Право міжнародних договорів__ 337

звільнити себе від зобов'язань договору, ні змінити його постанов інакше, як за згодою договірних сторін, досягнутої за допомогою дружньої угоди".

У преамбулі Статуту ООН цей принцип закріплено на універсальному рівні. Там підкреслено рішучість народів Об'єднаних Націй " створити умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що випливають із договорів та інших джерел міжнародного права".

Принцип pacta sunt servanda стосується лише чинних міжнародних договорів, тобто тих, які вже набрали сили і є чинними. Як зазначається у ст. 24 Віденських конвенцій, " договір набирає сили у порядку й у дату, передбачені в самому договорі або в погоджені між державами, які брали участь у переговорах".

У договірній практиці розрізняють поняття " вступ у силу" і " надання чинності". Наприклад, Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, прийнята в Гаазі і4 травня 1954 p., містить спеціальну статтю 34 " Надання чинності", у якій сказано: " 1. Кожна з держав, що є Сторонами в Конвенції на день вступу її у силу, в шестимісячний термін вживе необхідних заходів для надання чинності Конвенції" [15]. При цьому під " наданням чинності" мається на увазі початок застосування договору, що точніше виражає суть питання. Хоч вступ у силу договору збігається, як правило, за часом із початком його застосування, зазначені моменти можуть і не збігатися. Наприклад, у ст. 2, що є спільною для всіх Женевських конвенцій 1949 p., сказано, що вони застосовуються " у разі оголошення війни або будь-якого іншого збройного конфлікту".

Крім того, варто звернути увагу й на те, що в ст. 25 Віденських конвенцій передбачається можливість тимчасового застосування договору або його частини до вступу договору в силу. Це можливо, як зазначено в тексті цієї статті, коли воно передбачається самим договором або держави, які брали участь у переговорах, домовилися про це яким-небудь іншим способом.

Міжнародний договір, якщо інше не передбачено договором або не встановлено іншим способом, зворотної сили не має. На це вказується в ст. 28 Віденських конвенцій.

338_________________________ ⁿⁱ' '-vn *< ow Глава 16

Французький юрист П. Тавернье, проаналізувавши 1802 міжнародні договори, встановив, що лише 165 із них мали зворотну силу, тобто 9, 1%, при цьому дві третини з них мали зворотну силу терміном не більше одного року, а половина — до трьох місяців. На цій підставі П. Тавернье робить обгрунтований висновок, що ретроактивність (зворотна сила) договорів — це виняток, а правилом є неретроактивність

[16].

Термін чинності міжнародних договорів визначається у самому міжнародному договорі. При цьому умовно міжнародні договори поділяють на чотири групи:

1) із визначеним терміном чинності (безумовно-визначе
ним або умовно-визначеним);

2) із невизначеним терміном чинності (коли він не обу
мовлений певними датами, а поставлений у залежність від
настання яких-небудь подій або вчинення дії);

3) безстрокові (тобто такі, що не містять ніяких вказівок
на можливість денонсації їх у майбутньому або припинення
яким-небудь способом);

4) особливі (термін чинності яких тимчасово не встанов
лений, але встановлення його передбачено сторонами в май
бутньому).

Чинність договору до закінчення його терміну може бути подовжена за погодженням сторін. Така процедура називається пролонгацією (франц. prolongation, від лат. prolongo — продовжую). У практиці міжнародних відносин розрізняють автоматичну (визначено- або невизначено-термінову) пролонгацію і пролонгацію за згодою учасників договору.

У тих випадках, коли міжнародний договір (у зв'язку із закінченням терміну або з іншої причини) припиняється або призупиняється, то в практиці міжнародних відносин допускається постановка питання про його поновлення. На відміну від пролонгації поновлення є відновленням чинності припиненого або призупиненого міжнародного договору. Слід мати на увазі, що поновлення припиненого договору може відбуватися тільки за згодою його учасників. Поновлення призупиненого міжнародного договору може відбуватися автоматично або мовчазно за умови, якщо відпадуть обставини, що призупинили такий договір.

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ___________________________ 339

Питання територіальної сфери чинності міжнародних договорів регулюються ст. 29 Віденських конвенцій. У ній, зокрема, зазначено, що " коли інший намір не випливає з договору або не встановлений іншим способом, то договір обов'язковий для кожного учасника стосовно всієї його території". Водночас слід мати на увазі, що в практиці міжнародних відносин можуть бути договори, сферою чинності яких є недержавна територія (договір про Антарктику 1959 p., Женевська конвенція про відкрите море 1958 p., договір про Космос 1967 р. та ін.).

Іноді з того самого питання сторони укладають кілька міжнародних договорів. Стаття ЗО Віденської конвенції 1969 р. регулює застосування послідовно укладених договорів з того самого питання. При цьому в тексті конвенції є посилання на ст. 103 Статуту ООН, що встановлює загальне правило, визнане імперативною нормою (jus cogens): " У тому випадку, коли зобов'язання Членів Організації за цим Статутом виявляться такими, що суперечать їхнім зобов'язанням за якою-небудь іншою міжнародною угодою, переважну силу мають зобов'язання за цим Статутом". Таке встановлення переважної сили зобов'язань за Статутом ООН робить договори (або окремі їхні положення), несумісні зі Статутом ООН, практично нездійсненними. На це вказує і Л. Оппенгейм: " Можна вважати, що всі ці угоди, оскільки вони несумісні зі Статутом, практично позбавлені сили і не можуть бути виконані" [17].

Саме в ст. ЗО Віденської конвенції про право міжнародних договорів закладено основи розв'язання проблеми застосування послідовно укладених договорів. У п. 2 цієї статті підкреслюється, що в будь-якому випадку, коли договір передбачає, що він обумовлений попереднім або наступним договором або що він не повинен вважатися несумісним із таким договором, переважну силу мають положення цього іншого договору. Тобто у разі несумісності переважну силу має інший договір.

Далі ст. ЗО Віденської конвенції розрізняє випадки, коли всі учасники попереднього договору є також учасниками наступного договору (п. 3) або коли не всі учасники наступного договору є учасниками попереднього договору (п. 4). У цілому ж ст. ЗО встановлює пріоритет за новим договором.