особистості до максимальної репрезентації себе в соціумі. В цьому випадку можна вести мову про соціально-комунікативну культуру як технологію спілкування і налагодження міжособистісних взаємин у суспільстві, в процесі яких особистість, з одного боку, і суспільство, з другого, знаходять оптимальні шляхи для реагування на проблеми один одного, а з боку особистості – ще й усвідомлення своїх вчинків і ставлення до оточуючих, підвищення здатності до саморегуляції.

Таким чином, соціально-комунікативну культуру можна розглядати як феномен, що визначає специфіку взаємодії особистості й соціуму. В. Тернопільська визначає соціально-комунікативну культуру як " певний ступінь єдності комунікативних і соціальних властивостей індивіда, що виявляється в його вмінні розв’язувати різноманітні життєві проблеми засобами спілкування, налагоджувати міжособистісні стосунки на різних рівнях, здійснювати адекватну самореалізацію й адаптацію в сучасному суспільстві.

У свою чергу, комунікаційна культура визначається пануючими в суспільстві нормами і способами фіксації, збереження і поширення культурних змістів, тобто родом соціальної комунікації. Одну зі спроб дати визначення поняттю " комунікаційна культура" здійснив А.В. Соколов. Відштовхуючись від поняття суспільної комунікаційної системи, яку він визначає як структуровану (упорядковану певним чином) сукупність комунікантів, реципієнтів, значеннєвих повідомлень, комунікаційних каналів і служб, які мають матеріально-технічні ресурси і професійні кадри, А. Соколов відзначає, що, оскільки культура загалом являє собою сукупність упредметнених і неупредметнених культурних, тобто штучних соціальних змістів, то суспільна комунікаційна система – це частина упредметненої культури, яка забезпечує рух культурних змістів у соціальному просторі і часі. Іншими словами, суспільна комунікаційна система в цілому і її елементи – це і є упредметнена комунікаційна культура в різні історичні епохи.

Висновок. Соціально-комунікативна культура визначає специфіку взаємодії особистості й соціуму. А соціально-комунікаційна культура – це вся сукупність комунікантів, реципієнтів, повідомлень, форм, засобів спілкування, сприйняття та осмислення інформації, котрі ґрунтуються на сфері соціальних відносин і, в свою чергу, формулюють їх. У цьому змісті соціально-комунікаційна культура наближається до розуміння культури як такої (оскільки культура і є чинником, що інтегрує соціум) і представляє одну з проекцій розгляду її як цілісності. Саме завдяки комунікаційній культурі, рухаючись нагору, інформаційний потік постійно приймається від кожного попереднього покоління кожним наступним і, розтікаючись по горизонталі, стає предметом суб’єктно-об’єктних інформаційних взаємодій, і, тим самим, – інструментом виховання, освіти і навчання, засобом соціалізації.