Шлях на Волинь

Серед дослідників поширена думка, що дорогою до Почаєва Шевченко на кілька днів завітав до містечка Вишнівця. Поета справді могло зацікавити родинне гніздо князів Вишневецьких. Саме тут народився засновник Запорізької Січі Дмитро Вишневецький (Байда). А князь Ярема Вишневецький збудував тут у 1640 році міцний кам'яний замок, який через вісім десятиліть, за наказом останнього представника згаданого князівського роду Михайла Сервація, перебудували на розкішний палац на кшталт резиденцій французьких монархів.

Навесні 1845 року Вишнівець відвідав Костомаров. І про перебування у графа згадує в «Авто­био­гра­фии». Читаємо: «В то время Вишневец принадлежал графу Мнишку. Замок составляет большое каменное здание в два этажа с заворотами. Я имел рекоменда­тельное письмо к владельцу его, полученное мною от владельца Ровно, князя Любомир­ского...» Викладач гімназії Мико­ла Костомаров висловлює розчарування холодним прийомом у Мнішека: «Я понял, что не увижу того, что меня особенно интересовало и побудило искать знакомство с польскими магнатами».

Інтерес у нього викликала Вознесенська церква, яка містилася неподалік. У ній поховані останки останнього православного князя з роду Вишневецьких - Михайла, батька знаменитого Ієремії і чоловіка Раїни Могилян­ки, двоюрідної сестри митрополита Петра Могили. Але чому ж польський аристократ Філіп Мнішек не приділив Костомарову належної уваги, не запросив оглянути бібліотеку палацу?

Цю замкнутість можна пояснити тим, що Мнішек був поляком і римо-католиком. А в умовах тогочасної Російської імперії, після придушення Польського повстання 1830-1831 рр., він не міг просуватися на державній службі. Власне, обмежені можливості зробили графа замкнутим.

Філіп Мнішек, швидше за все, так само насторожено поставився і до Шевченка. Він при­їхав як представник Київської археографічної комісії, діяльність якої мала антипольський характер. Але Шевченко був офіційною особою, якій доручили вивчати старожитності. І тому Мнішек не міг відмовити йому оглянути палац.

Неприязнь господаря примусила Шевченка шукати інших - вдячних - співрозмовників. І такою особою був графський лакей Федір Кружилка. Від нього, тоді вже 80-літнього чоловіка, письменник і вчений Василь Щурат у травні 1905 року записав деякі свідчення. Вони були опубліковані 1914 року і є єдиним джерелом, яке вказує на перебування Шевченка у Вишнівці. Кружилка розповідав Василю Щуратові: «Це зал (у Вишнівецькому палаці. - Р.Я.) де він, було, як не малює, то щось пише. За щось таке його арештували...» Зі слів оповідача, Шевченко хотів «побути часок» у монастирі в Підкамені.

Однак сам Шевченко у своїх творах не згадує про Вишнівець. На думку відомого шевченкознавця, професора Національного університету «Острозька академія» Петра Кралюка, автора монографії «Волинь та Поділля в житті Тараса Шевченка», Кобзар побував у цьому містечку вже після відвідин Почаєва. Чому ж Шевченко хотів поїхати у Підка­мінь? Бо це містечко лежало поруч із Почаєвом. З Почаївської гори йому відкривався вид на Підкамінь, що відображений контуром на одній із акварелей.

«Ходила в Киев и Почаев святых угодников молить...»

Почаївська лавра набула статусу найбільшої православної святині на Волині і стала місцем численних паломництв. Микола Костомаров прибув сюди на Ве­ликодень 1845 року. «К вечеру, - писав історик в «Автобиогра­фии», - мы прибыли в Почаев, остановились в жидовском постоялом дворе и отправились к архимандриту. (...) Церковь почаевская - одна из просторнейших, какие я видел в Росии, сохранила сильные следы прежнего католичества (понад століття вона була в руках ченців греко-католиків. - Р.Я.)».

Архімандрит Григорій, за свід­ченням сучасників, був веселою й гостинною людиною. Він досить повно і об'єктивно виклав Костомарову історію Почаївської обителі. Сподіваємося, що не робив він вигадок і для Шевченка, який прибув до Почаєва з рекомендаціями світського та духовного начальства!

У Почаєві, очевидно, Шевчен­ко поселився в новому будинку для прочан, що розміщувався біля пагорба при в'їзді до комплексу монастирських будівель. Звідти він виконав акварель «По­чаївська лавра зі сходу». Дослід­ник Микола Дубина у монографії «Шевченко і Західна Україна» наводить свідчення колишнього столяра Лаври Івана Сидоровича Станкевича, який бачив у книзі почесних гостей цього будинку власноручний підпис Шевченка і дописку: «На храм 3 рубля серебром подаю».

У державному архіві Тернопільської області зберігається цін­ний документ - дозвіл Волинської духовної консисторії малювати Шевченкові лавру, виданий 22 листопада 1846 року. У Почаєві Шевченко намалював чотири акварелі, два ескізи і зробив начерк олівцем. Незважаючи на поставлене «технічне завдання», Шевченко розкрив свій талант маляра.

На акварелі «Почаївська лавра з півдня», де добре видно величний архітектурний ансамбль Лаври, чітко вималюваний Успенський собор із прилеглими спору­дами. Соціальний контраст величі створюють дві убогі хатинки-мазанки й одинока постать прихо­жанина - символи вбогості й відчаю...

Зовнішній вигляд лаврського комплексу також зображений на акварелі «Почаївська лавра зі сходу». Але він не є домінуючим. Зображення вулиці, на якій міститься дерев'яний хрест із розіп'ятим Ісусом Христом, ліворуч - ще один, кам'яний, вгрузлий у землю, дві великі тополі, розхитані вітром, - усе це створює враження тривоги.

Цікава акварель Шевченка «Вид на околиці з тераси Почаїв­ської лаври». На передньому пла­ні - частина тераси перед Успенським собором і фрагмент храму та дві постаті ченців. Але передній план на картині губиться. Як відзначає Петро Кралюк, «погляд глядача ніби примагнічений до силуету гори на задньому плані. Це - галицький Підкамінь із домініканським католицьким монастирем, куди хотів поїхати Шевченко». Резон у цьому є. Рух у глибину, у напрямку Підкаменя підкреслюється жестом руки одного з ченців...

Шевченко також показав глядачеві внутрішній вигляд Успенського собору Почаївської лаври. Досягнути цілісності й величі художнику вдалося зображенням стін та арок без розписів і орнаментів. На цій акварелі, як і на інших з почаївського циклу, Шевченко створює контраст холодного темно-синього кольору і теплого золотого. Зберігся й ескіз малюнка. Але акварель вийшла багатшою, бо на ескізі зображень ченців та жінки немає.

Постає запитання: чому Шевченко не записував у Почаєві переказів, пісень релігійного змісту, наприклад про зцілення, заступництва Почаївської Божої матері, які у місті знають і дорослі, і діти? Бо ані в його робочому альбомі, ані в творах післяпочаївського періоду відомостей про це не знаходимо. Очевидно, поет сприйняв Почаївську лавру крізь призму діяльності Російсь­кої православної церкви. Неприязнь до неї він висловив у поемі «Кавказ», написаній за рік до подільсько-волинської подорожі.