Завдання1.Прочитайте запропонований матеріал, складіь тезовий конспект.

" Перша і головна заповідь письменника:

Не збреши.

Здавалося б, просто. Та сама вона,

коли триматись її послідовно, й

робить літературу небезпечною

професією - як у альпініста або водолаза".

Оксана Забужко належить до того покоління українських письменників, яке за своєю біографічною метрикою, від дитинства - отроцтва і далі, хронометроване катастрофами нашого народу, нашої країни. Вона любить і добре пам'ятає своє дитинство, але яка ж то зболена любов. Як зазначає письменниця у своєму творі " Автобіографія":

" Народилася 19 вересня 1960 року у Луцьку, де й пройшло раннє дитинство. З родинних переказів знаю, що правдиве родове прізвище було не " Забужко", а " Забузькі" - з тих самих Забузьких, один з яких, за Хмельницького " польовий начальник", 1649 року перейшов на польський бік і навіть дістав на короткий час булаву... а у XVIII ст. котрийсь мій, уже прямий, предок був поставлений перед судом за чаклунство".

А щодо жінок-предків то скільки згадує авторка, всі були якісь відьмуваті, " Ще моя покійна тітка без усякої лозини чула під землею воду й по цілій окрузі визначала, де копати криницю". У роду письменниці визначаються сильні, вольові характери, такі, як Ганна - панна у повісті " Казка про калинову сопілку".

Луцьке дитинство тривало до восьмого року життя, коли батьки, переслідувані місцевим КДБ, знайшли змогу переїхати до Києва й започаткувати новий життєвий старт. Вони були обоє філологи-україністи, науковці, але їхні дисертації, рекомендовані до захисту, так і зотліли в шухляді письмового столу, наочним утіленням двох нереалізованих життів у полоні насильницьких обставин. " Зростала я в чомусь вельми подібному до в'язниці з полегшеним режимом, - з п'ятилітнього віку твердо знаючи, що поза хатою, з " чужими", треба мовчати, або говорити зовсім не те, що думаєш" То хіба ж це не зболене дитинство?!

Писати вірші почала з того ж таки п'ятирічного " дописемного" віку. Причому, поряд з віршами про зайчиків, сонечко, дощик, що їх охоче друкували у періодиці (доки батько не потрапив до " чорних списків КДБ"), " я вже у вісім-дев'ять років натхненно шкварило таку дисидентсько-патріотичну лірику, що можу сміливо сказати: своїм шiстдесятництвом" я перехворіла в дитинстві". Навчаючись у школі, багато пише, відбувся перший літературний дебют в альманаху " Вітрила".

Студентські роки на філософському факультеті Київського університету, з 1977 по 1982 - найпохмурішій у житті письменниці період: " роздвоєння на себе - для світу"; " себе - для - себе".

1982 року, коли після смерті Брежнєва у суспільній атмосфері трохи відвологло, вступила без жодних скандалів до аспірантури на факультет естетики. У цей час у лікарні від раку вмирав батько, і " почалося моє життя від власного імені - і на власний - таки ризик"

1986 рік, Чорнобиль, - апокаліптичне потрясіння поклало край " радянському періоду", саме тоді й народилося нове покоління українських письменників, яке достойно представляють сьогодні Ю.Похальчук, Ю.Андрукович, В.Медвідь, Є.Пашковський.

І весь наш народ і покоління молодих письменників саме у 1986 році зрозуміли, імперія зла, яким був Радянський Союз " в духові", а 1991 рік став тільки констатацією фактів, не треба було навіть Кассандрінового крику: " Прокинься, Троє! Смерть іде на тебе! "

Справжня творчість Оксани Забужко починається саме з цього періоду. Життя стає повноцінним, збурилася воля до життя і національна, і особиста. По закінченні аспірантури Оксана Забужко " відкриває для себе Америку": два роки викладала українську літературу в американських Пітсбурзькому і Пенн-Стейтському університетах, один семестр - в Гарварді.

Письменниця є автором трьох оригінальних поетичних книжок - " Травневий іній" (1985), " Диригент останньої свічки" (1990) та однієї перекладної англійською мовою, виданої в Торонто - " Королівство Повалених статуй" (1996), повісті " Інопланетянка" (1992), літературно-філосовських студій " Дві культури" (1990), " Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період" (1992.1993), " Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу" (1997р.), роману " Польові дослідження з українського сексу" (1994р.), повісті " Казка про калинову сопілку" (1999р.), оповідань " Сестро, сестро", " Дівчатка" (1999р.), " Я- Мілена", " Інструктор із тенісу" (2001р.). Автор численних статей та есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Кандидат філософських наук, віце-президент українського Пенцентру. Стипендіат фонду Фулбрайта (1994р.), лауреат літературних премій фонду імені Гелен Лапіка (США, 1996) та Фонду Всесвітнього Зобов'язання (США, 1997р.). Мешкає у Києві, працює в Київському інституті філософії. Ось така вона, наша Оксана Забужко!

Її оповідання " Сестро, сестро", " Дівчатка" дуже сподобались мені, а повість " Казка про калинову сопілку" здалася мені чимось незвичайним, яскравим, заворожуючим душу. Недарма відомий український письменник Вадим Скуратівський у статті " Нельотна погода". Замість передмови та замість монографії сказав:

" У ось маємо - " Казку про калинову сопілку... може, різко й категорично, але - шедевр". Саме шедевр, що й мав з'явитися на межі тисячоліть".

Отже, повість " Казка про калинову сопілку" - справжнє диво. Своєю чистою, як джерельна вода, мовою розповіддю про селянський побут, фольклорними цитатами, ліричністю дуже нагадує драму-феєрію Лесі Українки " Лісова пісня". Може тим, що обидві авторки - українки, волинянки, що саме любов до рідного краю - Волині - надихнула їх на створення таких шедеврів?!

Повість " Казка про калинову сопілку" Оксани Забужко входить до її відомого секстету. Три перших " голоси" із того секстету. Сестра не народилася, її вбили ще до народження (" Сестро, сестро"), сестра прийшла й покинула, пішла (" Дівчатка"), сестра - вбила (повість " Казка про калинову сопілку").