Античний театрЕврипіда

Наступником Есхіла і Софокла був Еврипід (480/84 – 406 рр. до н. е.). Батьки Еврипіда, очевидно, були заможними людьми, і він одержав гарну освіту. На противагу Софоклу Еврипід не приймав особистої участі в політичному житті держави, проте він жваво цікавився суспільними подіями.

Його трагедії істотно відрізнялися від драматичних творів Есхіла та Софокла й у своїй основі були новаторськими за темою, змістом образів, характером конфлікту, а часто і за формою. Вони присвячені новій і незвичайній для традиційного грецького театру родинно-побутовій тематиці, в них принципово не висвітлюються соціально-політичні проблеми.

Зрозуміло, що розкриття цієї тематики вимагало значно глибшого, ніж раніше, проникнення автора у світ психологічних переживань людини. Зберігаючи традиційний конфлікт, що відбувався між двома героями, Еврипід першим увів у свою трагедію конфлікт одного героя, тобто протиборство двох протилежних почуттів у душі одного героя, інакше кажучи – внутрішній конфлікт, психологічний конфлікт. Він дає змогу авторові глибше показати стан людини в момент душевної кризи, як кажуть психологи – пограничний або межовий стан людини, відтворити те напруження, у якому опиняється герой (Медея, Федра, Алкеста).

Однією з центральних в творчості Еврипіда стала тема кохання й ті страждання, що воно несе людям. У всіх випадках, коли героїв охоплює почуття любові, воно стає визначальним, примушує їх заглиблюватись у себе, у свою внутрішню боротьбу й надмірно страждати. Еврипід зображує любов як могутню пристрасть, якій неможливо протистояти (" Іполіт", " Медея"). Не випадково Еврипід увійшов в історію світової драматургії як " найтрагічніший з трагічних поетів" [7, с. 127].

Психологічні конфлікти Еврипіда виходять за межі античного суспільства, оскільки поет торкається глибоко інтимних почуттів людини, таких, що є вічними, незалежно від національних, географічних або хронологічних факторів.

Еврипід був останнім, хто суттєво змінив класичну грецьку трагедію. Завдяки створенню ним внутрішнього конфлікту, трагедія змінює свій характер. На перший план виходить тепер людина з усім спектром своїх відчуттів, сумнівів, переживань, пристрастей. Як результат, спостерігається тенденція до звуження масштабу конфлікту з одного боку, і до значного його поглиблення з іншої сторони. Це і дає привід вважати, що у творчості Еврипіда ми маємо справу не з трагедією, а з драмою (побутовою драмою) в традиційному літературознавчому тлумаченні цього жанру.

Отже, герої Еврипіда не трагічні персонажі, а драматичні, тому що вони самі роблять свій вибір, а згодом стають його жертвою. Однак слід зазначити, що це питання в науці і на сьогоднішній день залишається дещо полемічним.

Втім, саме шляхом Еврипіда розвиватиметься пізніша драматургія. Пильний інтерес до життя і почуттів окремої індивідуальності, широке використання інтриги й комедійних елементів, загальний родинно-побутовий фон п’єси надовго визначатимуть провідні тенденції розвитку драматичного мистецтва.

Драматург наблизив своїх героїв до дійсності; він, за свідченнями Арістотеля, зображував людей такими, " які вони і були". Персонажі його трагедій, залишаючись, як і в Есхила і Софокла, героями міфів, наділялися думками, прагненнями, пристрастями своєрідними поету. У ряді трагедій Еврипіда звучить критика релігійних вірувань і боги подаються більш підступними, жорстокими і мстивими, чим люди [7, с. 128].

По своїх суспільно-політичних поглядах Еврипід був прихильником обмеженої демократії, опорою якої він вважав дрібних землевласників. У деяких його п'єсах зустрічаються різкі випади проти політиків-демагогів: тішачи народу, вони домагаються влади, щоб скористатися нею у своїх корисливих цілях. У ряді трагедій Еврипід жагуче викриває тиранію: панування однієї людини над іншими людьми всупереч їхній волі – це йому здається порушенням звичайного цивільного порядку. Шляхетність, по Еврипіду, заключається в особистих гідностях і чесності, а не в знатному походженні і багатстві. Позитивні персонажі Еврипіда неодноразово висловлюють думку, що невтримне прагнення до багатства може штовхнути людину на злочин.

Заслуговує увага відношення Еврипіда до рабів. Він вважає, що рабство - це кривда і насильництво, що природа в людей одна і раб, якщо в нього шляхетна душа, нітрохи не гірше вільного.

Еврипід часто звертав увагу у своїх трагедіях на події Пелопонеської війни. Хоча він пишається військовими успіхами своєї країни, але в цілому ставиться до війни негативно. Він показує, які страждання несе війна людям, насамперед жінкам і дітям. Війна може бути виправдана тільки в тому випадку, якщо люди захищають незалежність своєї батьківщини.

Ці ідеї висувають Еврипіда в число самих прогресивних мислителів людства. Еврипід став першим відомим нам драматургом, у творах якого характери героїв не тільки розкривалися, але й одержували свій розвиток. При цьому він не боявся зображувати низькі людські пристрасті, боротьбу суперечливих прагнень в однієї і тієї самої людини.

Арістотель назвав його найтрагічнішим із усіх грецьких драматургів. Слава прийшла до Еврипіда після смерті. Вже в IV ст. до н.е. його називали найбільшим трагічним поетом, і таке судження про нього збереглося на всі наступного сторіччя.