сторія волонтерського руху

Слово «волонтер» походить від французького «volontaire», англійського «voluntееr», які є похідними від латинського «voluntarius», що у дослівному перекладі означає «доброволець», «бажаючий».

Відповідно до Загальної декларації волонтерів, яку прийняли на XI Конгресі Міжнародної асоціації волонтерів 14 вересня 1990 року в Парижі, волонтерство – добровільна, активна, спільна або особиста участь громадянина в житті людських спільнот для реалізації його основних людських потреб та покращення якості життя, економічного і соціального розвитку.

Роком виникнення волонтерського руху вважається 1859. Саме тоді французький письменник-журналіст, вражений кривавими картинами битви при Сольферино, запропонував ідею створення Червоного Хреста – організації яка б працювала на волонтерських засадах і надавала першу медичну допомогу пораненим бійцям. Принципами, сформульованими Дюнаном, керуються сьогодні волонтерські організації у всьому світі.

У 1920 році у Франції, біля Страсбурга, здійснено перший волонтерський проект за участю німецької та французької молоді, у межах якого відновлювалися зруйновані Першою світовою війною ферми в районі місць боїв німецьких і французьких військ під гаслом, яке з часом стало девізом волонтерського руху: «Краще працювати разом, ніж воювати один проти одного!». Саме в цей час було засновано Координаційний комітет міжнародної волонтерської служби (CCIVS) під егідою ЮНЕСКО зі штаб-квартирою у Парижі.

Історію волонтерської роботи в Україні досить-таки важко простежити, оскільки формальне фіксування таких дій та їх вивчення розпочалося порівняно недавно. Проте немає сумнівів, що традиції милосердя складалися в Україні сторіччями, утворюючи основи благодійництва, прагнення допомогти бідним, престарілим, хворим, немічним.

Зокрема, князь Володимир закликав людей турбуватися про ближніх, ставитися до них із благодійністю, бути милосердними. Пройнявшись духом християнських повчань, Володимир, за свідченням літопису, велів «усякому старцеві й убогому приходити на княжий двір, брати їжу і питво, і гроші з казни». Прагнучи розвинути, надати йому організованого характеру, князь Володимир у 996 році видав Устав, згідно з яким духовенству й церковним структурам було доручено опікування та нагляд за лікарнями, лазнями, притулками для одиноких тощо, установлено «десятину» для благодійних закладів. Під час його правління засновано училище для навчання вбогих людей, богадільню, будинок для паломників, запроваджено народні свята, під час яких виявлялася турбота про убогих, сиріт, мандрівників, яким роздавалася милостиня.

Найбільшого розквіту благодійності Україна досягла в XVI–XVII ст., коли поширилися православні братства, у яких більшість обов’язків виконувалася на добровільних засадах, через громади й общини як «народні осередки милосердя», а також монастирі, які, крім релігійної та просвітницької діяльності, надавали притулок і допомагали людям похилого віку, осиротілим, потерпілим від лиха, вдовам, хворим.

Як окремий феномен вияву благодійності (ХVII–ХVIIIст.) стало меценатство видатних людей України: гетьмана Петра Сагайдачного, Івана Виговського, Івана Мазепи, Кирила Розумовського та ін., які сприяли поширенню освіти та просвітництва, створюючи нові навчальні заклади (Києво-Могилянська академія й культурні центри, Миколаївський собор, будинок Лаврської друкарні, кам’яний мур навколо Києво-Печерської лаври) опікуючись найздібнішими краянами, яких посилали на навчання до найкращих європейських університетів.

У ХІХ – на початку ХХ ст. добродійництво набуло особливого поширення серед відомих українців – Григорій Ґалаґан, родина Симиренків, Євген Чикаленко, батько й син Рильські, брати Бродські, Сергій та Михайло Грушевські, кілька поколінь Терещенків, меценатів Катеринославщини – М.Корф, М.Родзянко, П.Міклашевський, Я.Савельєв, які зробили вагомий внесок у розвиток української культури, освіти, промисловості, поліпшення медичної справи тощо.

У радянський період волонтерство набуло риси почесної повинності і вся добровільна робота із надання конкретної допомоги провадилася в межах громадських організацій: профспілок, комсомолу і піонерії. Існували ради ветеранів війни і праці, клуби за інтересами тощо.

В сучасній Україні волонтерський рух, детермінований гуманізацією суспільного життя, є відповіддю на суспільні потреби. Будучи закоріненим у традиції безкорисливої допомоги нужденним, історично притаманній українській національній культурі, і взявши на озброєння досвід ряду передових у цій сфері західних країн, з кожним роком він набуває усе більшої потужності, об’єднує усе більше громадян та залучає значні ресурси. Сьогодні в Україні налічується близько 25490 громадських фондів, 8000 ініціативних груп, основна задача яких – допомога знедоленим: людям похилого віку, з особливими потребами, дітям-сиротам.