Стан розвитку ткацтва в Україні.

Ткацтво є одним з найбільш важливих народних ремесел в Україні. Це ремесло було поширене по всій території країни. Основним матеріалом для ткацтва служив льон, коноплі та шерсть.

На початку ХХ століття ткацтвом займалися в кожному українському селі, так як продукція користувалася попитом.

Технічний прогрес вніс свої корективи у виробництво тканин. З'явилися цехи з сучасним обладнанням, і праця сільських майстрів поступово стала втрачати свого споживача.

Формування народного декоративного мистецтва в його нинішньому вигляді почалося з ХІV ст. Головні його види – художнє ткацтво, вишивка, вибійка, кераміка, художнє різьблення, народний розпис, обробка металу зберігають своє розповсюдження і в наш час. Поєднуючи в собі загальнонаціональні риси, кожен мистецький виріб водночас несе на собі відбиток регіональних традицій. Так, в орнаментальному багатстві полтавських килимів переважають мотиви рослинного характеру, особливо характерним для них є відтворення на площині килима “дерева” життя. Гуцульський килим відрізняється чітким геометричним орнаментом і симетрією.

В галузі ткацтва, крім домашнього виробництва, яке ще й досі побутує на Поліссі, Гуцульщині, Волині, виготовлення узорних декоративних тканин розвивалося на підприємствах художніх промислів. Вони розміщувались у визначних центрах ткацтва, таких як Кролевець на Сумщині, Дігтярі на Чернігівщині, Богуслав та Іванків на Київщині та інші. Кролевецьким рушникам притаманна урочиста святковість, монументальність візерунків, в яких виключно застосовується червоний колір на білому тлі. Багато років пошукам і збиранню старовинних кролевецьких рушників присвятили художники І.Дудар і О.Гавруш, що сприяло вивченню джерел народної творчості та їх переосмислення в розробці нових узорів.

Ткацтво, як і вишивка залишаються найбільш масовим і найулюбленішим різновидом народної творчості на Поділлі, Наддністрянщині, Буковині, Волині та Поліссі. В Україні в 60-70 роках, як і нині, зберігається виробництво килимів у вигляді домашнього виробництва для задоволення власних потреб сім’ї. Художньо-стильові особливості виробів визначаються місцевими традиціями народного килимарства, що історично склалися протягом попередніх часів. Килимарські осередки розвивали місцеві традиції народної творчості. Значний досвід було набуто на підприємствах народної промисловості. Провідним осередком з виготовлення квіткових килимів залишалася Решетилівська фабрика ім. К.Цеткін.

Аналізуючи сучасний досвід практики майстрів декоративно-ужиткового мистецтва приходимо до висновку, що нині виразно намітилась тенденція, коли замість автентичного образотворчого фольклору множаться вторинні форми стилізаторського фольклоризму, які виявляють антагонізм до свого першоджерела, експлуатують його ідейно-художні засади. В галузі народного мистецтва замість сільських майстрів, які зберігають вироблені століттями прийоми і навички традиційного ремесла з’являється широкий загін самодіяльних умільців або художники із професійною освітою, які поверхнево освоюють прийоми традиційного мистецтва. На противагу традиційному народному мистецтву розквітає самодіяльна творчість, позбавлена національної традиції. Навіть Закон України “Про народні художні промисли” (2000 р.) не приділив уваги багатьом традиційним видам народної творчості, віддаючи перевагу сувенірній продукції.

Разом із зміною політичної та економічної ситуації в Україні відбулися зміни видів і жанрів народного мистецтва. Так, за браком ринків збуту, барвників, пряжі зазнали руйнації, а подекуди й ліквідації ткацькі килимові фабрики, таких осередках як Косів, Глиняний, Хотин, Решетилівка, Богуслав та ін.

В останнє десятиріччя змінилися пропорційність та співвідношення окремих традиційних галузей творчості. На передній план виступили народне малювання, передусім, народна картинка, дерев’яна кругла скульптура, особливого інтересу набуло писанкарство.

Проте, для вирішення існуючих проблем щодо збереження та розвитку українського традиційного народного мистецтва в Україні, необхідно збільшити проведення мистецьких пленерів, симпозіумів, майстер-класів, організувати просвітницьку роботу серед майстрів народної творчості щодо історії та етнології рідного краю, з метою формування у них свідомості про причетність їх мистецького доробку до духовного світу цілих поколінь.

Сучасне ткацтво – складне художнє явище. Воно розвивається в трьох основних напрямах: професійне, традиційне, самодіяльне. У виробництві узорних тканин вирішальна роль належить майстрам, художникам. Нині новаторські тенденції характерні для художнього ткацтва прославлених центрів України, в число яких входить і Косів. У тісній творчій співпраці художники і виконавці зберігають і розвивають віками вміння прикрашати життя, розуміти справжню красу і гармонію.

Вагомий внесок у розвиток узорного ткацтва зробили:

· Г. Василащук,

· О. Горбова,

· Ю. Бович,

· А. Сливка,

· Є. Пілюгін,

· А. Литвиненко,

· та ін.

Творчості сучасних майстрів притаманне чуйне ставлення до місцевих традицій, котрі в наші дні набувають все більшої популяризації. З’являються нові тканини, які поєднують давні традиції з сучасністю.

Ткацтво – мистецтво унікальне, неповторне, древнє і водночас вічно молоде.

Килимарство відзначається багатими традиціями. Протягом століть із покоління в покоління майстри, розвиваючи і збагачуючи ці традиції, передавали їх у спадок. У такий спосіб багатющі скарби народного килимарства дійшли до нас у всій своїй красі й неповторності. Ці неоціненні надбання стали важливою творчою базою для сучасних художників та майстрів при розробці нових зразків килимів з гуцульськими узорами.

Провідне місце серед них належить художниці О. Василович та творчій групі майстрів-килимарів: М. Дзюбей, Г. Гулей, М. Боєчко, М. Балагурак.

Гобелен перетворився на монументальне мистецтво в 60-х роках ХХ ст. Прикметною ознакою гобелена є застосування, різноманітних технік та використання поряд із традиційною вовняною пряжею сучасних матеріалів.

Ліжникарство Карпатського регіону – перспективний вид мистецтва, який отримав визнання в нашій країні і далеко за її межами. У Косівському районі визначився провідний осередок-школа ліжникарства, зокрема, село Яворів (В. Шкрібляк, Г. Шкрібляк, Є. Шкрібляк, П. Бойчук, В. Калинич, Н. Корпанюк, В. Корпанюк) Карпатські ліжники спеціально звалюють у валилі.

Під дією води ліжники, подібно до сукна, щільно збиваються, а на поверхні утворюється ворс. У виконанні ліжникових виробів народні майстри на сьогоднішній день вже досягли високої майстерності: І. Копчук,

Багатофункціональність гуцульських народних тканих виробів: рушників, килимів, ліжників, гобеленів, а також техніка їхнього виконання, орнамент і колорит – це саме ті фактори, які створюють ґрунт унікального виду мистецтва, важливе художнє надбання українського народу.

Євген Іванович Пілюгін

Пілюгін Євген Іванович народився 7 серпня 1947року в селі Замостя Чернігівського району Запорізької області.

Художню освіту отримав у Московському художньо-промисловому училищі ім. Калініна (1965—1973 рр.) та Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова. Після закінчення навчання в МХПУ ім. Калініна працював у Решетилівському художньому професійно-технічному училищі.

Старший викладач, заступник директора по навчально-виробничій роботі, майстер виробничого навчання. Відмічений відзнаками: «Відмінник народної освіти України», викладач вищої категорії, нагороджений грамотами міністерства освіти України. Учасник художніх виставок з 1973 року, член Національної спілки художників України з1990 року, член Національної спілки майстрів народного мистецтва з 1991 року, Заслужений майстер народної творчості України з 2009 року.

Лауреат III фестивалю молоді України (1977 р.), нагороджений знаком за підготовку та проведення XII Всесвітнього фестивалю молоді в Москві (1985 р.). 2007 року – лауреат обласної премії І. П. Котляревського. Автор Герба та Прапора Решетилівщини. Брав участь у створенні музеїв художніх промислів Решетилівського художнього ліцею, Решетилівського центру культури та дозвілля «Оберіг», музею О.Ковіньки у селі Плоске Решетилівського району. З 1994 року спільно з архітектором С. М. Адаменком виконував замовлення адміністрації Президента України.

У 2001 році виконував замовлення для Національного банку України, а 2006 року для Національного палацу «Україна». 2007 року замовлення адміністрації Президента України. Брав участь у виготовленні гобеленів для Донецького оперного театру за ескізами А.Чебикіна. Роботи зберігаються в музеях Дніпропетровська, Полтави, Запоріжжя, Києва, Опішні, Решетилівки та приватних зібраннях. У ресторанах «Мисливський двір» у Харкові, «Козачок» у Києві та селі Щасливе.

Постійний учасник Міжнародних, Всеукраїнських, регіональних та персональних художніх виставок.