Державний устрій

У другій половині XVIII ст. російський абсолютизм розпочав масований наступ на полковий устрій в цілому. У 1765 р. за маніфестом Катерини II його було скасовано на Слобідській Укра­їні під приводом, що цю територію включено до Слобідське-Укра-

їнської губернії. Цю акцію було підготовлено канцелярією по упра­влінню слобідськими полками. Хоча її було ліквідовано у 1743 р., вона встигла прирівняти полкові канцелярії до канцелярій російсь­ких губерній, підпорядкувавши судочинство і діловодство загально-російському законодавству. Полковий устрій зберігся лише на Лі­вобережній Україні.

У 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій був скасований і в наступні роки (1782—1783 рр.) було введено губернський поділ відповідно до російського " Учреждения о губерниях" (1775 р.). Пізніше на основі губерній було створено п'ять намісництв (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, по­тім Харківське та Катеринославське) з повітами замість сотен. Нарешті, у 1796 р. замість намісництв було засновано губернії:

Чернігівську і Полтавську (раніше вони складали Малоросійське генерал-губернаторство), Слобідське-Українську (на території п'я­ти полків колишньої Слобожанщини).

В Запорізькій Січі після її приєднання до Росії зберігається і у другій половині XVIII ст. ще більш зміцнюється колишня органі­зація управління. Вища влада належала усім формально рівноправ­ним членам запорізького товариства. Від їх імені цю владу здійсню­вала військова рада. Щороку 1 січня вона обирала кошового атама-на. Популярні лідери запорізького козацтва обиралися в кошові багаторазово. Іван Сірко, якого Д.Яворницький характеризував як найсильнішу особистість серед українців свого часу, обирався ко­шовим 8 разів. Петро Калнишевський обирався кошовим 10 разів.

Військова рада обирала кошових старшин — помічників кошо­вого, але поступово значення ради занепадало. Ряд її повноважень привласнив кошовий, зокрема, у призначенні старшин, інші перей­шли до старшинської ради. Владу кошового атамана можна порів­няти із владою гетьмана. Невипадково Брюховецький, будучи ко­шовим, називав себе гетьманом. В окремі періоди, особливо під час воєнних дій, кошовий мав влади більше, ніж гетьман. Кошові прагнули зберегти її повноту навіть тоді, коли їх обрання, особливо в управління Катерини П, супроводжувалося обов'язковими згодою і затвердженнями царського уряду. Помічники кошового — стар­шини виконували різні доручення. Заступником кошового був вій­ськовий суддя, він же виконував обов'язки скарбника. Серед запо­різьких старшин було декілька полковників. Вони очолювали пала-нки або управляли крупними військовими з'єднаннями.

Основною соціально-військовою одиницею Січі був курінь, який утворювався за принципом земляцтва. Налічувалося 38 куре­нів, очолюваних курінними отаманами, які були опорою кошового атаману.

Збройні сили. Реєстрове військо. У XVIII ст. Україна зберігала власні збройні формування. Реєстрове військо добре послужило бранній славі Росії та й само здобувало лаври воєнних перемог. У 1733 р. 20 тис. козаків допомогли Росії здобути перемогу у війні із Польщею. Брали вони участь і у кримських походах кінця XVIII ст. Реєстрове військо використовувалося також для охорони кордонів Росії, особливо на півдні. У походах козаки підлягали російському командуванню. А тим часом їх чисельність продовжувала зменшу­ватись. За указом Анни Їоановни їх було скорочено до 20000 чоловік. За військовим фахом козаки були головним чином піхо­тинцями, а також артилеристами. А от добірної кінноти, як не дивно, у них не було. Це одна з причин, яка штовхала Україну на військове співробітництво з кримським ханом.

Одночасно відбуваються зміни в організаційній структурі ук­раїнського війська, що негативно позначилося на його самобутно­сті та в решті решт призвело до влиття у російську армію. Початок цього процесу був покладений у 1723 р., коли козацькі полки, як військові одиниці, були виведені з підпорядкування Голіцина — головнокомандувача нерегулярними силами Росії, а полковники слобідських полків ще у 1718 р. були підпорядковані російському воєводі, призначеному командувати слобідсько-українською дивізі­єю. Тоді ж їм було надано звання прем'єр-майорів російської армії. У 1733 р. козацький полковник був зрівняний у правах із генерал-майором за Табелем про ранги.

Згодом царські чиновники почали використовувати козацьке військо не за призначенням, а саме на важких фізичних роботах (прокладенні доріг, будівицтві мостів, фортець, ритті каналів). Це виснажувало козаків, викликало епідемії, призводило до масової загибелі людей. Один з таких походів (на Ладогу) відбувся у 1721 р. В ньому брали участь 12 тис. козаків (за іншими відомостями — 15 тис.). 1 хоча це був не військовий захід, його очолювали наказний гетьман Полуботок і генерал-хорунжий Кулик. В цьому поході від знесиленої праці, голоду, холоду загинуло від третини до половини його учасників.

Коли в Україні розпочалося дислокування частин російської армії (драгун та гренадерів), в них стали зараховувати козаків, що створило реальну загрозу існуванню полків. Серед козаків спалах­нуло різке незадоволення, внаслідок чого полки було відновлено, але не надовго.

У 1765 р. Катерина II оголосила, що козацьке військо, як особливий вид збройних сил, є непотрібним. Пропонувалося усі полки розформувати, а козакам вступати до гусарів. Після цього усі слобідські полки було перетворено на регулярні гусарські полки, а тих, хто в них служив, називали пікінерами. До пікінерів перевели козаків Миргородського та Полтавського полків. У 1783 р. пікінер-ські частини було теж розформовано.

В тому ж році за указом воєнної колегії 10 полків, які ще стояли на Лівобережжі, було перетворено у регулярні полки кава­лерії. Вони стали називатися карабінерськими. Полковники цих реформованих частин одержали табельні чини. Рядових козаків було зрівняно з державними селянами і зобов'язано виконувати їх повинності. Перший рекрутський набір серед лівобережних коза­ків, був проведений у 1797 р.

Запорізьке військо. Військове формування запорожців склада­ло автономний підрозділ у збройних силах Росії. На відміну від реєстрових козаків це військо називалося " військо низове запоро-жське" а пізніше " войско ее императорського величества запорож-ское низовое". Царський уряд перешкоджав встановленню будь-яких зв'язків між реєстровими козаками та запорожцями. У мирний час запорожці несли службу по охороні кордонів.

Вклад запорізького війська у військову славу Росії був досить значний. Цього не могла не визнати Катерина II. У 1770 р. вона подякувала усім запорожцям за доблесть у російсько-турецькій війні, а кошового Калнишевського нагородила орденом Андрія Первозванного. У 1773 р. йому було надано чин генерал-майора російської служби.

Церква. З 1721 р. Синод як вищий орган церковного управлін­ня, заснований замість скасованого патріаршества, почав призна­чати усіх вищих ієрархів України. У складі Синоду було багато українців. З 1728 р. в Україні, як і в Росії, проводиться політика обмеження прав церкви. Так, гетьман заборонив передавати церк­вам землі світських феодалів (у зв'язку з обмеженням церковної земельної власності). У 1780 р. в Україні було здійснено секуляри­зацію земель, що належали церкві.

Органи Росії для управління Україною. Із скасуванням системи приказів повноваження Малоросійського приказу було передано до колегії іноземних справ. У 1722 р. управління Малоросією було передано сенату, що означало відмову Петра І визнати Україну самостійним державним суб'єктом. Згодом Україна двічі повертала­ся під владу колегії іноземних справ — у 1727—1734 рр. та 1750— 1764 рр., але це вже не впливало на позицію Росії, на її ставлення до України.

Положення договору 1654 р. про невтручання Росії у внутріш­нє управління України було відкинуто. Україна невпинно перетво­рюється у невід'ємну частину Російської держави.

29 травня 1722 р. в Україну надійшов царський маніфест про заснування Малоросійської колегії з розташуванням у Глухові ре­зиденції гетьмана. Колегія складалася з шести штаб-офіцерів — представників полків царської армії, які дислокувалися в Україні. Її президентом став бригадир (генерал) Вільямінов.

Створення колегії офіційно було мотивовано необхідністю навести порядок в судах і адміністрації України. У дійсності ж колегія, як відверто заявив її президент, мала наказ Петра І знищи­ти усі " давнини" України " й поступать по-новому", тобто включи­ти Україну до російської системи управління. Тому, хоча колегія мала статус вищої апеляційної інстанції, у яку оскаржувалися усі без винятку рішення судів та адміністративних установ України, вона була наділена усією повнотою влади. Гетьману залишили лише примарне право давати колегії поради. Гетьман і генеральна стар­шина мали діяти лише через Вільямінова, їм зокрема, було заборо­нено розсилати універсали. Полуботка було обвинувачено насампе­ред в тому, що він не погоджував свої дії з колегією. Його прохання про встановлення в Україні гетьманського правління та скасування Малоросійської колегії було розцінено як сепаратизм. У 1723 р. колегія дістала право видавати накази, адресовані полковникам, без згоди гетьмана.

Колегія пильно доглядала за усіма грошовими та натуральни­ми зборами, що надходили в її розпорядження (раніше Україна прямо не вносила прибутків у російську державну скарбницю, за винятком " консистентских дачек"). Внаслідок цього, за часів дія­льності Малоросійської колегії грошові та хлібні збори в Україні зросли в чотири рази.

Колегія проводила підступну, демагогічну політику, прагнучи розколоти українське суспільство. Вона переконувала населення, що бажає лише підготувати вибори нового гетьмана, охоронити народ від утисків з боку шляхти та старшини і закликала маси подавати їй скарги на старшину та інших кривдників. Народ деякий час вірив у " добрі" наміри колегії. Вона ж, користуючись цим, посилювала гноблення населення.

У 1727 р. Верховна таємна рада, побоюючись антиросійського вибуху в Україні, скасувала нові податки, які були введені колегією, та обмежила її владні повноваження. За нею був збережений лише статус апеляційної інстанції. Внаслідок того, що колегія, як орган управління Україною припинила своє існування, Україну було підпорядковано колегії іноземних справ.

Правління гетьманського уряду (1734—1750 рр.). В 1734 р. помер гетьман Д.Апостол. Царський уряд скористався цією сумною для українців подією, щоб остаточно перебрати владу в Україні. Для

цього він замість посади гетьмана створив Правління гетьманського уряду. Воно складалося з шести осіб. Троє з них були росіяни, троє — українці. Формально всі вони були рівноправними. Правління було підпорядковане поновленій Малоросійській колегії, проте ца­рський уряд не користувався цією назвою, пам'ятуючи сумну спа­дщину, яку залишила по себе перша Малоросійська колегія. Одним із завдань Правління було скомпрометувати гетьманську владу, обвинуватити її у надмірних податках та інших тягарях (які у дійсності поклав на українців царат). Правління мало також запо­бігати різноманітним зв'язкам населення Гетьманщини з правобе­режними українцями, а також з поляками та білорусами. Воно виступило й проти самоврядування українських міст. У 1737 р. за його наказом були конфісковані документи, які засвідчували права Київської магістратури, щоб у подальшому відібрати ці права на­завжди.

Правління діяло жорсткими, брутальними засобами і, приро­дно, викликало ненавість до себе з боку українців. Воно існувало до 1750 р., коли імператриця Єлісавета погодилася з поновленням посади гетьмана. Новим гетьманом став К.Розумовський.

Друга Малоросійська колегія (1764—1786 рр.). У 1764 р., коли було ліквідовано гетьманство, управління Україною знов було до­ручено колегії, яка одержала офіційну назву — друга Малоросійська колегія. Її очолив президент — граф Петро Румянцев. Його ж було призначено генерал-губернатором Малої Росії. По суті, Румянцев управляв Україною одноосібне.

Серед восьми членів в колегії було четверть українців, один з них граф Олексій Безбородько займав посаду писаря, тобто канце-ляра при Румянцеві. Він же був головним комендантом козацьких частин в Україні. В інструкції Румянцеву Катерина II наказала скасувати усі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими імперськими провінціями, витравити в українцях пог­ляд на себе як на народ. Було рекомендовано додержувати такого методу управління Україною — розсварити старшину з народом, і згодом усунути її від влади. Катерина II цинічно казала, що для ведення малоросійських справ треба мати " лисій хвіст і вовчий рот". Друга колегія шляхом проведення " рекомендованої" політики почала провадити її у життя. Почала вона з перепису населення України (Генерального опису України) з метою вивчення її еконо­мічного становища і збільшення надходжень до царської казни. Колегії належить також сумнівна честь здійснення указу 1775 р., пов'язаного із ліквідацією Запорізької Січі.

За правлінням колегії прапори України, гармати, військові печатки, гетьманські клейноди було відіслано до Москви. Ця акція

стала символом позбавлення автономного статусу України у складі Росії. Після введення в Україні російської системи органів влади та управління необхідність в колегії відпала. У 1786 р. вона припинила свою діяльність.

Збройні сили Росії в Україні. Після втечі Мазепи уряд Росії знов вводить свої війська в Україну, незважаючи на умови попе­редніх договорів. В Україну було введено 10 драгунських та 6 гренадерських полків. Вони утримувалися за рахунок місцевого населення. Для цього був встановлений спеціальний збір ~ " кон-систентские дачки" (солдати російських полків звалися консистен-тами). За часів війни з Туреччиною (1730—1739) майже вся росій­ська армія (75 полків) перебувала в Україні, що завдало українсько­му народові велику матеріальну шкоду. До того ж перебування російських військ було важким політичним пресом, превентивним заходом придушення прагнення України до волі.

Розгром Старої Січі. Царський уряд ставився до Запорізької Січі з упередженням і підозрою. Проте військовий потенціал запо­рожців, їх роль в охороні кордонів змушувала Росію деякий час миритися з існуванням Січі. Крім того, Росія використовувала її як противагу Гетьманщині. Хоча Запорізька Січ була підпорядкована безпосередньо російській адміністрації, вона залишалася центром притягання усіх пригноблених і волелюбців. Січ підтримувала міцні зв'язки з іншими регіонами України — Гетьманщиною, Сло­божанщиною. Перший нищівний удар завдав Січі Петро І, коли кошовий отаман Кость Гордієнко із своїми прибічниками перей­шов до Мазепи. У 1709 р. Січ було зруйновано. Запорожці, які втекли від помсти царя, прийняли зверхність кримського хана і заснували поблизу Херсона, біля гирла Дніпра, так звану, Олешків-ську Січ. Тут вони існували у тяжких умовах, у повній ізоляції від України.

Нова Січ. В 1734 р. імператриця Анна Іоанівна на прохання гетьмана Апостола дозволила запорожцям, які втекли від пересліду­вань Петра І, повернутися і заснувати Нову Січ на річці Базавлук (Підпільна) поблизу Нікополя. Вона розташовувалася за декілька кілометрів від Старої Січі. Повернення було скріплене договором між запорожцями царським урядом. Його було укладено в 1734 р. у Лубнах за зразком гетьманських статей. Усіх запорожців було амні­стовано. Січі поверталися землі, якими вона володіла до 1709 р., підтверджувалося її автономне становище, право козаків жити за своїми традиціями. Росія зобов'язувалася щороку виплачувати за­порожцям 20 тис. крб. за несення ними військової та сторожової служби.

Спочатку Нова Січ перебувала у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора (він же — головнокомандувач російськими військами, розташованими в Україні). У 1750 р. її було передано у безпосереднє підпорядкування гетьману. Це було зроблено з досить прозорої причини: Єлисавета прихильно ставилася до свого свояка гетьмана К.Розумовського та прагнула піднести престиж його поса­дового та суспільного становища. Проте Січ не вийшла з підпоря­дкування київського генерал-губернатора.

Росія зробила спробу використати запорожців у боротьбі про­ти гайдамаків, але це викликало болючу реакцію запорожців, котрі співчували і допомагали їм. Чимало запорожців, а іноді цілі загони (наприклад, загін Семена Гаркуші) брали участь у гайдамацькому русі. Керівник коліївщини Максим Залізняк був запорожцем. Хо­ваючись від переслідувань, гайдамаки тікали на Січ. Відомими є наміри О.Пугачова перетягнути запорожців на свій бік. Отже, воле­любний дух Запорізької Січі не був зламаний.

Нарешті, жах перед запорожцями, відраза до їх демократичних порядків, які не вписувалися в систему самодержавства, досягли критичної позначки. З серпня 1775 р. Катериною II був виданий маніфест. У ньому із цинічною відвертістю цариця пояснювала мотиви ліквідації Запорізької Січі, котра " не имеет права на суще ствование из-за несамовитого управления злодейских умьіслов. Она єсть политическою потворою". На Запоріжжя вдерлися численні частини російської армії на чолі з генералом — угорцем Текелі Вони трощили все навкруги, щоб виключити будь-яку можливість для нормального існування людей. Одним з найбільш енергійних ліквідаторів Січі був Г.Потьомкін (у 1772 р., свого часу прийнятий до запорізького товариства, де він одержав ім'я Грицька Нечеси).

Каратель Текелі оманою захопив у полон усіх запорізьких старшин, частину з яких було відправлено на заслання. Особливо постраждав кошовий Петро Калнишевський (Калниш) Багато років він провів у кам'яному мішку в Соловках, а потім постригся у ченці. Калнишевський помер у 1803 р., коли йому сповнилося 112 років.

Рядовим запорожцям було дозволено служити в козацьких полках чи записатися до селянства. За маніфестом від 3 серпня 1775 р. назва " запорожский казак" заборонялася. Територію Січі було приєднано до Новоросійської губернії.

Задунайська Січ. У 1775 р. п'ять тисяч запорізьких козаків втекли за Дунай. Вони прийняли турецьке підданство та поблизу Добруджі заснували Задунайську Січ за зразком Запорізької, її доля була тяжкою. Вона не тільки потерпала від Туреччини, яка не визнавала її автономії, а й примушувала разом із нею воювати проти єдиновірців — своїх братів — запорожців, усіх українців, росіян.

Руйнуванням Запорізької Січі було завдано чималих втрат збройним силам Росії. Уряд Росії особливо відчув це, коли готував­ся до чергової війни з Туреччиною. У 1784 р. він утворив із запорожців, які вціліли після каральної експедиції Текелі, Бузьке козацьке військо. Воно було розселене між Бугом і Дністром. У 1791 р. його перейменували на " войско верньіх черноморских ка-заков", яке очолив Потьомкін — " великий гетман". Після його смерті у 1792 р. військо було переведено на Кубань, на землі між азовським і Чорним морями. Тут склалася нова форма організації чорноморських козаків. Вони жили родинами по селах-станицях, вели індивідуальне господарство.

Судові органи. Значна частина справ розглядалася генеральним суддею і судовим писарем. У 1727 р. до складу суду було введено три російських і три українських чиновники. Гетьман став президе­нтом суду. Кандидатури членів суду затверджувалися царем.

Гетьманським універсалом від 17 листопада 1760 р. Генераль­ний військовий суд було реформовано. До його складу увійшли 12 чоловік: два генеральних судді та десять депутатів від полків. Усі вони обиралися козацькою старшиною. У 1767 р. депутатів змінили постійні члени суду.

Спочатку Генеральний військовий суд діяв як суд першої інстанції в справах особливої важливості. З часом він перетворив­ся на вищу апеляційну інстанцію, що було закріплено універса­лом гетьмана К.Розумовського. Як вища інстанція, суд видавав інструкції нижчестоящим судам, направляв до них своїх представ­ників для участі в судовому розгляді. Генеральний військовий суд діяв і після ліквідації Гетьманщини- Він припинив своє існування лише в 1786 р.

Основною ланкою судової системи були полкові суди. Вони діяли аж до 1763 р. і за своїм складом не відрізнялися від складу відповідних полкових канцелярій. Головував в суді полковник, в засіданні брав участь полковий суддя. Полкові суди розглядали кримінальні (перш за все про вбивства) та цивільні справи. Вони були судами другої інстанції для нижчестоящих судів, а під час військових походів — функціонували як військово-польові суди.

На території сотні діяли сотенні суди. За своїм складом і діяльністю вони були схожі із сотенним правлінням. Спочатку сотенні суди діяли разом з ратушними судами і називалися " судом нашим й всей громадьі посполитой", " уряд сотенньій". Починаючи з середини XVIII ст., до складу сотенного суду входили: сотник, отаман, міський писар, а також сотенний осавул та хорунжий. У 1730 р. за інструкцією гетьмана Д.Апостола сотенний суд було відокремлено від міського (магістратського) суду. Поступово ком-потенція сотенних судів звужувалася і була зведена до мінімуму. За ними залишилося право " между рядовьіми казаками, в самьіх ма-ловажньіх жалобах й спорах словесную расправу чинить". Сотенні суди було скасовано у 1763 р.

Існували також сільські суди, загальні для козаків і селян. До їх складу входили війт та декілька козаків і селян, але справи останніх розглядалися окремо. Інструкція Д.Апостола від 1 червня 1730 р. приписувала, що в селах, підлеглих сотенній адміністрації, судить атаман чи війт з двома-трьома товаришами. У державних маєтках, якщо скарга подавалася на козака селянином, суд здій­снювався отаманом із " знатним товариством", Якщо ж козак по­скаржився на мужика, то їх судив староста чи війт.

Гетьман Апостол здійснив деяке розмежування міських судів від полкових та сотенних. У 1763 р. суди магістратів було вилучено з підпорядкованості полковим канцеляріям. В той же час земські суди, введені наприкінці 1763 р., могли розглядати справи міщан. До складу міських судів входили війти, бурмістри, райці та лавники.

Крім названих судових органів, у зазначений період судові функції в Україні здійснювали: цехові, мирові, третейські, а також ярмаркові суди.

В середині XVIII ст. в Україні назріла необхідність у судовій реформі, мета якої полягала у забезпеченні соціально-економічних вимог старшини та шляхти, що прагнули зрівнятися у правах з російським дворянством. Судова реформа за їх задумом мала зрів­няти у підсудності усі прошарки панівного класу, обмежити компе­тенцію Генерального військового суду як першої інстанції для вищої старшини, розмежувати розгляд цивільних та кримінальних справ і, нарешті, спростити судову систему. З'їзд козацької старши­ни у Глухові постановив підтримати цю реформу.

Після її проведення склалася нова система загальних судів — земські, міські, підкоморські. Генеральний військовий суд став апеляційною інстанцією для новоутворених судів.

Земські суди було створено в усіх повітах Лівобережної Укра­їни. До їх складу входили земський суддя, підсудок, писар. Усі вони були з числа козацької старшини. З 1768 р. заборонялося обирати до складу земського суду рядових козаків. Члени земського суду, вступаючи на посаду, присягали (давали " клятвенное обещание"). Земські суди розглядали спори про право на власність, на спадщи­ну. Їх було ліквідовано у 1831 р.

Міські суди — фактично були тими ж полковими судами, які діяли в усіх полкових містах. Міський суд складався з полковника, міського судді, декількох полкових старшин (не більше трьох), судового писаря. До компетенції судів входили виключно криміна-

льні справи про вбивство, зґвалтування, крадіжку, хабарництво, розбій та ін. Важливі кримінальні справи, що стосувалися інтересів імперії, передавалися на розгляд у Преображенський приказ, Таєм­ну канцелярію, пізніше у Вищу таємну раду і Таємну експедицію. Міські суди діяли до 1782 р.

Підкоморські суди створювалися по усіх повітах. Склад суду — підкоморій та комірник. Підкоморій обирався. Його кандидатуру визначав гетьман. За своїм становищем підкоморій вважався пер­шим після полковника. Він добирав собі помічника — комірника. Обидві посади були довічними. Підкоморій розглядав земельні спори. Апеляційною інстанцією для підкоморського суду був Гене­ральний військовий суд. Підкоморський суд діяв до 1840 р.

На Запорізькій Січі суд традиційно не був відділений від кошової і паланкової адміністрації. Функції судових органів здійс­нювала козацька старшина під головуванням кошового атамана зг участю військового судді як особи, компетентної у праві. Суддя буї другою особою після отамана у Коші. Щодо організації і діяльност суд керувався виключно нормами звичаєвого права. Запорізьк козаки підлягали юрисдикції тільки козацького суду (" где тро< козаков, там судят одного").

У Правобережній Україні існувала судова система Речі Поспо­литої. Вищим становим (апеляційним) судом був коронний трибу над. З 1764 р. судовими справами України займався Люблінськиі трибунал. Шляхетськими судами першої інстанції були: земськиі суд, міський суд, підкоморський суд (по земельних спорах). ^ містах діяв міський (лавний) суд, у селах — сільські та доменіальн (замкові, вотчинні) суди.

В Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській Таврійській губерніях з кінця XVIII ст. діяла судова система Росії яку було введено у 1775 р.

15. Розвиток духовного життя українського народу у XVIII ст. відбувався в різних регіонах по-різному. До кінця другої третини XVIII ст., тобто до ліквідації Гетьманщини, яка певною мірою захищала українську культуру, духовне життя Лівобережжя розвивалося у більш сприятливих умовах. Близьким до нього культурним життям жила Слобожанщина, пізніше — Південь України. Продовжуючи національно-державні традиції Київської Русі, Галицької держави, Київського та інших князівств Литовської доби, Гетьманська держава забезпечувала частині українського народу досить широкі можливості будувати своє життя і культуру за власними уподобаннями. Українське козацтво, козацька держава своєю діяльністю, самим існуванням оберігала українську народність від культурно-національної асиміляції сусідніми народами: близьким за культурою польським, єдиним за релігією — російським.

У той же час ряд регіонів України на початку XVIII ст. знаходилися у складі різних держав. Лише наприкінці XVIII століття Правобережжя та Південь України були приєднані до Російської імперії, куди вже входили Лівобережжя та Слобожанщина. Однак Східна Галичина до середини 70-х років перебувала у колоніальному володінні Польщі, а з кінця XVIII ст. разом з Північною Буковиною та Закарпаттям — під владою Австрійської імперії. В російській частині України розгортався процес русифікації, в Західній Україні — полонізації, онімечення та мадяризації. Обидві монархії — австрійська і російська намагалися обмежити національно-культурний розвиток, денаціоналізувати українське населення, позбавити його своєї культури і знищити українську мову.

Одночасно з України до Росії відтягувалося багато інтелігенції, переважно вихованців Києво-Могилянської академії, визначних діячів церкви. Всі вони проводили велику культурно-освітню і наукову діяльність. Наприклад, у Слов´ яно-греко-латинській академії у Москві з 1701 по 1762 pp. працювало 95 професорів із Києво-Могилянської академії, а із 21 ректора — 18 були могилянцями. У XVIII ст. практично не було жодної ділянки культури в Росії, на якій би не позначився вплив української культури. А це певного мірою обезкровлювало, ослабляло духовний розвиток українського народу.

У XVIII ст. в Україні вся система релігійних організацій, православних і уніатських, продовжувала бути фундаментом духовного життя українського народу. Поряд з цим православна церква, підпорядкована російському царизму, поступово ставала знаряддям русифікації українців. Грамоти царів та московського патріарха у кінці XVII ст., коли відбулося підпорядкування їм української православної церкви, обіцяли їй широку автономію і збереження традицій. Однак царизм порушував і в цій сфері всі свої обіцянки, обмежував та душив українську церкву.

У 1721 р. за наказом Петра І російський патріархат був знищений і створений колективний керівний орган церкви — синод, на чолі якого стояв цар. У 1722 р. за його наказом керівником української церкви був призначений Вонятович, але не в сані митрополита, а архієпископа, чим вся церква України була понижена до звичайної регіональної єпархії в Російській імперії. Всі спроби Вонятовича відновити українську митрополію завершилися невдачею, а він зазнав репресій і арешту. Лише у 1742 р. українська ієрархія повернула собі сан митрополита.

Отже, в кінці XVIII ст. керівництво української церкви остаточно перейшло з лагідних рук царгородських патріархів до деспотичних російських царів, світських людей, що робили релігію політичною справою реакційного російського монархізму. У XVIII ст. 60 років церквою управляли жінки, з яких дві — Катерина І і Катерина II — німкені. За вказівками російських імператорів були ліквідовані всі особливості української церкви (у звичаях проведення церковної служби, у святах, читанні богослужбових книг та ін.) — вона була уніфікована з російською. Майже всі українські богослужбові книги винищувалися, замінювалися московськими, а друкарні українських монастирів мали друкувати книги за московським зразком. Вводилася заборона на українські переклади святого письма, будівництво церков в українському стилі та ін. На високі церковні посади уряд призначав лише росіян або денаціоналізованих українців.

Одночасно царизм погіршив і матеріальне становище української церкви. У 1786 р. за вказівкою Катерини II уряд здійснює секуляризацію монастирських маєтків і забирає їхні землі разом із селянами, які там проживали. Лише у київських монастирів (Києво-Печерська лавра та ін.) відібрано 50 тис. селян. Значна частина монастирів була закрита, а решта перейшла на скупе утримання уряду. Ця реформа негативно позначилася на шкільній справі та друкарстві, які були тісно пов´ язані з монастирями. Це був дуже жорстокий удар по Києво-Могилянській академії, позбавленій тепер своєї матеріальної бази, і по всій українській культурі.

Становище уніатської церкви на Правобережжі та в Галичині у другій половині XVII ст. характеризувалося нестабільністю, спричиненою повстаннями селянських і козацьких мас, що вбачали в ній уповноважених польської верхівки. На початку XVIII ст. ситуація змінюється. Уніатська церква значно зміцнила свої позиції на Правобережній Україні. І тут, і в Галичині та на Волині загострюються її відносини з католицькою церквою. Це було пов´ язано з тим, що для поляків національне питання стояло вище, ніж релігійне, і в своїй антиукраїнській політиці польський уряд не міг спиратися на уніатів. Останні мусили користуватися польською мовою, виконувати католицькі обряди, чим були дуже невдоволені. Поступово уніати створюють свої навчальні заклади, серед яких важливу роль відігравали школи в Умані та Вільно. Однак значна частина українського населення вороже ставилася до уніатів: під час «Коліївщини» було вбито близько 300 уніатських священиків, а також всіх членів Василіанського монастиря та учнів його школи в Умані. Причиною цієї трагедії слід вважати бездарність та егоїзм польської верхівки, що сліпо ненавиділа українців, роздмухувала жорстокість і ворожнечу проти них, а також лицемірну, дворушну політику російського царизму. З часу першого поділу Польщі на Правобережжі розгортається боротьба за повернення населення у православ´ я.

Після третього поділу Польщі цей процес швидко наростає. Катерина II видає ряд указів, вимагаючи від українців-уніатів повернення в православ´ я. В результаті в лоно православної церкви повернулося 2300 церков, були ліквідовані всі василіанські (уніатські) монастирі. Однак польські поміщики мали міцну підтримку з боку царського уряду в боротьбі проти селянства і жорстоко їм мстилися за вихід з унії. Це призвело до подальшого погіршення становища селян, що перейшли у православ´ я. На початку XVIII ст. в Галичині після довгої боротьби польським урядом була остаточно утверджена унія. Однак, прийнявши її, галицьке населення твердо дотримувалося своїх східних обрядів, вважаючи їх національною святинею, і не піддавалося латинізації. Під керівництвом кількох енергійних єпископів греко-католицька церква склалася в окрему релігійну організацію, відмінну і від православ´ я, і від католицтва. Починається піднесення культурного рівня нижчого духовенства, розгортається його освітня діяльність. За короткий час населення Галичини звикло до унії, визнало її за свою національну церкву та захисника своїх національних інтересів.

У другій половині XVII ст. унія проникає і в Закарпаття. Однак до кінця XVIII ст. православна релігія займає міцні позиції в Мармароській окрузі. Після переходу Закарпаття під владу Австріїїї уряд провів низку реформ, що значно поліпшило становище уніатського духовенства. Воно зрівнювалося у правах із римсько-католицьким. У 1784 р. засновується греко-католицька семінарія. Уніатська церква зміцнилася і посилила свою культурно-релігійну активність.

На Буковині за підтримки православної Молдавії у XVIII ст. православна церква зберегла свої пануючі позиції. Таким чином, російський царизм, підпорядкувавши собі українську православну церкву, перетворив її на знаряддя русифікації. Водночас уніатська церква Галичини та Закарпаття, завдяки незалежності від польського, а потім і австрійського урядів, ставала захисником національних інтересів українців Західної і Закарпатської України. Але і в сфері діяльності православної церкви, і в регіонах з переважаючим уніатством релігія була ідеологічною основою культури. В той же час у суспільстві поступово посилюється роль філософії, природничих наук, художньої літератури та їх відокремлення від теології.

Українська культура мала від попередніх часів значну духовну спадщину, традиції, її флагманом продовжувала бути Києво-Могилянська академія, яка одночасно діяла як передовий і найважливіший орган наукового, культурного, а також релігійного життя. Під її впливом у XVIII ст. були відкриті колегіуми у Чернігові (1700 p.), Харкові (1727 р.) та Переяславі (1738 p.).

У Західній Україні в 1784 р. був заснований Львівський університет, однак він діяв як польський орган освіти. У великих містах — Львові, Дрогобичі, Бродах, Стриї — деякий час ще існували братські школи, але вже в середині XVIII ст. вони занепадають. У другій половині століття з´ являються гімназії в Крем´ янці, Володимир-Волинському та Чернівцях, семінарія в Мукачевому. XVIII ст. характеризується високим рівнем розвитку народної освіти в Україні. Майже у всіх містах і селах Лівобережної України та Слобожанщини діяли початкові школи — на Лівобережжі їх було 866, на Слобожанщині — 129, тобто одна школа припадала приблизно на тисячу чоловік населення. У всіх полкових містах існували великі школи, де навчалися тисячі дітей. Багато шкіл було при церквах (єпархіальні). Більшість закладів утримувалися на кошти населення, а учителювали в них мандрівні дяки. Кількість початкових та інших шкіл до кінця XVIII ст. в Україні зростала. Однак царизм і кріпосництво розгортають наступ на українську культуру, і народна освіта занепадає. Та й кріпосні селяни мали все менше можливостей навчати своїх дітей: феодали дивилися на них, як на «бидло», тримали в бідності, завантажували дітей роботою. Тому вже в 1875 р. на 6730 чол. Населення припадала всього одна школа. Таким чином, українська народна освіта, створена зусиллями церкви, інтелігенції, передових кіл козацтва і селянства у Гетьманщині та Слобожанщині, у першій половині XIX ст. була придушена російським царизмом.

У 1786 р. царський уряд схвалив «Статут народним училищам у Російській імперії», за яким створювалися два типи училищ: малі — дворічні, у яких учнів навчали основам православної віри писати, читати та рахувати, і головні — п´ ятирічні, які за своєю програмою були тогочасними середніми школами. На 1801 р. в українських губерніях діяло 8 головних і 17 малих народних училищ, у яких навчалося близько 3, 5 тис. дітей. У кінці XVIII ст. середня освіта російської України зміцнюється. У селах Правобережжя і Галичини теж існували українські початкові школи, що утримувалися за рахунок населення. Польський уряд підтримував єзуїтські колегії, де викладання мало переважно богословський католицький характер. Після приєднання Галичини до Австрії уряд цієї країни провів шкільну реформу, і навчання у школах почали проводити німецькою мовою. Пізніше контроль за навчанням був переданий римсько-католицькій церкві, і в школах запанувала польська мова. Лише у невеликій кількості шкіл керівництву уніатської церкви вдалося ввести українську мову навчання.

Стан освіти у Північній Буковині був гіршим, ніжу Галичині. Там діяли початкові школи, які утримувалися за кошти населення, але у невеликій кількості. Після приєднання Буковини до Австрійської імперії тут поширюються німецькі, румунські та польські школи. Кількість народних шкіл почала зменшуватися, тому що місцеве українське населення не бажало навчати дітей у чужих школах. У 1792 р. діяло 32 народні школи, а на початок XIX ст. — 15, і серед них жодної української. На Закарпатті початкова освіта розвивалася більш високими темпами, і в кінці XVIII ст., завдяки активному сприянню уніатської церкви, шкільна справа досягла значних успіхів: у цьому невеликому регіоні діяло більше 300 українських шкіл, і кількість їх продовжувала зростати.

У Галичині існували п´ яти і шестикласні середні школи з латинською мовою навчання. З приєднанням Галичини до Австрії створюється п´ ять середніх шкіл-гімназій. На Буковині перші школи з´ явилися лише у кінці XVIII ст. — в Чернівцях та Сучаві з німецькою мовою викладання.

Духовним центром всієї України був Київ з його Могилянською академією. Академія була осередком освіти та культури, громадської думки України. Вона підготувала цілу плеяду вчених, письменників, педагогів, церковних, громадсько-політичних діячів, які головну мету своєї діяльності вбачали в просвіті народу, служінні його інтересам. Залишаючись вірною кращим традиціям, академія приймала молодь різних станів і різних країн. її вихованці відкривали школи, засновували бібліотеки, сприяли розвитку науки, літератури, мистецтва не лише в Україні, а й Росії, Білорусії, Сербії. Навчання в академії ґрунтувалося на ідеях гуманізму і просвітництва.

Вплив Києво-Могилянської академії як центру інтелектуального життя був надзвичайно відчутним в кожній галузі культури. В академії вивчалися українська книжна, старослов´ янська, грецька, латинська та польська мови, арифметика і катехізис, нотний спів. Мовники багато працювали над вдосконаленням мови українського народу. Українською мовою пишуться літописи, складаються судові і державні акти, ведеться офіційне листування.

У XVIII ст. посилюється вплив німецької та французької мов. Широкими були знання грецької й латині. Багатомовність, ґрунтовні філологічні знання були ознакою кожної культурної людини України. Студенти, вихідці з різних країн, вільно спілкувалися між собою. В академічних та приватних бібліотеках надавалася в оригіналах богословська, наукова, художня література. В академії традиційно поважалася і розвивалася поезія, чому сприяла поява спеціальних посібників — поетик і риторик, написаних викладачами. Складаються певні поетичні традиції: літературні диспути, конкурси, присудження звання лавроносного поета і т.ін.

Вихованці академії створювали навколо себе осередки та гуртки: Г. Сковорода — у Харкові та Полтаві, І.Максимович — у Чернігові, С. Яворський, Ф. Прокопович та ряд інших — у Москві, Г. Кониський — у Білорусії, М. Козачинський — у Сербії. Академія була основною школою філософських знань. її вихованці висловлювали сміливі і прогресивні для того часу погляди, доводили, що розум удосконалить світ. Ф. Прокопович після закінчення академії навчався у Римі, потім викладав у Могилянській академії філософію, риторику, богослов´ я та математику, був її ректором. У 1716 р. за наказом Петра І він прибув до Петербурга, де став керівником церкви Російської імперії. Пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, першим в Україні визнав систему Коперника та вчення Галілея, висловив думку про єдність світу на основі його матеріальності.

Визначне місце у розвитку філософської думки, науки та літератури належить Григорію Сковороді (1722-1794 pp.). Здобувши освіту в Київській академії, він викладав у Переяславському і Харківському колегіумах, але через переслідування залишив цю діяльність і останні 25 років свого життя мандрував Україною. Він переходив від села до села, зустрічався з простим людом, навчав дітей, проповідував свої погляди та розповсюджував знання. Створив багато віршів, пісень, драм, комедій, філософських творів, які передавалися усно і в рукописах. Опубліковані після смерті автора, вони складають два великі томи: філософські трактати й діалоги, збірки віршів і пісень, байки, правові переклади, листи, афоризми та ін. В центрі його теорій та ідей — людина. Сковорода особливо звеличує трудівника людину. Шлях до щастя він бачив у самопізнанні, самовихованні і праці. Поет пропагував високу мораль, непідкупність, щирість. Таврував світських і духовних експлуататорів, користолюбців, кар´ єристів, пройдисвітів, що були винуватцями народних страждань, гноблення та війн.

Зусиллями учених академії прискорюється процес нагромадження історичних знань і розвиток історичної думки. Визначними історичними творами свого часу слід вважати літописи, авторами яких були Г. Граб´ янка і С. Величко, а також твори Г. Полетики, П. Симоновського, В. Рубана та О. Рігельмана. їхні праці — це перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й трактування.

У XVIII ст. зростає інтерес до наук, що мають практичне застосування. Курси лекцій С. Яворницького та Ф. Прокоповича містили елементи астрономії, фізики, біології і медицини. З´ являються курси натурфілософії — попередниці природознавства.

Арифметика і геометрія лягли в основу курсу математики Ф. Прокоповича, прочитаного ним у 1707—1708 pp. у Київській академії. У другій половині XVIII ст. були засновані класи чистої (алгебра, геометрія), а також змішаної математики, в яких викладали цивільну і військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку та оптику.

У Києво-Могилянській академії студенти отримували і знання з медицини. Багато її вихованців стали відомими медиками, заснували лікувальні заклади в Україні, Росії та Білорусії. У 1787 р. в Єлизаветграді була відкрита перша в Україні медична школа, де вивчення медицини поєднувалося з лікуванням хворих у шпиталі.

У XVIII ст. українська художня література переживала значні перетворення: на зміну поетичним і прозовим творам, які базувалися на релігійних мотивах, приходить світська література з сюжетами, взятими із реального життя. Ці твори пишуться здебільшого розмовною, а не книжною мовою, що базувалася на старослов´ янській. Літератори черпали ідеї, образи, поетику, методи відображення дійсності з багатого джерела народної творчості. Зникають такі широко розповсюджені жанри середньовічної літератури, як житія, полемічна, ораторсько-проповідницька й паломницька проза, церковна поезія, шкільна драма. Натомість з’являються віршовані твори на історичні й побутові теми, які створювалися переважно авторами з демократичних прошарків.

Визначним поетом був К. Зіновіїв, який уклав у 1700-1709 pp. збірку, до якої увійшло 370 віршів та понад 1600 приказок. Визначним був діалогічний твір «Розмова Великоросії з Малоросією», написаний у 1762 р. в Глухові канцеляристом Семеном Дівовичем. У ньому розкриваються найважливіші події з історії України та її взаємини з Росією. Широкого розповсюдження набувають вірші-травестії (від франц. переодягати). У яких біблійні персонажі одягнуті у народний одяг, говорять народною мовою як звичайні люди.

Продовжує розвиватися народна творчість. В історичних піснях, баладах, легендах розповідається про героїчну боротьбу українського народу проти іноземних загарбників та місцевих гнобителів. У народних піснях, відбивалося тяжке життя народу, особливо за часів кріпацтва, ненависть до царів, панів, воля до боротьби за національне і соціальне визволення. У театральному мистецтві поширюється вертепна драма, своєрідний ляльковий театр, в якому переважали методи віршованої сатири і гумору. У 1789 р. в Харкові засновується перший постійний театр.

У духовному житті українського суспільства визначне місце посідає музично-пісенна творчість. У XVIII ст. чарівна українська пісня викликала захоплення в багатьох країнах світу. Виникають визначні музичні центри — у Львові, Кам´ янці, Стародубі, Ніжині, Полтаві, Чернігові, Харкові та інших містах. Музичною столицею України XVIII ст. був Глухів — гетьманська резиденція. Тут діяла спеціальна музична школа, у якій викладалися вокальний спів, гра на скрипці, флейті та басах.

Одним із центрів музичного життя традиційно залишалася Київська академія, у якій функціонували велика хорова капела та оркестр. Всі урочистості, важливі події академічного життя, народні гуляння на площах Києва супроводжувалися переважно хоровим співом і музикою студентів. Капели і хори в Росії також комплектувалися переважно вихідцями з України, часто могилянцями. Так, у 60-х роках XVIII ст. половину хористів царської капели складали українці. Києво-Могилянська академія виховала багатьох талановитих композиторів, серед яких виділялися М. Березовський (1745-1777), А. Ведель (1767-1808), Д. Борт-нянський (1751-1825), твори яких хвилюють слухачів до нашого часу.

Широке використання національної, античної і європейської культурної спадщини, поширення освіти сприяли подальшому розвитку архітектури та образотворчого мистецтва. Тут спостерігається перехід від середньовічних традицій до національних форм і кращих закордонних зразків. Процвітають школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа при Києво-Печерській лаврі. Діяли також малярні при Софійському соборі, Межигірському монастирі, при Троїцько-Іллінському монастирі в Чернігові та ін. Відомі численні зразки монументального живопису в розписах Успенського собору, Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі. В храмових розписах важливим елементом був так званий ктиторський портрет. Так, в алтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври зображено 85 історичних осіб — від князів Київської Русі до Петра І.

Великою популярністю серед жанрів світського образотворчого мистецтва користувався портретний живопис. Це зображення в основному представників козацької старшини — Б.Хмельницького, І. Мазепи, учених І. Галятовського, Л. Барановича, Ф. Прокоповича. Продовжувала розповсюджуватися графіка. Школи графічного мистецтва були в Київській академії, Києво-Печерській лаврі, у Чернігові і Львові. Це гравюри-панегірики і тези академічних диспутів, друковані книги з численними мініатюрами, в яких релігійні сюжети тісно переплітаються зі світськими.

В Україні продовжують розвиватися народні художні промисли: різьблення, кераміка, килимарство, художня вишивка та гаптування, кахлеве й гончарне виробництво, художнє литво, ювелірне мистецтво. В архітектурі співіснують різні стилі, удосконалюється техніка будівництва.

Поряд із дерев´ яними будівлями з´ являються кам´ яні, все ширше використовуються металеві деталі та скло. Розбудовуються і прикрашаються Київ, Чернігів, Глухів, Батурин, Харків, Переяслав, Львів, Кам´ янець-Подільський та Мукачеве.

Визначне місце у XVIII ст. посідає культове будівництво, в якому, як і в світському, переважав стиль так званого українського бароко. Велику кількість духовних споруд було зведено завдяки матеріальній допомозі Івана Мазепи. За 1697-1706 pp. він збудував 12 храмів і близько 20 церков, реставрував і розбудував Софійський собор та будинок Могилянської академії.

У середині XVIII ст. з´ являються визначні пам´ ятники архітектури: Андріївська церква у Києві (арх. В. Растреллі, І. Мічурін), собор св. Юра у Львові (арх. Мерети) та ін. З 60-х років XVIII ст. на зміну бароко приходить так званий російський класицизм, для якого характерними були строгість і чіткість архітектурних форм.

Вчені, релігійні діячі, літератори України не стояли осторонь світової науки і культури. Продовжувалася традиція навчання української молоді в університетах країн Європи. Повертаючись в Україну, молоді вчені працювали в різних навчальних закладах України та Росії, розповсюджуючи передові європейські ідеї.

Таким чином, XVIII ст. було важливим етапом у розвитку української культури, хоча російський монархічний деспотизм все більше обмежував її. Поступове подолання середньовічних догматів, поширення передових ідей гуманізму й раннього просвітництва сприяли загальному суспільному прогресу, підносили почуття національної гідності, розширювали духовність. Розвивалася культура як елітних соціальних груп українського суспільства, так і широких народних мас. Український народ у XVIII ст., як і в попередні віки, зробив значний внесок у світову духовну скарбницю, особливо в культуру слов´ янських народів. Продовжувалося формування української нації, етнічна консолідація українців, зростання їх національної самосвідомості. Відбувалося подальше збагачення української народної мови, яка в творчості І.Котляревського перетворюється на літературну.

XVIII ст. було періодом боротьби козацтва та старшини за збереження української державності. І хоча українському народу через несприятливі зовнішньополітичні умови та гострі соціальні суперечності, слабку внутрішню консолідацію не пощастило утримати державну самостійність, однак його кращі представники намагалися зберегти її. Вони продемонстрували своє розуміння поривань українського народу до незалежності і стояли на рівні передових європейських політичних ідей свого часу. Все це сприяло наростанню нових хвиль боротьби за українську національну справу в наступних століттях.

рідній землі, між населенням та росіянами траплялися гострі зіткнення,

" многия ссоры и досад ительства бывали". У 1668 р. проти сваволі

російських воевод спалахнуло повстання, придушене Брюховецьким. За

Глухівськими статтями перебування російських військ в Україні було

обмежене п'ятьма містами — Києвом, Переяславом, Черніговом, Ніжином та

Уманню, їм наказувалося не втручатися у місцеві справи.

Під час народно-визвольної війни середини XVII ст. під керівництвом

Б.Хмельницького, яка мала національно-визвольний, революційний характер,

вперше в історії українського народу була створена Українська

національна держава.

Після смерті Б.Хмельницького для українського народу та української

держави прийшли тяжкі часи. У період анархії чи руїни, протиборствуючі

старшинсько-шляхетські угруповання, з допомогою їх зарубіжних союзників

(насамперед, Росії та Польщі, а також Туреччини), розв'язали

громадянську війну (1658—1663 p.), під час якої єдину українську державу

було поділено на дві частини — Правобережну й Лівобережну Україну. Цей

поділ стався у 1663 p. Юридичне його було оформлено у 1667 p.