Західноукраїнські землі у 20—30-ті роки XX століття

Західноукраїнське населення виявилося єдиною великою спільнотою колишньої Австро-Угорської імперії, що після Першої світової війни не зберегла незалежності. Зазнавши поразки в національно-визвольних змаганнях, більшість його опинилася в складі Польщі, де до Східної Галичини додалися й Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя, які раніше перебували в складі Російської імперії. Всього тут проживало до 6 млн осіб.

Анексія західноукраїнських земель

Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляшшя були приєднані до Польської держави згідно з Ризьким мирним договором (1921) між Польщею та радянськими урядами Росії і України. Що ж до Східної Галичини, то з червня 1919 р. визначенням її статусу займалися представники Антанти на Паризькій мирній конференції. Польські дипломати намагалися отримати мандат на анексію цієї території. Антанта погодилася віддати Східну Галичину Польщі тільки на 10 років, після чого населення референдумом мало вирішити свою подальшу долю. Згодом Рада послів Антанти погодилася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років. Поляки відкинули і цю постанову країн-переможниць, заявивши, що " без Львова і Галичини не може існувати польська республіка". Нарешті поневолювачі добилися свого: 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину частиною Польщі. Польський уряд зобов'язався забезпечити національним меншинам умови для вільного розвитку та надати Галичині автономію, але цю обіцянку так і не було виконано.

Українці з самого початку виявили опозиційне ставлення до окупаційного режиму, не визнавали права Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Вони саботували перепис 1921 р. та парламентські вибори 1922 р. як такі, що порушують спеціальний статус Галичини. До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, який настійливо добивався від Антанти відновлення незалежності західноукраїнських земель та надсилав їй численні ноти протесту проти польської окупації краю. Навіть після остаточної ухвали про приєднання Східної Галичини до Польщі місцеві українці продовжували вважати польську владу окупаційною.

Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною країною зі слаборозвинутою промисловістю. Зокрема, на поч. 1920-х років 76 % її населення займалося сільським господарством, третина з них були безробітними. Відсталістю Польщі в значній мірі зумовлювалася ситуація на окупованих нею українських землях, які залишалися аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили. У 1921 р., за даними Я.Грицака, 94 % українського населення в Східній Галичині і 96 % на Волині мешкали в селі, у містах переважно домінували поляки. Скрутне економічне становище поглиблювалося ще й національним чинником. Для зміцнення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1926 pp. сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам та солдатам, а також селянам за рахунок поділу поміщицьких маєтків. Окрім того, примусовому поділу підлягала власність осіб непольського походження та державні й церковні володіння колишньої Російської імперії. У результаті, незважаючи на перенаселеність західноукраїнського регіону, полякам було роздано 800 тис. га найкращих земель. Сюди внаслідок цієї акції пересилилося трохи не 200 тис. польських осадників. Ще 100 тис. було спрямовано в міста на посади поліцаїв, поштових та залізничних працівників, дрібних чиновників.

Польський уряд поділив територію країни на дві частини — Польщу " А" і Польщу " Б". До першої входили корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські та західнобілоруські. У Польщі " А" зосереджувалось 80 % металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво цегли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі " Б". У пошуках кращої долі тисячі українців змушені були емігрувати за кордон.

58.Вирішальною передумовою встановлення радянського режиму в Західній Україні та Північній Буковині було зайняття цих територій у 1939 та 1940 роках радянськими військами. Фактори, які зумовили приєднання західноукраїнських земель до УРСР, були зовнішніми. Тобто території відійшли до «сфери впливу» СРСР за таємним протоколом до пакту Молотова – Ріббентропа. А багатовікове прагнення українців до возз’єднання, національні інтереси народу послужили лише ширмою для прикриття геополітичних планів більшовицького керівництва країни Рад.

Впровадження державного тоталітарного режиму на приєднаних територіях здійснювалося за схемою, відпрацьованою на теренах Радянського Союзу. Рішення про скликання Народних Зборів Західної України та їх проведення ухвалювалося у ЦК ВКП(б). Кандидатури депутатів ретельно підбиралися і вносилися органами влади на безальтернативній основі. Мали місце як застосування певних форм тиску на виборців, так і підтасовки голосів при їх підрахунку. Звичайно, вже неможливо зробити оцінку результатів виборів при дотриманні демократичних норм. Фактом історії є те, що більшість виборців проголосувала на користь приєднання до Радянського Союзу. З точки зору історичної перспективи входження західноукраїнських земель до УРСР підсилило загальний потенціал українського народу, зберегло територіальну цілісність. Ухвалена Народними Зборами декларація про встановлення радянської влади та приєднання до УРСР, конфіскацію поміщицьких земель, націоналізацію промисловості та банків – фактично легітимувала нову владу на західноукраїнських землях.

Уся влада та основні її важелі зосередилися в політичних центрах, якими були органи партії більшовиків, тобто обкоми, райкоми, міськкоми. Всі ж інші українські, польські, єврейські політичні партії були заборонені. Громадські об’єднання також ліквідували, а новостворені радянські громадські організації, тобто профспілки, комсомол, були по суті філіями партійних державних органів. Майже всі владні посади в новостворених органах займали направлені з республіканських та всесоюзних комісаріатів працівники, оскільки довіри до місцевих спеціалістів у нової влади не було. Місцеві Ради депутатів трудящих фактичної влади не мали. Уся система державних органів повністю була підпорядкована керівним вказівкам партії, штатний апарат домінував над депутатським, виконавчі структури – над представницькими. Це була особлива радянська так звана «демократія», коли депутатами, обраними народом, одностайно схвалювалися рішення, підготовлені апаратом; а органи рад цілком залежали від органів партії.

Зі встановленням радянської влади на західноукраїнських територіях відбулися кардинальні зміни в економіці та соціальній сфері. Проведені органами влади заходи дозволили швидко включити їх до складу всесоюзного господарського комплексу. Основними тут виступали націоналізація підприємств, створення промислових артілей. Одержавлення економіки відбулося швидкими темпами. Центральні адміністративні структури (трести, главки, наркомати тощо) стали фактичними господарями та розпорядниками економіки краю. Партійно-господарські структури перебрали на себе контроль за розвитком економіки та соціальної сфери. Разом з тим значні радянські капіталовкладення в місцеву економіку зумовили збільшення обсягів виробництва, ліквідацію безробіття й розширення місцевих робітничих лав. Робота новостворених державних структур була направлена на перебудову села. З конфіскацією поміщицьких, монастирських і церковних земель була проведена передача їх бідному та середньому селянству. При безупинній нав’язливій пропаганді розпочалася колективізація. За радянськими зразками також проходила реорганізація медицини, культури й освіти. У містах і селах відкривалися численні лікарні, амбулаторії, пологові будинки, медичні пункти. Діяли вони безкоштовно й обслуговувалися великою кількістю прибулих медичних працівників. Відкривалися нові школи, училища, університети. Освіта стала доступною усім без винятку. Але підручники і посібники були наскрізь просякнуті офіційною ідеологією. Відкидалися будь-які спроби плюралізму та усяка християнська мораль.

. Соціальні та економічні перетворення, здійснювані новим режимом у регіоні, викликали неоднозначну реакцію у його жителів. Звичайно, найбідніші верстви населення були долучені до землі, освіти й медичного обслуговування. І це не могло не викликати в них вдячного ставлення до нової влади. Більшість інтелігенції, співставляючи і спостерігаючи за діями нових керманичів, очікувала й приглядалася, намагаючись осмислити і наперед прорахувати подальшу свою долю. Ті, хто одразу відчули й передбачили наслідки новітніх перетворень, змушені були покинути рідні краї. Вони опинилися у кращому становищі ніж ті, хто намагався чинити опір. Адже своїх супротивників нова влада не милувала, розстрілюючи їх тисячами, і тисячами відправляючи на загибель у холодні сибірські сніги.

Радянізація західноукраїнського краю мала для людей глибокі психологічні наслідки. Адже позбавлені основного свого духовного наставника й поводиря – церкви, виховані століттями на принципах глибокої християнської моралі, високої культури і самодостатності й поваги, вони змушені були усі ці споконвічні цінності заховати далеко в глибинах душі. На поверхню ж виносилося потрібне владі мовчання. Усе це породжувало роздвоєння душі, недовіру до чужинців, а нерідко й до своїх. Замкнутість та відсторонення були притаманні українцям західного регіону. Це поставило свій відбиток на характер українця-західняка, якого й тепер досить легко розпізнати серед великої когорти різних народів доступної нині Європи.

Прискорена інтеграція західноукраїнського регіону до системи радянського казарменного соціалізму супроводжувалася широкомасштабними репресіями, розстрілами, порушеннями законів і прав людини. Усе це здійснювалося такою ланкою тоталітарного політичного механізму, як репресивно-каральні структури. У перших ешелонах репресованих йшли священики, заможні селяни, високоосвічені спеціалісти, вчені, письменники. Каральна машина молола у своїх жорнах цвіт нації. Людей вивозили родинами, селами, вулицями. Масштаби цих акцій до цього часу остаточно не встановлені. В тих, хто залишався, відбирали будинки, майно, худобу. Усе проводилося під гаслами націоналізації, соціальної справедливості й ліквідації нерівності. Населення регіону, хоч і було позбавлене будь-якої змоги виправити нав’язане йому становище, але чинило відчайдушний опір. Це дало змогу йому не щезнути як українська нація. І через десятиліття воно стало в авангарді народу за проголошення незалежності й відновлення державності України.

59.1. У 1940–1941 рр. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і, згідно з „планом Барбаросса”, розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР. У першій половині 1941 р. була призначена і дата нападу. Достовірна і незаперечна інформація про плани Гітлера через розвідників і дипломатів поступала до Сталіна. Але, замість відповідних заходів по приведенню збройних сил у бойову готовність, радянське керівництво засуджувало „чутки” про напад Німеччини як безпідставні, запевняло в міцності та непорушності радянсько-німецького договору. Початок війни виявився несподіваним для командування Червоної армії, населення країни, що призвело до трагічних наслідків.

21 червня 1941 р. на повідомлення радянського військового аташе у Франції генерала Суслопарова про те, що війна розпочнеться 22 червня, Сталін написав: „Довідайтесь, хто автор цієї провокації, і покарайте його”.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Її союзниками виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина.

Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію СРСР друга світова війна стала для нього вітчизняною, визвольною, справедливою.

План „Барбаросса” передбачав „бліц-кріг” – блискавичну війну: протягом 2–2, 5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ –Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: західному – на Ленінград, центральному – на Москву, південному – на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.

Ще перед війною Гітлер говорив: „Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але, й разв’яжемо усі проблеми, які стоять перед Німеччиною”.

За планом „Ост” німці мали намір виселити з України мільйони людей, заселивши її німецькими колоністами. Частину українських земель передбачалося передати союзникам.

Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій „Південь” на чолі з фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Чередніченком.

З 23 по 29 червня в районі Луцьк – Рівне – Броди тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. 30 червня німці окупували Львів. Вже на кінець третього тижня війни вони просунулись углиб України на 300-350 км.

За перші три тижні війни Червона армія втратила 850 тис. осіб (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3, 5 тис. літаків, 6 тис. танків. Напередодні нападу Німеччини Радянський Союз володів об’єктивними передумовами для належної відсічі агресору. СРСР мав потужний воєнно-економічний потенціал і планував вести можливу війну на ворожій території і „малою кров’ю”.

Проте початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу.

Причини тяжких поразок у 1941 р. криються не в слабкості СРСР, а в негативних явищах, властивих тогочасному режиму. Серед них варто зазначити такі:

– прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні строків нападу Німеччини на Радянський Союз;

– неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких стали жертвами сталінських репресій (знищено 20 % командного складу Червоної армії). Нові командири були погано підготовлені, некомпетентні. На початку 1941 р. лише 7 % командного складу мали вищу освіту. Гітлер, обізнаний зі станом Червоної армії, глузливо називав її „глиняним колосом без голови”;

– незавершеність заходів по зміцненню західних кордонів, які змінились на початку війни;

– немобілізованість частин Червоної армії (Сталін боявся спровокувати напад Німеччини);

– воєнний досвід Німеччини, яка завоювала більшу частину Європи і за воєнно-економічним потенціалом значно перевершувала Радянський Союз. На початку війни вона мала перевагу в живій силі і техніці. Так, армія Німеччини і її союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5, 5 млн. солдат і офіцерів, у той час як радянські війська – 2, 9 млн.

Головною воєнно-політичною подією літньої кампанії була оборона Києва, яка тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р. і відволікала значні сили ворога. Проте, німецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників Києва: в полон потрапило понад 665 тис. солдат і офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту.

Причиною трагедії стали прорахунки вищого військового командування, зокрема те, що Сталін не давав згоди на відведення військ з-під Києва.

До найкрупніших оборонних боїв на території України належать також оборона Одеси (5 серпня – 16 жовтня 1941 р.) та оборона Севастополя, яка тривала 250 днів! (30 жовтня 1941 р. – 4 липня 1942 р.). Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армій „Південь” окупували майже всю Україну. Однак, ціною величезних жертв, героїчного опору народу план „блискавичної війни” був зірваний. Сталінська адміністративно-командна система, яка поставила країну перед загибеллю, мусила тепер рятувати її. Спішно вживалися заходи органів радянської влади по мобілізації сил на відсіч агресору:

– 22 червня створено Ставку головного командування під керівництвом маршала С. Тимошенка (згодом перейменовано на Ставку верховного головнокомандування на чолі зі Сталіним);

– 29 червня прийнято Директиву партійним і радянським організаціям прифронтових областей, яка містила план оборони і евакуації;

– 30 червня створено Державний комітет оборони на чолі зі Сталіним, що об’єднав у своїх руках усю державну, господарську і воєнну владу в країні. Розпочато формування дивізій народного ополчення, винищувальних батальйонів, мобілізацію населення на будівництво оборонних споруд;

– почалося переведення економіки на воєнний лад.

З України було евакуйовано на схід: понад 550 підприємств, майно радгоспів, колгоспів (зокрема понад 5 млн. голів худоби), Академію наук України, культурно-освітні заклади, понад 3, 5 млн. робітників, селян і службовців.

Все, що не можна було вивезти, підлягало знищенню.

Гасло „Все для фронту, все для перемоги! ”, що з’явилося в перші дні війни, визначало віднині весь сенс життя і діяльності радянського суспільства.

В умовах воєнно-політичної кризи сталінський режим здійснював керівництво країною своїми репресивними, тоталітарними методами. Про це свідчать надзвичайно жорстокі накази Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. і № 227 від 28 липня 1942 р. „Ні кроку назад”, які нерідко прирікали на загибель цілі з’єднання.

22 липня 1942 р. після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР.

Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом більшовиків для них настане покращення, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійною державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена ОУН(б) у Львові 30 червня 1941 р. Українська держава була швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття Акта про незалежність України – С. Бандеру і Я. Стецька – було запроторено до концентраційного табору Заксенгаузен.

По всій Україні встановлювався окупаційний режим

Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини:

1. Буковина, Одеська та Ізмаїльська області, частина Вінницької та Миколаївської областей були віддані Румунії. Ці землі отримали назву „Трансністрія”.

2. Східна Галичина разом з польськими територіями ввійшла до складу окремого генерал-губернаторства з центром у Кракові.

3. Більшість українських земель увійшла до складу Рейхскомісаріату – „Україна” на чолі з фанатичним нацистом, катом українського народу Е. Кохом. Це адміністративне утворення включало 63, 6 % всіє території України, його центр був у Рівному.

4. Прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас і територія Криму) підпорядковувалися військовому командуванню.

Відповідно до „теорії расової винятковості німецької нації” українці підлягали масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу.

Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гето. Практично в кожному українському місті був свій „Бабин Яр”: за роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис., в Дробицькому Яру в Харкові – понад 60 тис., в Янівському концтаборі у Львові – понад 160 тис. людей. А всього в Україні в період окупації було вбито 3, 9 млн. мирного населення і 1, 3 млн. військовополонених.

Гітлерівці грабували матеріальні і людські ресурси України. Один із найвищих керівників гітлерівського рейху Геринг цинічно заявляв: „Ми зайняли най родючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки – наше, німецьке! ”. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2, 4 млн. чоловік.

І хоч окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю, але він виявився неефективним, бо не забезпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський “новий порядок” викликав масовий рух Опору в Україні.

59.2. В 1941 році українські землі опинилися в епіцентрі боротьби двох тоталітарних імперій за панування в світі:

? Радянський Союз хотів володіти всіма українськими землями як плацдармом для наступу на Захід і утвердження там більшовицького соціалізму. Архівні документи радянського генштабу свідчать, що ще 15 травня 1941 року у Кремлі розглядався план, який пропонував " атакувати німецьку армію, розгромити головні сили вермахту і на першому етапі війни захопити Польщу і Східну Прусію";

? Німеччина також хотіла використати українську територію, перетворити край на аграрно-сировинний додаток рейху, який повинен був " постачати продовольством населення великого рейху на тисячу років наперед", і на плацдарм для наступу фашизму на Схід.

Перший рік війни з 22 червня 1941 року до 22 липня 1942 року привів до повного захоплення німецькими окупантами українських земель.

Найсуттєвішими ознаками цього періоду війни на українських землях були:

? відчайдушний опір і величезний героїзм воїнів Радянської армії, особливо на західних кордонах України;

? справді самовіддана, кровопролитна оборона міст-героїв: Києва – липень-вересень 1941 р., Одеси – серпень-жовтень 1941 р.;

? евакуація промислових та сільськогосподарських об'єктів, населення України в глибокий тил. На схід було перевезено 550 великих заводів і близько 3, 5 млн. населення України, значна частина якого не повернута і донині;

? знищувались промислові, транспортні об'єкти, зібраний урожай і запаси продовольства, затоплювались шахти, зруйновані усі 54 домни Донбасу, – тобто застосовувалась тактика " спаленої землі";

? після грудневого успіху в битві під Москвою війська Західного і Південного фронтів у січні 1942 р. тимчасово визволили частину Харківщини і Донбасу, але весняний наступ Радянської армії 1942 року провалився, війська зазнали ще одної тяжкої поразки. 22 липня 1942 року після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області вся територія Української РСР була остаточно окупована;

? перший період війни призвів до величезних військових і мирних втрат, до прорахунків, помилок політичного і військового керівництва. За перші тижні війни Червона армія втратила 850 тис. воїнів, 3, 5 тис. літаків, 6 тис. танків, тобто половину довоєнного потенціалу. Втрати вермахту в живій силі були в 10 разів меншими.

Які причини трагедії і невдач першого періоду радянсько-німецької війни?

Сучасна історична наука розвінчує сталінську оцінку невдач у перший період війни: нібито це був наслідок раптовості нападу, неготовності СРСР до війни, тимчасових прорахунків командування.

Насправді історичні факти підтверджують, що СРСР мав об'єктивні передумови для належної відсічі агресору, особливо кількісну перевагу над ворогом. Наприклад, лише за танками і літаками Червона армія майже удвічі переважала Німеччину, Японію, Італію, Румунію, разом узяті.

Київський військовий округ переважав німецьку групу " Південь" у співвідношенні в живій силі 1, 2: 1, в танках 4: 1, авіації 2, 5: 1 і т. д.

Причини трагедії криються не в слабкості СРСР, а в негативних явищах, властивих тогочасному режиму:

1. Сталін і його керівництво вперто ігнорували численні попередження про підготовку нападу на СРСР, надіючись виграти час для підготовки превентивного удару по Гітлеру.

2. Згубно позначилося на обороноздатності масове знищення Сталіним і його поплічниками військових кадрів. Протягом 1937–1938 років були репресовані і знищені понад 40 тис. командирів, в т. ч. 1800 генералів Радянської армії.

3. Трагічну роль відіграла наступальна концепція Москви, згідно з якою збройні сили були підтягнуті впритул до західних кордонів. Вони зазнали раптового і нищівного удару в перші години війни.

4. Врешті, народ, який відчув на собі жорстокість сталінізму, його тоталітарного режиму (форсована індустріалізація, примусова колективізація, голодомор, масові репресії тощо), особливо на західноукраїнських землях, не міг одностайно підтримувати і захищати режим, який по-звірячому знищив до 1941 року мільйони людей. Були розпач, пасивність, нейтралітет і навіть сприяння німцям, яких зустрічали спочатку як визволителів.

Таким чином, провина командно-адміністративної системи в трагедії першого періоду радянсько-німецької війни очевидна і зрозуміла. Але – сьогодні це може здатись дивним і несприйнятним – була і її заслуга. В чому?

На нас пішов фашистський тоталітарний режим, і йому було протиставлено такий же тоталітарний більшовицький режим, який здатний швидко приймати рішення і, головне, оперативно і жорстко організовувати їх виконання. Наприклад, мобілізація сил і трудових ресурсів, евакуація заводів, налагодження їх роботи на нових місцях, організація оборонних і наступальних операцій – усе це було зроблено рішуче, жорстко, блискавично.

Західні демократії луснули під фашистським чоботом, а Радянський Союз вистояв і переміг. Звичайно, переміг подвиг народу, солдата, хоча не слід відкидати і організуючу потужність тоталітарного режиму в таких екстремальних умовах.

60. У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим об’єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною генерального плану „Ост”. Згідно з ним передбачалось знищити та депортувати в Сибір 31 млн. населення Польщі та західної частини СРСР і пересилити сюди 10 млн. німців. Що стосується України то передбачалось депортувати до Сибіру 65% населення.На окупованих українських землях упроваджувалися заходи для ліквідації будь яких ознак державності, насамперед територіальної єдності. Берлін розділив Україну на кілька окремих частин з відмінним окупаційним режимом. Львівська, Станіславська, Тернопільська і Дрогобицька області склали дистрикт „Галичина”, який було приєднано до Краківського генерального губернаторства, очолюваного Г.Франком. У перспективі Галичина повинна була стати територією рейху. У серпні 1941 р. було утворено рейхскомісаріат „Україна” у складі 12 областей (Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська і Запорізька області). Його очолив призначений Гітлером лютий ворог українства Еріх Кох. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування. Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. Там була утворена окрема адміністративна одиниця – „Підкарпатська територія”, якою керував угорський регент. На землях південної України між Дністром і Південним Бугом з центром в Одесі утворено „Трансністрію”, яку разом із Північними Буковиною і Бессарабією передано Румунії.

Окупаційна влада управляла захопленими територіями Сходу через спеціально створене міністерство А.Розенберга і численний адміністративний апарат з чіткою структурою. Будь яка політична діяльність українцям була суворо заборонена. Ще в березні 1941 р. на одній з нарад вищого командування вермахту Гітлер заявив, що на окупованих землях необхідно впроваджувати найжорстокіший режим. Це був відвертий наказ про знищення населення більшовицької імперії, у тому числі України. У директивах вимагалося розстрілювати на місці військовополонених комісарів, комуністів та євреїв, а також захоплених працівників органів. Застосовувались усі можливі на окупованих землях заходи з метою знищити якнайбільше населення України. Вже у першу окупаційну зиму тисячі людей загинули від голоду та холоду, через відсутність будь-якої медичної допомоги, були замордовані у концтаборах або розстріляні за усіляке порушення режиму. Особливою жорстокістю відзначався рейхскомісар України Еріх Кох. Навіть німецькі фронтові генерали та експерти з українського питання звертали увагу Берліна на негативні наслідки його діяльності. З проханням відкликати Коха з України звертався до Гітлера голова Українського Центрального Комітету Володимир Кубійович. Митрополит Греко-католицької церкви А.Шептицький 1942 р. надіслав листа Герингу, в якому засудив терор окупаційних властей у краї. Але планове знищення населення України було частиною державної політики третього рейху. Геноцид у його найвідвертіших формах продовжувався.

Трагічною була доля 3.8 млн. військовополонених, з них близько 1.3 млн. українців, захоплених німецькими військами у перші місяці війни. Берлін вважав, що чим більше військовополонених помре, тим краще. Як правило, з них вилучали і негайно розстрілювали політ комісарів та євреїв. Решту кидали за колючі дроти наспіх побудованих, іноді лише огороджених, концтаборів у Києві, Львові, Володимирі-Волинському, Славуті, Кіровограді, Рава-Руській та інших містах. У них від голоду, холоду та хвороб загинули близько 1.3 млн. бійців мі командирів Червоної армії. Коли стало зрозуміло, що війна проти Радянського Союзу затягується на невизначений час, окупанти відмовились від практики масового знищення військовополонених і з 1942 р. стали широко використовувати їх на примусових роботах у Німеччині. Основні заходи плану «Ост» (план окупаційної політики на території СРСР):

Часткове онімечення місцевого населення; заселення німцями окупованих земель

Масова депортація населення, у тому числі українців, до Сибіру

Підрив біологічної сили слов'янських народів

Економічне пограбування території України; перетворення місцевого населення на рабів

Пограбування культурних цінностей, знищення пам'яток культури

План «Ост» остаточно не був прийнятий, було затверджено лише його економічну частину — пограбування і експлуатація загарбаних регіонів. Для управління окупованими територіями було створено спеціальне Управління (Міністерство) окупованих територій III рейхам. Очолював управління Розенберг. Воно складалося з чотирьох відділів: політичного, адміністративного, економічного, цивільного. Останньому безпосередньо підпорядковувався рейхскомісаріат «Україна».

Голокост.

Першими жертвами геноциду (голок осту) стало єврейське населення України, чисельність якого до війни становило близько 2.5 млн. Ця кампанія мала ідеологічне обґрунтування, яке найповніше відбито у директиві Гітлера вермахту. „Боротьба проти більшовизму вимагає нещадних та енергійних дій насамперед проти євреїв, котрі є головними носіями більшовизму”. Антисемітську пропаганду серед військ, а також серед населення окупованих земель провадив могутній апарат. Уже в перші дні окупації в кількох західноукраїнських містах були спровоковані єврейські погроми. Спеціальні підрозділи – айнзатцкоманди розпочали поголовне знищення єврейського населення. Тільки у Львові було за кілька днів розстріляно 7 тис. євреїв.

Переважна більшість українців негативно ставилась до геноциду євреїв, часто надавала нещасним допомогу. Митрополит А.Шептицький у посланні „Не убий” відкрито виступив на захист євреїв, звертався з листом до Гітлера і особисто врятував близько 150 дітей та 15 рабинів. Ризикуючи життям, тільки жителі Львівщини врятували кілька тисяч єврейських дітей, жінок, чоловіків. Близько ста галичан були за це розстріляні.

У липні 1941 р. Гітлер доручив „остаточно вирішити єврейське питання” (так Берлін іменував геноцид євреїв) керівникові СС Гейдріху. В Україні створено десятки гетто і концтаборів, у які загнано майже все єврейське населення. Тільки через львівське гетто пройшли і загинули близько 236 тис осіб. Понад 33 тис євреїв розстріляні у Бабиному Яру в Києві. Винищення єврейського населення було страшною за жорстокістю і розмахом акцією нацистів, але лише частиною загальної катастрофи, яку пережив народ України у роки німецької окупації.

Економічне пограбування України.

Згідно з планами Гітлера, економіка окупованих територій ставилась на службу рейху. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами: Фліку дістались заводи Дніпропетровщини, Круп отримав одні з найбільших у Європі машинобудівні заводи Краматорська, майже половину підприємств важкої промисловості захопив концерн „Герман Геринг” Окупанти нещадно грабували село, перетворивши колгоспи і радгоспи в „общинні господарства” і запровадивши в них кріпацький режим. Берлін намагався негайно перетворити українські землі у німецьку колонію, надійний продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладалися 12 різних видів податків. Під страхом суворої кари запроваджувалась обов’язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля і терор були розведені в ранг державної політики. Ніяких законів на захист населення окупованої України не існувало.

До Німеччини вивозили унікальні музейні експонати з Києва, Харкова, Львова, Одеси. Тільки з фондів Академії наук України було вивезено 320 тис. рідкісних книг.

Вивезення працездатного населення на примусові роботи до Німеччини.

На початку 1942 р. Берлін дав вказівку розгорнути вербування і вивіз українців до Німеччини, де використовувати їх на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. На початку акції тисячі юнаків і дівчат їхали добровільно, рятуючись від голодної смерті та свавілля окупантів. Але вже з весни почався насильницький вивіз, який набув величезних масштабів. Геринг у березні розпорядився надіслати з України 527 тис. робітників. А у вересні Гітлер наказав спішно доставити до Німеччини 500 тис. українок віком від 15 до 35 років для роботи у домашньому господарстві. Керівник служби вербування іноземної робочої сили Фріц Заукель у жовтні дав розпорядження зібрати 500 тис. робітників у рейхскомісаріаті „Україна”. Людей ловили як звірів, масовими облавами, вивозили під конвоєм. Акції супроводжувались жорстокими репресіями. Пізніше історики підрахували, що з семи мільйонів іноземних робітників у Німеччині третину становили українці.

Загальні риси нацистського «нового порядку»:

Ліквідація суверенітету або державності завойованих держав (територій)

Економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах III рейху

Расова дискримінація, геноцид, антисемітизм

Терор, репресії, масові вбивства невинних людей

Розгортання Руху Опору та його течії в Україні. Радянське підпілля і партизанських рух 1941-1942 рр.

Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні був надзвичайно жорстокий і водночас неефективним, бо замість покори й остраху він спричинив могутній рух Опору.

В Україні, як і в інших окупованих країнах Європи, виник масовий підпільний і партизанський рух, який став важливим фактором перемоги над нацизмом. На початку війни, в обстановці хаосу й безладдя, партизанські загони виникали і діяли стихійно, але вже восени 1941 р. партійні органи надали ц2ьому рухові цілеспрямованість та організованість. Ще до окупації призначалися керівники майбутніх підпільних організацій, закладалися таємні бази для партизанів. До кінця 1941 р. на окупованій території було залишено 110 партійних і комсомольських підпільних комітетів та центрів, а також близько 3500 партизанських загонів і груп, які, правда, невдовзі були розпорошені: діяло лише близько 20 загонів. Значно посилився комуністичний підпільний і партизанський рух після поразки німців під Москвою взимку 1942 р. Для керівництва партизанським рухом у травні 1942 р. у Москві було створено Центральний штаб партизанського руху, а 20 червня того ж року український штаб. Централізація керівництва допомогла координувати дії загонів, покращила взаємодію з регулярною армією і забезпечення партизанів зброєю, медикаментами та усім необхідним. Особливого розвитку партизанський рух набув у 1943 р., коли кількість бійців досягла 58.5 тис. і почали формуватися партизанські з’єднання. Найбільші з них очолювали С.Ковпак, О.Федоров, О.Сабуров, М.Попудренко, П.Вершигора, Я.Мельник, М.Наумов. Вони розпочали „рейкову війну”, руйнуючи військові комунікації ворога, знищуючи транспорт, живу силу, техніку і боєприпаси окупантів, здійснюючи тисячокілометрові рейди по тилах німецької армії. Командування вермахту змушене було виділити для боротьби з партизанами до 120 тис. солдатів і офіцерів, відкликавши їх з фронту.

Головні завдання політичної та військової стратегії ОУН і Української повстанської армії (УПА) на Волині та в Східній Галичині:

Організація військових відділів ОУН на теренах Волині й Полісся, а потім у Східній Галичині

Намагання якнайбільше поширити свій вплив на Волині, усунення із цієї території німецької адміністрації

Створення основ української адміністрації, підпорядкованої ОУН і УПА

Підпорядкування всіх партизанських відділів, що діяли на Волині, керівництву ОУН (Бендери) (у тому числі відділів Тараса Бульби (Боровця), ОУН (Мельника)

Усунення або знищення польського населення на Волині та в Східній Галичині як перешкода українських прагнень до незалежності

Оунівське підпілля 1941-1942 рр.

Український рух Опору не був однорідний з самого початку. Організація українських націоналістів (ОУН), яка було створена ще у 1929 р., у пошуках союзника для боротьби за самостійну соборну Україну вдалася до співпраці з Німеччиною – потенційним ворогом Польщі і СРСР. Хоч у 1940 р. ОУН розділилась на дві фракції – одна під проводом Андрія Мельника (ОУН-М), а друга – Степана Бандери (ОУН-Б), - обидві орієнтувалися на Німеччину. Перед нападом на СРСР у німецькій армії було створено українське збройне об’єднання „Легіон українських націоналістів”, яке складалося з двох підрозділів – „Роланд” і „Нахтігаль” чисельністю близько 600 солдатів та командирів. ОУН-Б сподівалася, що ці війська стануть основою збройних сил майбутньої незалежної України. Разом з німецькою армією вони увійшли до Львова, де 30 травня 1941 р. проголосили створення Української держави. Прем’єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Але ці дії не були узгоджені з німецьким керівництвом. Нацистське політичне керівництво розцінило цей крок як зухвалість і самочинство і силою припинило діяльність націоналістів.

Гестапо заарештувало С.Бандеру та його прибічників і оголосило українських націоналістів ворогами рейху. Було розстріляно 40 провідних членів ОУН, а її діяльність заборонено. Саме тому ОУН почала збройну боротьбу проти німецько-фашистського режиму і вже дуже скоро стала потужною силою Опору в Західній і Правобережній Україні, маючи беззастережну підтримку місцевого населення.