Проблема людини: інтереси, потреби, цінності

ЗМІСТ

1. Образи людини в історії філософської думки

2. Людина: хто це така?

3. Потреби та цінності людини

Висновки

Список літератури

І. Образи людини в історії філософської думки

Проблема людини – одна з найважливіших в історії філософії. Особливо актуальна вона в переломні періоди розвитку суспільства, коли найбільш гостро постає питання про зміст та ціль існування кожної людини. Саме такий період переживає зараз вітчизняна історія.

Щоб повніше усвідомити сучасний стан філософської антропології, необхідно познайомитись з історичним розвитком.

Перші уяви про людину виникають задовго до появи філософії. Кри­сталізація філософського розуміння людини відбувається на базі закладених уявлень, ідей, образів і понять у діалозі між міфологією та філософією, що формується. Саме таким чином і виникають перші вчення про людину в державах Стародавнього Сходу.

Староіндійська філософія людини представлена перш за все у пам'ятці староіндійської літератури – ведах, в яких виражений одночасно мі­фологічний, релігійний та філософський світогляд. В них розкриваються проблеми моралі людини, шляхи та способи звільнення її від світу об'єктів та почуттів. Чим більше людина досягне успіху у такому звільненні, тим досконалішою є вона.

Людина у філософії Стародавньої Індії вважається частиною світової душі. У вченні про переселення душ межа між живими істотами і богами виявляється рухомою і проходимою. Проте лише людині притаманне прагнення до свободи, до позбавлення від пристрастей емпіричного буття.

Філософія Стародавнього Китаю створила своє вчення про людину. Одним з найвидатніших представників є Конфуцій. Вихідною для нього є концепція «неба», котра означає не тільки частину природи, але й вишу духовну силу, що визначає розвиток світу і людини. Проте в центрі його філософії знаходиться не небо, а людина, її земне життя та існування, тобто вона носить антропоцентричний характер.

Античні греки відкривають «душу», але розуміють під нею дещо ква-зітілесне, приховане всередині речі, що й приводить її у рух. Тому душею володіє не лише людина, а й тварини, рослини. Не випадково Арістотель відносить науку про душу, психологію, до біології. Цим пояснюється і розуміння пізнання як процесу, в котрому тілесна річ зіштовхується з душею-річчю і залишає на ній слід.

Для грека людина думає всім тілом, а отже, для того, щоб добре мислити, потрібно вміти добре бігати, гарно метати диск і т. д. Тому для нього природньо те, що достатньо дико для нас: видатний філософ міг, одночасно, бути олімпійським чемпіоном.

Старогрецька філософська антропологія, як і старосхідна, несе на собі відбиток міфології та релігії й розвивається в безпосередньому діалозі з ними. Філософія людини в Стародавній Греції більш різноманітна по своїх школах, напрямках і позиціях. Тут перетинаються і протистоять один одному антропологічний матеріалізм і антропологічний ідеалізм, індивідуалізм і колективізм. У Стародавній Греції людина в більшій мірі відкрита світу і займає більш активну позицію по відношенню до суспільства і його змін.

Якщо античний образ людини космоцентричний, то середньовіковий геоцентричний. Як і античний, він володіє певною динамікою. Проте, зрозуміти цей образ, значить, перш за все, зануритись у ритми тодішніх уявлень ранніх християн, втілених у образі святого. Людина не вірить у себе, вона вірить у Бога. Її очі повернені до потойбічного світу. Це- істинно духовний світ, у порівнянні з яким «дух» античності неадекватно матеріальний. Поцейбічний світ, як і сама людина, розглядаються не такими, якими вони є насправді, а лише як момент руху людини до Бога.

Протийоставлені один одному безсмертна душа і смертне тіло людини. Піклуватися потрібно лише заради спасіння душі. Бог і душа тягнуться один до одного, говорив святий Августин, і нема нічого крім цього. Велике значення надається прояву «божої волі» у всіх подіях в світі. Вважається, що людина не може самостійно добути знання, воно відкривається їй у «відкровенях».

Трансформація середньовічного образу людини йшла під впливом античної спадщини, котру християнству не вдалось по-справжньому пе­реосмислити і котра, по суті, «роздавила перші паростки християнської думки» (X. Ортега-і-Гассет). Ідеї раннього християнства відносно ролі людини, значення розуму в житті і пізнанні поступово були істотно трансформовані, підготувавши, в кінцевому підсумку, перехід в іншу епоху і, відповідно, до іншого образу людини.

Образ людини Нового часу антропоцентричний. Бог зміщається на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. Період, що відзначив перехід від старого до нового образу, – філософія Р. Декарта. Суть відкриття французького філософа – «людина є мисляча річ». Очі, протягом століть звернені до неба, обернулись всередину людини. Суб'єктивність – найдостовірніша реальність. Більш того, вона-критерій всього існуючого. «Мислю, отже, існую». Відбувається друге-після античності – народження раціоналізму, яке започаткувало експериментальну науку.

Головна сфера людської діяльності- пізнання. Головний метод пізнання-рефлексія. Світом керують розумні закони. Якимсь чином вони відповідають законам людського розуму. Любий, самий утопічний со­ціальний проект, котрий можна побудувати в голові людини, має шанс бути втіленим у дійсність. Спосіб реалізації соціальних проектів – виховання й навчання. Втілення у свідомість людей тих чи інших ідей перебудови суспільства на розумних началах і є, по суті, їх реалізація в життя. Відносини людини з природою – це відносини володіння та підкорення. Християнська ідея руху історії до Царства Божого трансформована в ідею історичного прогресу в різних формах від буржуазного лібералізму до пролетарського колективізму.

Німецька класична філософія починається з того, що ставить людину в центр філософських досліджень. Для Канта питання «Що таке людина?» є основним питанням філософії, а сама людина – «найголовніший предмет в світі». Людина, по Канту, з одного боку, належить до природної необхідності, а з іншого, – моральній свободі та абсолютним цінностям. Головну роль Кант відводить моральній діяльності людини.

Вихідним принципом поведінки людини повинен бути категоричний імператив – формальний внутрішній наказ, вимога, засновані на тому, що всяка особистість є самоціллю і самодостатня, й тому не повинна в жодному разі розглядатись як засіб здійснення будь-яких задач.

Людина, вважає Кант, «по природі зла», але разом з тим вона має зачатки добра. Завдання морального виховання і полягає в тому, щоб добро могло отримати перемогу над властивою людині схильністю до зла.

У своєму вченні Кант торкається проблеми співвідношення свідомості та безсвідомого. Він говорить про наявність в людини «темних уявлень», що не контролюються розумом.

Є й інша лінія, що йде від «мислячої речі» Декарта як точки «біфуркації». Людина відірвалась від Бога і залишилась наодинці з речами. Вона сама є річ, предмет і діє з речами, предметами, як ідеальними, так і матеріальними. В найбільшій мірі ця лінія була представлена в концепціях Гегеля, Фіхте, Фейербаха, раннього Маркса, складних синтезах англійської політичної економії.

Для Гегеля діяльність- це, перш за все, чиста діяльність розуму. Мо­ментом цієї діяльності є предметність, що характеризується як свого роду деградація духу. В філософії Гегеля акцент у формулі Декарта «людина є мисляча річ» був зроблений на мисленні, а в філософії Фейербаха і раннього Маркса- на предметності і на розумінні діяльності, перш за все, як предметної діяльності.

Речова предметність- не деградація, а природній стан. Людина є пре­дметною істотою, вона завжди має справу з предметами і предметним способом. Будучи предметною істотою, вона не зводиться до мислення і свідомості. Це лише одна з здібностей цілісної людини.

В якості предметної істоти людина є, перш за все, природньою істототою, живим чуттєвим предметом з руками, ногами, очима, який предметним чином відноситься до предметного світу. В якості природньої предметної істоти вона володіє природними силами, свої прояви життя вона здійснює на інших природних предметах і, в свою чергу, є страждальною істотою, предметом прояву сил інших предметів. Предметність є єдина форма існування життя. Непредметна істота – недійсна, нечуттєва, тільки уявна істота, продукт абстракції.

Людина, проте, не тільки природна предметна істота, але й суспільна предметна істота, яка живе у власне людському, суспільно-предметному світі. Останній, з одного боку, створюється людиною, з іншого, формує людину, соціалізує її. Тому не тільки сама людина, але й її почуття, зір, слух та інші культурно орієнтовані. До того ж, поряд з цими почуттями виникають принципово нові, духовно-практичні почуття, до яких можна віднести волю та кохання. Кожний суспільний предмет – посередник між людьми і, більш того, засіб поєднання людини з людиною.

Людина реалізує себе як цілісність не тільки тому, що для неї властива неподільність тіла й душі, але й тому, що не тільки людина – момент руху суспільної системи, але й суспільство – момент руху людини. Вона не тільки кінцева й одинична істота, але, в той же час, нескінченна й всезагальна істота, тотальність. Таким чином, те, що виникає з глибокої єдності людини з природою в ході історичного розвитку, виявляється тим, що виділяє і глибоко відрізняє людину від її природніх предків. В рамках діяльної парадигми, зведеної на рівень практики, сформульовані наступні критерії, що відрізняють людину від її тваринних предків:

Тварина не виробляє- людина виробляє.

Тварина будує тільки відповідно потребам свого виду, людина- по мірці любого виду, вміє прикласти до предмету його мірку. Вона будує також псізакона краси.

Тварина діє у відповідності з фізичною потребою. Людина ж діє дійсно по-людському, коли вільна від такої потреби.

Тварина діє вузько утилітарне, людина здатна діяти універсально.

Тварина безпосередньо утотожнюється своїй життєдіяльості. Людина ж робить свою життєдіяльність своїм предметом.

Оскільки власне життя людини є для неї предметом, її діяльність є вільною діяльністю. Вона досягає вищої форми діяльності: самодіяльності.

В силу всього цього свідома життєдіяльність безпосередньо відрізняє людину від тваринної життєдіяльності.

Всі названі характеристики резюмуються поняттям «суб'єкт», котре співвідноситься з поняттям «об'єкт». Суть цього поняття в тому, що людина не річ серед речей, лише включених в систему природних і соціальних детермінацій, вона є істотою, здатною, по Канту, починати причинний ряд, здійснювати те, що отримало назву детермінація з свободи. В якості суб'єкта людина є творцем світу і самої себе, але не довільно, а в певних, напрацьованих історією і природою об'єктивних обставинах та умовах.

2. Людина: хто це така?

Питання «Хто є людина?» відноситься до самої суті справи. Якщо б людина була річчю, можна було б запитати «Що таке людина?» і давати визначення так, як це буває при визначенні продуктів природи або предметів виробництва. Але людина не річ і її не можна визначати подібним чином. І тим не менш людину досить часто розглядають як річ. Наприклад, говорять: це робітник, директор, лікар і т.д., а це значить, що людину визначають згідно її соціальної ролі, ідентифікують з її професійною функцією в суспільстві.

Але людина – не річ, а жива істота, котру можливо зрозуміти лише в тривалому процесі її розвитку. В любу миттєвість свого життя людина ще не є тією, якою вона може стати.

Про людину можна сказати більше, ніж вже сказано: це не річ, а певний процес життя. Найголовніший аспект у визначенні людини полягає у тому, що її мислення може пролягати за межі задоволення її потреб. Для людини мислення – це не те, що для тварини: це не тільки засіб досягнення жаданих благ, але й засіб відкриття свого власного буття в світі незалежно від симпатій та антипатій. Іншими словами, у людини є не тільки предметне мислення, як у тварини, але й розум, за допомогою якого вона може усвідомити істину. Якщо людина керується розумом, то вона повинна зробити все на свою користь, свою сутність, як тілесну, так і духовну.

Проте досвід показує, що багато людей, засліплених жадністю та гонором, в приватному житті ведуть себе зовсім нерозумно. І що ще гірше, поведінка цілих націй цілком не відповідає позиціям розуму, так як багато громадян виявляються жертвами демагогії і дуже швидко забувають, що вони нанесли збитки своїй та іншим країнам. Багато народів загинули через те, що були не в стані звільнитися у своїй поведінці від ірраціональних пристрастей і заставити себе керуватися засадами розуму.

Людину можна визначити тільки з позицій особистого досвіду самого людства. А побудова запитання «Хто є людина?» призводить до запитання «Хто я?». І якщо ми не хочемо поводитись з людиною як з річчю, то на запитання «Хто я?» є лише одна відповідь: «Людина». Правда, люди частіш за все не ідентифікують себе подібним чином. Вони малюють найнеймовірніші картини, пов'язуючи їх з своєю персоною. А при нагоді про себе говорять:

«Я – вчитель», «Я – робітник», «Я – лікар». Проте таке повідомлення про професію або рід діяльності не дає нам жодної інформації про саму людину і не являється відповіддю на запитання «Хто вона?» або «Хто я?».

Кожна людина орієнтована на певні цінності – соціальні, моральні, психологічні та інші. Одними з критеріїв для визначення людини можна вибрати два види пристрастей та потягів. Перший вид потягів біологічного походження поширюється практично рівномірно на всіх людей. Сюди відноситься потреба виживання, з якою пов'язана потреба в їжі, потреба у безпеці, в якійсь формі соціальної захищеності і, нарешті, потреба в сексі.

Пристрасті іншого роду мають не біологічні корені, і тому вони у всіх людей різні. Їх виникнення пов'язане з різними соціальними структурами. Такими пристрастями є кохання, радість, солідарність, заздрість, ревнощі, суперництво і т.д.

На противагу біологічно обумовленим пристрастям так звані соціальне обумовлені потяги є продуктом певної епохи. В суспільстві, у якому експлуататорська меншість володарює над більшістю, обидві сторони мають основу для ненависті. Немає потреби пояснювати, чому ненавидять експлуатовані. А ті, хто при владі, ненавидять, по-перше, через страх. Ненависть не може зникнути, поки відсутні рівність та справедливість. Так само можна й стверджувати, що нема і не може бути правди, доки люди вимушені обманювати, щоб виправдати порушення принципів соціальної справедливості.

Людям взагалі-то властиві муки сумління, це доводить їх реакція на найменші порушення рівності та справедливості з боку інших людей, в той час як кожний вважає себе у цьому відношенні безгрішним. Особливо яскраво це проявляється в міжнаціональних конфліктах. Якщо б людям від природи не було дане почуття моралі, то навряд чи вони могли б відчути такі сильні почуття, як обурення, гнів, жаль, наприклад, коли їм повідомляється про злодіяння, скоєні ворогами, про військові злочини і т.д.

Людина – це така істота, у якої інстинктивна поведінка відіграє міні­мальну роль. Роль інстинктів посилюється і стає ведучою, коли виникає загроза виживанню. Але головні людські пристрасті – марнославство, заздрість, ревнощі, помста – звичайно обумовлені соціальними причинами. А те, що ці пристрасті бувають навіть сильнішими інстинкту самозбереження, -факт, що говорить багато про що. Люди здатні принести в жертву життя не тільки заради свого кохання та признання, але й через почуття марнославства, ревнощів або ненависті.

Найжахливішою з усіх людських пристрастей є намагання більш сильного використовувати іншу людину як засіб досягнення своїх егоїстичних цілей. Це не що інше, як витончена форма канібалізму. Історія канібалізму може завершитися лише тоді, коли людина перестане бути засобом використання для свого більш сильного «брата». Тільки тоді може початися власне історія людства. Тому необхідно усвідомлювати, якими злочинними є наші канібальські звичаї. До того ж повного усвідомлення ще недостатньо, поки не включиться механізм каяття.

Якщо людина хоче, щоб її вчинки були розумними, вона не повинна допустити домінування своїх ірраціональних пристрастей. Інтелект залишається як такий навіть тоді, коли йому відведена негативна роль. Розум дає знання про реальну дійсність, якою вона є, а не якою ми хочемо її бачити в інтересах нашої справи – і тому він виявляється дієвим лише в силу того, як він отримує перемогу над ірраціональними пристрастями, тобто в міру того, як людина стає справді людиною і сліпі пристрасті перестають бути головною рухомою силою її поведінки.

Оскільки людина наділена розумом, вона здатна, критично аналізуючи свій досвід, зрозуміти, що сприяє її розвитку, а що перешкоджає. Вона прагне до найбільш гармонійного розгортання всіх своїх фізичних та духовних сил.

Основні цінності індустріального суспільства знаходяться у конфлікті з добробутом людини. В чому ж заключаються ці цінності?

Перша цінність – оволодіння природою. А хіба доіндустріальне сус­пільство не опановує природу? Опановує, інакше людина давно померла б з голоду. Проте спосіб опанування природи в індустріальному суспільстві відрізняється від аграрного суспільства. Особливо з того часу, коли в опанування природою була привнесена техніка. Застосування техніки для виробництва речей засноване на використанні інтелектуального потенціалу.

Техніка – це лише доповнення до розуму.

Друге місце в системі цінностей індустріального суспільства займає використання людини – силою чи підкупом або, частіше за все, комбінацією того й іншого.

Третя цінність полягає у тому, що торгівля повинна бути прибутковою. В індустріальному суспільстві намагання до прибутку являється не стільки вираженням особистої наживи, скільки показником економічно грамотної поведінки. Тут все виробництво йде не заради споживання, хоча більшість товарів повинні мати певну споживну вартість, виробництво розвивається виключно заради прибутку. Це значить, що результат економічної діяльності повинен бути таким, щоб заробити більше, ніж затрачено на придбання товару.

Проблема прибутковості змальовується інколи цілком неправильно: наприклад, коли прагнення до прибутку розглядається поряд з жадібністю і включається в групу психологічних рис особистості. Це помилка. Насправді ж зустрічаються такі випадки, проте вони не є визначальними в індустріальному суспільстві, де прибуток – це лише міра успішності економічної поведінки і тим самим міра професійної придатності.

Четвертою класичною цінністю індустріального суспільства є конкуренція. Досвід показує, що централізація та зміцнення окремих підприємств ведуть до того, що суперництво концернів та фірм переходить у співробітництво, а конкуренція залишається лише у дрібних торговців.

Нарешті, по-п'яте, в нашому столітті значно знизилась здатність до співпереживання. Здатність страждати – також майже зникла. Це не означає, що люди зараз страждають менше; проте кожний живе у такому відчуженні, в такому разладі з самим собою, що не здатний повністю навіть усвідомити свої страждання. Люди сприймають свої страждання як певну данину.

Проте не варто забувати, що страждання – це, можливо, єдиний емоційний стан, котрий є загальним для всіх людей. Тому людина, яка страждає, знаходить втіху в людській солідарності.

Існує багато людей, котрі жодного разу в житті не відчували щастя. Проте нема таких, хто б жодного разу не страждав.

І як би люди не намагались витіснити з свідомості свої переживання, навряд чи вдасться знайти людину, котра б прожила життя без страждань. Тому співчуття нерозривно пов'язане з любов'ю до людини. Де немає любові, там не може бути співпереживання. Протилежністю співпереживанню є байдужість, і байдужість можна визначити як патологічний стан шизоїдного характеру. А те, що називають коханням до єдиної окремої людини, нерідко виявляється лише залежністю; хто любить лише одну-єдину людину, не любить нікого.

ІІІ. Потреби та цінності людини

Еволюція проходила з позитивними зворотними зв'язками: первісна людина, винайшовши мову і знаряддя, перетворила зграю на суспільство, а воно, підсумовуючи у знаках результати індивідуальної праці, змінило людину і розширило сферу її діяльності.

У чому ж рушійні сили суто людської еволюції? Перше: принцип будь-якого живого розуму – примат власного задоволення. Звичайно, людина працює для сім'ї, навіть на майбутнє своєї біології, але тільки тому, що це їй приємно самій.

Друге: вічна незадоволеність. Уся діяльність розуму спрямована на досягнення щастя. Припустімо, це вдалося: критеріїв щастя досягнуто. На жаль, ненадовго. З'являються два вороги. Зовнішній – середовище намагається зіштовхнути з верхів'я. Внутрішній – адаптація. Настройка регулятора «центра щастя» у мозку закономірно змінюється: збільшуються претензії на «платню» за зусилля – і вже досягнуте змістилося з щастя на байдужість. Або й того нижче. Відновилося нормальне становище: незадоволення, яке штовхає на нові зусилля для досягнення ефемерного щастя.

Такий закон усього живого. Тільки в людині це гостріше, яскравіше: адаптація настає швидше, а потужний інтелект шукає нових шляхів досягнення щастя через творчість.

Індивід і суспільство об'єднані позитивними зворотними зв'язками, однак нерівноцінними. На початку еволюції людина була розумніша за зграю, котра не мала ще власної інформаційної бази. Згодом ролі змінилися. Розум індивіда має фізіологічні обмеження, а інтелект суспільства – у знаках, речах та ідеях – безмежний. Цим же пояснюється факт, що діапазон різноманітності людей щодо інтелекту незрівнянно більший за діапазон біологічних відмінностей: усе залежить від того, кому скільки дісталося від суспільства.

Щоб пізнати людину, треба зрозуміти її розум і біологічні регулятори-потреби: почуття, мотиви.

Термін «мотиваційна сфера» – досить умовний. З одного боку, він включає вроджені потреби-почуття-бажання, а з другого – масу умовних рефлексів над ними – моделей слів і об'єктів.

Самореалізація людини в зовнішньому світі починається з моменту народження і визначається набором потреб, здібностями, характером. Спочатку діють безумовні рефлекси: «подразник-дія». Досить швидко дитина пізнає середовище і підправляє безумовні рефлекси умовними -навчається розпізнавати зв'язки, передбачати і дозувати напруження. Одночасно відбувається тренування всіх ланок рефлексії – вони перетворюються на звички і стереотипи. З перших днів життя встановлюються відносини з людьми – за рахунок вроджених потреб. Спочатку діє «презумпція любові» – всі люди хороші, приємні й бажані. Потім розділяються на «своїх» і «чужих». І тут же проявляється самоствердження і лідерство: власна воля. Поступово у відносини вносяться корективи від зворотних зв'язків, відділення «хороших» від «поганих», виділення авторитетів і визначення власної ролі. В міру дорослішання й нагромадження досвіду змінюється гама вроджених відносин – симпатії зміщуються від батьків до однолітків і лідерів, зростає агресивність. Залежно від особистості і середовища змінюються діяльність і статус. На нове співвідношення потреб, які залежать від ступеня їх задоволення, нашаровуються переконання, що сприймаються від авторитетів з додаванням власних поправок.

Сфера відчуттів і мотивів є похідною від критеріїв розуму. Ми по­діляємо їх на потреби, відносини, мораль, переконання. Співвідношення значимостей їх усіх відбивається поняттям «цінності».

Спочатку – про потреби. Головні з них – похідні від інстинктів, які виражають цільові функції розуму й загальні біологічні програми «для себе», «для роду», «для виду». Крім того, існує чимало допоміжних критеріїв, які обслуговують алгоритм розуму, скажімо, перемикання етапів функціональних актів або механізми реалізації свідомості.

Характеристики потреб по п'яти показниках наведені в таблиці 1. Стовпчик «значимість» відбиває актуальність потреби порівняно з іншими, «адаптація» – її мінливість при змінах «платні» від суспільства.

Великі вихідні відмінності в потребах відбивають їх більш раннє або пізніше походження на етапах еволюції. Наприклад, суспільні та інте­лектуальні потреби з'явилися явно пізніше, ніж самозбереження, роз­множення і добір.

Коли тварина живе у природних умовах, «рівень напруження» різних потреб, тобто стійке підвищення значимості деяких з них, залежить від циклу розмноження та виховання дитинчат і умов середовища: пори року, наявності їжі, ворогів, величини зграї. Зазвичай превалює якась одна потреба і на її фоні динамічно змінюється активність інших, які обслуговують поточні функціональні акти. Особливо важливі вікові зміни активності потреб: психіка молодих і старих індивідів біологічно відмінна. Стовпчик «адаптація» відбиває зміни потреб залежно від тривалого їх задоволення чи незадоволення, пов'язаного з «платнею». При цьому звикання до низької платні неможливе, коли йдеться про загрозу для життя, наприклад голод чи біль...

Механізми біологічних потреб закладені у фізіології нервової системи. В основі має бути «центр» потреби – структура з нейронів, здатних генерувати збудження. На нього замикаються «входи». Для найдревніших потреб – це рецептори, що сприймають хімічні речовини «всередині тіла», наприклад вміст глюкози в крові.

*М.Амосов. Людина: розум, почуття, душа// Вісник АН України, 1994, №2, ст. 6.

Для інстинкту продовження роду входами є різні ознаки: запахи, «мітки» у зовнішності партнерів, моделі-картини шлюбної поведінки, відчуття від безпосереднього зіткнення. Узагальнені «виходи» знаходять вираз у бажанні («лібідо»), а деталі сексуальної поведінки мають риси научування і наслідування. Висока значимість сексу серед потреб на тлі зниження голоду й болю в цивілізованому суспільстві не підлягає сумніву. Однак, гадаю, вона все ж нижча за ту роль, яку надає сексові Фрейд.

Почуття до дитинчат мають ту ж саму природу: запахи, доторки, зов­нішність – зафіксовані у вроджених моделях – це на входах. «Виходи» у людини значною мірою зумовлюються суспільством.

Інстинкт захисту й нападу побудований за загальним планом: від рефлексів на біль, через запах і зовнішність ворогів – на почуття страху й ненависті – до моделі бажання – втікати чи битися.

Найскладнішим і найбільш багатоманітним є суспільно-стадний інстинкт. Потреба – «голод на спілкування» представлена центром, що має інформаційні входи, у вигляді вродженої моделі (картини?) подібних до себе, яка замінила собою запахи стадних тварин. Сама потреба у спілкуванні -це «почуття відносин» – замикання образу на інтегральні центри «приємно» або «неприємно». Це замикання виражається симпатією – аж до любові або антипатією – до ненависті. Почуття вмикає бажання «до» або «від» – аж до агресії.

Почуття відносин дуже піддатливі до впливу зворотного зв'язку – від­повідних дій «адресатів».

У спілкуванні виявляється і потреба у самовираженні: відбиття своїх почуттів у рухах – мімікою, позами, звуками, а в перспективі – і в рисунках...

Взаємодії у спілкуванні вимагають «обліку й вимірювання» та визначення співвідношення почуттів – від власної дії і від відповіді на неї з боку партнера. Результат зіставлення знаходить вираз у «почутті справедливості» обмінів діями. У цих «обмінах» проявляються нові грані суспільної потреби.

Спочатку йде егоїзм та альтруїзм, які виражаються умовним коефіцієнтом «чуже»/ «своє» або «віддавати»/ «одержувати». Наступною є потреба дій самоствердження, лідерства або підлеглості. Вони вимагають на «входах» складних інформаційних механізмів вимірювання, зіставлення рис і дій – своїх і опонента.

Лідерство представлене бажанням керувати іншими людьми як власними руками, виходячи з оцінки своєї переваги. Підлеглий тип, навпаки, відчуває бажання виконувати вимоги лідера, а також шукати в нього захисту. Самоствердження передбачає опір будь-яким завадам у виконанні своїх дій. Таким же чином проявляється й потреба у свободі. До проявів лідерства слід також віднести почуття заздрості до того, хто йде попереду, відзначається будь-якою перевагою перед суб'єктом. Від цього почуття, побудованого також на вимірюванні й порівнянні, вмикаються як змагання, котре підсилює діяльність, так і агресія на адресу того, хто має переваги...

У стосунках завжди наступає потреба наслідувати: у підлеглих типів більша, у лідерів – менша. На цьому ж побудований і вибір авторитетів.

Окремо стоїть співпереживання – як здатність моделювати власні почуття від картини, що відбиває почуття іншої особи, і вмикати бажання надати їй допомогу.

Потреби є суперечливими, як це випливає з цільових функцій. Інстинкт самозбереження може вступати в суперечність з батьківськими, а лідерство -суперечити жадібності, як, втім, і доповнювати її. У природних умовах у тварин зміщення значимостей визначається умовами розмноження й середовища, у людини ці залежності значною мірою порушені – звідси беруть початок душевні конфлікти.

До сфери мотивації, крім біологічних потреб, входять іще переконання. Це словесні формули з чуттєвим значенням, що оцінюють світ і визначають дії. Історично, напевне, первісні люди спочатку навчилися виділяти свої почуття у свідомості й позначати їх словами, як і об'єкти зовнішнього світу. Потім, через мову, індивідуальний досвід став колективним: тепер уже спільнота стала навчати своїх членів розпізнавати порядок за словами і оцінювати їх за шкалою «приємно» – «неприємно», «добре» – «погано». Натреновані повторенням, вибрані з альтернатив поняття перетворилися на ідеологію суспільства, а її відбиття в головах індивідів – на їх переконання. Значимість переконань порівняно з потребами нижча.

У соціології існує поняття «цінності». Потреби й переконання спільно визначають поведінку людини. Деякі з них суперечливі. Потенційна дієвість кожного критерію (мотиву) виражається його значимістю, причому зі знаками (+) чи (-), пов'язаними з центрами «приємно – неприємно». Для характеристики чуттєвої сфери треба позначити й перелічити потреби й пункти переконань – створити класифікацію мотивів. Потім треба надати кожному пунктові його значимість: одержимо список цінностей. Його можна віднести як до суспільства, так і до особистості, при цьому повного збігу не буде.

Що ж до сфери інтелекту, то передусім важливо зазначити, що саме розумові людина завдячує своєю еволюцією, бо інша її ознака – стадність -притаманна багатьом видам.

Головна відмінність людини від тварини – у творчості: творенні в корі мозку і втіленні їх фізично – у вимовлянні слів, і далі – в знаках і речах. По суті, якась творчість відбувається в кожному розумі, оскільки думки дуже рідко достеменно повторюють себе. Як правило, вони мають варіанти. Робота думки триває безперестанку: аналізуються сприйняті рецепторами картини, приміряються до них функціональні акти, здебільшого нереальні. В інтервалах сприйняття й аналізу пригадується минуле і знову піддається аналізові, як дійсне.

Найважливішим елементом творчості, який замикається на інших людей, є відтворення думок у фізичних моделях – текстах, рисунках і речах. При цьому «мислені» моделі набувають самостійного існування, рятують себе від забуття і водночас стають об'єктом сприймання і джерелом нових думок для вдосконалення вже відтвореного. Так живуть творчі особистості, безперервно тренуючи свій розумовий апарат і відчуваючи від цього насолоду.

У реальному житті на людину справляють вплив різні фактори. Пе­редусім – «обставини» – широке коло моделей, які «виправдовують» ме­ханізм свідомості. Тут: місце, час, «присутні» люди і спільноти, «розклади» у часі та значимості, їх успіх. Тут ще ієрархія власних планів. Та й це ще не все. Є ще «настрій»: стан чуттєвої сфери, положення точки на шкалі «приємно-неприємно», песимізм або оптимізм, надії й розчарування щодо успішності чи труднощів, передбачуваних функціональними актами... Тут же наявні важливі моральні координати-обмежувачі: обов'язок, честь, страх і совість. Де ж лінія у переплетенні цих факторів?

Можна розібрати людину на складові частини: сфера інтелекту, сфера почуттів і переконань, механізми і рівні свідомості. Проте цілої людини ще немає. Вона в особистості і... в душі.

В широкому плані особистість можна визначити як поєднання ряду факторів, таких як сила характеру, комплекс і значимість потреб і переконань, система відносин, запитів, інформованість, громадський статус. Останній передбачає, у свою чергу, показники забезпечення найважливіших потреб порівняно з середніми для суспільства величинами. Це – матеріальний стан, влада – підлеглість, освіта, напруження та інформованість праці, рівень свободи і прав, а також організованість та ідеологія групи, до якої належить індивід. Комплекс станів («роль») формує соціальні почуття в поєднанні з вродженими даними – лідерством чи схильністю до підлеглості. Вони безпосередньо позначаються на ставленні до суспільства і сприйнятливості до тієї чи іншої ідеології.

Якщо слово «свідомість» немовби засвідчує, що Я є і усвідомлюю себе в навколишньому світі, то душа означає не тільки саму суть життя, а й головну його рису – ставлення до оточення. Спочатку – до Бога й вічності, а потім – до

людей і природи: міру доброго на шкалі «добро-зло». Модельний вираз душі -це рух «до» або дріб «давати-брати». При цьому «давати» включає масу адресатів, багатьох людей з оточення – від найближчих і найрідніших до зовсім чужих (навіть в інших країнах), а також тварин, дерев, каміння.

Для віруючого якість душі освітлюється передусім ставленням до Бога, і вже через нього – до людей. Невіруючий гірше відчуває душу: власні риси він переоцінює згідно з природним егоїзмом, погані ж оцінки з боку оточення відносить на карб останнього. Тільки за Богом визнається безсторонність суджень і невсипущість стеження за Моєю, Твоєю, будь-якою душею. Це означає: аби завоювати його благотворіння, треба бути насправді хорошим. Висновок: віра звеличує душу, зрушує ставлення до людей у бік альтруїзму, добра. Ну, а в матеріалістичному трактуванні, віра в Бога задовольняє біологічну потребу в найвищому авторитеті, здатному врятувати й захистити, котра йде від почуттів дитинчат до батьків і до вожака в зграї.

Якість душі визначається межами подолання природного егоїзму за рахунок віри й переконань у необхідності християнських або ідеологічних чеснот.

Тож є душа чи її немає?

Є. Вона – у слові (його нейронній моделі), з яким пов'язані інші моделі -нейронні ансамблі, що виражають оцінки людей, себе, переконання в існуванні ідеалу добра і потреби в Бозі.

Чим жива сучасна людина? На скільки вона відрізняється від тих, що жили кілька тисяч років тому? Не можна відповісти просто: надто різні засоби виробництва, суспільні системи і відповідно мали б відрізнятися й люди. Різна праця, різні думки, тим більше, що вони переважно словесні. Але чи ж такі різні мотиви? Задоволення потреб залишилося основним змістом життя. Змінилося їхнє співвідношення, та й то не у всіх. В багатьох країнах головне залишилося: харчування, секс, діти, спілкування, захист від небезпеки, інформація, розваги і зовсім невелике бажання – допомоги ближнім. Для декого це – творчість, керування іншими.

Залишилися передумови задоволення потреб: праця, напруження, по­долання залежностей і перешкод.

«Хороше суспільство» – це коли тільки у небагатьох громадян «заш­калює» напруження потреб – у бік нещастя. Бо надміру щастя не буває, його з'їдає адаптація. Та перетреновані потреби трапляються, безумовно, частіше, ніж у первісній «орді» (за Фрейдом). Тому є особистості, акцентуйовані на владі, жадібності, сексі, рідше – на творчості. Та не вони визначають образ суспільства, а ординарні громадяни.

Висновки

Проблеми людини по-різному ставляться і трактуються в умовах різних соціальних систем, в марксистській і немарксистській філософії. Проте поряд з істотними відмінностями соціально-політичного і культурного характеру в народів Землі все чіткіше проявляє себе загальність їх історичних доль, а разом з нею і загальність деяких традиційних проблем індивідуального та суспільного буття людини. Це проблеми взаємовідносин людини з природою і суспільством, держави – з формами господарського і соціального життя, включаючи форми самостійного життя окремої людини, проблем ролі і місця індивіда в історичному розвитку і культурній творчості, його внутрішньому, емоційному і духовному житті, його відношенні до самого себе і до інших людей. Особливу актуальність зараз набула проблема соціальної та моральної відповідальності, проблема сенсу життя.

Характеристика ситуації сучасного існування людини дозволяє сфо­рмулювати ті завдання і цінності нашого часу, котрі в їх найбільш загальних рисах признаються сьогодні більшістю людства і котрі можуть служити одночасно своєрідними імперативами і нормами для любої теоретичної і практичної діяльності. Такими цінностями є мир, людина, демократія і соціальний прогрес, до того ж разом взяті.

Важливим є завдання утвердження гуманізму цілісної людини. Загроза термоядерної війни, поглиблення екологічної кризи, що загрожують життю всього людства, срияли безпосередньому усвідомленню цінності людини не тільки як розумної, духовної істоти. Образ людини постає в єдності матеріального і духовного, коли дійсно людською вважається не одна сторона існування людини. Справжній гуманізм не може і не повинен апріорно визначати цінність людини тими чи іншими її окремими властивостями. Гуманізм духу і природи сьогодні нерозривні.

Справді, людина в своїй багатомірній істоті, в своїх життєвих потребах і можливостях (біологічних, психічних, емоційних та інтелектуальних), а також в ідеальному образі свого «я» в соціальне значимих рисах і якостях є важливим критерієм як індивідуальної, так і всієї суспільної творчості.

Список літератури

Амосов M. Людина: розум, почуття, душа// Вісник Академії Наук України, 1994, №2.

О человеке. Выпуск 1: (Пространство и время, любовь и вера в его жизни). Сборник." М.: Знание, 1991.- 64 с.

О человеческом в человеке/ Под ред. Фролова И.Т.- М., 1991.

Социальная философия/ Под ред. Лаврененко В.- М.: «ЮНИТИ», 1995.

Философия. Основные идеи и принципы: Попул. очерк/ Под общ. ред. А.И. Ракитова.- 2-е изд., переработ, и доп.- М.: Политиздат, 1990.- 368 с.

Философия о сущности и существовании человека // Философия:

современные проблемы мира и человека.- М., 1995.

Философия: Учебник для высших учебных заведений.- Ростов н/Д.:

«Феникс», 1996.- 576 с.

Юм Д. Трактат о человеческой природе. Книга первая. О позна- нии.-М.: «Канон», 1995.- 400 с.