Українські землі у складі Російської імперії

Кінець ХУІІІ ст. ознаменувався змінами у політичному житті Європи, які не могли не вплинути на подальшу долю України. Внаслідок трьох поділів Польщі припинила своє існування Річ Посполита. Зникло з карти Європи і Кримське ханство. Все це призвело до утворення двох великих державних конгломератів: Російської та Австро-Угорської імперій, які й поділили між собою українські землі, на тривалий час прив’язавши їх до своїх держав.

Більша частина українських земель (9/10) з кінця ХУІІІ ст. перебували під владою російського самодержавства. Саме тут проживало 80% українського населення.

Це були території: Слобожанщини, Гетьманщини, Правобережжя та Півдня України.

На підвладних Росії територіях було повністю ліквідовано автономію і запроваджено загальноімперську державно – політичну систему з її уніфікованими методами управління. Українські землі, як зазначає історик О.Субтельний: «…опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони вже звикли».

Стосовно до українців російський уряд проводив політику, яка за всіма своїми ознаками мала колонізаторський характер. Вона була налаштована на поступову русифікацію українців, їх асиміляцію та винищення будь - яких проявів державницьких настроїв. Її реалізація втілювалася через діяльність бюрократичного апарату і ніяким чином не мала на меті збереження державної самостійності й навіть автономії українців. Будь-які їх прагнення до влаштування свого власного життя за національними традиціями розглядалося царським урядом як посягання на імперську владу та непорушність Російської імперії. Політика царського уряду базувалася на великодержавному шовінізмі, на послідовній ліквідації ідеї української державності, на категоричному запереченні існування української нації, а відтак, і її мови, культури, власної історії тощо.

У підросійській Україні для полегшення управління підвладними територіями у першій половині ХІХ ст. було створено 3 генерал-губернаторства, у складі яких було 9 губерній: Малоросійське генерал-губернаторство (Харківська, Чернігівська та Полтавська губернії); Київське (Київська, Подільська та Волинська губернії) та Новоросійське, до якого увійшли Херсонська, Катеринославська, Таврійська губернії та Бессарабська область. Наддніпрянська Україна у складі Росії отримала офіційну назву «Малоросія» або «Юго-Западная Русь», що свідчило про спроби царату винищити не лише саму назву “Україна”, а й намагання нав’язати місцевій людності нову етнічну ідентичність, а саме: малорос замість українець. Слід зазначити, що на середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторств Російської імперії 3 припадало на Україну.

На місцях владу монарха втілювали губернатори і генерал-губернатори, які призначалися ним з числа вищих сановників. По суті це була посада не тільки цивільною, а й військовою. Саме генерал-губернатори здійснювали всю адміністративну та поліцейську владу на місцях і спиралися на губернське управління та станові дворянські збори. Губернатори фактично були господарями на підвладних їм територіях, де їм підпорядковувалися і були підконтрольні всі установи та підприємства. Влада генерал-губернатора поширювалася на декілька губерній, і вони були відповідальні тільки перед імператором.

У свою чергу губернії поділялися на повіти, де влада належала земському суду.

В основу державницької політики царського уряду було покладено концепцію устрою російської державності, що спиралася на такі три догмати: православну віру, самодержавство і народність. Автором так званої теорії «офіційної народності» став міністр народної освіти С. Уваров. Свою монархічну ідеологію царизм намагався вкоренити в український народ через школи, літературу, періодичну пресу.

Колонізаторська політика мала свої різноманітні прояви. Найбільш жорстокою формою її впровадження стали «військові поселення». Вони почали утворюватися з 1816 р. і являли собою військові табори, де формувалася ізольована від народу каста солдат-селян, які одночасно з несенням військової служби повинні були займатися і сільським господарством. До 1825 р. на становище військових поселень було переведено 375 тис. державних селян. Так у 1817-1825 рр. у Слобідській, Катеринославській та Херсонській губерніях у якості військових поселень було 16 кавалерійських та 3 піхотних полки. У військових поселеннях було встановлено жорстокий режим. Дітей поселенців змалечку готували до військової служби та казарменого життя.

Одночасно колоніальну політику здійснювали і розташовані по всій Україні російські війська, які місцеве населення мусило утримувати за власний рахунок. Перебування царської армії на території України особливо обтяжувало селян, які мали обов’язок будувати і ремонтувати казарми, надавати гужовий транспорт, забезпечувати паливом тощо. Перебування великої кількості російських військ (100 тис.) на українських територіях мало також на меті придушення будь-яких спроб невдоволення імперською владою та прагнення до власної державності.

Великим тягарем для українців стала система примусового набору до армії, яку було впроваджено в Україні після ліквідації її автономних прав. Термін служби становив від довічного (до 1793 р.)до 25 років (до 1834 р.), а з другої половини ХІХ ст. – 10 та 15 років. Тільки з 1874 р. рекрутчину замінили загальновійськовою повинністю.

З боку царського уряду робилося все можливе, щоб стерти навіть сліди колишньої автономії. У середині ХІХ ст. цей процес пожвавлюється. Україна втрачає і ті незначні залишки автономії, що деякий час ще вдавалося зберігати. Поступово зменшуються, а потім і зовсім зникають міста, які користувалися самоврядуванням – Магдебурзьким правом. На Лівобережній Україні чинність цього права було ліквідовано у 1831 р., а у 1835 р. його скасування підтверджене царським указом.

Здійснення колонізаторського характеру політики царського уряду було неможливим без проведення асиміляції та штучної зміни етнічної структури населення України. З метою розпорошення та розмивання української нації царський уряд за допомогою різних заходів заохочував заселювати українські землі населенням інших національностей. Це були німці, серби, греки, євреї, болгари, росіяни та ін.

Особливої активності цей процес набуває у містах, чому в значній мірі сприяла модернізація економіки, а саме формування капіталістичних відносин і зародження капіталістичної промисловості. У промислових центрах спостерігається значний наплив кваліфікованої робочої сили з Росії. Саме росіяни стали складати основну частину населення промислових центрів України. Так, наприкінці ХІХ ст., в Одесі проживало тільки 6% українців, у Києві – 22%. Це пояснювалося тим, що українська нація залишалася переважно селянською, й українців не дуже приваблювало міське життя. У той же час, скрутні умови життя, складне матеріальне становище, зубожіння та обезземелення селян, відсутність постійного заробітку для значної частини українців штовхали їх на пошуки кращого життя. Це спричинило масову міграцію українського населення на окраїни Російської імперії. Така політика всіляко підтримувалася царським урядом і мала не меті послабити соціальні конфлікти та визвольний рух у центрі.

Перше масове переселення українців відбулося на межі ХУІІІ- ХІХ ст. Внаслідок подальших переселень, які мали масштабний характер, значна кількість українців опинилася на північному Кавказі – 1, 3 млн. осіб, на Нижньому Поволжі – 400 тис., понад 100 тис. виїхали до Казахстану та Середньої Азії. Значна кількість українського населення осіла на теренах, що тягнулися від узбережжя Японського та Охотського морів до Забайкалля.

На українських землях прояви російського колоніалізму мали свою специфіку. Це пояснювалося тим, що особливу увагу імперія приділяла уярмленню етнічно близьких великоросам націй – білорусам і українцям. Тому російська колонізаторська політика не обмежувалася насадженням колоніальної адміністрації, економічним вилученням, а набувала форму повної асиміляції та національного переродження підвладного українського населення. У силу цього, важливою складовою колоніальної політики Російської імперії в Україні стала політика русифікації. Вона була теоретично обґрунтованою, офіційно проголошеною та стала реально втілюватися в життя ще за часів Петра І та Катерини ІІ. За їх правління було вилучено багато що з культурно-освітнього ресурсу України для власних потреб Росії; але одночасно було й максимально обмежені можливості для його відновлення. З кінця ХУІІІ – на початок ХІХ ст. російській владі вдалося досягти асиміляції значної частини української еліти, яка відмовлялася від власної мови і культури, ментальності та навіть своїх етнічних коренів. І все це – за ті привілеї і вигоди, які їм дарувалися. Особливу увагу приділялося мові, яка за визначенням є тією основою і стрижнем, що, скріпляють та цементують українську націю. З боку царизму робилося все можливе, щоб довести факт відсутності в українців власної мови і взагалі українського народу як окремої нації.

Здійснити русифікацію українців у повному обсязі, можна було лише через русифікацію українського селянства, яке складало переважну більшість українського населення. Для цього імперська влада намагалася використовувати можливості армії та освіти. Русифікаторська політика у сфері початкової освіти призвела до катастрофічних наслідків. Було закрито велику кількість україномовних шкіл, завдяки яким українське селянство мало більш вищий освітній рівень, ніж російське. У силу своєї відсталості, самодержавство не змогло налагодити якісну початкову російськомовну освіту на українських землях і провести русифікацію українського села, однак підірвати освітній рівень українського селянства вдалося. Все це дало підстави ставитися до українців як до відсталої нації, а їх мову називати «мужичою». Доведення факту відсутності існування української нації та української мови на довгі десятиріччя стало стрижнем імперської політики в Україні. Український народ проголошувався частиною великоруського, а його мова - місцевим діалектом, який виник у результаті того, що поляки «спаплюжили руське наречие», тобто мову.

Яскравим підтвердженням русифікаторської політики російського самодержавства став указ міністра внутрішніх справ П. Валуєва від 18 липня 1863р., що забороняв навчання українською мовою, а також указ Олександра ІІ від 18 травня 1876 р., так званий Емський указ, за яким не дозволялося не тільки друкувати українською мовою оригінальні та перекладені твори, а й завозити в межі Російської імперії такі книги і брошури, надруковані за кордоном.

У 60-х роках ХІХ ст. у Російській імперії починається низка ліберальних реформ. Їх проведення було спричинене кризою самодержавної системи та необхідністю послабити визвольний та революційний рухи, які на той період набирали силу. Суспільно-політична система Російської імперії потребувала модернізації на приклад європейських країн. У цьому плані реформи (аграрна, військова, судова, земська, освітня) повинні були лібералізувати життя в імперії, але до певної міри. Саме тому реформування починається «згори».

Першим кроком на шляху до модернізації стала аграрна реформа. Маніфестом Олександра ІІ від 19 лютого 1861 р. було оголошено про відміну кріпосного права. Фактично реформу було впроваджено за рахунок селянства, але вона не принесла суттєвого полегшення їх становищу.

У цілому, реформи 60-70-х років були непослідовними і не змогли привнести кардинальних змін у соціальне та політичне життя імперії. У 80-90-х роках відбулася низка так званих контрреформ, які ліквідували і ті незначні політичні зрушення, які відбулися.

Отже, у кінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. імперська влада знищила адміністративну автономію України, досягла втягнення у свої тенета значної частини української еліти, розпочала масштабну русифікацію українського населення, здійснила економічну колонізацію України, що вказувало на перетворення України у звичайну російську провінцію. Незважаючи на всі труднощі, які випали на долю українського суспільства, воно все ж не втратило генетичних коренів та здатності до генерування нових духовних і політичних лідерів, які з часом стали на чолі українського національного відродження.