Спудеї Константинопільські

За взірцем єрусалимських спудеїв, мабуть, ще в V ст. в Константинополі засновується монастир спудеїв.

У одному древньому синаксарі під датою 7 червня вказано: “Пам’ять преподобних отців наших Антима пресвітера і Стефана (монастиря) спудеїв, що поблизу Флорентин”. Пресвітер Антим, перший Константинопільський піснеписець є засновником Константинопільської общини спудеїв. Преп. Антим, “будучи спочатку дияконом, а потім пресвітером у Константинополі, прикрасив і поліпшив псалмоспів, організувавши на бдініях два хори: чоловічий і жіночий”; на ці чування залюбки вчащав преп. Авксентій (+470), вітинський подвижник[cxxi][121]. Преп. Антим був поборником Халкидонського собору, “творцем тропарів” та упорядником бдіній.

Головне завдання, яке спудеї ставили перед собою – це влаштування благоліпного богослуження. Первинно вони були радше співцями, ніж монахами (подібно, як і єрусалимські спудеї, поки патріярх Ілля не сформував із них монастиря). Передання легендарного характеру заснування монастиря Σ π ο υ δ ή в Константинополі відносить до часів царювання імператора Льва Ісаврянина (716–741).

Про богослуження в Константинопільських монастирях ІV–V ст. нічого невідомо. Ці обителі були відмежовані від пустинного іночества та покликані задовольняти духовні потреби міського населення. Тому можна вважати, що вони, у ще більшій мірі, як єрусалимські монастирі, мусіли рахуватися з чинами світських церков, які на той час вже були дуже сформованими. Особливо це стосується общини спудеїв.

10. VI-VIII ст. Характер періоду [cxxii] [122]

Ці століття можна назвати найбільш вирішальним та остаточним періодом в утворенні нашого богослужбового уставу. Літургічний день та церковний рік саме тоді набувають сьогоднішнього вигляду. У наступні століття устав розроблявся лише в другорядних своїх подробицях. Однак відомості про цей період у ділянці церковного уставу дуже убогі, вони значно уступають попередньому та наступному (IX ст.) періодам.

Головним, якщо не єдиним, чинником у розвитку богослужбового уставу стає тепер монашество. Уже в IV-V ст. воно було дуже характерним явищем церковного життя. У наступні століття вплив монашества на життя Церкви зростає, адже в основному з іноків поповнюються ряди вищої ієрархії, воно підносить освіту і літературу, воно впливає на вирішення найважливіших богословських питань. Чернецтво цього періоду вже не представляє таких гігантів духа як на початку, однак воно продовжує дивувати світ подвигами: Марія Єгипетська (+522), Симеон Дивногорець (+596). Монашество цього періоду проявляється у нових формах: юродство (преп. Симеон, +590), мовчальництво (преп. Йоан, +558). Чернецтво цього часу являє невідомі колишньому періодові приклади мучеництва (вбивство отців у Синаї та в Палестині).

Завдяки всім цим факторам, а також завдяки надзвичайному кількісному своєму зросту монашество стає великою силою в церкві, головним нервом її життя.

Чи не найбільше вплив чернецтва позначився на богослужінні. Усі відомості про богослужіння, які дійшли до нас із цієї епохи, обмежуються саме монастирським богослужінням.

Якщо робити порівняльну оцінку тодішньому монашеству за районами його поширення, то на першому місці треба поставити палестинське та синайське чернецтво. Ці центри чернецтва тоді були значнішими в порівнянні з іншими (напр. Константинополем). Лише палестинське та синайське іночество залишили по собі літературний слід, тоді як про монастирі інших місць від цієї епохи ми майже не маємо відомостей. „Луг Духовний” Йоана Мосха – це патерик синайсько-палестинського монашества VI-VII ст. Палестинське чернецтво має найдокладнішу історію майже за весь цей період, воно привертає до себе увагу, прихильність і щедрі пожертвування візантійських імператорів.

Монашество цього часу взяло на себе розвиток християнського богослужіння, і найбільший внесок тут зробили палестинські монастирі. Центральною постаттю палестинського чернецтва цієї епохи був преподобний Сава Освященний, літературне передання головним чином від нього виводить нинішній тип богослужіння.