Розділ 2. Аналіз суверенітету як невід’ємної ознаки держави

2.1. Суверенність України як невід’ємна ознака її державності

Питання суверенітету було актуальними для усіх держав у всі часи їх існування. Адже з поняттям суверенітету пов’язується взагалі саме існування держави як такої, оскільки несуверенних держав не існує. Основною тенденцією світового розвитку, починаючи з другої половини ХХ століття, стають процеси інтеграції та глобалізації. Нівелюючи економічні, фінансові, інформаційні, політичні відмінності суб’єктів міжнародних відносин, зазначені процеси суттєво впливають на суверенність держав, причому такий вплив не завжди можна назвати позитивним. Зокрема, А. Куян зазначає, що наступи глобалізації є викликом ідеї суверенітету взагалі, розмиванням доктрини державного суверенітету як принципу міжнародних відносин, поглинанням національної своєрідності різних держав [17, с. 116].

Основними завданнями будь-якої сучасної держави, в тому числі і України, є не опинитися на узбіччі глобалізованого світу, зберігши власну незалежність, ідентичність, свою культуру, традиції, національні надбання у багатьох сферах соціального буття. У цьому контексті надзвичайно важливою та актуальною є проблема відповідності заходів, вживаних державою та громадянським суспільством, кінцевій меті. Адже докладання надмірних зусиль по збереженню, захисту, відстоюванню суверенітету ризикує закінчитися перетворенням останнього на самоціль, возведенням його у ранг абсолюту.

Ідея суверенітету склалася не одночасно. Його риси та характеристики визрівали в політико-правовій думці поступово. Слід зазначити, що проблема суверенітету держави завжди була у центрі уваги як науковців, так і практиків. Значний вклад у розвиток теорії суверенітету внесли такі відомі мислителі минулих століть як Ж.Боден, Г.Гегель, Т.Гоббс, Ж.-Ж.Руссо, Н.Макіавеллі, а також відомі сучасні вітчизняні та зарубіжні теоретики та історики держави і права, такі, як: М.Козюбра, В.Копєйчиков, О.Копиленко, В.Нерсесянц, О.Скакун, В.Шаповал та інші.

Суверенітет є однією з ознак суверенної держави. Він надає можливість самостійно здійснювати через відповідні державні структури функції стосовно формування і реалізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики України. Із суверенності України випливає і її незалежність.

Незалежною може бути суверенна держава, яка має право самостійно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без втручання в них будь-якої іншої держави [10, с. 17]. Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні права на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель національного суверенітету, що призводить до встановлення державного суверенітету), є об'єк­тивно закономірним процесом.

У Конституції України проголошується: «Суверенітет Украї­ни поширюється на всю її територію» (ст. 2) [14].

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p. [5] зазначається, що державний суверенітет – це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Тобто, у Декларації про державний суверенітет України зазначені такі ознаки державного суверенітету України:

1) верховенство (інакше: прерогатива влади) – відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: дер­жавна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який про­яв усякої іншої суспільної влади;

2) самостійність – можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

3) повнота (інакше: універсальність) – поширення держав­ної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;

4) неподільність влади держави в межах її території – одноособовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здій­снення владних велінь по їх каналах;

5) незалежність у зовнішніх відносинах – можливість само­стійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм між­народного права і поважання суверенітету інших країн;

6) рівноправність у зовнішніх відносинах – наявність у між­народних відносинах таких прав і обов'язків, як й у інших країн. До зазначених ознак суверенітету слід додати:

7) невідчужуваність – неможливість довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої за­коном можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам фе­дерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі) [5].

У ст. 2 зазначається, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Це положення означає, що жодна частина цієї території не може проголосити себе незалежною від суверенної влади держави. Згідно зі ст. 17 Конституції захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, справою всього українського народу.

Конституцією проголошується суверенітет держави у повному обсязі: як внутрішній суверенітет (щодо політичних партій та інших інститутів), так і зовнішній, тобто суверенітет щодо інших держав, до того ж у всіх основних сферах: політичній, економічній, культурній тощо [12, с. 130].

Демократизм держави і державного ладу виявляється насамперед у визнанні нею народу носієм суверенітету, у поєднанні безпосереднього народовладдя із здійсненням влади народом через органи державної влади та місцевого самоврядування, у визнанні й гарантуванні місцевого самоврядування, демократичному порядку формування органів державної влади та місцевого самоврядування, у системі, структурі, функціях і повноваженнях органів державної влади і місцевого самоврядування та у порядку їх діяльності, тобто в демократичних принципах організації і здійснення державної влади.

Проявами народного та національного суверенітету України, на мій погляд, є те, що наша держава є національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбувалось на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом нашого суспільства. Це знаходить своє відображення у державній мові (ст. 10), символіці (ст. 20), в інших атрибутах держави, у її політиці сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), у піклуванні про задоволення національно-культурних та мовних потреб українців, які проживають за межами держави [28, с. 11].

Ознаки внутрішнього суверенітету нашої держави є наступні:

1) багатоманітність (політична, економічна та ідеологічна).

Політичний плюралізм полягає у багатопартійності і свободі політичної діяльності, економічний – у багатоманітності форм власності і господарювання, ідеологічний – у багатоманітності ідеологій. При цьому цензура як антипод ідеологічної та політичної багатоманітності Конституцією заборонена, і жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова, хоча це не виключає, звичайно, наявності загальнонаціональної ідеології;

2) рівність - полягає у закріпленні у Конституції рівності усіх людей у своїй гідності та правах (ст. 21), рівності конституційних прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (ст. 24);

3) унітарність - означає єдність, соборність держави в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим моментом єдності держави є її територіальна єдність.

У Конституції щодо цього зазначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2). Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (АР Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ та Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної держави [12, с. 118].

Таким чином, як було зазначено вище, Україна, так само, як і кожна держава на сучасному етапі розвитку людського суспільства, вступаючи до різноманітних державних організацій та міждержавних структур, добровільно певною мірою обмежує свій суверенітет. Однак, незважаючи на всі видозміни розглядуваного поняття, не дивлячись на виникнення можливих механізмів його обмеження, наша держава буде, є та, на мою думку, залишиться у доступному для огляду майбутньому суверенною державою.

При цьому слід виходити з того, що Україна забезпечує свій суверенітет у взаємодії з сучасною системою міжнародних відносин. Не дивлячись на всі розмови щодо розпаду Вестфальської системи, цього не відбулося з тієї причини, що є незрозумілим, що має прийти їй на зміну.

Існує багато механізмів обмеження суверенітету, як наприклад, гуманітарна інтервенція, права людини, однак вони все-таки є доповненням та похідними від поняття державного суверенітету. Тобто суверенітет трансформується, але не зникає. Вважаємо, що можна прогнозувати перехід від територіального суверенітету, який наразі домінує до суверенного суспільства. Наприклад, у середні віки існували держави, які фактично не мали території. І в епоху глобалізації це є досить вірогідним шляхом розвитку людського суспільства.

2.2. Особливості забезпечення суверенітету України на сучасному етапі

Основною ознакою суверенітету, про яку вже згадувалося вище, виступає право держави на здійснення державної влади, проведення власної політики у всіх суспільних сферах, збереження власної окремості від інших держав. Це означає, що суверенітет визначається самостійністю, повнотою, всезагальністю і виключністю влади держави. В межах своїх територіальних кордонів суверенна держава виступає як єдиний офіційний представник всього суспільства, всього населення. Державна влада здійснює внутрішню і зовнішню державну політику від імені всього громадянського суспільства всередині і поза країною [13, с. 63].

На думку С.І. Дорогунцева, найповніше своє втілення суверенітет знаходить в економічній самостійності держави. Бо не може бути й мови про державний суверенітет, якщо він не спирається на власну, незалежну могутню економічну базу [6, с. 75]. Інакше суверенітет не що інше, як фікція, марево. Тому земля, її надра, інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та морської економічної зони, а також увесь нагромаджений економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал є виключною власністю народу держави і використовується з метою забезпечення матеріальних та духовних потреб громадян.

Власність народу Української держави на землю, її надра та інші природні ресурси, а також основні засоби виробництва у будь-якій сфері народного господарства є матеріальною основою державного суверенітету та самостійної організації її економічного життя. В цьому розгорнутому і водночас лаконічному формулюванні закладено найглибші і найсуттєвіші гарантії державного суверенітету Української держави. Тут йдеться про власність не лише на територію, землю та природні ресурси, а й (що не менш важливо) про власність на нагромаджений усіма поколіннями народу України економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал [2, с. 55].

Зокрема, військові події на сході України, анексія Криму, енергетична криза в Україні яскраво продемонструвала, наскільки вразливою є суверенність нашої держави та як іноземні держави, прикриваючись глобалізаційними гаслами, а просто кажучи – шантажуючи ними, втручаються не лише у зовнішню, але й у внутрішню політику нашої держави, нав’язуючи нам вигідні для них моделі поведінки [3, с. 7]. Водночас загрози, які так відверто проявилися в найближчій сьогодні до України державі – Грузії, показали, що українська незалежність є настільки ж хиткою, наскільки нестабільною є ситуація у Східній Європі та північній Євразії, за умови існування агресивної Російської імперії. Події в Грузії продемонстрували, що навіть дуже національно згуртована країна раптово може опинитися перед втратою своєї суверенності.

На що сподіватися Україні, коли велика частина її населення, за соціологічними опитуваннями і партійним голосуванням, скептично дивиться на українську державність, ідейно та культурно орієнтується на Москву, не визнає європейських демократичних норм? Коли її влада впродовж всіх років незалежності лише злочинно роззброює державу і обезсилює, скорочує армію? Коли вибухово-сепаратистська ситуація зберігається в Криму, на Донбасі, а тепер ще й додався русинський «самостійницький» рух на Закарпатті, невирішена проблема з Придністров’ям? [25]. У зв’язку з цим логічним видається, що держави (і Україна також) будуть докладати усіх можливих зусиль для збереження свого суверенітету, оскільки природним прагненням будь-якого людського утворення, в тому числі суспільства та держави, є збереження власної ідентичності. Однак на цьому шляху підстерігає інша загроза – загроза абсолютизації суверенітету.

На думку багатьох дослідників та політиків абсолютизація суверенітету може бути реальною загрозою перетворення його із знаряддя охорони громадянського суспільства і держави у джерело небезпеки для них.

Так, Л. Чекаленко відмічає: хоча соціальною цінністю суверенітету і є юридична самостійність держави, котра виявляється в непідкоренні іншій державі або групі держав (тобто незалежність від чужої волі), ця незалежність не означає непідкорення міжнародному праву і не повинна бути теоретичним обґрунтуванням самоізоляції, відокремлення і автаркії [29].

Абсолютизація суверенітету здатна викликати величезні політичні втрати. Суверенітет не повинен перетворюватися на самоціль. Він є лише засобом, знаряддям створення сприятливих умов для політичного, соціально-економічного та духовного розвитку народу, забезпечення мирного і взаємовигідного співробітництва з іншими народами [23, с. 191]. Знову ж таки, на прикладі енергетичної кризи в Україні ми можемо зробити висновок, що абсолютизація суверенітету в одній країні обмежує суверенітет інших країн її сусідів, партнерів тощо, несе в собі загрозу втручання до їх внутрішніх чи зовнішніх справ. Негативне ставлення до «абсолютного суверенітету» висловила і ООН, вбачаючи в ньому одну з головних перешкод на шляху міжнародного співробітництва.

Суверенітет народу (а як наслідок – і державний суверенітет) не повинні перетворюватися на самоціль, бо це неминуче призведе до самоізоляції такого суспільства і держави від світової спільноти [24, с. 104].

За словами Ю.Збітнєва більшість положень Декларації залишились лише декларативними [9]: «Держава сьогодні не виконує умови соціального контракту з носієм влади – народом. Як не прикро, та сучасна Україна не відповідає критеріям суверенної демократичної держави, і більше нагадує колонію. Криза управління, неповага до Конституції і законів України є достатніми передумовами для корінної зміни системи влади».

Попри все, ми віримо, що національний інстинкт і державницька мудрість українського народу втримають нашу суверенність в історії. Віримо у те, що суспільство згуртується, якщо не на рівні партій, то на рівні громадянського руху за національне самоутвердження країни. Погоджуємось з думкою І. Коваль, що мусимо пам’ятати, що українська перемога може відбутися тільки через нашу згуртованість, національну гідність і волелюбність [10].

За словами колишнього Президента України В.Ющенка «Декларацiя про суверенiтет України, стала першою з основоположних актiв нашої державностi, який мобiлiзував нацiю, вдихнув у неї упевненiсть у своїх силах. Весь свiт чiтко зрозумiв: Україна прагне бути вiльною, Україна йде до повного вiдновлення свого суверенiтету» [10].

Але головне, вiд чого буде залежати утвердження справжнього суверенітету, – незворотнiсть зрушень у полiтичнiй свiдомостi народу, в його культурi. Це потребує подолання стiйких стереотипiв, а також якiсних змiн у всьому укладі нашого життя. Спроби штучно прискорити цей складний процес можуть тільки зашкодити. Але нiчого не робити для прискорення – значить зупинити весь процес. Cувepeнітет України – це наш спосiб життя. Його не забезпечити декретами, деклараціями, указами – потрiбна повсякденна напружена праця [9]. Завершено лише початковий етап створення Української держави. Сучасному поколiнню бракує усвiдомлення, що ми живемо в державi, якої вчора ще не iснувало i яку треба вдосконалювати – саме як державу. Таке усвiдомлення, з одного боку, допомагає людинi з розумiнням ставитись до вад нинiшньої державної влади, а з iншого – вiдчувати себе учасником державної розбудови.