Українського козацтва

У середині ХІІІ ст. відбулося зіткнення двох світових цивілізацій - осілої та кочової. Українські землі опинилися в епіцентрі геополітичного вибуху, хвилі від якого історично відчутні ще й досі усіма народами, що були причетні до тих середньовічних подій. Формально це мало вигляд як завоювання земель Київської Русі татаро-монголами, але в довготривалій перспективі були втрачені державність і державна еліта, припинилися планомірні процеси державотворення на вищому рівні і почалися непередбачені синергічні (самодіяльні) процеси низів, відбувся духовний розкол тощо. Українські землі потрапили в геополітичну воронку, яка так чи інакше поглинала усе етнічне і загрожувала вже не тільки ліквідації занепалої державності, а й знищенню самої автохтонної людності з її мовою, звичаями, способом життя.

Історичний досвід доводить, що неординарні ситуації викликають появу нових соціальних сил, потенціальні можливості яких є значно більшими, ніж інших станів суспільства.

До таких сил належить українське козацтво, яке створило свою військово-політичну організацію - Запорізьку Січ.

Дослідники історії Запорізької Січі переконливо показали, що в межах так званих “вольностей” створилося не лише своєрідне українське військо на основі відповідних організаційних засад, а й утвердилися особливі суспільні відносини, коли принцип військової демократії визначав фактично все - територіально-адміністративний поділ, управління, звичаєве право, побут тощо.

В історичній літературі і підручниках з історії існує багато різних думок щодо походження слова “козак”. Одні вчені виводять його від кавказьких народів, інші - від хозар, а дехто - від монголів або татар. У чому всі дослідники одностайні, так це в тому, що для українського населення це слово іншомовне, запозичене й увійшло в мовний обіг у зв’язку з необхідністю визначити спосіб життя нового прошарку населення, якого до кінця ХV ст. фактично не існувало. Перша письмова згадка і тлумачення слова “козак” пов’язані з арабсько-половецьким словником 1245 р. У ті часи в мусульманському світі так називали “самотніх людей”, “нежонатих”. На початку ХІV ст. козаками називали вартових або розбійників, які мешкали в причорноморському степу.

Після розпаду Золотої Орди козаками йменували кочові народи її лівого, тобто західного крила. З другої половини ХV ст. слово “козак” стало вживатися стосовно східного слов’янства. Ця назва стосувалася вільних добувачів і промисловців, які вели сезонний і небезпечний спосіб життя в степових просторах України на кордоні християнського і мусульманського світів.

Перша письмова згадка саме про українських козаків трапляється у “Всісвітній хрониці” 1489 р. польського історика Мартина Бєльського. А вже в ХVІ ст. спостерігається різке зростання чисельності українського козацтва.

У соціально-політичному розвитку воно пройшло довгий і складний шлях: від появи перших стихійних степових загонів до структурованої військово-політичної і господарської організації, яку можна визначити терміном “протодержава”. “Прото”- з грецької перекладається як перший, першопочатковий, виток.

Держава в класичному розумінні - це форма політичної організації суспільства, якій притаманні такі ознаки: територія, апарат публічної влади, правові норми, фінансова система тощо. Держава стає повноправним суб’єктом міжнародного права, якщо її офіційно визнано більшістю країн світу. Усі перераховані ознаки держави існували в Запорізькій Січі, але знаходилися в початковому, нерозвинутому стані, що дає нам підставу визначити її терміном “протодержава”. Головною перешкодою на шляху визначення її повноцінною державою було те, що всі країни визнавали факт існування українського козацтва, його певну відокремленість від Речі Посполитої і навіть укладали з ним воєнні договори, але жодна з них юридично, на офіційному рівні не визнала за козацтвом статусу повноправного суб’єкта міжнародного права.

Татаро-монгольське нашестя не знищило давньоруську державність. Як відомо, татаро-монголи не нав’язували завойованим народам свій спосіб життя, бо їх нічого не цікавило, окрім данини і формальної покори. Хоча, ясна річ, державотворчі процеси загальмувалися. Втім, головною причиною втрати державності була неспроможність політичної еліти, а саме давньоруських князів, домовитися між собою. Подальші історичні події показують, що це стало рисою національного характеру - майже легка домовленість з іншомовними сусідами і повне непорозуміння у власному середовищі. Як влучно сказав Т.Г. Шевченко: “Самі себе завоювали”.

Українські землі опинилися одночасно під подвійною окупацією - Золотої Орди і Великого князівства Литовського, правителі яких через голови українських князів домовлялися між собою і навіть створювали спільні проекти боротьби з Московією. Занепад Золотої Орди, а пізніше Ливонська війна привели до погіршення політичного становища Великого князівства Литовського, на яке посилили тиск сусідні держави: Німеччина, Польща, Московія, Туреччина з її васалом - Кримським ханством, що з’явилося на південному кордоні Литовсько-Руської держави після розпаду Золотої Орди. Кожна країна намагалася утвердитися і розв’язати власні проблеми за рахунок іншої.

Опинившись у такому смертельному для себе чотирикутнику, Велике князівство Литовське продовжує інтеграцію з Польщею аж до створення нової держави - Речі Посполитої. Українські землі переходять із рук у руки. Ніякого серйозного опору на просторах країни не спостерігається. Українці продовжували розбудовувати чужі держави і піднімати їх добробут. Втім, на цьому тлі з’являється прошарок населення, переважно молодих чоловіків, які не переобтяжували себе важкою і малорезультативною хліборобською працею, а віддавали перевагу хоч і небезпечному, але вільному і відчайдушному способу життя в південних степах України.

Ще за часів литовських князів, які не мали достатньо сил боронити південні кордони своєї держави, так званий Степ і його складову - “Дике поле”, уряд почав організовувати військові (козацькі) загони. За службу розплачувався південними степовими землями, литовськими державними пільгами і привілеями. Так, литовські правителі одночасно вирішували два завдання: і Степ колонізували, і на оборону не витрачалися.

З іншого боку, природні багатства степових просторів, можливість швидкого збагачення вабили сміливих добувачів, уходників (людей, які навесні вирушали на Середнє й Нижнє Подніпров’я - у так звані уходи - полювати на звіра, птицю, ловити рибу тощо), авантюристів, розбишак. Вони в основному походили з міщан, селян і навіть бояр. Кожен з них отримував можливість забезпечити собі матеріальний достаток і незалежне життя, випробувати свою військову доблесть і характер, створити кар’єру і самореалізуватися. Частина їх поверталася на зиму в рідні оселі, а інші осідали в степу. Саме з них і частково з прикордонників, які були на державній службі, почали формуватися постійні жителі Нижнього та Середнього Подніпров’я.

Упродовж ХУ-ХУІ ст. йшов інтенсивний процес формування нової суспільної верстви зі своїм самобутнім устроєм, звичаями та організацією. Козацьке коло постійно розширювалося за рахунок збіглих селян і міщан, збіднілої шляхти і боярства, які в такий спосіб чинили спротив польському уярмленню. Причин для цього було більш ніж достатньо. Після Люблінської унії (1569 р.) на українських землях запанувало правове свавілля. Відновилося кріпацтво, яке набирало особливо жорстоких форм. Православне духовенство поступово втрачало позиції й активно витіснялося католицьким. Йшов керований польським урядом процес денаціоналізації великої і частково середньої української шляхти. Вона перебувала на задвірках польського державного механізму. Згори й донизу відбувався активний процес полонізації українського життя. Відповідною протидією цьому як раз і став такий специфічний суспільний рух, як козакування.

Отже, історично склалися дві альтернативні умови виникнення й поповнення українського козацтва: перша - організована, згори - за наказом литовського уряду (прикордонна варта), а друга - стихійна, знизу - за народною ініціативою (у + у, тобто у ходники й у тікачі).