Трагедія української культури у період сталінізму

У 1929 р. багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася

повною перемогою Й.Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна

диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі

сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і

адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації.

У 1932 р. з'явився термін " соціалістичний реалізм", який був проголошений

єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало

творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності,

фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури.

Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі

продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва.

Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У

живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план

тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним

стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму,

непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі

неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору,

сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову

літературу увійшов образ “розстріляного відродження”. У 1930 р. був

організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була

створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені

проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С.Єфремова. Перед судом

постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі,

священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої

підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і

культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили

секцію історії Академії наук, був арештований М.Грушевський. Його незабаром

звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера

О.Довженка.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору

завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село –

носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

У 1938-1954 рр. було репресовано майже 238 українських письменників,

хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї,

відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків

літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали

безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М.Рильський, 10 років провів у

таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації

Остап Вишня, були розстріляні Г.Косинка, М.Зеров, М.Семенко. Покінчив життя

самогубством М.Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох

товаришів. Закрили театр “Березіль”, арештували і розстріляли всесвітньо

відомого режисера Л.Курбаса. Незважаючи на зазначені трагічні сторінки в життєдіяльності вищої школи та наукових установ Української РСР у міжвоєнний період, за це двадцятиріччя було підготовлено нове покоління української інтелігенції та спеціалістів народного господарства, які, використовуючи досвід та потенціал попередніх поколінь, своєю працею створили потужний економічний і науково-технічний потенціал країни. Він дозволив вистояти в тяжкій сутичці з ворогом в роки суворих воєнних випробовувань і одержати перемогу над фашистськими загарбниками.

У повоєнні роки відбулося відродження і розширення мережі вузів західних

областей України. На початок 1957-1958 навчального року тут налічувалося 22

вищих навчальних заклади. У 1954 р. в зв’язку з приєднанням до України

Кримської області у сім’ю вузів республіки влилися три кримські вузи

(педагогічний, сільськогосподарський та медичний).

Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова

хвиля боротьби з " українським буржуазним націоналізмом" припадає на 50-і роки.