Тема 5. Методика вивчення орфографічного матеріалу

1. Специфіка орфографічного матеріалу української мови і його лінгвістична природа.

2. Аналіз змісту орфографічних правил української мови порівняно з російською.

3. Особливості методики формування орфографічних умінь і навичок.

4. Умови успішного формування усного і писемного мовлення під час вивчення мовного та правописного матеріалу.

Спорідненість української та російської мов, подіб­ність їх структур майже на всіх рівнях — фонетичному (кількість і якість деяких груп звуків), лексичному (словниковий фонд), граматичному (число, рід, відмінок, частини мови, речення, його структура), стилістичному (стилістичні засоби), графічному (кири­лиця) дає можливість великою мірою спиратися в нав­чанні української мови на знання й уміння, здобуті на уроках російської. Однак хоч українська та російська мови і споріднені, у них є ряд відмінностей, що мають вияв теж на всіх мовних рівнях.

Залежно від того, який матеріал вивчатиметься — спільний чи відмінний, відмінний повністю чи частко­во, — по-різному виявлятиметься і мовний досвід учнів. В одних випадках (за вивчення спільних явищ), як уже зазначалося, відбуватиметься позитивний перенос знань, умінь та навичок, що сприяє порівняно швидкому оволодінню навчальним матеріалом, в інших (якщо матеріал є протилежним чи таким, що частково збігається) — інтерференція навичок, що призводить до ряду помилок як в усному, так і в писем­ному мовленні. Чи не найяскравіший вияв остання має під час оволодіння українським правописом, оскільки він багато в чому відрізняється від російського, хоч є і спільне у змісті деяких орфографічних правил. Отже, розглянемо особливості української орфографії.

Специфіка орфографічного матеріалу української мови і його лінгвістична природа. Орфографія — це система прийнятих у даній мові правил, які впорядковують написання слів. Ці прави­ла є обов'язковими для всіх, хто пише, інакше написа­не буде малозрозумілим.

У початкових класах учні засвоюють найголовніші правила про особливості позначення звуків (фонем) буквами, правила переносу слів з рядка в рядок, пра­вила вживання великої літери. З поняттям орфографія тісно пов'язане поняття орфограма — тобто написан­ня, що відповідає правилу орфографії і потребує засто­сування цього правила. У початкових класах доцільно ознайомити учнів з цим поняттям для зручності кори­стування (замість: підкресліть букви, які обумовлю­ються вивченими правилами, краще: підкресліть ор­фограми, які ви засвоїли).

На основі знання орфографічних правил і тих взаємо­зв'язків, які лежать у їх основі, а також системи орфо­графічних вправ формуються орфографічні вміння та на­вички (орфографічне вміння в психології розглядається як усвідомлена дія, а навичка — як дія, доведена до автома­тизму). В умовах навчання української мови як другої, близькоспорідненої, поняття формування здебільшого розглядається як транспозиція або корекція знань, умінь, навичок, сформованих на уроках російської.

У методиці орфографії рідної мови загальноприйня­тою є думка про те, що для формування орфографічних умінь і навичок немає і не може бути якогось одного, універсального методу, що треба орієнтуватися на лін­гвістичну природу орфограми. Це положення врахо­вується також під час формування орфографічних умінь та навичок з української мови як другої. Однак цього замало. Оскільки формування правописних умінь здійснюється на основі і паралельно з уже сфор­мованими навичками з російської мови (так чи інакше вони впливають на формування навичок з україн­ської), методика має враховувати й цей дуже важли­вий чинник. Щоб виявити збіг і розбіжності у навчаль­ному матеріалі обох мов і враховувати їх у навчально­му процесі, учителеві потрібно здійснювати порівняль­ний аналіз змісту правописних правил.

Отже, методика формування орфографічних умінь з української мови як другої враховує:

а) лінгвістичну природу орфограм української мови;

б) результати порівняльного аналізу орфографічного матеріалу російської й української мов.

Ці чинники є визначальними не лише для вибору методів і прийомів навчання, а й для всієї організації навчального процесу. У зв'язку з цим розглянемо їх детальніше.

Лінгвістична природа орфографічного матеріалу. Відомо, що український правопис не однорідний за своєю лінгвістичною природою. У ньому виявляються фонетичний, морфологічний, семантичний, або диференційний, таісторичний принципи письма.

За фонетичним — пишуться слова, у яких написан­ня букв відповідає літературній вимові і перевіряється нею безпосередньо: мама, небо, сонце, трава, ліс.

За морфологічним — написання окремих букв не відповідає літературній вимові, але перевіряється нею опосередковано з[е" ]мля́ — зе́ млі — земля́. За цим принципом діє правило однакового позначення мор­фем — кореня, префіксів, суфіксів.

За історичним — буквене позначення звуків не можна пояснити правилами сучасного правопису. Це переважно вживання букв е, и в ненаголошених по­зиціях, які не можна перевірити: криниця, пшениця, кишеня. Такі написання склалися історично.

За семантичним — слова пишуться на основі розуміння їх лексичного значення чи граматичних ознак орел (птах), Орел (місто), не писав (частка не з дієсловом) і недописав (не пишеться разом, оскільки дієслово позначає незакінчену дію).

Який же з принципів має найбільший вияв у сис­темі українського правопису? Спеціальне дослідження правописного матеріалу, який вивчається у початко­вих класах, засвідчило, що фонетичні написання тут становлять 73 % усіх написань, морфологічні — 16 %, семантичні — 11%. Історичні— то окремі слова, які належить запам'ятовувати.

Фонетичному принципу відповідають правила вжи­вання м'якого знака, апострофа, подвоєння букв, пра­вопис відмінкових закінчень іменників (крім закін­чень іменників II відміни в родовому відмінку однини, де діє семантичний принцип) та прикметників, а та­кож особових закінчень дієслів (крім закінчень -емо, -имо в ненаголошеній позиції та дієслівних форм на -шся, -ться).

За морфологічним принципом позначаються ненаголошені е, и в корені та в зазначених вище дієслівних формах.

До семантичних, або диференційних, належать усі написання слів як лексичних одиниць окремо чи ра­зом, залежно від їх значення. За семантичним принци­пом вживаються велика буква, частка не з дієсловами, написання прийменників, закінчення іменників II відміни у родовому відмінку однини (вживання за­кінчень -а, -я, -у, -ю залежить від значення слова).

Серед орфографічних правил української мови є й такі, що охоплюють як фонетичне, так і морфологічне написання. До них належить правило вживання префікса з- (с-) та правило позначення на письмі дзвінких і глухих приголосних. Так, в українській мові загальноприйнятим є вживання префікса з- неза­лежно від вимови. В одних випадках звук [з] на місці префікса вимовляється чітко: зробив, зліпив, а в інших, зокрема в позиції перед [ч] і [ш], уподібнюється шиплячим: зчистити — [шч]истити, зшити [ш: ]ити, а перед [ж] — як [ж: ] зжити — [ж: ]ити.

Отже, написання префікса з- у зазначених випадках відповідає морфологічному принципу, за якого морфе­ми позначаються однаково, незалежно від їх вимови. Однак перед глухими [к], [п], [т], [х], [ф] дзвінкий [з] на місці префікса оглушувався і вимовлявся як звук [с], що з часом знайшло своє відображення і на письмі. Та­ким чином, вживання префікса с- відповідає фонетич­ному принципу.

Так само фонетичний (у більшості випадків) і мор­фологічний (в окремих словах) принципи знаходять своє застосування у правилі про позначення на письмі дзвінких і глухих приголосних.

Якщо порівняти український і російський правопи­си, то стане зрозуміло, що в російському переважають морфологічні написання. Збігається більшість семан­тичних написань (крім закінчень іменників II відміни, вжитих у родовому відмінку однини), а також позна­чення ненаголошених е, и, хоч у російській мові це правило поширюється і на ненаголошені [о], [а].

Як уже зазначалося, більшість фонетичних напи­сань в українській і російській мовах мають роз­біжності, зумовлені не стільки різними принципами письма, скільки відмінностями у фонетичних систе­мах обох мов.

У методиці прийнято вважати, що фонетичні напи­сання є одними з найпростіших, найлегші для за­своєння, тобто український правопис відносно легкий. Однак ця думка підтверджується лише тоді, коли діти добре володіють нормами літературної вимови. У нашому ж випадку на грамотність письма впливає не­достатнє володіння орфоепічними нормами та небага­тий словниковий запас, а часто ще й недостатня сформованість умінь вживати деякі букви українського алфавіту. Крім того, на формування орфографічних умінь впливає той факт, що багато правил лише част­ково збігається за змістом в обох мовах, тому має вели­кий вияв інтерференція. Саме ці чинники утруднюють процес формування орфографічних умінь та навичок, і їх має враховувати методика.

Аналіз змісту орфографічних правил української мови порівняно з російською. У методиці навчання споріднених мов (російської та української) вперше здійснила порівняльний аналіз орфографічних правил на рівні середньої школи І. Мельниченко (1965 р.). Це дало можливість дослід­ниці згрупувати орфографічні правила в чотири групи. До першої з них віднесено правила, що повністю збіга­ються за змістом, до другої — які збігаються частково, до третьої — правила, зміст яких протилежний, а до четвертої — специфічні, тобто властиві лише ук­раїнській мові.

Аналіз змісту правописних правил української мо­ви (порівняно з російською), які вивчаються у початко­вих класах, з огляду на те, що більшість орфограм ма­ють фонетичний характер, здійснено нами на двох рівнях — орфоепічному й орфографічному. Це дало змогу звести всі правила в три основні групи: правила, які повністю збігаються за змістом (І), частково збіга­ються (II) і ті, які властиві лише українській мові (III).

До першої групи ми віднесли п'ять правил: вживан­ня великої букви, окреме написання префіксів і прий­менників (розрізнення префіксів і прийменників), пра­вило написання ненаголошених е, и, написання частки не з дієсловами. Повністю збігається не лише зміст цих правил, а й лінгвістична природа написань — семан­тична, або морфологічна (ненаголошені е, и).

До другої групи — вона найбільша — належать пра­вила, фонетичні за своєю природою, які частково збіга­ються за змістом у російській і українській мовах. Розбіжності здебільшого зумовлені особливостями фо­нетичних систем обох мов. Оскільки відмінності у змісті правил цієї групи варіативні, вчитель має брати до ува­ги кожен з варіантів.

До третьої групи можна було б віднести вимову і на­писання суфіксів -ськ-, -цьк-, -зьк-. Та оскільки грама­тична основа — суфікси — спільна, ми віднесли ці на­писання до тих, що збігаються частково.

До четвертої групи — вона зовсім невелика — віднесено правило про чергування [о], [е] з [і] та [г], [к], [х] із [з'], [ц'], [с'].

Розглянемо правила, які містять частковий збіг (II група) та специфічні (IV група).

1. Вживання м'якого знака. У змісті правила про вживання м'якого знака в українській і російській мо­вах є спільні явища, протилежні і такі, що збігаються частково. Так, в українській і російській мовах вжи­вання м'якого знака як знака м'якості зумовлюється вимовою. В обох мовах цей знак вживається після букв д, т, з, с, л, н для позначення м'яких звуків [д'], [т'], [з'], [с'], [л'], [н']. Це спільне.

Крім того, в українській мові, на відміну від російської, є м'який звук [ц'], отже, м'який знак вжи­вається і для позначення м'якості цього звука. Таким чином, ці написання — протилежні.

В українській мові м'який знак ніколи не вжи­вається після букв, що позначають губні приголосні [б, п, в, м, ф] та [р], а також шиплячі [ж, ч, ш], оскільки ці приголосні в українській мові тверді (у кінці слів). От­же, ці написання також протилежні. Таким чином, правило вживання м'якого знака частково збігається за своїм змістом з відповідним правилом російської мови. Розбіжності зумовлені фонетичними особливо­стями приголосних звуків в обох мовах.

В українській мові, на відміну від російської, немає букви ё. Тому м'якість приголосних перед о позна­чається м'яким знаком, а звуки [йо] — відповідними буквосполученнями. У російській мові ці функції ви­конує буква ё. Спільне тут — однакова фонетична ситу­ація, відмінне — графічне позначення звуків. Отже, ці написання належать до тих, що збігаються частково.

2. Букви и, і після ж, ч, ш, щ. В українській мові вживання и, і після зазначених букв регулюється вимо­вою, тобто це — фонетичні написання. У російській — вживання букви и у сполученнях жи, ши не відповідає вимові, а належить до історичних написань. Подіб­ність тут — у фонетичних ситуаціях (в обох мовах ши­плячі, крім [ч] в російській мові, вимовляються твер­до, в українській — перед [и]). Відмінність у тому, що перед [і] в українській мові звуки [ж], [ч], [ш] дещо пом'якшуються, чого немає в російській мові, тому вживається буква і. Отже, у вимові та вживанні букв и, і після шиплячих маємо лише частковий збіг.

3. Вживання апострофа. Цьому правилу в російській мові відповідає вживання «разделительных» м'якого і твердого знаків. Спільним в обох мовах є однакова фоне­тична ситуація — наявність звука [й]: се[мйа] — сі[мйа], пе[р'йа] — пі[рйа], [съйэзд] — [зйізд]. Однак графічно ця фонетична особливість в обох мовах позначається по-різному: у російській — м'який знак, а після префіксів — твердий, в українській мові в обох випадках вживається надрядковий знак — апостроф. Тому маємо частковий збіг. Крім того, у змісті цих пра­вил потрібно виділити групу слів, протилежних як за вимовою, так і за написанням. Ця відмінність знову зу­мовлена відмінністю у класифікації приголосних за твердістю-м'якістю. Це стосується вимови і написання слів зі сполученнями б'я, п'я, в'я, м'я (у російській мові: мяч [м'ач'] — в українській: м'яч [мйач], пять [п'ат'] — п'ять [пйат'].

Таким чином, правило вживання апострофа в ук­раїнській мові і «разделительных» м'якого і твердого знаків у російській містить два варіанти розбіжностей — написання, які мають частковий збіг, і протилежні.

4. Подовження вимови приголосних і позначення цього явища на письмі. Це правило можна було б від­нести до специфічних, оскільки подібного в російській мові немає. Однак аналіз його змісту показує, що воно охоплює написання лексем, яких немає у російській мові, і таких, що подібні і відрізняються лише вимовою (судья — суддя, колосья — колосся, знания — знання). Саме тому ми відносимо це правило до другої групи і виділяємо у ньому специфічні написання (властиві ли­ше українській мові) та такі, що мають частковий збіг.

5. Відсутність подвоєння. В українській мові у сло­вах іншомовного походження приголосні у вимові не подовжуються і на письмі не позначаються двома бук­вами (крім слів ванна, манна, нетто, брутто). У російській мові теж не спостерігається подовження у вимові, однак на письмі вживаються дві букви (класс, аллея, троллейбус).

В українській мові це фонетичні написання, в російській — історичні. Отже, цей матеріал частково збігається: має спільне у вимові та протилежне у напи­саннях.

6. Спрощення в групах приголосних. В українській мові у групах приголосних -стн-, -стл-, -лнц-, -здн-, ждн- у більшості слів відбулося спрощення: невимовлювані приголосні перестали позначатися і на письмі.
Отже, це фонетичні написання. У російській мові, хоч
приголосні [д], [т], [н] і не вимовляються, проте на письмі позначаються і потребують перевірки (морфо­логічні написання). Таким чином, цей матеріал міс­тить як спільне (фонетична ситуація), так і протилеж­не (написання), тобто належить до тих написань, що збігаються частково.

7. Чергування голосних [о, е], з [і] та приголосних [г, к, х] із [з'], [ц'], [с'] у коренях слів. Явище чергування зазначених голосних і приголосних у коренях слів при словозміні і словотворенні властиве лише українській мові. Тому ці правила специфічні.

8. Ненаголошені е, и. В українській мові, так само, як і в російській, позначення на письмі ненаголошених е, и потребує перевірки. В обох мовах ці написання морфологічні. Зміст дій за правилом в обох мовах однаковий. Отже, зазначене правило можна віднести до тих, що повністю збігаються в обох мовах.

9. Правопис дзвінких і глухих приголосних. Прави­ло, що регулює буквене позначення цих приголосних, є і в російській, і в українській мовах. Однак в ук­раїнській мові воно охоплює переважно фонетичні на­писання (лише деякі слова пишуться за морфо­логічним принципом), а в російській — морфологічні.

Так, для української мови характерна дзвінка вимо­ва дзвінких приголосних як у середині, так і в кінці слів (крім звука [г] у деяких словах). У російській мові у цих позиціях приголосні вимовляються глухо. Тому в українській мові немає правила, яке регулює ці напи­сання, оскільки учні орієнтуються на вимову. В ро­сійській мові є спеціальне правило, на основі якого формуються відповідні правописні вміння. Таким чи­ном, у змісті цього правила маємо протилежне — вимо­ва та спільне — однаковість написань: в обох мовах дзвінкий звук позначається відповідною буквою.

Водночас у деяких словах української мови на місці глухих [т'], [с'] вимовляються дзвінкі [д'], [з'], на місці глухого [к] — дзвінкий [ґ]: боро[д']ба, про[з']ба, во[ґ]зал, а на місці дзвінкого [г] — глухий [х]: во[х]ко, кі[х]ті, ні[х]ті. Ці написання, як і в російській мові, мають морфологічний характер і регулюються правилом, зміст якого збігається в обох мовах, але в українській мові має вужче застосування. Отже, це правило частково збігається з відповідним правилом російської мови.

10. Правопис префіксів з-(с), роз-, без-. Порівняльний аналіз зазначених написань в російській і українській мовах теж засвідчує частковий збіг. Так, для української мови характерне вживання префікса з-
навіть там, де це не відповідає вимові: зшити, зжати.
За правилом, лише перед глухими к, п, т, ф, х вживається префікс с-. У російській мові в усіх випадках вживається префікс с-. Отже, маємо частковий збіг у вживанні зазначених префіксів.

В українській мові у префіксах роз-, без- послідовно вживається буква з, хоч це не завжди зумовлено вимо­вою. У російській вживаються префікси рос-, бес-, і ли­ше в окремих випадках — без-. Таким чином, за подіб­них лексем у більшості випадків маємо розбіжності у написанні префіксів і лише в окремих словах написан­ня збігаються (беззубий — беззубий).

11. Написання слів на -ськ(ий), -цьк(ий), -зьк(ий).
Зазначені суфікси характерні для лексем, які є спільними в українській і російській мовах. Різняться вони вимовою звуків: [с'], [ц'], [з'] в українській мові і [с], [ц], [з] ^— у російській і відповідно — написанням: в українській мові після букв, що позначають ці звуки, вживається м'який знак, у російській — не вживається. В обох випадках написання є протилежними й
обумовлені вимовою. Отже, цей матеріал містить як
спільне — лексема, суфікси, так і відмінне — написання, і належить до правил, які частково збігаються за своїм змістом. Таким чином, порівняльний аналіз змісту орфографічних правил та їх лінгвістичної природи в російській і українській мовах дає можливість зробити такі висновки:

а) якщо правила повністю збігаються за своїм змістом в обох мовах, то збігається і лінгвістична природа написань;

б) відмінність у змісті правил часто зумовлена
фонетичними відмінностями у звукових системах обох мов, хоч лінгвістична природа написань може бути однаковою;

в) спостерігаються випадки, коли однакові за лінгвістичною природою написання різняться лише графічним позначенням («разделитель­ные» твердий і м'який знаки у російській мові й апостроф — в українській). І навпаки, є випадки, коли різні за лінгвістичною природою орфограми позначаються на письмі однаково (позначення дзвінких приголосних, що оглушуються у ви­мові, — в російській мові та дзвінких, які не оглушуються, — в українській).

Крім того, порівняльний аналіз змісту орфогра­фічних правил обох мов дав змогу виявити специфічні написання: фонетичне явище чергування голосних і приголосних у коренях слів і відповідне позначення їх на письмі, явище подовження м'яких приголосних у ви­мові і вживання двох однакових букв. Цікаво те, що по­довження м'яких спостерігається як у лексемах, влас­тивих лише українській мові, так і в лексемах, що є спільними для обох мов (колосья — колосся, статья — стаття і знания — знання, задание — завдання). Тому останні належать до таких, що збігаються частково.

Варіативність розбіжностей написань української мови, що встановлена на основі порівняльного аналізу, має враховуватись у методиці навчання. Лише у цьому випадку можна правильно організувати процес форму­вання орфографічних умінь і навичок.

Особливості методики формування орфографічних умінь і навичок. Вивчення написань, що збігаються в обох мовах. Як уже зазначалося, під час засвоєння таких написань матиме місце позитивний перенос (транспозиція) знань, умінь і навичок. Щоб забезпечити ефективність такого процесу, його треба педагогічно організувати. Свідомий перенос знань та умінь з однієї мови в іншу можливий лише за додержання певних умов. Основні з них:

а) учні мають усвідомити, що виучуваний матеріал ідентичний тому, який уже засвоєно на уроках російської мови;

б) учні повинні мати міцні знання й добре сформо­вані вміння з теми, яка вивчалася на уроках російської мови і тепер опрацьовується на уроках української.

Класовод, знаючи про ці умови, має заздалегідь пе­ревірити на уроках російської мови якість знань, умінь і навичок з даної теми. Якщо знання знаходяться на нижчому, ніж це потрібно, рівні, слід організувати їх повторення і закріплення.

На уроці української мови з метою організації пере­носу знань, умінь і навичок необхідно ставити такі завдання і використовувати вправи, які б сприяли усвідомленню того, що в обох мовах правила однакові за змістом. Тому замість пояснення матеріалу пропо­нуються вправи й завдання, спрямовані на активіза­цію знань, здобутих на уроках російської мови. Форми цієї роботи можуть бути найрізноманітнішими. Однак у кожному випадку треба забезпечити оволодіння ук­раїнською термінологією. З цією метою найдоцільніше виготовляти таблиці або робити відповідні записи термінів (разом з перекладом російською мовою) на дошці. Зміст вправи, спрямований на активізацію знань, має охоплювати відразу всі випадки написань, якщо такі є (наприклад, усі випадки вживання великої букви) і мати узагальнюючий характер. Наступні вправи — на повне застосування вмінь на українсько­му мовному матеріалі.

До написань, однакових в обох мовах, віднесено і позначення ненаголошених е, и. Оскільки в російській мові правило про ненаголошені голосні має ширший зміст, ніж в українській, і поширюється ще й на ненаго­лошені о, а, уміння діяти за ним мало б бути відпрацьова­ним. Однак спостереження й аналіз контрольних робіт з російської мови свідчать, що серед орфографічних поми­лок найпоширенішими є помилки на це правило. Хоч йо­го зміст діти знають, але, як виявилося, навички правописних умінь часто є недостатньо відпрацьо­ваними. Тому й на уроках української мови важливо використовувати систему вправ, спрямовану на:

а) розпізнавання ненаголошених е, и у коренях ук­раїнських слів в усному мовленні й на письмі;

б) формування вміння вибрати з ряду слів перевірне, тобто таке, у якому ненаголошені е, и знаходяться в корені;

в) удосконалення вмінь самостійно добирати перевірні слова.

Відпрацьовуючи ці вміння, слід зважити й на те, що учневі часом важко самостійно дібрати перевірне слово не через незнання правила, а тому, що в нього бідний словниковий запас, учень не розуміє лексичного зна­чення слова. Тому велика увага на уроках української мови має надаватися роботі над збагаченням словнико­вого запасу.

Якщо у контрольних роботах учнів типовими бу­дуть помилки на ненаголошені е, и, важливо виявити причину їх, тобто з'ясувати, яка ланка вмінь недостат­ньо сформована, і продовжити роботу над її удоскона­ленням. Може бути й таке, що у різних учнів причини будуть різними. У такому випадку слід організовувати індивідуальну роботу.

Вивчення правил, які мають частковий збіг. Порів­няльний аналіз змісту орфографічних правил росій­ської та української мов дав змогу виявити досить вели­ку варіативність спільного і відмінного у змісті правил другої групи. Кожен такий випадок має бути врахова­ний у методиці навчання як під час визначення навчаль­них завдань, так і під час вибору методів та прийомів по­яснення орфограм та формування відповідних умінь.

Слід брати до уваги випадки, коли спільні й відмін­ні явища у змісті одного й того самого правила можна чітко розмежувати і, плануючи тему, такий матеріал треба розподілити на окремі уроки. Це стосується, зок­рема, теми «Вживання м'якого знака», де в одну групу можна віднести матеріал, що має як спільне, так і відмінне, зумовлене відмінністю у фонетичних систе­мах обох мов (м'якість приголосних і відповідно вжи­вання м'якого знака після букв д, т, з, с, л, н (спільне) та букви ц (відмінне), а в іншу — протилежні написан­ня (твердість вимови і відсутність вживання м'якого знака після букв б, п, в, м, ф та р, а також ж, ч, ш, щ у кінці слів).

Кожну із зазначених груп доцільно вивчати на окре­мих уроках. Оскільки вживання м'якого знака, як і його відсутність у зазначених вище випадках, має фо­нетичний характер, важливе місце на обох уроках ма­тимуть спостереження за вимовою, частковий звуко­вий аналіз слів, евристична бесіда, що спрямовує учнів до потрібних висновків про особливості правопису в українській мові, а також робота над удосконаленням орфоепічних умінь.

Як уже зазначалося, під час організації навчального процесу та формулюванні навчальних завдань треба зважати на ступінь збігу змісту правил. Так, перший урок матиме транспозиційно-корекційний характер, а наступний — корекційний, бо в першому випадку вив­чаються як спільні, так і відмінні написання, а в друго­му — тільки відмінні (протилежні).

Етап пояснення кожної з цих груп написань також матиме певні відмінності. Так, перший урок розпочи­натиметься з активізації знань, що є спільними для обох мов (вживання м'якого знака для позначення м'якості приголосних), а потім стоятиме завдання ко­рекції цих знань у зв'язку з м'якістю звука [ц'] в ук­раїнській мові на противагу російській. На етапі фор­мування вмінь необхідно відпрацювати корекції. На наступному уроці етап пояснення матиме характер ко­рекції, та й сам урок буде корекційним.

Однак є правила, коли не завжди можна чітко вио­кремити спільне й відмінне. Наприклад, у змісті пра­вила про вживання апострофа є написання, які мають спільне у вимові (фонетична ситуація — наявність зву­ка [й] за різного графічного позначення: у російській мові «разделительный» м'який знак, в українській — апостроф) і написання, які відрізняються як вимовою, так і графічним позначенням (протилежні). Однак в обох випадках уроки будуть корекційними. На першо­му з них учитель має вказати лише на спільну вимову й спиратися на неї в процесі корекції графічних умінь, а другий урок буде повністю корекційним, тобто формуватимуться (корегуватимуться) уміння правиль­ної вимови і, відповідно, написання.

Свою варіативність спільного і відмінного має пра­вило про позначення дзвінких і глухих. Так, в ук­раїнській мові дзвінкі (крім [г]) не оглушуються і не потребують перевірки на письмі. Це фонетичні напи­сання. У російській мові, навпаки, приголосні оглушу­ються. Вони пишуться за морфологічним принципом, тобто потребують перевірки. Враховуючи ці особли­вості дзвінких, на уроках української мови має стояти завдання корекції вимовних умінь і відпрацювання умінь позначати дзвінкі приголосні відповідно до ви­мови. Спосіб дії тут буде такий: вимовляю звук → пишу відповідну букву. Тому всі вправи і завдання до них ма­ють бути спрямовані на оволодіння цими уміннями. Причому слід віддати перевагу усним вправам, бо саме від них залежить правильність написань.

Вивчення правил, властивих тільки українській мові. Таких правил усього два: чергування голосних [о], [е] з [і] та чергування приголосних [г, к, х] із [з', ц', с'] у корені слів. Оскільки таких явищ у російській мові немає, то вивчення цього матеріалу організо­вується відповідно до його лінгвістичної природи, яка є фонетичною, без будь-яких порівнянь з російською мовою. В основі його засвоєння — спостереження за чергуванням голосних і приголосних під час зміни слів і під час словотворення, вправляння у змінюванні та вживанні слів із зміною голосних і приголосних під час побудови словосполучень та речень, які сприяють формуванню необхідних умінь і навичок.

Для прикладу наводимо кілька уроків, на кожному з яких вивчається орфографічний матеріал, різний за ступенем збігу в російській та українській мовах.