Становлення науки про мову у Давній Греції. Філософський період.

У Давній Греції мовознавство розвивалось дещо в іншому напрямі, ніж у Давній Індії і Китаї. Початок античному мовознавству поклали філософи, тому розріз­няють два періоди: філософський (V—III ст. до н. е.) і александрійський (III ст. до н. е. — IV ст. н. е.).

Філософський період. У цей період предметом на­укових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи чи зв'язок між назвою і річчю є довільним, установлю­ється людьми за умовною згодою, свідомо. Так, Геракліт (VI—V ст. до н. е.) стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі. Проти­лежну думку висловив філософ Демокріт (V—IV ст. до н. е.): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповід­ності між словом і річчю: 1) одне слово може назива­ти декілька різних речей (багатозначність); 2) одна річ може називатися різними словами (синонімія); 3) різ­ні слова можуть збігатися за формою і звучати одна­ково (омонімія); 4) значення слів можуть змінювати­ся; 5) існують поняття без однослівної назви. Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона (прибл. 427—347 рр. до н. е.) «Кратіл, або про правильність імен» у формі діалогу між Кратілом, який обстоює тезу про природний харак­тер назв, і Гермогеном, який наполягає на тому, що наз­ви встановлюються законом. Сам Платон не підтри­мує жодної з цих точок зору, а лише резюмує: важли­вим є не протиставлення, а визнання, що в мові панує глибока внутрішня цілеспрямованість, а не невмоти-вована, свавільна примха. Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель (384—322 рр. до н. е.) у своїх творах «Пое­тика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допо­міжні слова (сполучники та зв'язку). Щоправда, Арістотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з преди­катами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Пла-тона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці катего­рії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядко­вував логічним категоріям. Його якоюсь мірою мож­на вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві. Подальша робота з уточнення мовних категорій по­в'язана з філософською школою стоїків — однією з головних течій елліністичної й римської філософії кінця IV ст. н. е., яка розробляла основи морального життя і вбачала їх у подоланні при­страстей, в «силі духа», що виявляється в підкоренні розумові та долі. Стоїки уточнили й розширили класи­фікацію частин мови (встановили п'ять частин мови: дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні наз­ви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмін­ків і виділили прямий і непрямий відмінки. Вступив­ши в суперечку про «природний» чи умовний характер назв і вважаючи, що слова спочатку були «правильни­ми, істинними», вони стимулювали розвиток етимоло­гії. Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові.