Завдання_21 додаток_1

Справжню хронологію Інтернету можна відраховувати з кінця 50-х років. Можна точно назвати дату, коли було прийнято урядове рішення, в результаті якого і з'явилася перша глобальна мережа. Це відбулося в 1958 році. Правда, поняття Інтернет тоді, зрозуміло, не існувало. І ніхто зовсім не збирався облаштовувати роботу вчених за допомогою комп'ютерної мережі. Це був, так би мовити, «побічний ефект», який сьогодні заднім числом видають за мету й досягнення. Справжня ж мета була набагато важливіше - настільки важливіше, що для її досягнення дійсно було не шкода мільярдів доларів.

Ось яка була справа. У 1949 р. в СРСР успішно випробували першу атомну бомбу. У 1952 р. не менш успішно була випробувана воднева бомба. У 1956 р. військове керівництво в США вперше заговорило про необхідність розробки системи захисту від ядерної зброї, але перші запити залишилися без уваги.

У 1957 р. в СРСР був виведений на орбіту перший штучний супутник Землі. Для когось це велике наукове досягнення, а для когось - щось зовсім інше. Американці зрозуміли все правильно: відтепер в СРСР є, чим доставити бомбу їм на голову. У результаті в 1958 р. було, нарешті, прийнято урядове рішення про створення глобальної системи раннього оповіщення про пуски ракет. Сьогодні такі системи будують на базі супутникових комплексів, що обертаються на полярних орбітах, а тоді залишалося тільки розгорнути мережу наземних станцій на ймовірних маршрутах наближення ракет.

А ось ще факт. Відповідно до закону всесвітнього тяжіння площина траєкторії балістичних ракет розташована так, що проходить через точку старту, точку цілі і (обов'язково!) через центр земної кулі. Подумки розрізати глобус такою площиною, і ви побачите, що Америка чекає основну масу ракет з боку Північного Льодовитого океану. Ось на цих безжиттєвих просторах і довелося створювати систему раннього оповіщення. Так в кінці 50-х років почалася розробка системи NORAD (North American Aerospace Defence Command). Запобігти атаці вона, звичайно, не могла, але могла дати хвилин п'ятнадцять на те, щоб заритися в землю.

Система NORAD вийшла дуже велика. Її станції простягнулася від Аляски до Гренландії через всю північ Канади. Відразу виникла нова проблема: як обробляти результати спостереження повітряних об'єктів (а літають на Півночі не тільки ракети), як погодити дії численних постів, як виділити з безлічі сигналів ті, які становлять загрозу і як привести в дію систему оповіщення. Все це можуть робити люди, але людям на прийняття й узгодження рішень потрібні години, а тут рахунок ішов на секунди. Цю величезну систему потрібно було комп'ютеризувати, а комп'ютери об'єднати в єдину розгалужену мережу.

Вартість системи NORAD вимірювалася десятками мільярдів доларів. У рамках такого бюджету справді знайшлися ті кілька мільярдів, які були використані для створення глобальної комп'ютерної мережі, обробної інформацію зі станцій спостереження.

Відповідь СРСР на розгортання системи NORAD була недорогою і ефективною.

Ця система дешево обходиться, якщо розмістити стратегічні ракети де-небудь у Карибському морі, наприклад на Кубі - тоді їх траєкторія буде зовсім іншою. Відповідні рішення були прийняті на початку 60-х. А в США, відповідно, почалося «закопування під землю». Були створені складні підземні сховища у Вашингтоні, а в Колорадо Спрингс, що в Скелястих горах, почалося закопування під землю командного центру NORAD. Так до 1964році в надрах гори Шайєнн виник цілий місто з триповерховими спорудами.

З усієї країни до нього потягнулися комп'ютерні та інші лінії зв'язку, з'єднали центр управління NORAD зі станціями спостереження, робочими постами та урядовими органами.

Мережа системи NORAD не довго залишалася внутрішньовідомчої. Відразу після запуску почалося підключення до неї служб управління авіа польоти - це логічно, адже все одно система контролювала повітряний простір на величезних просторах. Спочатку підключалися військові авіа служби, але вже всередині 60-х років активно йшло підключення цивільних авіаційних служб.