Шановний Миколо Леонідовичу!

У відповідь на лист № 04-22/6/2-334(166076) від 7 липня 2016 р., скерований до мене, як результат розгляду Комітетом з питань культури і духовності електронної петиції щодо скасування рішень міської влади м. Львова, на виконання доручення Першого заступника Голови Верховної Ради України І. Геращенко від 01.07.2016 р., повідомляю наступне.

Згідно з частиною десятою статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 236 Цивільно процесуального кодексу України, суд розглядає справи, зокрема, по скаргах на рішення, прийняті відносно релігійних організацій. Положеннями статей 248(11) та 248(12) зазначеного Кодексу встановлено, що у судовому порядку можуть бути оскаржені рішення державних органів, зокрема, з питань володіння та користування культовими будівлями, та майном. Скаргу може бути подано в суд релігійною організацією, права якої порушено. Користуючись цим правом, у 2009 році, римсько-католицька парафія святого Антонія у Львові подала позов до Київського господарського суду (першої інстанції) у справі визнання права власності монастиря, у якому на даний момент знаходиться музична школа № 4. У 2011 році вищезгаданий суд прийняв постанову про те, що парафія незаконно хоче володіти цим будинком, тобто, відмовлено у визнанні права власності на будівлю №53 по вул. Личаківській в місті Львові та повернення будівлі громаді Римсько-Католицької Церкви парафії святого Антонія у Личаківському районі міста Львова, після чого була подана апеляційна скарга, і Апеляційний суд у 2014 році визнав за парафією право власності і скасував рішення міської ради, про передання будинку музичній школі № 4. Проте, на цьому етапі це не закінчилося. Місто, в свою чергу, оскаржило рішення Київського господарського суду, і подало скаргу до третьої інстанції – Вищого господарського суду України, і третя інстанція прийняла рішення згідно до рішення першої інстанції.

Парафія програла справу, проте рішення було необґрунтоване, суд першої інстанції мав докази, які не були прийняті до уваги, суд використав законодавчі акти фрагментарно, задіявши лише ті, які відповідали інтересам міста, і не хотів брати до уваги цілісності законодавчої бази – Конституції України, Закону про свободу совісті і релігійних організацій, Постанови Президента щодо повернення релігійним організаціям їхнього майна. Суд, зокрема, у своїй постанові, вказує на те, що релігійна громада, яка зараз володіє храмом, не є тією, що була до 1939 року. Це абсурд, оскільки ні радянська, ні церковна влада не ліквідовували парафії, як юридичної особи, і вона існувала навіть у часи СРСР, і ніхто, крім Господарського суду міста Києва, не сумнівається у тому, що від моменту заснування парафія св. Антонія досі та сама. Також, суд не прийняв до уваги підтвердження єпископом, та витяг із довідок. Робилась ставка і на те, що у даному, конкретному випадку, це начебто не є культовою спорудою. Але що таке культова споруда? Якщо подивитись на Києво-Печерську Лавру чи на церкву св. Юра у Львові – культовою спорудою є не лише храм, але і весь архітектурний комплекс, тому що він є необхідною матеріальною базою для нормального функціонування храму. А що стосується будинку при костелі св. Антонія, то він був збудований, як монастир, а монастир є завжди культовою спорудою, яка створює з храмом єдиний архітектурний ансамбль. Даний випадок не є поодиноким, адже в аналогічному порядку суди відмовляють Римсько-Католицькій Церкві й у поверненні костелу святої Марії Магдалини у Львові, у якому на даний момент знаходиться будинок органної музики. Отже, закони інтерпретуються, у даному випадку, на користь львівської місцевої влади. Даними вчинками і Феміда, і місцева влада проявляють відкриту неприхильність до Римсько-Католицької Церкви в Україні, що не має місця згідно законодавства. Неодноразово, львівською місцевою владою ця неприхильність аргументувалась національною (польською) ознакою нашої Церкви, що не відповідає дійсності, адже вірними нашої Церкви є представники багатьох національностей, та що також не має місця згідно чинного законодавства України, адже, попри багатонаціональність та мульткультуральність нашої Церкви, всі її вірні є громадянами однієї держави, України, які платять податки, беруть участь у виборах як місцевої, так і центральної влади в Україні, брали участь у революційних змінах України в 2013-2014 роках, та воюють сьогодні на Донбасі, та, не дивлячись на це все, сьогодні наші вірні досвідчують такої ж образи гідності, якої у фізичний спосіб досвідчила молодь на Майдані Незалежності у Києві, у ніч на 30 листопада 2013 року, на захист якої, власне, й постав Євромайдан. Але, тепер, після перемоги Майдану, у нашому випадку, на захист нашої гідності, окрім наших вірних, більше немає кому стати.

Одночасно, повідомляю наступне. 15 березня 2016 року, мною, на сайті єдиної системи місцевих петицій, була зареєстрована петиція з аналогічним текстом, що й на сайті Верховної Ради, відповідь на яку Ви скерували. Проте, петиція не пройшла модерації, адже її визнали протизаконною, у ній, начебто, знайшли сліди, цитую з відповіді, «закликів до розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі». На сайті Верховної Ради, натомість, петиція успішно пройшла модерацію, та була опублікована. Це свідчить про те, що місцева влада у Львові, та центральна влада у Києві живуть за різними законодавствами. А оскільки такого не може бути, так як законодавство є одне, та оскільки дві взаємосуперечності не можуть бути одночасно істиною, це означає, що одна з сторін ухвалює рішення на захист власних інтересів, у даному випадку, місцева львівська влада, адже у петиції не було вжито жодного заклику, як такого, також, тим більше, не було вжито жодного заклику до розпалювання чогось, була відсутня тема міжетнічних стосунків, адже йшлося про українців за національністю, яких у нашій Церкві сьогодні є більшість, була відсутня тема раси, адже йшлося про людей європеоїдної раси, була відсутня тема міжрелігійних стосунків, адже петиція знаходилась у рамках християнської релігії, а також, була відсутня тема ворожнечі, навпаки, петиція передбачала мирний круглий стіл, за участю всіх сторін (на вказані мною зауваження, представники єдиної системи місцевих петицій не відреагували жодним чином). Оскільки, згідно пункту 3, статті 5 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», держава повинна захищати права і законні інтереси релігійних організацій, а не приймати у цих випадках рішення на захист власних інтересів, та пункту 5 статті 5 цього ж закону, який говорить про те, що усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом, що встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускаються, дії львівської місцевої влади є протизаконними, а отже, у даному випадку, відносно законодавства, в стосунку до Римсько-Католицької Церкви в Україні, чинна львівська місцева влада є злочинною, адже порушення закону є злочином. Відтак, злочинна влада не є в змозі ухвалювати адекватні рішення, у даному випадку, по відношенню до Римсько-Католицької Церкви в Україні, а відтак, як мінімум, не було коректно з Вашої сторони у своєму листі посилатись на неї, та на лояльні до неї суди. Повідомляю, що ця інформація давно покинула межі України, навіть, особисто з моєї сторони, адже, мною особисто, на одному з заходів Всеєвропейського масштабу, на який скерував своє благословення й Папа Римський Франциск, де делегація з України була вперше представлена, місцева львівська влада була представлена саме у такому «світлі». Моєю доповіддю зацікавилися, адже попросили її копію, тож ця інформація поширюється все далі. Знають про ці справи і у Ватикані.

Також, наші вірні мають твердий намір продовжити боротьбу і у Європейському суді з захисту прав людини у Страсбурзі, і виграють його, і Ви про це знаєте, адже дискримінація на релігійному, чи будь якому грунті, у будь якому вигляді чи проявах, згідно міжнародного законодавства, є недопустимою. Не змушуйте, будь ласка, чи мене, чи когось іншого з нашої Церкви цілковито псувати в очах європейців обличчя ще й центральної української влади, адже це явно не пришвидшить інтеграцію України до європейської родини у певних галузях, навпаки, тільки сповільнить, якщо й не унеможливить. Тож просимо Вас внести певні зміни, які, оминаючи місцеву львівську злочинну владу, дозволять відновити справедливість, та нам повернути наше, адже на чуже ми не претендуємо. А ми з Вами знаємо, що Бог і правда, які завжди, рано чи пізно перемагають, є на боці нашої Церкви, тож, якщо припинити інтерпретувати законодавство з власною вигодою, це стане можливим.

Відповідно до частини 4, статті 17 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам'яток історії та культури. Як центральною, так і місцевою владою, по відношенню до Римсько-Католицької Церкви в Україні, ця постанова грубо порушується, адже, до прикладу, костел святої Марії Магдалини у Львові, у якому сьогодні знаходиться будинок органної музики, становить собою одночасно історичну та художню цінність, охороняється законом, як пам’ятка архітектури, проте, Римсько-Католицькій Церкві, ця будівля не передана у повне користування до сьогоднішнього дня. Аналогічно є з костелом святого Миколая у Києві. Аналогічно є з монастирем францисканців у Львові, у якому сьогодні знаходиться музична школа № 4, адже костел святого Антонія, при якому знаходився монастир, становить собою історичну та художню цінність, охороняється законодавством, як пам’ятка архітектури, а монастир, як вже було вище згадано, є завжди культовою спорудою, яка створює з храмом єдиний архітектурний ансамбль.

Відповідно до частини 6, статті 17 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель. Ця постанова як місцевою, та і центральною владою, по відношенню до нашої Церкви, грубо порушується, адже, у її виконанні, спостерігається абсолютно протилежне, переважне право надається не релігійним, а державним організаціям.

Відповідно до частини 3, статті 18 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом. Оскільки наші костели, які сьогодні займають державні організації, та представники інших конфесій, першопочатково були збудованими для потреб виключно Римсько-Католицької Церкви, а не для структур, які сьогодні займають ці споруди, та оскільки у Римсько-Католицької Церкви ці споруди були відібрані радянською злочинною атеїстичною окупаційною владою, що у жодному разі з точки зору юридичного та морального права не може бути виправданим, сьогодні ця постанова грубо порушується як державними організаціями, так й іншими конфесіями, УГКЦ зокрема, які ці споруди займають.

Відповідно до частини 8, статті 18 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», право власності релігійних організацій охороняється законом, що, на практиці, порушується як місцевою, так і центральною владою.

Відповідно до частини 1, статті 20 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», у разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються відповідно до її статуту (положення) і чинного законодавства. Оскільки ні під час нацистської, ні під час радянської окупації від 1939 року і до сьогоднішнього дня Римсько-Католицька Церква на території України не переставала існувати, що, зокрема, по відношенню до міста Львова, засвідчується тим фактом, що цілий час функціонувала Катедральна базиліка та костел святого Антонія нашої Церкви, будь яке чинне законодавство того часу, скероване на конфіскацію нашого майна, та перейняття цієї конфіскації чинною місцевою та центральною владою, а також іншими конфесіями після розпаду СРСР у 1991 році, було неправомірним.

Відповідно до частини 2, статті 20 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», після припинення діяльності релігійних організацій майно, надане їм у користування державними, громадськими організаціями або громадянами, повертається його колишньому власнику. Оскільки на час конфіскації майна, тобто, у часи СРСР, як вже було сказано, Римсько-Католицька Церква на території України не припиняла своєї діяльності, та оскільки майно нашої Церкви на момент конфіскації не мало жодного колишнього власника, окрім самої Римсько-Католицької Церкви, конфіскація нашого майна, та перейняття цієї конфіскації чинною місцевою та центральною владою, а також іншими конфесіями після розпаду СРСР у 1991 році, було неправомірним.

Відповідно до частини 4, статті 20 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», при відсутності правонаступників майно релігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власність держави. Оскільки представники інших конфесій, що займають сьогодні наші храми, не є правонаступниками, так як цього не було погоджено самою Римсько-Католицькою Церквою, та оскільки Римсько-Католицька Церква на території України ніколи й не припиняла своєї діяльності, будь який перехід нашого майна у державну власність у часи СРСР, та перейняття цього переходу українською владою після розпаду СРСР у 1991 році, та передача цією ж владою нашого майна іншим конфесіям, було неправомірним.

Відповідно до частини 5, статті 20 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», у разі припинення діяльності релігійної організації у зв'язку з порушенням цього Закону та інших законодавчих актів України майно, що перебуває в її власності, за винятком культового, може безоплатно переходити у власність держави. Культове майно передається іншим релігійним організаціям. Оскільки у сьогоднішній день Римсько-Католицька Церква в Україні продовжує свою діяльність, так як за час незалежності України Римсько-Католицькою Церквою на її території не було вчинено жодного порушення цього Закону та інших законодавчих актів України, утримання сьогодні майна нашої Церкви у державній власності є неправомірним, та, відповідно, утримання сьогодні майна нашої Церкви іншими релігійними організаціями, також є неправомірним, а відповідно до статті 179 Кримінального Кодексу України, за це передбачена відповідальність.

З-поміж усіх інших релігійних організацій, зареєстрованих в Україні, Римсько-Католицька Церква є винятковою у тому плані, що вона нерозривно пов’язана з державою Ватикан, з якою Україна має встановлені дипломатичні відносини. Оскільки поширення діяльності та культурологічного впливу Римсько-Католицької Церкви в Україні є одним з пунктів дипломатичних стосунків між Україною та державою Ватикан, вважаю за доцільне скерувати копії Вашого листа, а також мою відповідь на нього, у Апостольську нунціатуру в Україні.