Гурток І.І. Срезневського у Харкові та його діяльність.

Срезневський Ізмаїл Іванович (13.06.1810, м. Ярославль — 09.02.1880, м. Санкт-Петербург) — філолог-славіст, фольклорист, етнограф, видавець, один із засновників харківського гуртка українських поетів-романтиків.

Харківський осередок

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського (у тому числі й написаних ним самим) у збірці «Запорожская старина» (1833—38), народної усної творчості П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842—43), О. Бодянського (1846—48, у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім — Іеремія Галка) й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов'янофільство

Творчість літературного гуртка І. Срезневського та Л. Боровиковського підготувала ґрунт для якісно нового етапу в історії українського романтизму, який сформували А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко, Н. Забіла.

Харківські романтики багато попрацювали задля збереження перлин українського фольклору. Особливо відзначився в цій справі вихованець, а потім професор Харківського університету, визначний філолог-славіст, етнограф, один із засновників харківського гуртка поетів-романтиків Ізмаїл Срезневський. Він, зокрема, підготував до друку 6 випусків фольклорних та історико-літературних збірників «Запорожская старина», що виходили друком впродовж 1833—1838 pp. у Харкові. Найвагомішими є два перших випуски, де вміщено думи і пісні про Національно-визвольну війну 1648—1658 pp., уривки з козацьких літописів, перекази, уривки з «Історії русів».

Найстарішим з гуртка " харківських романтиків" був Ізмаїл Срезневський, який разом з І. В. Розновщенком видав у 1831 році " Український альманах". Пізніше, у 1833-1838 роках, вийшли у світ шість збірників " Запорожской старины". Думи, вміщені в них, являють собою найкращі зразки українського епосу. Крім того, літературний матеріал " Запорожской старины" став безцінним джерелом у дослідженнях української старовини.

32. Класицизм і романтизм в українській культурі XIX ст.

Класицизм

Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII-ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в деяких зберігав свої, позиції аж до першої чверті XIX СТ. ДЛЯ класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним; підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аріcтотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формування принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне», (1674).

Визначальні риси класицизму:

- раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);

- наслідування зразків античного мистецтва;

- нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);

- обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);

- у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;

- аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;

- встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Класицисти вважали, що призначення літератури —виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво.

Розвиткові класицизму в Україні не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні умови. Поширення набули переважно тільки «низькі» жанри — травестійна поема, комедія, байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській літературі відбувається епохальний перехід від українізованої книжно-слов'янської до живої народної мови. Так започатковується нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Представники українського класицизму — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, П, Білецький-Носенко та ін.

Романтизм

Один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.

Визначальні риси романтизму:

- заперечення раціоналізму доби Просвітництва;

- ідеалізм у філософії;

- вільна побудова творів;

- апологія (захист) особистості;

- неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);

- культ почуттів;

- ліричні та ліро-епічні форми;

- захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;

- інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького.

Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія».

Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін.

Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харко

33. Кобзарство – унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії – кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх сотнями нищили, прирікали на вимирання. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України – думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії. Не можливо уявити творчі здобутки Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Лисенка без Кобзарської тематики.

Відношення до кобзарів в народі було особливим. В українському фольклорі назавжди закарбувався образ козака Мамая – умілого воїна, бандуриста, образ Мамая – це втілення непоборності українського народу. Ще один тип кобзаря – сліпий дідусь, який зберігає пам’ять багатьох поколінь і втілює в собі мудрість українського народу. Світогляд народних співців значною мірою обумовлював їх репертуар, ідейну спрямованість виконуваних ними творів, в основному це були думи, які оспівували хоробрість запорізьких козаків. Значну роль в розвитку дум, як жанру, відіграли співочі братства, які об’єднували кобзарів і лірників.

34. Опануванням реалістичного методу художнього відображення дійсності зростала в Шевченковій поезії і вага автобіографічного елемента, який підпорядковано створенню художньо типізованого образу автора-оповідача. В образі оповідача в поемах «Гайдамаки» і «Катерина» автобіографічні моменти введено за принципами асоціативності: блукання Катерини — і власні спогади поета

В поемі «Гайдамаки» виступає й неприкрите маскою оповідача авторське «я», що уособлює типізований образ поета-громадянина: у згадках з дитинства поета — про сирітські блукання й розповіді діда про Коліївщину, в звертанні до недолугих критиків.

Так і у вступі до поеми «Мар'яна-черниця» — присвяті О. Коваленко — згадує Шевченко своє втрачене кохання, а в епілозі до поеми «Кавказ» звертається до загиблого друга Якова де Бальмена.

Автобіографічними є ліричні поезії періоду «трьох літ»: «Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Заворожи мені, волхве», «Гоголю», «Три літа», частина віршів циклу «В казематі», більшість поезій періоду заслання, вірші останніх років життя — «Доля», «Марку Вовчку», поезії «Якби з ким сісти хліба з'їсти», «Чи не покинуть нам, небого» інтимні ліричні поезії, присвячені О. Коваленко, Г. Закревській, Л. Полусмаковій та інші.Автобіографічний елемент є у віршах, де поет вилив почуття, пережиті недавно («І знов мені призвела», «Якось то йдучи уночі» та інші), і в поезіях, присвячених минулим подіям («Якби ви знали паничі», «А. О. Козачковському», «І золотої, й дорогої»).Значне місце посідає узагальнений автобіографічний елемент у Шевченкових повістях: спогади про дитинство («Княгиня»), епізоди з життя в Петербурзі й навчання в Академії мистецтв («Художник»), докладні описи поїздок на Україну («Музыкант», «Капитанша», «Прогулка с удовольствием и не без морали».Події юності, поїздки по Україні й життя на засланні зображено в творах Шевченка з погляду зрілої людини, за плечима якої багатий і гіркий життєвий досвід. Таке переосмислення біографічного матеріалу — психологічне перевтілення автора в образ свого героя, введення фактів з особистого життя в сюжетно завершені історії персонажів, створених фантазією письменника, — є однією з характерних рис творчої манери Шевченка.

35. Культурні надбання кожної нації – це безцінний скарб всієї людської цивілізації.
Українському народу завжди була притаманна висока культурність, шанування звичаїв, традицій та своєї історичної спадщини. Після проголошення незалежності 1991 року, перед Україною постало важливе завдання захисту та розвитку національної культури, проведенні раціональної державної політики спрямованої на зміцнення світоглядних основ суспільства з урахуванням традиційних українських цінностей. Нажаль, економічні кризи, політична нестабільність та відсутність політичної волі суттєво загальмували процес культурної модернізації.

Актуальні проблеми у сфері культури включають:

- Низький рівень культури та духовності суспільства;

- Низький рівень державного фінансування;

- Занепад вітчизняного кінематографу, книгодрукування, мистецтва.

- Охорона та популяризація історичних пам’яток;

- Спекуляція питаннями мови, історії та релігії.

Відсутність чітких державних кроків з відродження української культури призвели до помітного занепаду суспільної моралі, втрату моральних цінностей, зміну світогляду від первинних основ духовного розвитку до безвідповідального споживання матеріальних благ, посилення соціальної байдужості, апатії та агресії. Ці тенденції яскраво простежуються як у повсякденній культурі спілкування більшості громадян, так і низькому рівні політичної культури та свідомості суспільства, неможливості консолідації зусиль для вирішення спільних проблем. Більшість українців не бачить перспектив у майбутньому, не вірить у можливість покращення ситуації в державі, молодь не має моральних авторитетів та достойних прикладів для наслідування.

36. український театр XIX ст., який через довге провалля прийшов на зміну шкільному театру і веселою " Наталкою-Полтавкою" почав свою нову добу (1819), не був підготований кріпацьким театром. Він організувався з міських акторів і аматорів і ще довгий час мав епізодичний або аматорський характер. Культивував цей театр ті ж самі жанри, що в той час панували на російській сцені і в Західній Європі: це були - комічна опера, водевіль і мелодрама. Але український театр використовував ці жанри на свій лад: по-перше, він насичував їх селянським побутом, а по-друге, яскраво оздоблював своєрідною українською етнографікою (убрання, спів, танок тощо). Всі ці особливості легко помітити уже в п'єсах І. Котляревського (" Наталка-Полтавка" і " Москаль-чарівник"); його найближчі наступники продовжували цю традицію і через Г. Квітку-Основ'яненка, T. Шевченка, Я. Кухаренка, С. Гулака-Артемовського, О. Стороженка, В. Александрова й ін. вона доходить до видатних драматургів і театральних діячів другої половини XIX ст.: до М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого.

Але драматургія ще не театр. І за часів І. Котляревського, як було зазначено, в професійних театрах (навіть в полтавському театрі, яким керував І. Котляревський) українські вистави давалися лише від часу до часу. Після з'явлення " Наталки-Полтавки" театри на Україні ще довго мали характер російсько-польсько-український, а в 1876 році українські вистави були зовсім заборонені і таке становище продовжувалося до 1881 року, коли Г. Ашкаренко (перший український антрепренер) несподівано дістав від міністра внутрішніх справ, Лоріс-Мелікова, дозвіл на українські спектаклі. Цей рік (1881) і становить ту межу, що розподіляє український театр XIX ст. на два періоди: перший - від " Наталки-Полтавки" (1819) до утворення першої української професійної трупи (1881), коли український театр мав ще аматорський характер; і другий - від утворення першої української трупи до перших років XX ст., коли український театр став професійним і набув широкої популярності навіть поза межами України.

У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

37. Микола Костомаров (1817-1885) відомий як видатний український історик, етнограф, фольклорист, критик; його статті друкувались у прогресивних журналах «Основа», «Отечественные записки», «Современник». Це людина європейської освіченості, він знав і любив світову літературу, починаючи від античності, невтомно працював на ниві російської культури, але найбільшою його любовю були українське слово,

дума, пісня. Його праці «Дві руські народності» (1861), «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» (1873), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880-1883). У 1843 р. М.Костомаров захистив дисертацію «Об историческом значении русской народной поэзии».

38.

В історії української культури творчість Івана Франка складає цілу епоху. Важко знайти галузь, у якій би він не сказав своє вагоме слово. Творчий діапазон Франка – безмежний. Серед різноманітної і багатогранної діяльності митця особливе місце належить дослідженню і розробці наукових засад розвитку українського національного театру. Іван Франко є основоположником українського наукового театрознавства. До цього часу театрознавча спадщина вченого залишається актуальною і потребує глибокого, цілісного, неупередженого об’єктивного аналізу. Окремі аспекти проблеми “Іван Франко і український театр” були висвітлені у працях Й.Федаса, Т.Моцар, Ю.Бобошка, Р.Кирчіва, Я.Білоштана, М.Грицая.
Авторитет і вплив І.Франка на творчу практику українського театру був величезним. До нього зверталися за порадами з приводу режисури, акторської майстерності, до його думки апелювали у суперечках і дискусіях. Праці його стали теоретичним підґрунтям діяльності перших українських театрів А. Крушельницького, М.Садовського та ін. Як дослідник та історик театру Іван Франко займає одне з чільних місць в українському мистецтві.

Великою заслугою І. Франка як дослідника є те, що він залишив нам чудові зразки методики дослідження давніх пам'яток. Франкові дослідження цих пам'яток відзначаються науковою сумлінністю, глибиною і багатоплановістю. Автор всебічно аналізує досліджувану пам'ятку. Він вказує не тільки на її історико-літературне значення, а й подає повний палеографічний опис пам'ятки, широкі бібліографічні дані про неї. Зокрема, вчений звертає увагу на місце і дату написання пам'ятки, її автора, місце зберігання оригіналу чи копії, публікацію пам'ятки, різночитання пам'ятки, допущені різними видавцями помилки у публікаціях, на неправильне тлумачення значень окремих слів, аналізує мову пам'ятки, вказуючи при цьому на її діалектні особливості, пояснює незрозумілі або малозрозумілі слова. В разі потреби І. Франко намагається встановити місце і дату написання пам'ятки, а також її автора. Показовою може бути давньоруська поема “Слово о Лазаревъ воскресенії”. На основі детального вивчення мовних особливостей трьох копій цієї поеми—Порфієва, Пиніна і виявленої самим І. Франком київської, реконструкції і зіставлення тексту цих копій, дослідження графіки, стилю та ритміки, порівняння з іншими пам'ятками того періоду вчений визначає дату і місце написання поеми, мовний характер кожної копії, їх відношення до оригіналу, встановлює зв'язок поеми зі “Словом о полку Ігоревім”, вказуючи на спільні поетичні образи, поетичний стиль і музичний ритм.

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Нерідко Івана Франка називають титаном праці.

Стильово Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він — найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин»(1887 р., поширена 1893 р.), охоплювала головні твори його суспільної лірики

Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел та десять повістей і романів. Вона починається з так званого «бориславського циклу» (від 1877 р.), в якому Франко подає жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння й пролетаризація галицького села лягли в основу його збірки «В поті чола» (1890 р.) і «Галицькі образки» (1897 р.), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schö nschreiben» та інші.

У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші його спроби на цьому полі походять ще з гімназії: «Юґурта» (1873 р.), «Три князі на один престол» (1874 р.) та інші. Найбільше п'єс Франко написав у дев'яностих роках. Визначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893 р.) й віршована історична драма «Сон князя Святослава»

39. Український театр «Березіль», під керівництвом Леся Курбаса - одна з найславетніших сторінок нашої історії. Саме за життя цього славетного митця на нашій Батьківщині почав формуватися незалежний, дійсно новаторський театр. Нові нестандартні сюжети вистав, а також цікаво поставлені вже знайомі глядачу твори, дивні декорації – все це надавало «Березілю» неповторності і цікавості. Можливо, у ті часи люди не дуже добре розуміли деякі задумки діячів цього театру, бо це була настільки нова практика, навіяна бурхливим, неспокійним життям, але вистави кожен раз проходили з аншлагом. Лесь Курбас, видатний митець ХХ століття і заснував цей театр. Взагалі, спочатку був створений «Молодий театр», а потім у 1922 році, він був переформований у «Березіль». Найкращі вистави в «Березілі» проходили під час співпраці Леся Курбаса з художником В. Меллером і драматургом М. Кулішем. Ця команда творила щось фантастичне, вони конструювали певний напівреальний світ, балансуючи, наче на лезі ножа, з показом вистав, які насправді розвінчують ідеали соціалізму. Варто зазначити, що хоч у виставах були доволі серйозні сюжети, тут не обходилося без гумору, хоча скоріш це була гірка іронія, але ще трошки «розбавляло» драматичність ситуації. Все це в купі утворювало дивовижний коктейль, який все більше і більше дратував владу.

40. Мико́ ла Хвильови́ й (*13 грудня 1893, Тростянець — †13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположниківпореволюційної української прози.

Основоположник течії активного романтизму та пролетарської поезії. Автор поетичних збірок «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), збірок оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924), романів «Вальдшнепи», «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія». Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянських письменників «Плуг»). Своїми публіцистичними та критичними працями (серія «Камо грядеши?» 1925; «Думки проти течії» 1926; «Апологети писаризму» 1926) зініціював літературну дискусію 1925-28. Під час неї висловив вимогу перед новою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти «євразійський Ренесанс», в якому провідну роль відводив новій українській культурі. Його літературне гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!» набрало політичного звучання. З позицією Хвильового солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група«неокласиків» на чолі з М. Зеровим та широкі кола національно свідомої української інтелігенції. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26.4.1926 Й.Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статтіЛ.Кагановича, А. Хвилі, В. Чубаря, Г. Петровського). Разом з О. Шумським і М. Волобуєвим був трактований як провідний ідеолог однієї з трьох течій нац. ухильництва всередині комуністичної партії («хвильовізму», «шумськізму» і «волобуєвщини»). Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, Хвильовий 1926 визнав свої «помилки», а в січні 1927 погодився на своє виключення з організації.

41. Відмітною ознакою 20-х років ХХ ст. стало відкриття українських шкіл. Вивчення української мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада. В період національно-визвольних змагань виникали музичні, хорові колективи. Перепоною на шляху українізації була нерозробленість українського загального правопису.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність великої кількості різноманітних течій, організацій та груп. 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження.

В 30-і роки почався процес згортання українізації. Наступала чорна ніч терору, почала працювати кровожерлива машина сталінських репресій. Почалися систематичні утиски української культури. Гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Із бібліотек було вилучено видатні твори української науки і літератури.

В повоєнні роки українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозварювання. Зусиллями талановитих митців України розвиваються театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно.

Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х — початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії.

Однак ще за правління М. Хрущова хвиля «відлиги» почала спадати. Після звільнення М. Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточно припинилась. На зміну їй прийшла реакція, почались переслідування діячів культури.

Основним науковим центром України продовжувала залишатись республіканська Академія наук.

Вченими-суспільствознавцями в 60—80-х рр. було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва.

42. Досвід, накопичений людством у ході його соціокультурної історії, подає неоціненну допомогу в розв'язанні проблем культури на сучасному етапі перетворення нашого суспільства на основі принципів гуманізму і демократії в умовах бурхливого науково-технічного прогресу. Необхідно відзначити, що проблеми культури здобувають сьогодні першорядне, власне кажучи, ключове значення, тому що культура є могутнім фактором соціального розвитку. Адже вона пронизує всі аспекти людської життєдіяльності — від основ матеріального виробництва і людських потреб до найбільших проявів людського духу. Культура відіграє щораз більшу роль у досягненні довгострокових програмних цілей демократичного руху: формування і зміцнення громадянського суспільства, розкриття творчих здібностей людини, поглиблення демократії, побудова правової держави. Культура впливає на всі сфери суспільної й індивідуальної життєдіяльності — працю, побут, дозвілля, сферу мислення і т. д., на спосіб життя суспільства й особистості. Значення її у формуванні і розвитку способу життя людини виявляється через дію особистісно-суб'єктивних факторів (настанови свідомості, духовні потреби, цінності та ін.), що впливають на характер поведінки, форми і стиль спілкування людей, цінності, зразки, норми поведінки. Гуманістичний спосіб життя, орієнтований не на пристосування до наявних умов, а на їхнє перетворення, передбачає високий рівень свідомості і культури, підвищує їхню роль як регуляторів поведінки людей і способу їхнього мислення.

Оскільки центром культури є людина з усіма її потребами і турботами, то особливе місце в соціальному житті займають і питання освоєння нею культурного середовища, і проблеми, пов'язані з досягненням ним високої якості в процесі створення і сприйняття культурних цінностей. Освоєння культурних багатств минулого виконує інтегрувальну функцію в життєдіяльності кожного суспільства, гармонізує буття людей, пробуджує у них потребу в збагненні світу як цілого. А це має величезне значення для пошуку загальних критеріїв прогресу в умовах нестримної науково-технічної революції.

Сформовані реалії сучасного світу привели до перелому у свідомості людини — її погляд спрямований до все більш глибокого виходу за межі свого життя, яке не обмежується у свідомості індивіда датами народження і смерті. Закономірною тенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації як на свої історико-культурні корені, так і на майбутнє, на соціально-культурні ідеали і можливості їхньої реалізації в рамках розширення міжнародних зв'язків, залучення у всесвітній культурно-історичний процес усіх країн світу. Значні соціокультурні зміни, що зачіпають практично всі сторони громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою порушують питання про міжкультурну взаємодію, про її роль в еволюції локальних етнічних культур і розвитку загальносвітової культури.

Культура, розглянута з погляду змісту, розпадається на різні галузі, сфери: звичаї і побут, мова і писемність, характер одягу, поселень, роботи, постановка виховання, економіка, характер армії, суспільно-політичний лад, судочинство, наука, техніка, мистецтво, релігія, усі форми прояву духу даного на-роду. Рівень і стан культури можна зрозуміти, тільки виходячи з розвитку історії культури; у цьому розумінні говорять про примітивну і високу культуру; виродження культури створює або безкультур'я, або «рафіновану культуру».

Сучасна культура втілюється у величезній безлічі створюваних матеріальних і духовних явищ. Це і нові засоби праці, і нові продукти харчування, і нові елементи матеріальної ін-фраструктури побуту, виробництва, і нові наукові ідеї, ідеологічні концепції, релігійні вірування, моральні ідеали і регуля-тори, твори усіх видів мистецтв і т. д.

43. Проголошення незалежності України створило принципово нові умови для розвитку національної культури. Необхідно перебороти негативну спадщину у сфері культури, що залишилися від радянських часів: партійно-класовий підхід до оцінок досяг нень культури; русифікацію; залишковий принцип у фінансуванні культури. Головним завданням культурного будівництва стало національно-культурне відродження України.

У достатньо складному становищі виявилася наука. Позначилася багаторічна фактична ізоляція української науки від світової і одностороння орієнтація на російську, недостатня матеріально-технічна база. Центром науки, як і раніше, залишається Академія наук, якій надано у 1994 р. статус національної.

Серйозними проблемами є недостатня розробка фундаментальних досліджень і дуже слабке впровадження нових технологічних досягнень у виробництво (впроваджується лише 10% розробок).

Літературні процеси теж характеризуються оновленням змісту, методів творчості, позбавленням від ідеологічної цензури.

Великих успіхів досягли українські спортсмени на літніх Олімпійських іграх 1996 р. у м. Атланта (США), посівши почесне 9 командне місце й увійшовши до числа головних спортивних країн світу.

До культурно-політичних досягнень слід віднести створення системи нагород України. Сюди входять Почесна відзнака Президента, ордени Богдана Хмельницького, Ярослава Мудрого, княгині Ольги, відзнака «За мужність».

45. Історія українського кіно

У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші в світі кінозйомки – зафільмував вершників і метальників списів. Із 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі “Франція” (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвався на 6-му засіданні секції фізики ІХ з’їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині знімальний апарат у фондах московського Політехнічного музею.
У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік-у-рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі.
Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

Німе кіно

З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П.Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.
Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Прометей», «Запорожець за Дунаєм»).
Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

Звукове кіно

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О.Соловйова «Фронт».
Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігора Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.

Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія «Оскар» (1944) в номінації «кращий іноземний фільм».

Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом.
Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», 1974, режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко, оператор Данило Демуцький та інші).