Отже, тема друга. Медична діяльність.

Перше. Питання моєї фахової освіти.

Аргументація сторони обвинувачення про начебто підробність і нелигітимність документів, які підтверджують факт мого навчання у московському медуніверситеті імені Пірогова непереконлива і базується на довідках, отриманих протягом останніх двох років. При цьому слідство і прокуратура не утруднюють свої багатостраждальні голови наступним елементарним запитанням: чому протягом десяти років до початку мого переслідування всі російські інституції неодноразово підтверджували факт мого навчання? Пан прокурор зараз може сказати, що я сам, користуючись своїм дибілізмом і неповноцінністю, підробляв ці довідки. І пан прокурор не хоче брати до свого високоінтелектуального аналізу такий маленький факт: коли готувалася моя зустріч з президентом України і працевлаштування у Кабінет міністрів, коли готувався Указ про створення інституту мозку, СБУ, а саме служба зовнішньої розвідки, ретельно перевіряла факт мого навчання і біографічні дані. Просто не могла не перевіряти, це є відпрацьованою і дуже серйозною процедурою. І перевірка велась не тільки в межах України, а й у Москві. Невже сторона обвинувачення вважає, що швачка, чи то «пліточнік» за освітою та олігофрен по життю, міг вплинути на результати цієї перевірки? Яким чином? Якщо є таке переконання – питання виникають вже до інтелектуального рівня слідчого Сороки, який займався цією справою, та й взагалі до сторони обвинувачення… Вам не здається це дивним? Десять років підтверджувалося все. І раптом небо впало, як кажуть, на землю – якась Світлана Мартинець викрила ганебну змову співробітників СБУ і розвідки, які чомусь вирішили ввести в оману Президента і керівництво кабміну, підсунувши їм якесь, вибачте, чмо! Навіщо? Задля чого? Ви думали про це, пане прокуроре?

А звідси – інше запитання: чому до суду не запросили генерала Маломужа, який в той час обіймав посаду керівника служби зовнішньої розвідки і особисто контролював перевірку моєї освіти? Ще один нонсенс – коли слідство начебто встановлювало мою начебто неосвіченість, воно не отримало покази людини, чий підпис стоїть під моїм дипломом – ректора Яригіна? Це ж елементарно, і вистачить інтелекту швачки – допитати того, хто займався перевіркою і того, хто ставив підпис. Яригин був живий, коли слідчі здобували у Москві ті свідчення, на яких нині базується твердження про начебто підробність моїх документів про освіту. Його можна було допитати. Але його показів чомусь немає! Та що там покази – існує багато документів за його підписом, і елементарна логіка підказує наступний крок: провести експертизу автентичності цього підпису. Але слідство цього не зробило, а сторона обвинувачення у суді від такої перспективи жахається, як чорт від ладану. Чому? І чому люди, співробітники РГМУ імені Пірогова, на покази яких спирається слідство, стверджуючи про відсутність в мене вищої освіти, не були допитані з дотриманням процедури, не були попереджені про відповідальність за неправдиві свідчення, і, кінець-кінцем, не були допитані в суді, аби підтвердити свої твердження, які давали слідчим, як це передбачено законодавством?

Вам цей букет «білих плям» у роботі слідчих і прокуратури не видається дивним? Невже там працюють такі, вибачаюсь, профани? Ні, шановний суде, вони не профани. Навпаки – ці прорахунки є цілком свідомими. Тому що Маломуж міг підтвердити, що перевірка СБУ була ретельною і незалежною, Володимир Яригін міг би мене згадати і підтвердити свій підпис на моїх документах, експертиза встановила б автентичність цього підпису, а решта напівсвідків, громадян Росії, під присягою не стали б брехати. І карточний будиночок основи всього обвинувачення розсипався б в прах. Полетіла б уся справа, бо якщо б факт освіти підтвердився – претензії до моєї лікарської діяльності, на яких я ще зупинюсь, втратили б сенс. Саме тому, захищаючи цей основний, базовий редут обвинувачення, пан прокурор закриває очі на всі ці білі плями слідства, а ще й на такі «дрібнички», як прямі ознаки того, що я таки вчився – накази про переведення мне з курсу на курс та мій підпис у документі при отриманні диплому, які є у справі. Ну, і як апогей небажання встановити істину – повне ігнорування списку моїх однокурсників, який я передав суду. Перевіряйте, це реальні люди! Знайдіть і допитайте тут, у суді. Але у відповідь, як у пісні – тиша…

Зрозуміло, що це – епізоди, які опосередковано свідчать про факт навчання. Самий прямий доказ – особова справа студента Слюсарчука – з архівів Піроговки зник. Чому і як? Про це – трохи згодом. Дослухайте до кінця.

Отже, у слідства і прокуратури, як бачимо, не було завдання встановити істину, натомість проглядається бажання зробити все, аби довести відсутність у Слюсарчука документів про вищу медичну освіту. Вважаю, що переконливо це зробити слідству і прокуратурі не вдалося. Бо наявні як непрямі докази мого навчання, так і абсолютно свідомі, на мій погляд, прорахунки у роботі слідства щодо розслідування цієї частини справи. Свідомі вже тому, що слідство навмисно не намагалося знайти відповіді на запитання – чому протягом десяти років факт освіти підтверджувався, а потім особиста справа, що зберігалась у архіві, зникла? Залишивши при цьому сліди, які пан прокурор не вважає доказами. Для того, аби зрозуміти, кому і навіщо це потрібно і хто мав важелі, аби вилучити цю особисту справу із архіву, перейду до другого тематичного сегменту цього судового процесу.

Отже, тема друга. Медична діяльність.

Цілком зрозуміла логіка слідства – якщо немає освіти, то здійснення лікувальної діяльності, тим паче хірургічних втручань, є злочином у випадку, коли нанесено шкоду здоров’ю людини. Тим більше, якщо мова іде про людське життя. Що ж, слідство вважає, що освіти нема, а я знаю, що освіта є, тож спробую говорити про речі елементарні. Бо на відміну від слідчих, я дуже глибоко розбираюсь у медичній науці. Тож спробую аргументи зробити зрозумілими, без заглиблень у суто наукову тематику.

Звинувачуючи мене у проведенні незаконних нейрохірургічних операцій, внаслідок яких померли люди, слідство і прокурор малюють картину, типову для епохи розвинутого журналізму львівської газети «Експрес». А саме – Чупакабра на прізвище Слюсарчук, жахаючи мирних громадян підробленим дипломом, запирається у операційній з цілком здоровою людиною, бере у коряві руки жахливі хірургічні інструменти і творить таке, від чого стигне кров у жилах навіть затятих фанатів романів Стівена Кінга. Навіщо Чупакабра таке робить – невідомо. Бо аферисти, які заробляють на життя суто аферами – люди, як правило, обережні. А аферисти від медицини – обережніші вдвічі. Зазвичай вони лікують шаманськими танцями із бубном або впарюють наївним обивателям глюконат кальцію під видом чудо-ліків від проносу. Навіщо дибілу-олігофрену, який інтелектуально неспроможний когось «розвести» навіть на глюконат кальцію, лізти до операційної – незрозуміло. Хочу відкрити пану прокурору страшну таємницю, він мабуть не чув про таке – у скоєнні будь-якого злочину завжди є мотив і умисел. Розумієте? Якщо наперсточник «розводить лохів» маніпулюючи шариком і наперстками, він має відповідну підготовку, а його мотив – гроші. Він ніколи не полізе проводити спіритичні сеанси, навіть якщо на кону великі гроші, бо не вміє, буде викритий і битий.

Я це до того, що саме звинувачення у незаконних нейрохірургічних операціях, (вдумайтесь – олігофреном із освітою швачки!!!) є просто абсурдним! Це ж нейрохірургія, панове! Це консиліум, який приймає рішення про необхідність оперативного втручання, це купа фахівців у операційній, це, кінець-кінцем протокол операції, кількагодинна виснажлива робота, що під силу лише медикам, які мають як відповідну освіту і знання, так і практику. Як можна уявити собі, що людина без освіти, відповідних знань і навичок, будь вона тричі геніальним аферистом, спроможна бодай на щось подібне? І як можна уявити, що лікарі в операційній спокійно спостерігають за тим, що хтось дуже далекий від медицини лізе до людського мозку? Що його не зупинять? Що таке взагалі можливо? Чи міг я, не знаючи навіть як тримати інструмент і що взагалі з тим всім робити, не знаючи протоколу операції, не маючи уявлення про побудову людського мозку, взятися оперувати? Знаєте, я скоріше швачка, ніж самогубець. І уявити собі існування в природі такого кшталту афериста просто не можу.

Отже, гадаю, що така дика картина можлива тільки у хворобливій уяві бульварної газети. Нажаль, рівень слідчих, які займалися цією справою, ідентичний рівню бульварних писак. Слідчі і прокурор цілком припускають, що коли у них станеться, скажімо, напад елементарного апендициту, то цілком реально, що в операційну до них приведуть якогось тремтячого олігофрена і дадуть йому у руки скальпеля? Такого рівня фантазія – це також діагноз. Не буду говорити який, хоча знаю.

Ця тривала преамбула необхідна для усвідомлення того, що всі епізоди, в яких мене звинувачують у незаконних операціях, що призвели до загибелі людей, є лукавими і мають за мету одне – навісити на мене бодай щось кримінальне. І тут знов виникають риторичні для слідства, але зрозумілі для нормальної людини запитання.

Всі рішення про проведення операцій приймаються консиліарно. Самі операції проводяться бригадою хірургів, анестезіологів і допоміжного персоналу. Тобто відповідальність за життя хворого є колективною. Тепер запитання – чому до справи не було притягнуто жодного з лікарів, які були зі мною в операційній? Чому, кінець-кінцем, їх не було детально опитано про якість і фаховість самих операційних втручань? Відповідь на поверхні – вони підтвердили б, що все робилося правильно, у відповідності до протоколу. А у такому випадку постало б питання – якщо все правильно, по протоколу, по науці, то, вибачте, як розуміти відсутність освіти і професійних навичок у хірурга? Інопланетяни навчили? Коло б замкнулося. Воно треба пану прокурору? У нього зовсім інше завдання. У нього, нарешті, залізний аргумент – експертизи.

Як і у випадку із результатами мозкового штурму підзвітних прокуратурі психіатрів, експертизи щодо здійснення мною операцій є лукавими і замовними. Експертні висновки, зроблені суто на вивченні історії хвороби, без дослідження тіл, свідомо уводять суд у бік від пошуку відповіді на головне питання – чи фахово проведене оперативне втручання і чи були під час операції хірургом допущені помилки, які безпосередньо призвели до смерті пацієнта? По жодному з епізодів експерти не розглядали якість самої операції, вони просто не мали такої фізичної можливості. Вони не утруднювали себе навіть консультаціями з лікарями, які входили у операційні бригади в цих операціях. Вони просто переглядали історії хвороб. А чи може бути таким чином встановлений причинно-наслідковий зв’язок між оперативним втручанням і смертю пацієнта? Зрозуміло, що ні. Він і не є встановленим по жодному з епізодів! Бо ці світочі вітчизняної нейрохірургії середнім віком у 90 років, наполягали, що у більшості випадків операції були недоцільними. Чому? Вони вважають, що пацієнт сам би одужав? Сталося б диво? Марсіани спустилися б у лікарню і спасли б людину покладанням щупальців на рану? Ні. Шановні експерти дали зрозуміти, що операція не була потрібна, бо людина була приречена.

Отже, я, на їхню думку, підтримувану обвинуваченням, винний в тому, що робив безнадійні спроби порятунку. Звертаю вашу увагу саме на цей момент: вони, ці світочі, хірурги, академіки, які давали клятву Гіпократа, визнали, що, будучи на моєму місці, залишили б людину вмирати. Так зручно жити, панове. Так гарантується безпека. Не оперував – не відповідаєш. Я не міг так вчинити. Дійсно, у ряді випадків від хворих відмовлялись місцеві лікарі. Я – брався. Бо якщо є сота, навіть тисячна, навіть примарна доля надії на спасіння, треба її використати, – в цьому велика місія і моральний обов’язок будь-якого лікаря. Мене цього вчили, у мене були хороші вчителі. Тепер мене за це судять. За те, що брався за безнадійних.

Ці операції тут, у суді, були названі «операціями відчаю». Смертність при таких випадках є дуже високою. Цей показник високий у нейрохірургії взагалі. Експерти настільки цинічні, що звинувачують мене саме в цьому. Це – дикість, панове… Хоча і вона має своє пояснення.

Справа в тому, на моє глибоке переконання, що на позицію експертів певною мірою вплинуло слідство. Бо якщо хтось не знає, скажу, якими словами починаються експертні висновки. А отак: «Не маючи фахової медичної освіти, знань, навичок, псевдолікар Слюсарчук…» і так далі. Тобто мірилом для оцінок експертів була заздалегідь сформована у них думка про відсутність в мене освіти, а не намагання безпристрасно проаналізувати якість лікування хоча б на основі тих матеріалів, які їм надали. Це така собі маленька підступність слідства, адже відсутність освіти – ще не доведений факт. Цікаво, якщо б дали цим людям історії хвороб для оцінки, не кажучи прізвище хірурга, то якими були б результати експертиз? Якщо б вони думали, що аналізують дії фахового лікаря? Представника обвинувачення цікавить це питання? Ні. Як і у випадку з освітою, пан прокурор дуже прихильний до всього, що працює на основну версію створення всеукраїнської Чупакабри і «не помічає» нічого, що розбиває цілісність його доказової бази.

Доказом цьому є повне ігнорування стороною обвинувачення свідків захисту. А саме хірургів, які виступали тут, у суді, підтверджуючи мій фах. Так, скажімо, кандидат наук, провідний нейрохірург Київської лікарні швидкої допомоги Ісаєнко чітко казав суду, що оперував разом зі мною і переконаний, що я маю знання і досвід високого рівня (що, доречі, без відповідної освіти здобути неможливо).

Чи вплинуло це на позицію обвинувачення? До честі пана прокурора зазначу – звинувачення під тиском цих свідчень він таки вимушений був пом’якшити. Залишившись при цьому на достатньо жорстких позиціях, вважаючи мене небезпечним ворогом суспільства. І хоча для мене зміна звинувачення мало чим корисна, я радий, що цей момент справи виявився в чомусь повчальним для пана прокурора. Газета «Експрес» звинуватила його у всіх смертних гріхах, натякнувши навіть, що він взяв у мене гроші. Присягаюсь – я пану Прокопову грошей не давав. Навіть не пропонував. Бо не поможе. Не тому, що він чесний (хоча він, я переконаний, дуже чесна людина), а тому що від нього нічого не залежить, він людина невільна – від нього вимагають вироку, на який він сумлінно працює. От і все. Хоча приємно, що ми з прокурором стали об’єктами наклепу з боку однієї газети, опинились, так би мовити, друзями по нещастю. І пан прокурор тепер знає ціну «правді» Експреса. І щодо мене, і щодо себе. Шкода, зробити нічого не може…

Закінчуючи тему так званих експертиз, зверну увагу на ще один немаловажний аспект. Їх, ці експертизи, не можна вважати незалежними не тільки тому, що експерти були заздалегідь поінформовані, що людина, дії якої оцінюються, на переконання слідства, не має освіти. А і тому, що сам склад експертів викликає питання. Я ні в якому разі не маю на меті піддати сумніву професійність цих людей, хоча ще раз акцентую на тому, що всі вони – особи досить поважного віку, у більшості своїй давно вже не практикують як хірурги, і, на моє переконання, деякою мірою відстали від передових напрацювань в нейрохірургічній науці, зокрема у частині застосування деяких лікарських засобів. Справа не в тому. Не відкрию таємницю, якщо скажу, що безпристрасність експертів є під великим питанням в силу відношення до моєї персони з боку нейрохірургічної еліти України. А як же – молодий, успішний, розпіарений. Вискочка, якого, бачте, приймає сам президент, якому обіцяють створення цілого наукового інституту. Заздрість для такої консервативної групи, якою є лікарі-науковці, не є чимось дивним. Вона притаманна не тільки лікарському середовищу, гадаю, це ні для кого не є новиною. Доведу це простим прикладом. У групу експертів, які зазначили мій низький фаховий рівень і те що я начебто не володію знаннями, входив належно шанований мною професор Педаченко. За кілька років до цього він поставив свій підпис під рішенням про присвоєння мені – Слюсарчуку Андрію Тихоновичу – вищої категорії лікаря-нейрохірурга, належно визнавши таким чином мій високий фах. Я хочу запитати: коли він брехав – тоді чи зараз? Ви не думали про це, пане прокуроре? Ви вважаєте цю людину незалежним експертом? З урахуванням того, що син професора Педаченка створив у Вікіпедії сторінку, де почав поливати мене брудом ще задовго до арешту…

Отже, логічним було б довірити проведення експертиз дійсно незаангажованим людям, про це просили адвокати у процесі, але обвинувачення зробило все, аби запобігти такому крокові. І нажаль, суд підтримав цю позицію.

Отже вважаю, що істина у частині обвинувачень Слюсарчука у якихось міфічних лікарських помилках, не встановлена. Натомість слідство і прокуратура доклали всіх зусиль, аби створити враження у суду і у суспільства про те, що Слюсарчук таки є маніяком-зарізякою.

Я переконаний, що як у питаннях начебто відсутності освіти, так і у темі медичної практики, слідство і прокуратура робили все, аби звинуватити мене у неіснуючих провинах, навісити на мне злочини, яких я не скоював.

У цьому бажанні «не помічаються» аргументи і свідоцтва на мою користь не тільки у вже проаналізованих мною моментах. Трапляються речі навіть кумедні. От, скажімо, захист спромігся дістати згоду суду допитати колишнього директора Бердичевської школи-інтернату, у якому на переконання слідства, яке уважно читає газету Експрес, я виховувався з 1980 по 87 рік. Цей чоловік, покази якого належно зафіксовані, чітко засвідчив, що дитина на прізвище Слюсарчук, яка дійсно виховувалась у цьому закладі, ніяк не ідентифікується зі мною. Він указав, що той хлопець мав великі опіки обличчя і був неконтактним олігофреном. З приводу неконтактного олігофрена пан прокурор, думаю, радісно погодиться, а от що робити з опіками? Вони не проходять з віком, кажу вам як досвідчений лікар. Отже людина під присягою стверджує, що я – не той Слюсарчук, який перебував у школі-інтернаті Бердичева. Але для звинувачення це не є аргументом. Мовляв, директор старий, маразматичний, що він може пам’ятати… Даруйте, панове, щось не клеїться. Бо коли мене начебто впізнають виховательки дитячого будинку, де я начебто перебував у зовсім незрілому віці, то все окей, все добре, старушки міцні, їм щеплення від хвороби Альцгеймера робили… Ці чудові жінки впізнали мене через 40 років! Я не змінився, вони як зараз бачать мої закакані портки. На кого розрахований цей цирк? На правосуддя, чи на читачів Експресу? Якщо звинуваченню невигідний якийсь свідок – його оголошують маразматиком, натомість невірогідні спроможності бабусь подорожувати у часі не викликають у прокурора ніякого сумніву!

Сподіваюсь, я наочно продемонстрував, що з цією справою щось не так. Нелогічно. Недолуго. Непереконливо. Притягнуто за довгі-довгі вуха. Дуже багато білих плям, які обвинувачення героїчно закриває своїм тілом, як червоноармієць Матросов – амбразуру німецького дзоту.

Отут я підхожу до основного питання. А саме – кому і навіщо треба було стерти особистість Андрія Слюсарчука, реалізувавши потужну кампанію по дискредитації та кримінальному переслідуванню, а також якими силами і засобами це було зроблено.

Отже величезна кількість нестиковок та штучних доказів наштовхує на думку про те, що вся справа є потужним масштабним фабрикатом. Організувати таку спецоперацію можуть тільки дуже впливові структури при наявності дуже високого замовлення.

Давайте складемо історію цієї справи як пазли. Картинка буде вражаючою. Чому за часів демократичної влади в Україні ні в кого не виникало сумнівів в тому, що я дійсно є тим, за кого себе видаю, а з приходом тоталітарного правління все стало навпаки? Чому раптом зникли документи у Москві? З якого дива з’явилось розслідування газети «Експрес», яка у рекордно стислі терміни оприлюднила таку кількість скандального непідтвердженого фактажу, яку здобути може не провінційна редакція, а цілий шпигунський підрозділ? Чи може це бути простим збігом обставин? Ні. Нічого в житті не відбувається випадково, тим більше – у суспільстві, в якому ми всі живемо.

Справа в тому, що у якийсь фатальний момент перетнулися інтереси української влади, яка вирішила закрити мені рота, і російських спецслужб, які вирішили використати ситуацію, аби отримати від мене те, за чим тривалий час полювали. Розумію скептичну посмішку прокурора, але зараз я вперше скажу про істинну суть того, що відбулося.

Почнемо з інтересу Росії. Все своє свідоме життя я знаходився під пильною увагою спецслужб Російської Федерації. Склалося так, що певний час я працював у групі російських дослідників, яка вивчала феномени людської пам’яті. Це була закрита, таємна група, адже дослідження мали дуже перспективний характер, а застосування результатів могло бути як корисним для науки та людей, так і навпаки – загрозливим і небезпечним. Саме в той час я захистив докторську дисертацію, на результати якої був миттєво накладений гриф «цілком таємно». Я досі не маю права оприлюднювати результати цих досліджень, але можу сказати, предметом досліджень було вивчення механізму запам’ятовування, феномену людської пам’яті. В результаті вдалося напрацювати революційні напрями лікування багатьох залежностей, пов’язаних з функціонуванням мозку, в тому числі залежності наркотичної.

Але інтрига в тому, що не всі кінцеві результати досліджень стали відомі ФСБ, яка пильно стежила за дослідженнями. Частина напрацювань залишилась у мене. Як ви розумієте, отримання ефективних засобів лікування наркоманії є як привабливим з точки зору великого фармацевтичного бізнесу, так і небезпечним – адже наркоманія приносить шалені прибутки. А взагалі такого роду напрацювання – пряма стежка до створення психотропної зброї нового покоління.

Отже, знаючи, що я володію такою інформацією, ФСБ роками слідкувало за моїм життям і діяльністю, навіть тоді, коли я виїхав із Росії. Я неодноразово отримував пропозиції поділитися напрацюваннями, але відмовлявся. Бо, по-перше, віддавши інформацію я ставав непотрібним носієм таємної інформації, а по-друге я усвідомлював, що спецслужби можуть використати ці відкриття у дуже небезпечний спосіб. Не секрет, що спецслужби провідних держав активно працюють над створенням ефективних засобів впливу на людську свідомість, які можна застосовувати як масово, так і індивідуально. Це – зброя, чому достатньо потужна, яка змінює людську особистість і поведінку. Усвідомлюючи це, я не погоджувався на пропозиції. Так тривало роками. Навіть коли я перезахищав свою дисертацію в Вищій атестаційній комісії України, задля забезпечення таємності була створена спеціальна наукова рада, яка складалась з військових медиків. На саму нострафікацію прибули представники ВАКу Росії, аби прослідкувати, що у ході перезахисту мною не будуть оголошені відомості, засекречені в Росії. Так було, і це слідство мало перевірити. Але не стало.

Отже так тривало, і Росія не мала на мене засобів впливу. Періодично зі мною вели розмови, були спокусливі пропозиції, але я мріяв займатися наукою в Україні. І начебто все складалося непогано. Мені дали можливість продемонструвати деякі результати технологій запам’ятовування. Був Указ про створення інституту мозку. Доречі, мені просто смішно чути зараз маячню, що створення цього інституту – це спроба високопосадовців, які мне начебто «кришували», організувати таку собі годівничку для промивання бюджетних коштів. Це повна маячня. Тим більше, що ніхто не планував робити мене директором цієї установи, по це навіть мова не йшла. Науковим керівником – так.

Але я дещо відхилився. Звичайно, зі мною постійно мали контакт співробітники СБУ. Як ви розумієте, спецслужби Росії і України завжди тісно співпрацювали, тож в цьому немає нічого дивного. За одною відмінністю – в Україні ніхто достеменно не знав справжнього напрямку моєї наукової роботи. Про це знали тільки кілька людей в Росії. І не переставали робити спроби отримати мої напрацювання.

І от влада в країні змінилася. Змінилося ставлення до мене з боку СБУ, якось забулось про Інститут Мозку. Москва стала активнішою у своїх пропозиціях, однак в Україні ще залишались люди, які казали, що я потрібен і мені нічого боятися.

Але дуже скоро Москва отримала козир.

Нагадаю, що на момент приходу до влади Віктора Януковича я був не тільки відомим лікарем, але й певною мірою громадським діячем. Я вів на радіо Ера програму «Ігри розуму», і то була суспільно-політична передача з дуже великою аудиторією. Я ніколи не приховував свого ставлення до президента Януковича. Я давав йому дуже різки характеристики в ефірі. Під час подій, відомих як Податковий Майдан, я у кількох випусках програми фактично спрогнозував те, що ми бачимо зараз. Я вказував на агресивність цієї влади, її здатність іти на все, навіть на людські жертви задля збереження свого правління, говорив про збочену схильність до розкрадання. Пригадую, колись їхав на програму і побачив розвішені Києвом рекламні розтяжки, на яких було написано – «Любіть Україну!». В студії я сказав: «Янукович пропонує нам любити Україну. Йому є за що її любити, бо вона фактично належить йому. А повинна належати громадянам. Отже, він пропонує українцям любити те, що він у них відібрав? Це цинізм і збочення. Колись українці спробують відібрати Україну… І це буде, боюсь, кривавий процес».

Власне, все, що звучить зараз на майданах всієї країни, я казав три роки тому! В цьому легко переконатись – в інтернеті люди викладали на файлообмінники записи, їх можна знайти і зараз. Пане прокуроре, після закінчення процесу у вас буде багато вільного часу, знайдіть, послухайте, може, зрозумієте, хто і навіщо віддав наказ нищити мене.

Мене попереджували друзі і знайомі, навіть деякі високопосадовці, мені про то казав навіть Анатолій Кашперовський – зупинись, не треба того робити, ти наражаєшся на небезпеку. Але я не зупинявся, бо маю такий характер, а агресивні прояви влади, які тоді ще були приховані, для мене були як на долоні. Я розумів, що колись Янукович стане великою бідою для України. І казав про то відкрито.

Тоді і почалося. Як я тепер знаю, мене вирішили знищити, але довго не розуміли – як. З одного боку, я є відомою людиною, і щоб запроторити мене до буцегарні, треба мати дійсний привід. З іншого – влада тоді ще не була настільки зухвалою, вона маскувала свої антидемократичні нахили, тож потрібен був привід для переслідування, не пов’язаний із моєю суспільною діяльністю і політичною позицією. Щось кримінальне. Звичайно, можна було знищити мене фізично, вони це вміють, але тут ФСБ, з якою консультувались люди голови СБУ Хорошковського, мабуть, таку тактику не сприйняли. Дещо у моїй голові їх цікавить, я потрібен живий.

Отут і народився план спецоперації, втілення якої ми всі побачили. Україна мала інтерес заткнути мені рота, помститися і припинити критику Януковича, а Росія отримала важелі для шантажу. Дискредитувати, шантажувати кримінальним переслідуванням – такого дарунку ФСБ не могла не використати. І машина була запущена. Спочатку – потужна медіа-кампанія. Доречі, розпочалась вона із газети 2000, редактор якої, зверніть увагу, є колишнім співробітником російської розвідки і ніколи того не приховував. Потім – викид сфабрикованого компромату в інтернет під виглядом збурення шахової спільноти, яка визвірилась після моєї гри із шаховою програмою «Рибка-4». Тут хочу зробити невеличкий відступ. Мене звинувачують у тому, що я начебто використовував під час гри технічні засоби, підказки. Це повна маячня, я не хочу зараз витрачати час на спростування цієї нісенітниці. Прийде час – я продемонструю це знов. Голим. У замкненій капсулі. Під наглядом. У будь-яких умовах. Зараз просто хочу запитати – чому ніхто з моїх критиків не спромігся повторити мою гру? Виграти у Рибки? Тому, що будь-які технічні засоби безсилі перед цією програмою. Тим більше, що під час моєї гри було застосовано цілий технічний арсенал засобів, які унеможливлюють будь-яку можливість передавання інформації – про це, доречі казали свідку у судовому засіданні. Але це – тема окремої розмови, це не є предметом розгляду у суді, а просто використовується аби дискредитувати мене. Тож продовжую по суті.

Цією першою медіа-атакою стосовно гри з «Рибкою» мені тоді лише прозоро натякали, що може статися. Так тривало певний час, протягом якого я вимушений був їздити до Москви, де зі мною розмовляли вже з позиції сили. Я не погоджувався на пропозиції, і тоді було включено наступний етап кампанії. Цікаво, що Радіо Ера повідомило мені про те, що програма Ігри розуму знімається з ефіру начебто через введення нової віщальної сітки (насправді ніщо не було змінено, а прибирати з ефіру популярну програму було нелогічно) за кілька днів до першої публікації в Експресі. Цікаво, правда? Отже пішли публікації в газеті Експрес (штатному СБУшному виданні для обробки жителів західної України). Ця медіа-зброя Банкової добре зашифрована, газета має такий собі мандат на критику влади і використовується, коли потрібно, проти окремих людей і політичних сил. Після того як журналістка «Експерсу» Мартинець начебто отримала у Москві довідку про те, що я не навчався у РГМУ імені Пірогова (насправді вона нікуди не їздила, довідку їм надали разом з іншим фабрикатом і планом публікацій), мені у Москві сказали прямо – якщо я переїду до Росії і погоджусь працювати в одному із закритих наукових інститутів, освіта буде моментально підтверджена, а так звана «довідка Мартинець» буде оголошена помилкою.

Я сказав що подумаю. А насправді вирішив емігрувати, бо мав запрошення від кількох країн. Єдина фатальна помилка, яку я зробив, – повідомив про цей свій намір у соцмережі. Наступного дня мене заарештували.

Отак все розвивалось. Якщо хтось вважає, що це надто складна конспірологічна версія – раджу подивитись у вікно, почитати інтернет, подивитися телебачення. Те, як зараз ФСБ втілює сценарій розриву України та повернення її у лоно Російської імперії (роль Росії в Українських подіях, сподіваюсь, нікому доводити не треба) – свідчення того, як працює ця організація. Вони стирають цілу державу, то що їм варто стерти одну людину? Хто має можливість чистити архіви медичного вишу і примушувати ректорат давати потрібні довідки? Хто може створювати фейкові сайти і друкувати на них сплагіачені докторські дисертації, аби кинути тінь на потрібну людину? Хто може розрахувати людські реакції і використати заздрість лікарів або шахистів? Хто може так нажахати колишнього співробітника МОЗу, а нині – генпрокуратури пана Банчука, який у суді, під присягою, відверто бреше, що завжди підозрював, що Слюсарчук є шахраєм, в той час як саме він, Банчук, я заявляю про це відповідально, водив мене по самим високим кабінетам і представляв як геніальну людину і вченого?

Ви шукали моїх високих покровителів? Так це – пан Банчук, можете притягати його до відповідальності! Доречі, про таємних владних покровителів, на існуванні яких наполягав «Експрес». Ви знаєте, у яких дивних умовах ми живемо. Були б в мене оті «покровителі» – один телефонний дзвінок ще на початку кампанії вирішив би все. Натомість я сижу тут, під вартою, мене навіть під заставу не випускають. Скажіть – хтось ще вірить у існування «покровителів»? Я б сказав, навпаки – в мене є таємні владні вороги, які керують процесом мого знищення.

Але повернусь до медіа-кампанії, застосованої проти мене. Медіа-експерти вже порахували, що тільки за перший місяць антислюсарчуківських публікацій Експрес заробив не менше 100 тисяч доларів. Було забезпечено і так званий «вертольот» – копіювання публікацій на великій кількості інтернет-ресурсів, створення замовлених сюжетів на телебаченні… На фаховому журналістському сайті «Телекритика» один з експертів назвав кампанію проти мене «медіа-самосудом» в і вже тоді запідозрив Експрес у відроблянні замовлення. Судячи за все, заплачено було непогано, адже Починок і Мартинець дещо перестарались, чіпляючи мені педофілію, наркоманію, стверджуючи що знайшли мою маму… Чому прокуратура не запитала в них про маму? А? Зробили б генетичний аналіз, приперли б клятого зарізяку до стінки… А не було ніякої мами. Як і всього іншого, про що писав Експрес. Мартинець вичавила з себе визнання, що якась жінка телефонувала до редакції. І то, мабуть, звично збрехала. Згадайте цей заголовок: «Слюсарчук похоронив свою маму живою!» І початок – «Ми знайшли її, цю жінку…» До якого рівня цинізму треба дійти? Чому за це – не судять?

А чому педофілія, цей улюблений момент звинувачень Експреса, не став предметом розгляду? Доказів нема? СБУ не підкинуло? Де порнографія і наркотики, які наснилися Мартинець? Вони теж до редакції телефонували?

Взагалі технологія стирання особистості дуже цікава, як психолог я її чітко розумію. Аби уникнути суто наукового аналізу, спробую охарактеризувати це загальновідомими прикладами. Ще Йозеф Гебельс казав, що чим більш зухвалою є брехня, тим охоче в неї вірять. А сучасні фахівці з медіа-технологій розвинули це вчення. Тут мені подобається приклад, який навів хтось з журналістів, аналізуючи мою справу. У сучасному британському серіалі про Шерлока Холмса є цікавий епізод. Професор Моріарті вірішує остаточно знищити Холмса. Як? Шляхом замовної медіа-кампанії. Причому дуже тонкої. За основу береться правда, яка полягає в тому, що Холмс розплутував найскладніші злочини. І на цю правду надягається наступна обгортка – твердження, що начебто він сам інсценував ці злочини, тобто це був спектакль з метою стати відомим і знаменитим. Нічого не нагадує? Як сказав доктор Ватсон в цьому серіалі: «ЗМІ – страшна зброя. Вони можуть вивести тебе на вершину, а можуть і вбити. Достатньо лише крупиці правди у обгортці із суцільної брехні, і цьому починають вірити». Краще не скажеш. Так, Слюсарчук оперував людей і люди вмирали. Це – потрібна правда. Потім обгортка – він не міг оперувати, бо не є лікарем, тобто він – свідомий вбивця. Все. Справу зроблено.

У цій технології є і більш небезпечні моменти, які полягають у формуванні бази звинувачення. Як? Пояснюю. От у справі є ряд свідків, які зі сторони обвинувачення мають до мене претензії, покладаючи відповідальність за смерть своїх родичів на мене, бо я їхніх родичів оперував. Звідки з’явились ці люди? А все просто. Вони дійсно понесли втрату – близька їм людина померла, при тому, що саме я намагався її врятувати. Вони не мали претензій, розуміли, що зробити нічого не можна було. Але раптом, через деякий час прочитали в газеті, що Слюсарчук – ніякий не лікар, а аферист. Звідти ж вони дізнаються, що вони не одні такі, що цей звір оперував і вбив багатьох. А потім до них приходять чесні газетярі або невідомі юристи-благодійники і кажуть – ви не можете прощати такого. От вам адвокат, він поставить питання покарання негідника і навіть доб’ється грошової компенсації від вбивці. У людей виникає почуття помсти і бажання справедливості. І вони стають свідками. Я їх розумію – вони абсолютно щиро переконані у своїй правоті. Отак це робиться.

Доречі, чи цікавилось слідство, хто наймав адвокатів цим начебто постраждалим, хто весь цей час оплачує їхні послуги? Чи не газета «Експрес», яка кревно зацікавлена у моєму остаточному знищенні? Чи не громадянка Росії мільйонерка Мальцева, яка звинувачує мене у шахрайстві?

Вважаю, що спрямована на мою дискредитацію медіа-кампанія була найпотужнішою в історії України. Проводилися круглі столи. Повстали правозахисники. Всім відомий Семен Глузман дішов до того, що маючи статус правозахисника, порушив принцип презумпції невинуватості, називаючи мене злочинцем ще до вироку суду! Півроку з дня у день у своїй авторській колонці на сайті «Лівий Берег» (а цей сайт був активно задіяний у цій кампанії), Глузман маніакально поливав мене брудом, забувши про право, стриманість в оцінках, притаманні правозахисникам. Скажіть – це випадковість? Чому пан Глузман не коментував, скажімо, справу врадіївських гвалтівників? Не був зацікавлений?

Отже, чітка спланованість і масовість цієї медіа-атаки вказує на її замовний характер, а те, як тонко вона була розроблена – на роль спецслужб у цій історії. Саме СБУ і ФСБ готували інформаційну базу, вилучали справжні документи, фабрикували факти.

Тому всі епізоди, що розглядалися судом – є продуктом зусиль певних фахівців. Вони настільки ж правдиві як знайдена мама, наркоманія, гомосексуалізм і педофільні оргії, які так живо описувала Мартинець, начебто сама брала в них участь. Тут слідчі нічого сфабрикувати не спромоглись, тому сама пікантна жуйка Експресу залишилась за межами цього процесу. А шкода – було б весело.

Дуже багато запитань, панове. Всіх не перелічити. Але є найважливіше – чому при тому, що під заставу випускають бува фігурантів дуже тяжких злочинів, Слюсарчука, як небезпечного звіра, тримають у клітці? Ви боїтеся, що будучи на свободі, я розкажу про цю справу вголос та здобуду докази своєї освіти? Так це ж рано чи пізно все одно станеться!

Сьогодні відбувається страшне. Янукович із оточенням, які шантажують активістів Майдану заручниками, фактично визнали, що керують судами, замовляють потрібні рішення. Беркут звіряче б’є активістів Майдану, їх везуть до суду і там судді та прокурори із бестижими очима звинувачують напівживих людей в тому, що це вони били Беркут і відправляють їх у тюрму! І за всім цим стирчать вуха ФСБ, яке розробляло цей жахливий сценарій. Я радий з того, що не поділився з ними своїми знаннями, а на контакт зі мною виходили навіть під час цього процесу. Бо тоді, не приведи Господи, вони мали б таку зброю у боротьбі з вулицею, у порівнянні з якою снайперська гвинтівка є примітивною іграшкою…

У режиму залишилось небагато часу щоб розправитися із своїми ворогами. І, гадаю, наступить час, коли кожного суддю, кожного прокурора запитають, чи не приймав він неправосудних рішень, чи не виконував замовлень «згори». Я ні на що не натякаю. Я кажу прямо. Моя справа – сфабрикована спецслужбами і прокуратурою і політично замовна владою. І справедливе її вирішення залежить лише від розуму, моральності, чесності, а головне – незалежності шанованого суду.

Сьогодні, коли до проголошення вироку залишились лічені дні, я заспокоївся і зрозумів, що ця трагедія мого життя все ж не зламала мене. Я багато чому навчився за цей час. 90 відсотків людей, які називали себе моїми друзями, відсторонились і забули про моє існування. Я розумію. Вони налякані. Я сам бува відчував озлоблення на весь світ і картав себе за те, що намагався допомагати безнадійним хворим, і тепер страждаю через це. Але сьогодні розумію – я не змінився. Колись правда стане відомою. Моя освіта і науковий фах будуть підтверджені. Комусь буде соромно за те, що відвернувся від мене тоді, коли мене намагались знищити. А я, як і раніше, не знайду у собі сил відмовити у допомозі будь кому, хто покладає на мене нехай останню надію.

На завершення хочу сказати і наступне. Під час цього процесу, дуже нервового, стресового для всіх, я часом не стримував емоцій. Це нормальна реакція чесної людини, яку звинувачують у скоєнні важких злочинів. Звинувачують вперто і цинічно. Тому бува я казав речі образливі і принизливі. Я хочу вибачитись за це. Бо завжди треба залишатись перш за все людиною. Я вибачаюсь навіть перед паном прокурором Прокоповим. Розумію, що він виконував свою роботу. У стилі та манері, притаманних співробітникам прокуратури епохи Януковича. Вибачаюсь за свою нестриманість до нього і вибачаю всі важкі образи, до яких вдавався пан прокурор на мою адресу в цьому процесі. Кожен колись буде розбиратись із власною совістю. Сподіваюсь, колись і Ви належним чином дасте оцінку своїй ролі у цій брудній справі.

Я прошу вибачення у журналістів, на адресу яких неодноразово казав образливі речі. Я розумію їхню роботу. Розумію певну невільність як у виконанні замовлень так і несвідоме бажання подати читачу смажену інформацію. Не можу вибачити лише тих, хто ганьбить високе звання журналіста – спотворених грошима і обслуговуванням влади Починків, Мартинець та подібних їм жадібних писак. Вони будуть відповідати за це.

І наостанок. Сьогодні я ставив багато запитань і на всі я знав відповідь. Але залишилося одне, відповідь на яке мені невідома. Днями шановний головуючий у процесі суддя буде виголошувати вирок. Іменем України. Повторюю – Іменем України. І питання постає таке – Іменем якої України? Якої? України, яка перебуває під кримінальною окупацією, і в якій люди не можуть вільно дихати? України, де професію, ні, високе призначення судді влада перетворила на принизливу примітивну функцію виконання наказів «зверху»? України, де переламане через коліно правосуддя перетворено на заключний етап збоченого полювання на відьом? України тоталітарної, яка волею народу сиплеться, відходить у небуття? Чи іменем тої України, яка сьогодні народжується на Майданах? Іменем України, де суд є незалежним і має високе призначення встановлення істини? Іменем тої України, де судді керуються Законом, мораллю, справедливістю?

Отаке складне питання підкинув нам з вами час, пане суддя. І тільки ви можете дати на нього відповідь. Мені пощастило з Вами, кажу це відверто. Ви молода людина і, сподіваюсь, ще не встигли заганьбитись виконанням владних замовлень, замаратись зловонними відходами злочинної машини замовного правосуддя. І при цьому доля підкинула Вам дуже складну, важку, неоднозначну і суспільно гучну справу. Справу, повну сумнівів, які, нагадаю, за Законом трактуються на користь обвинуваченого.

Тож сподіваюсь на Вашу мужність у прийнятті рішення. Бо іноді єдина змова з власною совістю переслідує людину все життя. Я не перебільшую, кажучи, що це, можливо, один з переломних моментів Вашого життя, вашої долі. Приймаючи це рішення ви насправді робите внутрішній вибір – від Імені якої України ви дієте. Вибір – за Вами.

Дякую всіх за увагу.