Військові дії у 1919 – на початку 1920 р.

Отаманщина. Лідери Директорії, розгортаючи боротьбу проти своїх внутрішніх і зовнішніх ворогів, намагалися спиратись на революційну стихію селянства. Однак згодом воно стало виходити з-під їхнього контролю. Реальна влада на місцях належала не міфічним «трудовим радам», як це планував Трудовий конгрес, а виборним місцевим отаманам, які очолювали загони озброєних односельців. Директорія вважала такі формування підрозділами своїх збройних сил. Проте ці загони, в основному, опікувались власними інтересами і не хотіли підпорядковуватися державній владі. На місцях утверджувалася отаманщина на чолі з місцевими ватажками – отаманами.

В атмосфері зростаючої анархії великих масштабів набули масові погроми, спрямовані передусім проти єврейського населення. їх спричинили суспільно-психологічні чинники. Це і юдофобські традиції, що залишилися ще з часів царату, і великий відсоток євреїв серед більшовиків, що сприяло анти єврейським настроям. Не останню роль відіграли у погромах отаманщина. Отаманщина підривала Директорію зсередини, знесилювала її в боротьбі з радянськими військами.

Агресія радянської Росії.

Наприкінці 1918 р. керівництво радянської Росії почало поширювати свою владу на території України. З незадіяних на фронтах військових формувань створили Українську радянську армію, що в грудні 1918 р. розпочала наступ на Харків і Київ. У січні 1919 р. радянські війська захопили Харків, куди й переїхав створений більшовиками Тимчасовий робітничо-селянський уряд Радянської України.

6 січня 1919 р. спеціальним декретом було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР).

Уряд Директорії звернувся до Москви із запитом, чому російське військо без оголошення війни вдерлося на територію України. Більшовицьке керівництво відповіло, що російських збройних формувань в Україні нема, а воєнні дії відбуваються між військами Директорії і радянського уряду України.

16 січня 1919 р. Директорія оголосила про стан війни з радянською Росією, яка розпочала агресію проти України. Загальна чисельність радянських військ була порівняно незначною (не перевищувала 11 тис.), але вони спиралися на підтримку більшовицького партизанського руху. Вже в січні 1919 р. два колишніх петлюрівських отамани М.Григор’єв (в минулому цар­сь­кий офіцер) і Зелений (Д.Терпило) оголосили про свій перехід на радянські позиції і розпочали боротьбу проти Директорії зсередини. У їхніх загонах налічувалося майже 50 тис. бійців. Катеринославська губернія зробилася своєрідним епіцентром діяльності збройних формувань анархіста Н.Махна (1888–1934), який теж не визнавав Директорію

Складність ситуації була не так у наступі Червоної армії, як у розвалі військ самої Директорії. 12 січня радянські частини захопили Чернігів і наблизилися до Броварів, де розташувалася 40-тисячна петлюрівська армія. Війська УНР мали чотирикратну перевагу в живій силі, але, незважаючи на це, після триденних боїв відступили. Збунтувалася Дніпровська дивізія, розташована під Києвом. Але петлюрівці були розбиті, а частина їх приєдналася до більшовиків. Наприкінці січня збільшовизувалися частини Задніпровської дивізії, які розташовувалися на Півдні України. Вони вийшли з-під контролю Директорії і розгорнули бойові дії на боці Червоної армії проти білогвардійців і військ Антанти. Армія УНР танула на очах (на середину грудня 1918 р. у ній було 100 тис., а наприкінці січня 1919 р. - 21 тис. вояків).

5 лютого 1919 р. Більшовики після кількох боїв вступили до Києва (Богунський полк під командуванням М. Щорса разом із Таращанським полком В. Боженка). Під тиском радянських військ Директорія змушена була залишити Київ, перебравшись до Вінниці, а потім - до Проскурова (нині Хмельницький), Рівного. Більшовики успішно діяли проти Директорії і на південній ділянці фронту. За короткий час майже вся територія Правобережної України опинилася під радянською владою на чолі з більшовиками.

У травні 1919 р. фронт стабілізувався фронт на лінії Старокостянтинів — Проскурів — Кам’янець-Подільський. Але перехопити ініціативу у боротьбі з радянськими формуваннями не вдалося. Армія УНР відчувала нестачу матеріальних ресурсів й озброєння.

До червня 1919 р. Червона армія захопила більшість території України. На бік більшовиків перейшли повстанські армії отаманів Н. Махна, М. Григор’єва, Д. Терпила (Зеленого), з якими було досягнуто угод про спільні дії.

Це був другий прихід радянської влади на Україні.

Юридичне оформлення радянської державності відбулося 10 березня 1919 р., коли ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. На місцях створювались надзвичайні органи влади – ревкоми (революційні комітети) і комбіди (комітети бідноти). Останні діяли на селі.

На той час ентузіазм мас, захоплених популістськими обіцянками більшовиків, ущух, щойно ті перейшли до політики «воєнного комунізму»: продрозк­ладок, одержавлення промисловості та землі, використання земельного фонду для створення радгоспів і комун, запровадження загальної трудової повинності. Націоналізація лі­квідувала при­ватну ініціативу, звела до мінімуму товарно-грошові відносини. Промислові товари й речі широкого вжитку практично зникли з ринку. Гроші знецінювались, розвивалися примітивні форми мінової торгівлі. Місто як серцевина виробництва й збуту промислових товарів перестало приваблювати селян, завезення до нього продуктів різ­ко скоротилося.

Для вирішення продовольчої проблеми в се­ла понаїжджали продзагони, сформовані з робітників Москви, Петрограда, Шуї. Але від застосування продрозкладки хліба в містах майже не додалося. Велетенським апаратом з десятків тисяч чоловік було зібрано 8 млн. пудів зерна проти запланованих 140. Вилучення хліба за твердими цінами обходилося державі значно до­рожче, ніж закупівля його в умовах вільного ринку.

В селах створювались радянські господарства. В одноосібне користування з 15 млн. десятин поміщицької землі перейшло не більше 6. Чимало земель було зарезервовано для комун і артілей. Проте селянство не бажало вступати до них, плекаючи надію стати самостійними господарями. Очолювані отаманами Зеленим, Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни почали активно обстоювати свої права. Наприкінці зими повстанський рух охопив Київську, Чернігівську і Полтавську губернії, потім – всю територію УСРР.

Для придушення повстань в квітні було задіяно 21 тис. бійців і коман­дирів Червоної армії. Запроваджувалися надзвичайні методи боротьби – круго­ва порука, воєнна блокада, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керів­ників повстань. Однак це тільки посилило опір.