Тема 9. Західноукраїнські землі між двома світовими

війнами (1921 – 1939 рр.)

Мета теми – з'ясувати які політичні чинники зумовили новий поділ українських земель після Першої світової війни та охарактеризувати національно-визвольний рух в західноукраїнських землях у 20–30-ті роки. Вона охоплює наступні питання:

1. Польська політика на західноукраїнських землях.

2. Діяльність політичних партій і рухів на Галичині та Волині.

3. Українське питання в Румунії й Чехословаччині.

Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехословаччини. Українські землі, що ввійшли до складу Польщі, становили третину її території, а українці – 16% населення.

Боротьба українців за свої права точилася у двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні групи використовували легальні методи. Значна кількість молоді, особливо колишніх вояк національної армії, виступала проти репресій нелегальними і силовими методами. У 1920 р. вони заснували підпільну Українську військову організацію (УВО).

Польська влада намагалась різними засобами послабити український національно-визвольний рух. Вона використовувала адміністративно-територіальний поділ, щоб послабити політичні позиції українського електорату на виборах. Об’єднавши Східну і Західну Галичину, польський уряд штучно роз’єднав українців Східної Галичини й Західної Волині.

У арсеналі польської влади були також методи загострення міжконфесійні конфліктів, переслідування та переселення української інтелігенції, спроби подрібнити українську націю “відокремленням” від неї лемків та ін.

Польський уряд розділив територію країни на дві частини: Польщу “А” (коронні польські землі) і Польщу “Б” Західна Україна й Західна Білорусія). Перша мала привілейоване становище, сюди спрямовувалися основні інвестиції держави.

У 1923 р. польський уряд заборонив вживання слів “українець” і “український”, замість них нав’язувались назви “русин”, “руський”.

З приходом до влади Ю.Пілсудського була висунута доктрина “прометеїзму”, яка означала, що історична місія Польщі – допомогти звільненню східноукраїнських і східнобілоруських земель від влади Москви та об'єднати їх з Польщею на федеративних засадах

У 1930 р. відносини між українцями і польським населенням загострились. У відповідь уряд вдався до репресій, названих “пацифікацією” (заспокоєнням): на Поліссі було влаштовано концтабір, в якому утримували 2 тис. політв’язнів, переважно українців.

Національний та соціальний гніт гальмував розвиток української культури, але не міг зупинити її поступу. Головним осередком української культури залишалось наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). У Львові існував таємний український університет (1921–1925 рр.), в якому навчалось до 1500 студентів.

Літературна діяльність західноукраїнських письменників тісно перепліталась з політичною. Відповідно до своїх політичних уподобань вони поділялись на три напрями: 1) націоналістичний (Д.Донців, О.Теліга); 2) пролетарський – прорадянський (Я.Галан, С.Тудор); 3) ліберальний (І.Вільде, Б.Лепський).

Суспільно-політичний рух також мав три течії: 1) легальні партії; 2) націоналістична (підпільна); 3) комуністична. Найбільшими і найвпливовішими легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), Українська соціалістично-радикальна партія, Українська соціал-демократична партія.

У 1925 р. українці мали 123 політичних партій і досягли певного представництва у сеймі.

Окрім Української Військової Організації в1929 р. виникла підпільна революційна організація – Організація Українських Націоналістів., створена переважно з груп студентської молоді.. Її керівництво вважало, що тільки суверенна держава найбільше відповідає інтересам українського народу. Головою проводу ОУН став Євген Коновалець.

Ідеологія ОУН базувалася на “інтегральному націоналізмі”, розробленому Д.Донцовим. Згідно з нею в історії є один закон – “закон боротьби і вічного суперництва націй”. Українська нація є абсолютною цінністю; незалежна Україна – найвищою метою, для досягнення якої виправдані будь-які засоби. У практичній діяльності ОУН застосовувала тактику “перманентної революції”, що передбачала постійні збройні акції проти польської влади. Вони особливо посилились, коли крайовим провідником ОУН став Степан Бандера.

Неп і українізація в Східній Україні спричинили про радянські симпатії серед Західних українців У 1923 р. Комуністична партія Східної Галичини була перейменована в Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), що була складовою частиною Компартії Польщі.

У 1926 р. було створено Українське селянське робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб), яке діяло під керівництвом КПЗУ.Бессарабію і Північну Буковину у 1918 р. окупувала Румунія. Режим тут був жорстокішим, ніж у Польщі: до 1928 р. на цих землях тривав воєнний стан.

Дещо кращим, ніж у Румунії та Польщі, було становище українців в Чехословаччині. Закарпаття мало статус окремого краю і називалося Підкарпатська Русь. У 1938 р. претензії на Закарпаття висунула Угорщина. До неї відійшли Ужгород, Мукачеве, Берегове. Столиця краю з Ужгорода була перенесена до Хуста. Були заборонені всі партії, крім урядової –Українського Національного об'єднання (УНО).

У лютому 1939 р. відбулись вибори до сейму Карпатської України, у березні сейм проголосив її незалежною республікою на чолі з президентом. Незважаючи на короткочасність (кілька тижнів) існування, Карпатська Україна стала яскравим епізодом у боротьбі за українську незалежність.