М. В. Гоголь в історії вітчизняної філософії 5 страница

Отже, Г. Флоровський, як історик культури, філософ, богослов, обстоював історичне значення прийняття Руссю християнських цінностей і начал, відкидав твердження про згубний вплив візантійства у вітчизняній історії, захищав історичне, неперехідне значення минулого давньоруської доби, її духовних цінностей. У батьківських традиціях бачив справжню основу життя, життєвих прагнень, особистого і суспільного, моральної правди, ствердження істини й викриття брехні в усіх сферах людського життя. Г.Флоровський критично ставився до релігійно-філософських поглядів своїх попередників і сучасників, різко виступав проти “публіцистичної короткозорості”, яка стає на заваді процесу розпізнання, замінюючи його обговоренням, осудженням або трепетним захопленням. Особливо різко він виступав проти утопічної свідомості та соціального утопізму.[5: 278]

Г. Флоровський ґрунтовно проаналізував метафізичні передумови й витоки утопізму як складної, багатоповерхової споруди, що базується на вірі у можливість конечного здійснення в межах історії, де дійсність ідеалу порівнюється й підпорядковується природній дійсності “в межах одного і того ж плоского емпіричного буття”. Зростаючи на натуралізації цінностей та абстрактного ідеалу, утопізм, на думку Флоровського, заперечує самі цінності, історичний прогрес, бо рух і безконечність мети в ньому не відрізняється від спокою. В утопізмі виправдовується світ, а не людина, особистість. Остання перетворюється в елемент світової сутності жертвоносного цілого. Історичний автоматизм “залізної необхідності” робить людину “штифтиком”, ланкою якоїсь всезагальної мети. Не сприймаючи пантеїзму та онтологічних побудов раціоналізму, Г. Флоровський пов’язував подолання утопічної свідомості з християнсько - православною традицією, де тільки в ім’я Бога здійснюється реальність буття.

Висновки

Історична доля України склалася так, що на протязі ХХ століття філософська думка, як і інші гуманітарні науки, не могли розвиватися на батьківщині. Науковці та політики, які змушенні були емігрувати за кордон, продовжували працювати тут, на чужині. І хоча із здобуттям незалежності України, їхні здобутки стали відомими і у них на батьківщині, залишається чимало невідомих і невивчених питань, зберігаються застарілі, часто невірні, погляди на їхню діяльність і творчість. Дана робота мала на меті зробити узагальнений аналіз творчості тільки деяких філософів-емігрантів, адже за кордоном працювала велика кількість науковців в цій галузі. Серед філософів, які внесли вагомий вклад у розвиток української національної ідеї, слід згадати ім’я Івана Лисяка-Рудницького. Цей вчений репрезентував досить цілісну концепцію, що складалася з філософсько-політичних методологічних засад, загального погляду на тенденції історичного розвитку, яку зумовила своєрідність політичної ситуації в Україні, аналізу конкретних політичних подій, історії становлення та розвитку національної самосвідомості і тих політичних течій та поглядів окремих мислителів, що репрезентували ці течії в загальній історії розвитку української філософсько-політичної думки. Тим самим І.Лисяку-Рудницькому належить вагоме місце не лише в дослідженні історії політичних ідей України, а й у галузі філософії політики. Спробу поглибити розуміння специфіки українського національного характеру зробив В.Олексюк, який підійшов до цієї проблеми з точки зору томізму. З його точки зору, сутність української нації визначається її християнською природою, а тому найбільш адекватним виразом душі українського народу має стати християнська філософія дії, класичним втіленням якої на терені української культури є філософія Г.Сковороди. З позицій персоналістської філософії здійснює аналіз етнопсихології українського народу О.Ю.Кульчицький. Осмислюючи роль українського народу в контексті кризи, яку переживає сучасна культура, В.Кульчицький вважає, що українська нація, “пізно вступивши на арену світової історії, має кращі дані оминути помилки Заходу та оптимально завершити синтез психічних шарів і смуг. Саме це, - пише він, - може допомогти поєднати найкращі активні засади і тенденції окцидентальної духовності з азіатською споглядальністю й настановою на внутрішню “самість” людини”.

Цій же темі присвятив видану у Нью-Йорку в 1954 р. працю “загублена українська людина” Микола Шлемкевич. Підсумовуючи історико-генетичний та соціопсихологічний аналіз трагічного шляху становлення українського національного характеру, він вірить в народження Нової української людини, “нової громади духа”, яка дасть можливість вільній людині адекватно реалізувати українську вдачу у вільній і незалежній Україні. Підсумовуючи результати історичного аналізу і віддаючи данину поваги минулому, М.Шлемкевич проте, попереджає, ”що не знайдемо нашої правди, краси і щастя, вертаючися або вперто спозираючи на пройдені шляхи, хоча чомусь такі звороти називають у нас... революційністю! Тільки йдучи в перед, перетоплюючи досвід і осяги минулого в нові криштали мислі, образу, життєвої постави – отворимо двері достойної будучини”.[1: 365] Ці слова можуть стати підсумком даної праці. Слід зазначити, що акцент, який роблять діячі української науки і культури, які працювали за межами України, на розробці філософії національної ідеї та інших проблем української філософії, стимулює інтенсифікацію досліджень у сфері історії філософії України на сьогоднішній день.

Список використаних джерел

Горський В.С. Історія української філософії. Навчальний посібник. - Київ: Наукова думка, 2001. – 367 с.

Закидальський Т. Досліди в діаспорі над історією вкраїнської філософії.// Філософська і соціологічна думка, 1993, № 4.-С.89-100.

Закидальський Т., Кирик Д. Про спадщину Івана Мірчука.// Філософська і соціологічна думка, 1993, № 4. –С.101-105.

Липинський В. Україна на переломі. 1657 – 1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю.//Український історичний журнал, 1992, № 2. –С.145-151.

Огородник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах: Навчальний посібник / За ред. М.Ф. Тарасенка. – К., Либідь, 1997. – 328 с.

Пеленський Я. В’ячеслав Липинський – засновник державницької школи в українській історіографії. //Український історичний журнал, 1992, № 2. – С.139-143.

Потульницький В.А. Політична доктрина В. Липинського.// Український історичний журнал, 1992, № 9. – С. 37-45.

Пріцак О., Шевченко І. Пам’яті Дмитра Чижевського. // Філософська і соціологічна думка. 1990. № 10. – С.80-89.

Смолій В.А., Ричка В.М. В’ячеслав Липинський та його праця “Україна на переломі.1657-1659” // Український історичний журнал. 1991.№2. – С.141-151.

Флоровскій Г. Пути русскаго богословія. Париж, 1937. – 197 с.

Чижевський Д. Життєпис.// Філософська і соціологічна думка. 1990. № 11. – С. 29-33.

Чижевський Д. С.Л. Франк як історик філософії і літератури.// Філософська і соціологічна думка. 1990. №11. – С.33-45.

Чижевський Д. Філософія і національність.// Філософська і соціологічна думка. 1990. № 10. – С. 94 - 108.

Янцен В.В. До історії влаштування Дмитра Чижевського та викладання ним в об’єднаному університеті міст Галле і Віттенберга.// Філософська і соціологічна думка. 1990. № 11. – С.46-52.