Оригінальна література 6 страница

І все ж українська лексика в творах І. Вишенського переважає. Уривками в них вкрапляються суто народні вирази типу: не минай скорогонцем, яко пустое коло вЂтрное, очима пробЂгаючи от мЂста на мЂсто вперед писанного (10); Нехай ся не хвалит силный силою своєю, богатый богатством своим, премудрый премудростию своєю (18); Не толко не были есте, небожята, непорочными нЂколи, але есте еще и нынЂшняго жития, рекомо в духовном стану, различных злоб пороками тое непороченство убили, уморили и запамятаням погребли (77); махлюйте як хочете и лжЂте и тую ж лож другими подпорами неправд боронЂте (78).

Серед іменників у творах І. Вишенського найбільше таких, що позначають різноманітні реалії: ременец, лычко, грошики, хата, кутык, землиця, скарбниця, волося, чоботища, свитка, копеняк, потылиця, черевики, обора, полмысок, колиска, порхавка, оборог, вЂхоть, шматина, вечеря, горелка, поливка, борщик, ворочок, опрЂснок і под. Уживаються назви осіб за різними ознаками — віком, статтю, суспільним становищем і под.: вязень, волоцуга, дЂдич, неборак, жебрак, тесля, хлопчик, поганець, небожата.

Звичайно ж, знаходять відбиття народні назви природних і штучних ландшафтних явищ: вир, гостинец, жерело, поточец/поточок та ін. Крім лексики на означення конкретних реалій, чимало також абстрактних українських слів: брЂдня, забобон, згуба, зрада, згода, недбальство, омылка, перешкода, праця, пыха, пожиток, сором, справа, щирост і под.

Дієслова трапляються також досить рясно: ся не почуєте, пытати, скважитися, куповати, досягнет, посоромити, чудуватися, запитати, загамувати, зажмурити, даровати, зрозумЂти, пановати, дбати, отруити, катовати, поздыхати, будовати, згвалтовати, керовати, прагнути, сваритися та ін. Порівняно рідше трапляються українські слова серед прикметників і прислівників: щирый, смачный, затышный; запевне, марне, голосно, бридко, досыть та ін.

Не уникає полеміст і правничої та адміністративної лексики: войский, подкоморий, судия, каштелян, староста, воєвода, гетман, канцлер, хитрец «митець», майстер, ремесник, статут, констытуция, право, практыка, свары, артикул, войт, бурмистр, лантвойт, власт мирская і под.

Як письменник І. Вишенський був сміливим у поводженні з мовою. Він не зупинявся перед творенням власних слів за зразком існуючих. В його мові наявні десятки (якщо не більше) неологізмів типу дарохитрство, иисусоругатель, детиноигралский, златолюбец, сребролюбец, тонкодорогий, хлопати «обзивати хлопом», кожемякати «обзивати кожум’якою», звЂролютство, скверноначалник, каменносЂянний, бЂднотворение, попапежити «стати католиком» та ін.

Подібно до перекладачів Святого письма, І. Вишенський іноді вдається в тексті до глос, напр.: на опоцЂ или на камени вЂры Петрови (8); новина, или вЂст (9); от которого источника или студнЂ (16); свята и праздники променил (110); попят, сирЂчь в попы стригутся (117).

Не уникає І. Вишенський народних фразеологізмів. Є у нього такі, як зубы наострил ecu (42); Вопросил бых вас, что ест труд очищення, але вЂм, иж вам ни снилося о том (52); каждая, рече, лишка свой хвост хвалит (60); Тот закон есте попрали и внивеч обернули (62); злоба же и лжа всЂх опанует и гору возмет (157) і под.

У фонетиці, морфології і синтаксисі виявляються ті ж риси, що і в творах попередніх століть. Відбивається чергування /у/ з /в/: не вмЂет, товчет, увес, вкрадут; засвідчується м’яке /ц’/: в концю, потылицю. Іменники систематично вживаються у кличному відмінку: дияволе, гласе, брате, любимиче, кглупче, папо, Петре, владыко, народе, богомольне, причитателю, сестро. У давальному відмінкові однини іменники чоловічого роду приймають здебільшого закінчення -ови/-еви: трупови, ругателеви, баламутови, судови, Петрови, костелови, духови, миролюбцови, коневи і под. У наказовому способі дієслів у множині вживаються закінчення -Ђмо/-Ђм (перша особа) та -Ђте (друга особа): розорЂм, стогнЂте, обернЂтеся, возвратЂмся, творЂте, ходЂте, приходЂте, стережЂтеся. У минулому часі однини нерідко трапляються дієслова на -в у чоловічому роді: язык тое брЂдив, што ему дух лукавый шептав (60); не учив і под. У третій особі однини й множини наказового способу часто використовується граматична морфема нехай: Нехай буде тое сокровище ваше вам послом до нядр Авраамлих (49); Але нехай толко от сея жизни изгнани будете, тогда будете видЂти, што будете мЂти (89). Минулий час І. Вишенський уживає традиційно, переважно без скорочення допоміжного дієслова: осиротЂли есте, яко ж камень ко оной жизни онечуствЂли суть (47); От главы и до ног острупЂли есте (48); видите ли вашу слЂпоту, яко во прелести вЂка сего угрязли есте (57); есми ее аж до сего часу не читал (182). Хоч трапляються й скорочені форми типу «Молоком вас, — рече, — напоилем, а не цЂлым и твердым кусом стравы» (38).

Дуже поширені форми активних дієприкметників, а також форми аориста: любяй, грядый, предадоша, покушахуся, содЂяся, остависте господа и разгнЂвасте святого Израилева, отвратистеся въспят! (48); у синтаксисі привертають увагу дієслова-присудки, які здебільшого виносяться в кінець речення: духи ж лукавий поднебеснии... в християнстві нашем владЂют (7); Да терпишь без лакомства книжного прочитания до того часу, ажь ум твои з Исусовым помыслом бЂсы поборет (182); И колись ми тую книжку, силою принудивши себЂ, прочитал, праведно вам правовЂрным глаголю, иж есми от страха и ужаса в забвЂние и изступление мыслное пришол (183).

І. Вишенський любить висловлюватись афористично, напр.: А в тебе што среда — рождество череву, а што пятница, то Великдень (42).

Як письменник І. Вишенський нестримний у нагромадженні слів. Здебільшого це однотипні словотворчі утворення, переважно авторські: еще еси кровоед, мясоед, вълоед, скотоед, звЂроед, свиноед, куроед, гускоед, птахоед, сытоед, сластноед, маслоед, пирогоед; еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал; еще еси тЂлоугодник, еще еси тЂлолюбител; еще еси кровопрагнител; еще еси перцолюбец, шафранолюбец, имберолюбец, кгвоздиколюбец, кминолюбец, цукролюбец (38); ВъмЂсто зась вЂры и надежды, и любви безвЂрство, отчаяние, ненавист, завист и мрЂзост владЂет (46); НЂсть мЂста цЂлого от грЂховного недуга — все струп, все рана, все пухлина, все гнилство, все огнь пекелный, все болЂзнь, все грЂх, все неправда, все лукавство, все хитрост, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтание, все сънь, все пара, все дым, все суєта, все тщета, все привидЂние — сущеє ж нЂст ничтоже (48—49); Чого в мирскум чину не имЂли есте, тучнитеся, кормите, питаєте, насыщаете чрево роскошными снЂдми, гласкаете гортань смачнЂйшими кусы, услаждаете, смакуєте, мажете, собЂ угаждаете, волю похотную во всем исполняете? (55); Бо есть так сладкая латынское прелести трава, иже еЂ воли на широком поли вкусивый своеволне заживати, нижли в стайни благочестия на привязех законных наилепшим овсом истинное науки питатися хочет? (164). Запитальні речення, як і слова, можуть нагнітатися, йти одне за одним і при цьому початки питальних речень повторюються: Чи не лЂпше было вЂрою живым быти, нижли невЂрием здохнути? Чи не лЂпше было смирением живым быти, нЂжли гръдостию здохнути? Чи не лЂпше было в едности з нами быти и вЂчне жити, нижли, отлучившися от нас, нагле здохнути и погибнути? Чи не лЂпше было свЂт присносущнаго разума, православной церкви дарованный, видати, нЂжели нынЂ в тмЂ поганских наук затворитися и умерети? (19); А што ж инок не вмЂет бесЂдовати c тобою? Албо его пытаеш о диаволских прилогах? Албо его пытаеш о борбЂ духа c тЂлом и безпрестанном мечтании мысльном? Албо его пытаеш о скорбех внутръних, алчи и жажди? Албо его пытаеш o войнЂ помысла c духи лукавыми поднебесными? Албо его пытаеш о подвизЂ молитвенном тЂла и мысли? (31); Не судом ли испытан будеши за житие вЂка сего так же, яко и убогий? Что о собЂ велемудруеши? Что ся възносиши? Что ся хвалиши? Что ся, як порхавка, надымаеши? (43).

Полемічна пристрасть письменника часто виливається в запитання до опонентів: Или не відаєш, яко в замкох, мЂстах, селах, полях, кгрунтах, границах, розширенях мысль блудячая о царствии божом мыслити не может? Или не вЂдаеш, як многопредстоящим гологлавым, трепЂрным и многопЂрным макгероносцем, шлыком, ковпаком, кучмам, высоконогим и низкосытым слугам, дворяном, войном, жолнЂром цвЂтнопестрым и гайдуком — смрътоносцем радуючийся о царствии божом не толко мыслити, но ни помечтати не может? (31).

За питанням нерідко надходить і відповідь: Але яко учинЂмо? K папЂ рымскому бЂжЂмо. И c того сорома ся выкрутимо, и на Рус, да ся поклонят папЂ, бЂду навалимо, и свое желание исполнимо (41).

І. Вишенський — автор розгорнутих метафор, напр.: Як будеш зас тое гнЂздо миролюбия в вЂрных и крещеных вити и основание невЂрия языческаго фундовати (11); Але потръпи мало, я тобЂ тот узлик короткими словы розвяжу (27); Видиш ли, яко еси зъеден от того волка, который под оборою лежит, пилнуючи, да нЂкоторая овца спосрЂд вЂрных и единогласных мнЂманем ся на двор з загороды выхватит, да ю поймает и обЂд собЂ еретичества з нее учинит! (31); Чудуюся тому твоєму незносному осЂдланю тым тяжким и бремененосным сЂдлом кглупства (35); Видите ли, як дух антихристов, ваши мЂхи надув, и усты гордо дыхает и рыгает (69).

Порівняння у І. Вишенського нерясні і досить прості. Базуються вони на народній напівфразеології: Егда же истинна воссияет, тогда мечтание лжи, якоже дым от вЂтра, исчезнет (109); Но нехай ся он, як змия, въет и скачет (115); ТЂми и большими баснями и лжами ДЂвицу, яко масло, на блуд растопил (135); Скаржино сограждение, яко тЂнь и ВЂтр лжи есть, а не власная непоколебимая стоящая истина (142); Придет же день господень, яко тать в нощи (155).

І. Вишенський був талановитим письменником. Перебуваючи на Афоні, він не був свідком тих подій, що відбувалися в Україні, але відчував їх серцем і не міг на них не реагувати. Як пише про нього І. Франко, він думав:

І яке ж ти маєш право,

черепино недобита,

про своє спасення дбати

там, де гине міліон? (Фр., 69).

Твори І. Вишенського і за його життя і після смерті читали, переписували, поширювали. Так що його вплив на суспільнорелігійне життя, а отже, й на літературну мову, був безперечним.

Цікаво, що І. Вишенський жодного разу не згадує К. Острозького як захисника православ’я. Це тим більше дивно, що автор полемічного твору «Палінодія» 3. Копистенський у похвальному слові «пресвітлому» князю Острозькому називав його «великим заступом і потіхою» народу руського, «муром желізним», «славою і свічею ясносвітлою королевства», «оздобою і окрасою» сеймових засідань, «оком і силою потужною» публічних з’їздів; він порівнював його з Ганнібалом, Помпеєм, Фемістоклом, Велісарієм, з Василем Македонянином і царем Йосипом Прекрасним.

Існує думка, що Іван Вишенський був тісно пов’язаний з братствами. Таку думку висловлював, зокрема, П. Куліш ¹. Однак це не зовсім так. Його не влаштовував рівень тодішньої освіти, що заводився при братських школах. На його думку, всі ці «риторики й діалектики», латинська мова і подібне були абсолютно зайві: суперечили традиційному православному християнству на Русі. У листі до стариці Домнікії він писав: «Присмотрися, госпоже, что пользуют их чернилом хитрости, а не духа святого словесы, воспитанные школные казнодЂи, которые з латинской ереси себЂ способ ухвативши, бают, проповЂдают и учат, а полЂровнаго и безстраснаго жития не хочют» (162).

У 1620—1622 рр. З. Копистенський, продовжуючи полемічну традицію, започатковану І. Вишенським, написав свою знамениту «Палінодію» («Оборону»). Це була дуже освічена людина: не рахуючи книг Святого Письма, автор використовував твори ще понад 100 письменників ².

¹ Кулиш П.А. История воссоединения Руси. — СПб., 1874. — Т. 1. — С. 298— 299, 318-319; Т. 2. — С. 167, 252.

² Возняк М.С. Названа праця. — С. 500.

Українську лексику З. Копистенський поєднував зі старослов’янською. Це особливо помітно при аналізі синонімічних рядів, пор.: печера — пещера — вертеп — яскиня; гром — перун; бездна — отхлань; камень — опока; вселенная — весь свЂт; повЂтре — аер ¹. Тут використовуються народні фразеологізми типу «ако так им в том скоро, як мусЂ в окропЂ»; «ано так ся ему в том щастит, як голому в кропиві» ². Суспільно-політична й економічна лексика містить у собі багато елементів української мови, але багато й запозичень з латинської, часто через польське посередництво ³. Латинізми, як і церковнослов’янізми, можуть використовуватися як синоніми до українських слів; так маємо і суд і юрисдикція (jurisdictio). Грецизми тут також наявні, але це переважно вузькофахові терміни з церковного побуту (газофилакия, диитиха, сакое, сакра, омофор) ⁴.

¹ Див.: Молодид T.K. Язык «Палинодии» З. Копыстенского (общая характеристика лексики и словообразования). — K., 1963. — C. 6.

Відгомін писань Вишенського відчувається в творах Мелетія Смотрицького, в «Пересторозі», (1605-1606 рр.), у «Вопросахъ и отвЂтахъ православного зъ папЂжникомъ» з 1603 р., у «Советовании о благочестіи» 1621 р. та ін. Найближче до стилю І. Вишенського стоїть, мабуть, «ОтвЂтъ Клирика Острожского Ипатію Потею» 1598 р. Тут є простонародні порівняння: Але, яко пастушокъ, надь гусятками поставленый, видячи хитрого лиса, укладностю до оныхъ прилужаючогося, хотя не можеть его покопати, предся доколя хто силнЂйшій на ратунокъ не припадеть, и онъ отгоняетъ (ОКО, 380). Трапляються тут і чисто народні фразеологізми: На тое око мЂmu (390); [унЂя] лежала отлогомъ полтораста лЂтъ (411); Не заходячи у велико до свЂдоцтв давных, которых есть яко волосовъ на головЂ... (427); Забралесься, отче Ипатій, ажъ дивъ, на такъ потужный доводь, яко паукъ на сЂти! (428). До стилю І. Вишенського «ОтвЂтъ Клирика Острозького» наближається і нагромадженням слів одного й того ж семантичного поля, напр.: Якого есте преслЂдованя, якого оплеваня, якого замешаня і потрясеня, якого на остатокЂ кровопроліиства, мужобойства, забійства, тиранства, мордырьства, нахоженья, кгвалтовъ на домы, на школы, на церквы, обелженья шкарадного невЂсть, паненекъ чистыхъ, душъ невинныхъ, паній зацныхъ и велможныхъ, при самой ничистьшой и страшной и непостижимой таемници и офЂре при пріймованю святЂишихъ таинъ тЂла и честныя крови Христовы наполнили и наброили!! (405); Нерідко подібні нагромадження виступають у складі питальних речень, які змінюють одне одного: Якожъ тутъ побожного й святобливего душа человЂка умыслу, на тое смотрячи, не мает в’здыхати, не маеть стогнати, не мает плакати?! Яко побожное и чистое сердце не маеть ся пукати?! Яко земля не вострепещеть, небо не ужаснется, солнце не померкнеть, луна не изменится, громы не в’дарят, силы небесные не подвигнутся?! (405); того ж походження і метафори, напр.: Ты, отче владыко, присмотрися в’ст̃ ое зерцало згоды святыхъ апостолъ (429); подъ тотъ плащикъ згоды тиснучися, лЂзетЂ! (429).

Висловлювалася думка, що під псевдонімом Клирик Острозький виступав Мелетій Смотрицький ¹.

¹ Возняк М.С. Названа праця. — С. 479.

У написаному П. Скаргою «Берестейському соборі і обороні його» польською й староукраїнською мовами, староукраїнська — це написана кириличними літерами і з деякою зміною фонетичних особливостей та ж польська мова. Пор.: Jeszcze mieli nadzieję ich m. panowie posł owie, iż się miał o do dobrego przywieś ć, gdy im też sam i.m. pan woiewoda sł owną tako otuchę czynił (193) — Ешче мели надею ихъ милость панове послове, иж се мело до доброго прывести, кгды имъ тежъ самъ его милость панъ воєвода славъную такую отуху чинилъ (194).

При збереженні спільної для всіх східних слов’ян лексики на позначення основних понять, стосовних людини, її побуту, суспільного життя і навколишнього світу (чоловЂкъ, мужъ, жона, дЂти, потомки, сынъ, дочка, зять, дЂдъ, баба, сирота, сусЂдъ, дЂдизна, отчизна, материзна, село, селище, городъ, волъ, корова, гуси, свини, рЂчка, лЂсъ, садъ і т. д.), українські джерела відтворюють специфічно народну лексику, що частково доповнює, а частково й заміняє спільносхіднослов’янську (шати, податки, роучница, оугода, перезимокъ, роля, прозвище і под.). Галицькі, закарпатські, волинські, полтавські та інші ділові документи засвідчують діалектні побутові слова: ни[ч] (1608; АО, 122); сестринецъ 1700, Паньк, 38), млинарь (1666, 47), чва[р]такъ (1695, 57); вшиткои сумы (1672, 63), кбол жита (1639, 74), сага (XVII ст., АПГУ, II, 33), оденокъ (І, 131), увьзмен (II, 47) та ін.

У XVII ст. у лексиці давньої української літератури відбуваються активні процеси творення нової суспільно-політичної та адміністративно-правової лексики. З’являються назви нових суспільних станів (в козацтво ся пописали — 1684, АЗР, V, 181; многіє змежи поспольства люде — 1686, 189); городовую старшину — 1674, 135); за згодною сентенцією всЂх станов — 1658, 103; всей старшинЂ и чернЂ — 1655, 95; вшелякоЂ кондиции людем — 1653, 90; шляхетнымъ и посполитым людемъ — 1648, 78; войсковыхь людей — 1653, 89), утверджуються давні і виникають нові назви військових і цивільних посад (гетманъ... войска реєстрового Запорожского — 1648, АЗР, V, 78; полковникови Переяславскому, любъ наказному его — 1651, 86; асауломъ, сотникомъ, атаманомъ — 1652, 88; канцеляристу — 1674, 134; панъ бунчужный войсковый — 1677, 147; атаманъ кошовый — 1679, 155; обозному, хорунжому, подъ-асаулови, трубачамъ, цыруликови, добошеви — 1679, 159, войт — 1660, 108; бурмистры, райцы u лавники — 1670, 125; судія полковый, полковый писаръ, асаулъ полковый — 1655, 93), одиниць територіального поділу і органів самоврядування (до майстрату — 1653, 90; рады енеральной — 1656, 101; на той урядь гетманства — 1658, 103; з войскомъ Низовымъ — 1679, 155; повЂтъ — 1677, 141) і под. Виробляються нові форми звернення до урядових осіб (яснЂвельможному его милости добродЂевы — 1686, 192), поряд з давніми назвами видів маєтності (и съ данью медовою, и съ деревомъ бортнымъ и зо всЂми кгрунтами и пожитками — 1655, 95) з’являються нові: на добрахъ наших (1648, 84); товару рогатого (1678, 149). Поповнюються новими словами лексичні групи на позначення професій, мір довжини, ваги, податків, видів документації, грошових одиниць, військових підрозділів та ін. Адміністративно-правова й суспільно-політична лексика твориться переважно за допомогою відновлених на українському грунті східнослов’янських суфіксів (игуменства того спокойно заживал — 1655, АЗР, V, 94; на гетьманство принять — 1658, 101), шляхом переосмислення давніх лексем (громадЂ — 1656, 97; рыцерствомъ у значенні «козацтвом» — 1677, 14 і под.), зростає за рахунок запозичень.

У XVII ст. значно розширюється коло ділових документів. Крім колишніх дарчих, договірних, купчих і подібних грамот, з’являються цілі томи юридичної літератури, в яких широко представлена українська народна лексика. Великим культурно-освітнім осередком в Україні було, зокрема, Львівське Ставропігійне братство, з якого вийшли такі відомі діячі української науки й культури, як Іван (Іов) Борецький, Лаврентій Зизаній, Захарія Копистенський, Юрій Рогатинець, Памво Беринда та ін. Тут же була зосереджена друкарська діяльність Івана Федорова ¹. У мові цих документів уживаються слова на позначення предметів і явищ природи, назви людей різного віку і різної статі, фізичних і психічних станів людини та співвідносних з ними процесів і дій, пов’язаних з функціонуванням окремих частин людського організму та ін. При цьому варто відзначити, що слова певних семантичних груп і на сьогодні зберегли те значення, яке вони мали в документах Ставропігійного братства. Зокрема, це стосується дієслів мовлення («verba dicendi») ², слів на позначення житла та його частин, серед яких нерідко трапляються й діалектизми (стрихъ, пецъ, прибудинки і под.) ³, а особливо предметів домашнього вжитку (фляшка, конва, коновичка, цебрик, скриня, олмария «шафа», «скриня», «шкатулка», «вмурована в стіні шафа для зберігання дрібних речей», солом’янка «солом’яна посудина для зберігання зерна», замокъ, клю[ч], ретязь, свЂча/свЂчка, лямпа, кгнотъ та ін. ⁴ Дуже широко представлені тут назви понять, пов’язаних з давньою формою організації ремесла: будовничий, муляръ, лЂпяръ/липаръ, шкляръ/скляръ, столяръ, тесля, слюсаръ, коваль, кравець, швецъ, кушнЂръ, поворозникъ, сафнянник «той, що виробляє саф’ян», сЂдларъ, фарбЂръ, горчаръ, интреликгатор «палітурник», рЂзникъ, рурмистръ та ін. ⁵ З’являються слова, пов’язані з виготовленням книжок. Це такі, як друк (з нім. Druk), друкарня, лЂтера (з лат. lit[t]era) та ін. ⁶

¹ Худаш М.Л. Лексика українських ділових документів кінця XVI — поч. XVII ст. — К., 1961. — С. 7.

Розширення тематики ділових документів, творів інших стилів, зокрема художніх, веде за собою поповнення лексики старої української мови суто народними словами. Поряд з побутовими назвами (чоботъ, панчохъ — 1653, АЗР, V, 96; коморы — 1670, 124; напоев — 1672, 120; горЂлку — 1684, 181; оброку для коней — 1680, 161 і под.) у пам’ятках широко представлені народні назви місцевості, шляхів сполучення, рельєфу (байраковъ — 1677, 147); на шляху — 1680, 161; копець — 1688, 173; понадъ яромъ — 1682, 173; руднЂ, пасЂки, луки — 1676, 173; запесочи около ДнЂпра — 1658, 103), назви осіб за певною ознакою (брехуна, 1648, 80; выродокъ — 81, утЂкачов — 1678, 149), назви будівель і транспортних засобів (килько хатъ — 1681, 126; млынъ мучной u ступный млынъ — 1670, 124; байдаками и шугалеями — 1670, 124; дубовик со збожьемъ — 1674, 133; подводъ — 1655, 96) та ін. Дуже активно поповнюються прислівники й службові слова (серед останніх особливо виділяються складні прийменники): завжды (1648, АЗР, V, 30), неоткладнЂ (81); щоденниЂ (1655, 96), сквапливо (1675, 135), якомога (1677, 146), завчасу (1679, 157), упорожнЂ (1680, 165), гуртомъ (1684, 180), поблизу (1685, 182); по надъ Десною (1676, 137), змежи (1677, 146) і под.

Абстрактна лексика твориться за допомогою давніх іменникових суфіксів -ость, -ство та -ье. Разом із словами, успадкованими з давньокиївської мови, з’являються специфічно українські новотвори (знищенья — 1682, АЗР, V, 166, издырствами — 1648, 79), широко представлена народнорозмовна абстрактна лексика (за порадою — 1680, 161; повагою — 1676, 138; помсту — 1682, 168) і запозичення з польської та латинської мов.

Стара українська літературна мова наповнюється народною фразеологією, усталеними метафорами типу въ неволническое подданское ярмо запрягли (1648, АЗР, V, 79) і под. Мова юридичних документів і приватного листування урядових осіб набуває розкованості, у ній виявляються риси індивідуальних стилів. Так, можна говорити про власний стиль гетьмана І. Мазепи, гетьмана Ів. Самойловича. Останній широко використовує народну фразеологію, знаходить виразні слова для відтворення психологічного стану людини, напр.: Уже єсте, правЂ, голову намъ проЂли, просячи о посылки скорые (1677, 144); также о Яненченку, если оный в КорсунЂ гнЂздить собЂ мЂшканье (1678, 152); Хочай холодно u голодно, u до дому далеко, a однакъ потерпи в. м. [ваша милость. — В.Р.] еще (153); a немалъ зъ плачемъ просили насъ, абысмо им тое проступство вибачили (1694, 180).

Серед фонетичних рис народної мови, які пробивалися в текстах крізь традиційну орфографію, як і в попередні періоди розвитку старої української літературної мови, треба відзначити звучання Ђ як і (всихъ; произдЂ); перехід /о/ та /е/ в /у/ й /і/ (Бугаювку, килько, у манкувскіе лЂсы, завюл, кролюм, на нюм, в нюй, о всюм, отновлюн, приоздоблюн, сынум, квЂтув, з друкув, свуй, жаднуй, слув, з вЂкув та ін.), поплутання на письмі и з ы (в сылЂ, непостыжимого), чергування /у/ з /у/ (Юрася вчилъ, вмирають, вгожати, ввесь, вкгрунтованый і навпаки — ускакують), м’яке /ц’/ (ловець, отець, мЂсяць, з праць, таємниць, шаленень, глупець). На відміну від попереднього періоду, всі ці фонетичні риси виявляються не спорадично, а масово. Серед них особливо важливі перехід /Ђ/ в /і/, /о/ та /е/ в /і/, що різко відділяють українські тексти від білоруських.

Найвиразнішими морфологічними й морфонологічними рисами української мови у всіх стильових різновидах є вживання флексії -ови/-еви в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (святителеви, неприятелеви, сынови, духови, помощникови, Іосифови, цареви, господови, збавителеви, народови, монастиреви, сотникови, атаманови), чергування к, г, x із з, ц, c у давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду (услузЂ, у дорозЂ, на рЂцЂ, на стрЂсЂ), послідовне вживання кличного відмінка (отче, брате, тщателю, царю, пане, откупителю, боже, Михайле, архістратиже, зрителю, Гавріиле, архаггеле, служителю, друже, госпоже), форми неозначених займенників, творені за допомогою частки -сь (зъ чіеесъ побудки — 1677, АЗР, V, 146), використання частки як-(яко) у формах найвищого ступеня прикметників (яко найпрудшей, яко найранЂй, яко найскорЂй), поширеність форм давньоминулого часу (приеха[л] есми бы[л], присла[л] бы(л), приеха(л) бы(л) — ДМВН, 21), майбутнього часу на -му, -меш, -ме (которого злыи матимуть за бога — УП, 83,...на остатокъ тЂло твоє умершоє торгатимут — ДОС, 33); у третій особі теперішньо-майбутнього часу дієслів першої дієвідміни дедалі більшого поширення набирають форми без кінцевого -ть (каже, може, не омине, повчає, зоставує, буде, забуде, обере, живе, показує, лЂтає, має, ся найдує, обфитує, подає, готує; О предвЂчных чудес боже, Кто ж твоє величество выславити може — УП, 251); у третій особі множини теперішньо-майбутнього часу флексія -ть, як і в сучасній літературній мові, м’яка (вмирають, убивають, пожирають, повчають, мЂняють); кінцеве -л в дієсловах минулого часу рясніше, ніж раніше, переходить у чоловічому роді у -в (улюбив, угодив, приходив, указав, приняв, повстанув). Стосовно форм минулого часу дієслів треба підкреслити ще таку особливість, як велика поширеність особових форм-рефлексів колишнього перфекта; показниками особовості виступають форми колишнього допоміжного дієслова быти або ж їх скорочені варіанти: -м, -єсь (-сь), -єсьмо (-сьмо, -сьмы), -єсьте (-сьте); при цьому вони можуть бути як у постпозиції, так і в препозиції, можуть входити в структуру дієслова, виступати самостійно і поєднуватися з іншими словами, переважно зі сполучниками, напр.: Єслим кого образил, молю вас, простЂте (УП, 234), я-м рад, же-м ся повторе вырвалъ зъ бЂды (175), Напочатку нЂчого не далесь нам злого (169), О великій Риме, такъ прелести родиш и всякій злости ты вже переходиш, Абысь антихриста мЂв себЂ любовна (127), И мы признаваем, Же смо єго не были годными (170), О наставнице добродЂтели и покоры всякои, якосмы перше заживали жалости великои (138), просвЂти нас, абысьмо от всЂх познани были (143), Єслисмо слыхали того пана зацность и славу, вЂдаймо тыж єго и святобливую справу (153), Мысь-мы зараз за тым до Виθ леєма пришли (197), А чому ж вы ими єсте погордЂди (133); подібні показники виступають і в умовному способі, напр.: бы-сьми ся не погодили (АЗР, IV, 153); проте частіше тут виступають рефлекси колишнього аориста: быхом (абыхомъ), быхмы (абыхмы)> хмы, быхмо (абыхмо)> хмо, напр.: Обы нам бог дал очи, гдє отець наш, мЂти, Были быхмо з щасливых щасливій дЂти (УП, 167); інколи флексія умовного способу -хмы виступає і в минулому часі замість -сьмо: Виθ леєму хмы пристойную честь отдали (206) ¹.

¹ Докладніше про це див.: Русанівський В.М. Структура українського дієслова. — К., 1971. — С. 91-93.

У третій особі однини й множини наказового способу уживається частка нехай, напр.: Нехай он съ святыми веселиться въвЂки (УП, 213), Нехай же нам боязнь не панує (140), Нехай же дружатся съ Клином римляне (129), Нехай же ганьбу отнесуть, нехай ся запалають (139); в окремих випадках замість української частки нехай виступає польська нех: Єст ли ту кто сь пастухов, нех ся озывает (196). У першій особі множини наказового способу, як і в усі попередні періоди розвитку української літературної мови, послідовно виступає флексія -Ђмо: явЂмо, почтЂмо, пріймЂмо, не дадЂмо, хранЂмо. Окрема розмова буде про аорист, коли йтиметься про виражальні особливості художньої літератури.