Оригінальна література 8 страница

У пошані у них і порівняння, напр.: Прагнула тя душа наша, прагнули тя и кости мои, як земля прагнет дождя в лЂтній знои (139); C котрого уст, якь свЂча, наука походить (190); Єдны, яко снЂг, бЂлыми ся найдуючи, А другіє принамнЂй, якъ вовна будучи (208); И вся помпа того свЂта, як дым, щезает (214); Як чистое злото, господній слова (117); але твоя крЂпость, яко паутина (120); кров праведную, яко воду пролил (129).

Улюбленими словами поетів-панегіристів є солнце, мЂсяць, звЂзды, свЂтло як символи істинної віри, а також орел, лев як символи сили, напр.: Але и солнечное горячеє коло променьми блисътает (138); Книги — солнце душам, мысли освящають (131); Прикладным житьєм свым як солнце стати (233); Нехай прето слава их дотоль не вступует, поколь мЂсяць з звЂздами бЂг свой отправует (223); А вЂра c побожностью, яко лелЂя, свЂтло процвитает (228); Вы на то духом святым назначени И орлами небесними наречени (268); И в сылЂ страшный яко львове (268). Використовується й традиційна барочна символіка, характерна для тодішнього мистецтва, особливо в панегіриках на честь гербів, напр.:

Рыцер зъ ужем мудрое символ єст сталости,

Шабли — цнот богословских и в вЂpe цалости,

Трубы значат науки... (341).

Автори віршів удаються до порівнянь своїх сучасників з героями античного світу і з відомими постатями часів Київської Русі, підкреслюючи цим зв’язок свого часу з всесвітньою історією і визнаючи себе нащадками Київської Русі, напр.:

Яко єдин Ахілес, так то вЂк свой травня (219);

Бо если выхваляет Кгреція Нестора,

Ахіллеса, Аякса, а Троя Гектара,

Атенчики славят кроля Периклеса,

И славного оного зъ Темистоклеса,

Рим зась зъ смЂлости своего хвалить Курциуша

И зъ щасливых потычок славить Помпеюша,

Теды теж и Россія Петра Са[га]йдачного

Подасть людем, в помятку вЂка потомного (334);

Милость въ сердцу палает, як мовить Сенека (325); ВолЂл сам, енъ Кодрус — кроль въ Атенах въ Греции Смерть поднять, бы ойчизна толко была въ цЂлЂ (325); Кто бы хтЂл достатечне справи описати Петра Конашевича и на свЂт подати МусЂл бы у кгрецкого поета Гомера зычить розуму, альбо тыж у Димостена (330); Влодемира, Всеволода, цного Ярослава Мужества, вЂры и цнот всЂх при том гербЂ слава В тобЂ тепер сіяет (343); За Олекга, росского монархи, плывали Въ чолнах по мору и на Царьград штурмовали (323).

Касіян Сакович славить запорізьке військо як надійного захисника України: Украина тымъ войском въцале зоставаєт, А где запорозцов нЂт, татарин впадает (323). Чимало в цій поезії фразеологізмів типу: Каждый з насъ што сЂял тут, там будет жати (334); филіозоф, розумом острЂйший, Мусить гордои думьт роги схилити (233); Помнечи на оно пословьє: Смерть у зубы не гледить» (177); въ порохъ ся обернути (214). Деякі крилаті вислови є, мабуть, авторськими афоризмами, напр.: Не торгуй душею, второє не купиш (123); Не наши пастыри церкви супостаты, иже ускакують тыном, а не враты (132).

Як і в полемічній прозовій літературі, автори панегірично-полемічних віршів полюбляють уживати поряд декілька синонімів, але, очевидно, жанр не дозволяє робити це так широко, як у прозі. Тому маємо: Кресу назначоного, термину, годины (169); Не тот живет, хто живет на свЂтЂ мизерне. Леч хто свято, побожне живот свой проводить (174); Зброя ваша і оружіє, з духа святого устроенное (265); Чловек, якъ тЂнь, сон, трава, якъ цвЂт увядает (326).

В поезії на побутові теми і в прозі старовинні форми аориста не використовуються. Що ж до поетів-панегіристів, то вони досить часто вдаються до цих форм як засобу піднесення урочистості мови: Єгда вознесеся господь на небеса (131); Той за враги своими молися И на милость тЂх склонися (241); Вы въ малЂ наказани бысте И великіи дары въспріясте (266); В которій бог невидимый... На земли нынЂ въ плоти видиме явися (272); Денесь бо вЂм спасеніе міру явися, крестом твоим вражда розорися (245).

У згоді з народною мовою автори користуються здрібнілими формами іменників: з дЂточками, сироточками/сиротоньки, синогорличка і под.

Звернімося до лексики. Побутові слова — суто українські: блискавиця, болото, бЂла голова «жінка», вертеп, будинок, гостинец «дорога», добродЂй, зброя, кабанина, каплун, мЂсяць, обличе, очи, оброк, палац, пелюшки, походня «факел», пташок, родич, саломаха, стежка, тенета, хмара, шпиталь і под. Абстрактна лексика також переважно українська: вдячность, дитинство, жаль, забава, завада, згода, зрада, знищене, кривда, личба, надЂя, нарЂканья, новина, оздоба, панованє, пожиток, покора, покута, помста, потреба, праця, пріязнь, пригода, радость, ратунок, смуток, справа, статечность, таємниця, туга, упадок, утиск, утрата, утЂха і под.

Особливо багато представлена українська лексика дієсловами: брыдитися, будовати, витати, ся встыдати, вартовати, выблукати, гамувати, дбати, дрыжати, ся дочекати, занедбати, збудовати, згинути, ся змагаючи, квитнути, кохатися, лЂноватися, навернути, одержати, оздобити, обачити, образити, оточити, оборонити, ошукувати, пам’ятати, панувати, пильнованій, поважати, прагнути, псувати, пытати, притуляти, ратовати, рушати, смакувати, сприкритися, спЂвати, стурбовати, сподЂватися, тужити, турбовати, ся тЂшити, чути, шановати, шукати та ін. Поширені й народнорозмовні прислівники: вдячне/вдячно, гойне, добре, завжды, заледве, запевне, зараз, колись, напочатку, нЂколи, невимовне, поважне, побожне, прудко, статечне та ін.

Церковнослов’янізмів теж чимало. Уже йшлося про те, що автори віршів полюбляли вживати аорист. Удавалися вони й до інших фонетичних, граматичних і лексичних церковнослов’янізмів: неповноголосся, /щ/ на місці /ч/, двоїни, дієприкметників, сполучників, абстрактної лексики, напр.: глас въ небо подносить (253); пещ, огнем горящую, в хлад претворив (260); и всЂ полки бЂсовскіи звЂтяжити И вскорЂ тЂх под нозЂ мои подложити (253); понеже, зрЂти, господствующих, сожитель, избранныи, творящи, хранитель, спасеніе, създанїе, милосердїє, мщенїє, сладость, премудрость та ін.

Польські слова, особливо абстрактні, автори панегірично-полемічних віршів також уважають за свої: безецный, ведлуг, венц, долегливость, дябол, ся жегнати, звитязство, зганбенье, менжне, менжство, моцне, наддер, невстидливость, несмертелность, окрутенство, позрене, понудливость, повшехній, потенжне, рачити, сконд, умЂєстность, хентнє та ін. Через польську мову йде потужний потік західноєвропейських, переважно адаптованих німецькою мовою, запозичень. З походження майже всі вони латинізми: аппетыт, астролокгіа, декрет, експедіціа, елемент, інъструмент, комедія, конъдыція, пелькгримство, порт, рееєстръ, серпенътин, тиран, триумф, тракгедія, флекгма, фундамент, цимерман та ін.

Про живі процеси розвитку у цій, здавалось би, штучній мові промовляє наявність у ній неологізмів: от Христа бЂгуны (123); не красомовцы (124); жабоястный народ (128); ноч чорнооблач(н)ая (138); зеленовласія древа (141); вЂтры благопрохладные (141); высокомовный (206); человЂколовцы (264); пламенноносныи серафимы (281).

Передмови до збірок віршів, як і до словників, пишуться теж староукраїнською мовою: так формуються основи української прози.

Ось уривок з передмови до відомої книжки К. Транквіліона-Ставровецького «Перло многоценное» (1646 р.):

«Ласкавый чителнику! Подобает вам напруд то вЂдати, для чого автор важил ся подвиймовати так великую й тяжкую працу около тои презацнои книги, реченои «Перло многоцЂнноє». АбовЂм правдиве годна такового титулу славного, кгды ж перли родяться въ глубинЂ морской от блискавици и c трудностью на свЂт виносятся. Такъ и въ той книзЂ слова на честь, и славу, и хвалу имени бозкому суть яко перла многоцЂнныи, родженыи от молнии небеснои, от свЂтлости духа святого, въ глубынЂ небеснои премудрости» (231).

Кирило Транквіліон-Ставровецький був також автором книжок «Зерцало богословія», «Учительноє євангеліє» та ін. У «Зерцалі богословія» автор викладає тодішні погляди на світ: невидимий (ангельський), видимий (небо і земля), людський і злосливий (світ зла). Описуючи видимий світ, К. Ставровецький перераховує стихії, з яких він складається, називає відомих йому живих істот, з’ясовує суть блискавки, сутність людини. Як на небі живе Бог, так у горішній частині людини, в голові, в білім і безкровнім мозку міститься «ум невидимий, самовластний, безсмертний, вічний», найперша сила душі, а при нім інші сили розумної душі: воля, пам’ять, доброта, гадка, розум, хитрість, уява, застанова, радість і любов ¹. Отже, тут уживаються слова на позначення абстрактних понять, стосовних людської психіки.

Найвідомішим представником побутової поезії був Климентій Зіновіїв. Іван Франко зараховував книжку віршів цього поета до найкращих надбань українського письменства ².

¹ Возняк М.С. Названа праця. — С. 448.

² Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д-р Ів. Франко // Пам’ятки укр.-руської мови і літератури. Видає Комісія археограф. Наук. т-ва ім. Шевченка. — Львів, 1896. — Т. 1. — С. І—II.

До нашого часу дійшло 272 твори цього ієромонаха. Він писав про все, на що була спрямована його увага в навколишньому світі. Про це найвиразніше говорять заголовки його віршів: ω люде[х] правдивы[х], и хотящихъ правды научитися; наука; ω вЂтрЂ; ω огнЂ; ω те(р)пеніи бж̃ ом; ω люде[х] грЂшны[х]; ω снЂдаемыхъ звЂрми; ω прибивающи[х]с А землею; ω умираючи[х] мл[д]ца[х] и дв̃ ицах по принятіи шлюбо[в]: або по простЂ[и] мовячи, послЂ вЂнча[н] А зараз; ω чинячи[х] пакости мн̃ [с]тыра(мъ) и црква[мъ]; ω цыганахъ и жыдахъ; ω люде[х] мл[с]тивы[х]; ω винЂ або тежъ ω горЂлцЂ; ω zлы[х] жена[х], ім[ъ] же нико[г]да не яти вЂры; ω жена[х] сва[р]ливыхъ и zлоязычны[х]; ω гончаряхъ: слово вЂ[р]шовое похвалное; ω ратаяхъ; ω ткачах і т. д.

«Творчість Климентія, пише І.П. Чепіга в передмові до збірки «Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті», — припадає на часи, знаменні не стільки яскравістю зовнішньополітичних подій, скільки загостреністю і суперечливістю внутрішнього життя України кінця XVII — початку XVIII ст. Києво-Могилянська колегія згуртувала навколо себе видатних наукових і літературних діячів: Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський, Іннокентій Гізель, Варлаам Ясинський, Стефан Яворський, Дмитро Туптало, Іван Величковський, а також маловідомі і зовсім не відомі письменники з «літературних низів» творили українське письменство» ¹.

Не можна сказати, що вірші К. Зіновіїва одноманітні. Зовсім ні: серед них є епіграми, елегії, морально-дидактичні вірші, канти, псалми, молитви, орації, пісні і навіть панегірики, хоч вони виконані в іншому стилі, ніж у галицько-київських поетів-панегіристів. Фонетичні особливості віршів К. Зіновієва мало чим відрізняються від творів галицько-київських віршописців. Сам К. Зіновіїв походив, безперечно, з Лівобережної України. Є в нього проривне ґ, етимологічне /о/ частіше, ніж у його колег панегіристів, передається через у; на місці етимологічного е, що перейшло в і в новозакритому складі, виступає Ђ (хмЂл[Ђ], мЂдны[х], камЂн[ъ]л, ремЂн[ъ] і под.) ²;

¹ Чепіга І.П. Визначна пам’ятка українського письменства // Зіновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті. — К., 1971. — С. 10.

² Докладніше див. про це в названій праці І.П. Чепіги. — С. 17—27.

більше, ніж у панегіристів, трапляється поплутання ы та и (крывымъ, зымою, умыра(т), вымывати, птыца і под.), широко відбито чергування /у/ з /в/ (вчащаетъ, навча[т], вмираю[т], вшкоджае[т], вчит[ъ] і под.); давньокиївському ръ відповідає українське ры (трывогу, грымитъ); /л/ нерідко переходить у /ў/ (вовны, ковбасцЂ, мовчанка, вовчіе, в човнЂ та ін.). Є тут і суто чернігівські фонетичні особливості, зокрема, тверде /р/ (ратовати, господара, бурани, золотара(м)), тверде /ц/ (обЂцати, тво[р]цы, ошуканцах, молодица, птыца) та ін.

Що К. Зіновіїв пройшов певну школу, дивуватися не доводиться. Але пише він зовсім не так, як його колеги-панегіристи. Його можна було б назвати «натуралістом»: він пише про те, що бачить, анітрохи не дбаючи про якісь там епітети, метафори, алегорії й інші художні засоби, напр.:

Да і тые будники в нш̃ о(и) землЂ бувають:

що потомъ ту(р)камъ сукна

хва(р)боват выро(б)ляют.

А наробивши много, то яко(с) то збуваютъ:

уже о то(мъ) не знаю, раз†люде знаютъ.

І знаю(т) тепе(р) дЂло люде на свЂтЂ всяко:

и дете(и) якіи е(ст) самы, уча(т) же тако.

І си(х) часъ есть будищ(ъ) где буды бували:

давные люде (б) тое и нн̃ Ђ признали.

І прислуха(и)с А ко(ж)ды(и) що стары(и) мови(т) на глумЂ:

a молоды(и) нехай бере(т) добре собЂ на умъ.

І поташники (ж) неха(и) здоровы пробувають,

а за вЂршъ се(и) ласкаве м А похваляють (Зін., 171 — 172).

Здавалось би, за такої творчої установки К. Зіновіїва в текстах буде дуже багато побутових слів. Але автор — моралізатор, тому тут на передній план виступають слова, що характеризують людину, її ставлення до інших людей й навколишнього світу: неборакъ, хорый, господын А, простакъ, брыдити, працовати, дывовати, с А цурати, ратовати, шукати, зневажати, ображати, кра[с]ти, памятати, скоштовати, гани[т], c А журити, поважати, шкодити, вадити і под.; назви реалій менш поширені: борошно, калытка, кий, горЂлка, жорна, страва, лю[л]ка, тютюн, сагайдак, хмыз, суржи[к] (суміш житньої й пшеничної муки — українсько-російського суржика тоді ще не було. — В.Р.), штани та ін.; поширені назви осіб за професією і родом заняття: винникъ, ворожка, докторъ, козакъ, кухаръ, кул[ъ]бачникъ, пороховникъ, солЂтерникъ, сЂдляръ, цЂлюрикъ та ін.; є тут слова на позначення майна (худоба, достатокъ, статокъ), частин людського тіла (груди, кулак, лытка, ω чи, шия), особливостей природних утворень (долына, горы, пустыня, море), віку (дорослый, дытина, молодиця), родинних стосунків (родыч, родите[л]ка), приміщень (хата, ко[р]чма, шынокъ), природних сил (повЂтря, лиха А годына), часових понять (часо[м], зыма, лЂто, впя[т]). Невеликою кількістю прикладів, але все ж представлена тут і українська абстрактна лексика: зневага, приго-

да, рада, справа. Не цурається К. Зіновіїв і церковнослов’янізмів, переважно фонетичних, напр.: мразъ, град, драгий, даждъ, повЂждъ, увЂждъ; трапляються й лексичні: обрящемъ, sЂло, уповаю, согрешені А, дЂтыщ; інколи наводяться й уривки церковнослов’янських текстів: Ища(и) рече обряще[т] и прося[и] получитъ (71). Порівняно рідкі полонізми, але все ж вони є, як і у всіх різновидах тодішньої літературної мови: латво, жекгнаетъ, не[н]дзный, ба[р]зо, ме[н]щызна, контентова[т], вЂкуисты, цвичене, ведлу(г), залецат та ін. Значно зростає кількість запозичень з латинської мови, звичайно ж, через польську: фундаментъ, елементъ, крvсталъ, декрет, структура, натура, тала[н]тъ.

Художніх засобів К. Зіновіїв не визнає. Проте порівняннями користується досить часто. Звичайно ними починаються окремі вірші, напр.: Яко ω гнь пре[д] водою хо[ч] не ра[д] смиряе[т]: тако и радо[ст] из[ъ] сму[т]ком житі А не мае[т] (79); Яко не пу[д]кованы[и] ко[н] в зымЂ попо[л]заеть: та[к] и чл̃ къ до всяки[х] грЂхо[в] ла[т]во скланяеть (126); Якъ птыца свои[мъ] носо[м] сыта повЂдає, та(к) чл̃ къ который собЂ промышляе (175). Чого не бракує творам К. Зиновіїва, це народних приказок і прислів’їв, напр.: Ко[л]ко в шелягу срЂбра то[л]ко у нихъ правды (45); Рече приповЂ[ст] во[л]къ що споткає то зъяде (46); дывна А рЂчь, що в хатЂ пЂчъ (78); мусЂт на свЂтЂ такъ жи[т] я[к] набЂжи[т] (81); не може[т] інъ бЂдны[и] где певно сЂдЂти: и едного мЂсца я[к] потреба нагрЂти (83); а поку[л] взы[и]дет сл̃ нце выЂ[ст] ω чи роса (83); А женам (письма — В.Р.)як пятого колеса такъ треба (100); Якъ посполите мовя(т) іскра поле з[ъ]паляе[т] (106); А іна в гречку скачет (111); коло огню я[к] муха в[ъ] укропЂ ве[р]ти(т)с А (159). Не всі фразеологізми, зафіксовані в текстах, потрапили в «ПриповЂсти [або те[ж] прислові А ] посполитые», що додаються до віршів, хоч тут зафіксовано 1560 сталих виразів. В окремих випадках текстовим прислів’ям у словнику фразеологізмів відповідають їх варіанти, напр.: Як вовкъ, що стрЂвъ, то з[ъ]Ђвъ (259); Искра и поле выжже[т], и сама згинетъ (228).

Зібравши українські прислів’я і приказки, К. Зіновіїв вельми прислужився нашому знанню про давню українську народну мову. Поряд із власне українськими народними афористичними висловами (Бг̃ ъ ламав и нам дававъ — 213; Бувши конемъ та [с]тати воло[м]ъ — 215; Без господара и това[р] плаче — 215; Багаты[и] диви[т]с А я[к] вбоги[и] живи[т]с А — 215; Все тое буде в ладу я[к] у меду — 217; Великь дубь да дупнать — 218; Где люде(и) купа не боли(т) у пупа — 219; Дома[ш]него zлодЂ А не встерегтис А — 220; Ду[р]н А ни сЂю[т] ни пашу[т], са[м] с А роди[т] — 221; дме[т]с А я[к] пузы[р] на водЂ — 221; Добра и бре(д)н А, да не щодн А — 221; Мы c тобою, якъ рыба з водою — 223; мЂское теля[т]ко, я[к] сЂлское дытя[т]ко — 233 та переважна більшість інших) трапляються й такі, які народилися в попівсько-чернечому середовищі (бувши в РимЂ, да папЂжа не видати — 215; Во[л]но бг̃ у що хотЂти то чинити — 217; Коли даха то и взяха — 229).

У віршах, як і в іншій літературі, трапляються форми третьої особи однини дієслів першої дієвідміни без закінчення -тъ/-ть: лЂзе, ргЂже, буде, може, поможе. Оскільки приказки відтворюють у більшості своїй живу мову, тут ці форми уживаються значно частіше: попсує, поре, меле/змеле, лопоче, взы[и]де, коле, каже, грЂе, гине, хоче, живе, влизе, гние, бреше і под. Тут уперше трапляються дієслова із суфіксом основи -ува- (замість традиційного -ова-, який був поширений ще навіть у XIX ст.): пробувати, забувати, але здравствовати, цр[ст]вовати. Форми минулого часу чоловічого роду з голосною перед /л/ нерідко виступають з /в/: вчинивь, починивь, наставивь, поставивь та ін. У приказках це вже майже норма: одубЂвъ, змЂшавъ, вылежавъс А, хотЂвъ, лЂтовавъ, дождавъ, давъ, догодовавъс А, по[и]мавъ, слуха[в], побачивъс А, з[ъ]мЂшавъ, вчинивъ, zaкoлynuвъ, zаробивъ, zаливъ, zбивъ, zвЂвъ, zавывъ та ін. Дотримуючись тодішніх літературних норм, K. Зіновіїв у віршах уживає форми минулого часу з допоміжним дієсловом — показником особи: Бо[м] з жалю мое[г][о] мо(г)лъ пра[в]ду написати (194); в прешлы[х] много кни[г] перечитале[мъ]; А ты ecu Хр[с]тови мл[с]ть не показалъ (194). У приказках і прислів’ях вони відсутні. Час від часу К. Зіновіїв послугується і формами аориста: повыше рЂхъ (31); до тре[х] дни[и] стра[ж] даше (32); бяше, сокрыс А, о[т]крыс А і под. Цікаво, що флексія -т в третій особі однини й множини теперішньо-майбутнього часу завжди тверда: мовятъ, подобаєтъ, желаетъ, бываетъ, животворитъ.

Найбільшою заслугою К. Зіновіїва є, звичайно, зібрані ним приказки, прислів’я та інші фразеологізми, які, хоч інколи й модернізовані, підведені записувачем під норми літературної мови, як він їх собі розумів, все ж дають правильне уявлення про тодішню народну українську мову.

Звернімося до драматургії. Спершу між віршами, що виконувалися учнями братських шкіл, і першими п’єсами не було істотної різниці. Так, у різдвяних віршах П. Беринди, написаних у 1616 р. «На рж[с]во гд̃ а Бг̃ а и сп̃ са нашего Іс̃ Ха̃» замість дійових осіб виступають втω рый отрокъ, трєтїи отрокъ, четвертыи отрокъ, п А тіи отрокъ, шестыи отрокъ і седмыи отрокъ. У кожного з них своя партія. У віршах Андрія Скульського «Христось Пасхон» (1630 р.) уже як дійові особи виступають ляментъ матки, Іоаннь — θ елогъ, Іосифъ, Никодимъ, Сvмон Киринейчинъ, Маріа Магдалена, Ликъ Мvроносиць, От зебраня всЂхъ. У драмі Іоаникія Волковича «Розмышлян’є о муцЂ Христа Спасителя нашего» (1631 р.) три побожні душі, десять вісників, милість Божа. Згодом, як побачимо далі, кількість учасників дійства набагато зростає.

Драми поділялися на великодні і різдвяні. Усі вони були своєрідним злиттям на українському ґрунті двох течій європейської драми-театру містерій та єзуїтського театру, що стали відомі в Україні завдяки польському посередництву. Як зазначає відомий дослідник історії давнього українського театру проф. В. Рєзанов, «у Польщі по костелах та по приватних господах грали п’єси, що обробляли були ті самі основні мотиви, які ми бачимо в західноєвропейській різдвяній містерії: пророкування про Христа, благовістя, як Йосип шукає притулку в Віфліємі, Різдво та поклоніння пастирів, Ірод та поклоніння волхвів, винищення немовлят і плач Рахілин» ¹. У стінах Києво-Могилянської колегії читалися курси піїтики, одним із розділів якої була наука про драматичну поезію. Згідно з барочною традицією, алегоричні фігури зображувались так: Мудрість (Prudentia) — жінка в короні, що в лівій руці тримає берло, оповите віттю з шовковиці, у правій — кулю; коло неї журавель з каменем у кігтях; це може бути також зображення жінки у вінку із шовковиці, у правій руці тримає стрілу, у лівій — дзеркало; Душа блаженна (Anima beata) — вродлива дівчина з прозорим покривалом; на ньому змальовано діву, що загнуздала лева, на якому вона сидить і править ним; Воля (Voluntas) — сліпа діва з крилами у царській діадемі; з простягнутою рукою, начебто вона чогось шукає ².

¹ Рєзанов Вол. Драма українська. І. Старовинний театр український. Вип. І. Українська академія наук. Збірник історично-філологічного відділу № 7а. — К., 1926. — С. 13.

² Рєзанов В. Драма українська. III // Українська академія наук. Збірник історично-філологічного відділу. Ч. 7. — К., 1926. — С. 23.

З ряду різдвяних і великодніх драм випадає «Драма про Олексія чоловіка Божого» (1673—1674). У ній розробляється мандрівний сюжет про Олексія, сина римського сенатора Евфіміана, який, одружившись, одразу ж утік з дому, покинувши молоду дружину й батьків, і повністю присвятив себе Богові й самоудосконаленню, за що його душа потрапила на небо. Тут багато дійових осіб: поряд з Олексієм, його батьками, дружиною, римським імператором, боярами, мужиками і под. виступають ангели, алегоричні фігури щастя, нищеты убогои, а також Юнона, Фортуна та ін. Як ця драма, так і всі раніше названі, написана староукраїнською літературною мовою і практично не відрізняється від мови поезії: українські фонетичні, граматичні і лексичні особливості в ній виявляються досить виразно, напр.:

Ище з каждого хору выпавши, дорогу

ЗвЂцали до пекла за гордость против Богу (Др. укр. V ч., 127).

А сие, що сут на мнЂ, дорогие шаты

ЗамЂню зъ якимъ старцем на подлые латы (129);

Юно: Парыс троянчикъ, знаєш щасливым был поты,

Поки моей дознавал ласки и охоты (130);

У цій драмі трапляються й фрагменти, написані народною мовою, напр.:

Вакуло, братко, ходи! и ты, Селивоне!

Скажу вам щос, ходи лиш и ты, Харитоне, — Иж Господь Богь веселе дал Евθ имияну,

Сенатору рымскому, а нашому пану (145);

НЂт, бачитца, не чули; я, правда, быв з дому

Отгодився, ходив там в лугь по солому (146).

У дусі народної традиції в мові «мужиків», — а це саме їхня мова тут представлена, — уживаються демінутиви, напр.:

Нехай ваши волики, козки, козенятка,

І ввес статочок здоров й егнятка! (149);

правда є демінутиви і в мові матері Олексія:

Скажи ми, старенки дЂду (159).

Наостанок, добре начастувавшись, «мужики» побилися, і з їхніх уст можна почути народні прокльони і порівняння, напр.:

За якую вы трясцу бьетеся? Да стойте! (153);

Тылко, прошу вас, болшей, як волки, не выйте (151).

Дехто з учених уважає, що цей уривок є інтермедією ¹.

¹ Гудзій М.К. Українські інтермедії XVII—XVIII ст. // Українські інтермедії XVIІ-XVIІІ ст. — К., 1960. — С. 8.

Але справа в тому, що інтермедії не були пов’язані з основним змістом драми, тоді як тут цей зв’язок явно простежується. Цікаво, що в драмі «Торжество єстества человеческого» мовою, близькою до народної, розмовляють євреї, які прийшли поставити сторожу біля гробу Ісуса Христа:

Я жычу, що би добро воинов наняти,

Хочь бы пришло им за то доброю мзду дати:

Ученици его всЂ пилно поглядают,

В ночи его викрасти и сховати мають (Др. укр., III, ч. 7, 243). Як уже про це йшлося, «Драма про Олексія, чоловіка Божого», написана в цілому староукраїнською мовою, проте лист його (хартія), в якому він описує своє життя, викладено мовою церковнослов’янською: Понеже о прародителномъ благородиЂ величатися никомуже не подобаеть, всЂ бо имут роду праотца брение, и иже диадимою облеченные, и иже на гноище поверженныЂ, тЂм же и аз не о родЂ моемъ хваляся, ниже славы моея от человЂкъ желая, явленна себе по сканчаниЂ моем мирови творю: но сего єдиного ради, яко да благодат божию, яже во мнЂ не тща бысть, человЂцы увидевше прославят Отцам небесного (Др. укр., V, ч. 7, 183).

Кілька слів про дієслівні форми. У драмах, написаних у 60—80 роках XVII ст., майже не вживається аорист — його, як і в українській поезії, заступає перфект, в якому на особу вказують релікти допоміжного дієслова быти: Выбач, облубенице, же тя опустилемъ (153);

Алексие юноша! На всюмъ естес гречный,

Тылко предсявзяти своем не статечный:

Взялес тораз пред себе, абыс служил Богу

И до неба простую торовал дорогу (142);

На веселе смо к твоей милости поспЂли (147).

Мова драм помітно змінюється на кінець XVII ст. — початок XVIII ст. Про причини цього явища і його наслідки йтиметься в наступному розділі. Тепер же треба відзначити, що староукраїнську літературну мову поступово змінює так звана слов’яноруська; це видно з таких творів, як «Царство натуры людскои» (1698 р.), «Свобода» (1701 р.), «Мудрость предвЂчная», «Торжество Естества человЂческаго» (1706 р.) та ін. Лексичних церковнослов’янізмів тут шукати не доводиться — вони майже в кожному рядку: зате українізми трапляються рідко, пор. грясти, скорбь, сЂмо, десница, отселЂ, нЂсть, вЂсть, зде, возлЂжати, алчный і под. Аорист у текстах теж не поодиноке явище: свободихомъ, сокрыхомъ, слышахомъ, внЂмахомъ, обрЂтосте, сниде, изукраде, угаси, угрызе; форми родового відмінка однини прикметників, прикметникових займенників і активних дієприкметників утворюються за допомогою флексії -аго: погибшаго, любимаго, угоднаго, краснаго, сластнаго, таковаго; пасивні дієприкметники на -нн виступають здебільшого в короткій формі: предложенну, обагренну, принесенну, плЂненна, избранный, изгнанный, возвышенна, возданна, распаленна і под. Тому вірші мають такий вигляд:

Сядьте, рабы мои, ту. Азъ со дЂтищемъ

Гряду моимъ до онъде, тамо бо поищемъ

МЂста, наньже мя Господь возва; возвратимся

Къ вамъ, токмо Саваоθ оу тамо поклонимся (Др. укр., III, ч. 7, 98).

Не можна сказати, що в цих драмах зовсім немає українізмів, як лексичних (кайдани, почвари, хмари, пущу стрылы, выгнанец), так і граматичних (пролЂйте, обратЂте) та ін. Поети кінця XVII — поч. XVIII ст. значно вправніші віршувальники: вони поєднують силабічну систему з силабо-тонічною, користуються багатою римою:

Весна з цвЂтами, тучно лЂто c класи,

ОсЂнь з гроздиемъ, а зима со часи хладными, плачи!

Луно полная, плачу к измЂни

Людской НатурЂ райские отмЂни, —

Утоли плачи (129).

У першій половині XVII ст. з’являються моралізаторські твори, написані майже народною мовою. Це, наприклад, «Диалогъ о смерти» 1629 р. ¹, в якому ангел розповідає людині, котра незабаром має покинути світ, яких гріхів вона допустилася. Щоб переконатися в тому, що народна мова тут превалює, прочитаймо ці два уривки:

ЧоловЂкъ. А где на свои бога(тст)ва и мае(т)ности и такъ самую великую кому ω (с)тавлю?

Ангель. І А тебЂ радылъ, чтобы ти дав’но в ни[х] пересталъ с ı а кохати, ω хотнЂеше сего часу умиралъ бы єси (ДОС, 265);

ЧоловЂкъ. И такь же без вс ı а кои надЂи и потЂхи мЂю уме[р]ты?

Ангель. Єжели себЂ за живота что доброго не [з]готовалъ, ı а ω томъ ба[р]з вон[т]плю (265).