Поліціант

їде машиною зі своїм напарником. Патрулюють місто. Навколо все спокійно. Місто живе своїм звичайним життям.

Вчора передавали по радіо, що поліція застрелила хлопця, який занадто швидко їхав на машині. 75 куль випустили, а якась таки попала. Не додумалися стріляти по колесах. Згодом виявилося, що вбили не водія, а пасажира.. Водій був п’яний і тому, як він сам казав, не хотів зв’язуватися з поліцією. Ну от і не зупинився, хоча за ним гналося 5 патрульних машин поліції. Збереглися записи з машини, де поліцейські казали щось таке, із чого випливало, що хотіли вбити. Добряче розізлила їх, напевно, ця дорога машина, яка мчала по дорозі, немов навіжена. Хтось розкопав, що поліцейський, який стріляв, працював раніше у міліції і брав участь у протистоянні з людьми на Майдані.

Наш поліцейський не так давно подумав, сидячи вдома з подругою за чашечкою кави, що поліція це не встигла проштрафитися.

Патрульна машина зупиняється біля відділку міліції. Перерва. Поліцейські виходять із машини.

Вчителька

іде із роботи додому. Сутеніє. Вона згадує свій перший робочий день.

Вона у школі новенька. Жаль, що вона вчителька старших класів. Малюки такі галасливі, неслухняні, але й маленькі. З ними ще можна дати собі раду. Приголубити, розповісти повчальну історію. Видно, що цього ніхто не робить, тому з них виростають вредні старшокласники. Кричать, матюкаються, хамлять учителям і ще всілякі пакості роблять!

І молода вчителька здригнулася від неприємного спомину про сьогоднішній фокус учнів. Намазали їй стільця крейдою, а потім сміялися і показували на неї пальцями. Вона нарешті то помітила і стерла крейду. А потім пішла у туалет і розплакалась. Зовсім як учениця. «Це тобі ще пощастило!» - сказала їй інша вчителька, якій вона розповіла цю історію. «Радій, що не підпиляли тобі стільця, не поклали на нього кнопку чи не налили клей. Вони такі. Невдячні! Вчителі хочуть дати їм знання, стараються, а вони оце так віддячують.» Інша колега молодої вчительки розповідала, як на урок ніхто не прийшов. Прогуляли всім класом. Так, якщо подумати про всі ті капості, які робили вчителям учні, то те, що сталося сьогодні з нею, – найбезневинніше, що вони можуть утнути.

Жінка заходить до квартири. Розкладає на столі книги. Вона має підготуватися до завтрашніх уроків. Та чи оцінять це учні?

Лікар

готується до прийому пацієнтів. Розкладає на столі патери і відкриває записник. «Хто на сьогодні записаний? Ух, небагато людей, на щастя.»

Ну не те, щоб йому не подобалася його робота… робота як робота, навіть цікава місцями. Проте справа в тому, що він став лікарем через те, що цього хотіли батьки. У нього вся сім’я – лікарі: і мама, і батько, і дід із бабою. От і він продовжив сімейну традицію. Хоча в дитинстві мріяв стати художником. І навіть зараз не розпрощався зі своєю мрією. Ходить на вечірні уроки до академії мистецтв. Познайомився там із одним художником і часом приходить до його майстерні, коли є час.

Думка бути художником не покидає його. Грошей, правда, не більше, ніж будучи лікарем, заробиш, але все ж займатимешся улюбленою справою. Бо теперішня його професія, може, і цікава, але дуже втомлива. Вимотує сильно. Ну і сам ризикуєш захворіти, заразившись від пацієнтів. До того ж треба багато і добре думати. Не те, щоб він погано думав, але забагато. Треба мати багато співчуття і терпіння, а в нього ні одного, ні другого немає… Після такого робочого дня просто хочуться впасти на ліжко і заснути. Немає сили навіть на приготування собі їжі. Добре, коли приходить небагато пацієнтів, як наприклад, сьогодні.

Перший пацієнт стукає у двері. «Заходьте!» - відповідає лікар.